Серед темної ночі

Цей текст є початком дилогії повістей. Це є першою частиною дилогії. Другою частиною є повість «Під тихими вербами». Сама назва першої частини символічна. Адже тут ідеться про своєрідну безпросвітну темряву... Борис Грінченко присвячує свою повість драматичній історії хліборобського селянкого життя. Борис Грінченко — талановитий письменник. Він писав поезії та прозу. Стиль Бориса Грінченка цілковито сучасний, він вписується в контекст європейської літератури 19 століття. Борис Грінченко досліджує життя людини на різних соціальних щаблях у всіх можливих проявах. Так само робили Еміль Золя, Оноре де Бальзак, Гюстав Флобер, Гі де Мопассан. А ще Борис Грінченко уклав словник української мови — ним досі користуються всі, хто читає і пише українською мовою. Борис Грінченко працював у «Просвіті» — її філіали досі існують у всьому світі від України до Канади. Борис Грінченко колись упорядкував книжечку «Рідне слово» — її нащадка «Читанку» діти досі читають у початковій школі.  

Борис Грінченко

СЕРЕД ТЕМНОЇ НОЧІ

 

 

Частина першa

ЧУЖЕНИЦЯ

 

I

 

У хатi в Пилипа Сиваша за столом сидiла бесiда: брат Охрiм iз жiнкою, сват Манойло з свахою Килиною, кум Терешко Тонконоженко, сусiда Струк iз своєю сердитою Стручихою, дядько — старий Корнiй Грабенко та своя сiм'я. Не того Пилип бесiду завiв до себе, що сьогоднi недiля, а того, що вернувся додому з солдата середульший син його Роман. Дочок у Сивашiв не було, але троє синiв, як соколiв: найстарший. Денис, уже давно жонатий, добрий хазяїн, — удався в батька; середульший — отож Роман; а найменший — Зiнько. Роман знав, що йому йти в солдати, i не схотiв женитися, щоб жiнки самої дома не кидати, сказав, що як вернеться, тодi; Зiньковi ж давно треба було одружитися, бо i в солдати йому не припадало йти, та й жеребок вiн уже брав, дак що ж, коли не хоче? Нема, — каже, — йому пари. Батько сердився: десь у своїх книжках начитав, мабуть, такого. Мати хоч i гнiвалась, що нема їй помочi, та не дуже, бо працьовита й тиха Денисова Домаха — он та бiлява молодиця, що тепер порається бiля печi, — годила свекрусi. А так докорити Зiньковi нiчим не можна було: i тихий, i працьовитий парубок, i непитущий… не такий запальний хазяїн, як Денис, але ж таки хазяйновитий. Та найдужче мати любила оцього Романа: таке воно змалечку було моторне та цiкаве i з себе гарне, то вже було мазунчиком у матерi. А далi на службу пiшов, на чужинi поневiрявся, — хiба ж i не жалко? I стара Параска, забуваючи, щй їй треба взяти з припiчка та й поставити на стiл миску з варениками, спинялася бiля печi, дивилась закоханими материними очима на сина i думала: «Боже, яке ж гарне! Брови як на шнурочку, вус чорненький, ще й угору трохи закручений. Панич, та й годi!»

I батьки радiв, що син вернувся. Сам вiн прожив уже пiвсотнi й шiсть лiт, але сивина ледве починала проблискувати в нього у темному волосi, а оцi три сини — такi косарi, що й трава перед ними горить. Хазяйство в нього добре було, а тепер ще покращає. За такими синами й забагатiти можна. Пилип уже трохи випив i тепер, частуючи гостей, радiсний та добрий, розказував:

— Випийте, люде добрi, за здоровля моїх синiв!.. Вони в мене — як золото!.. Хоч старших бог забрав, дак же сими щедро надiлив, спасибi їм!..

— Що правда, то правда, сусiде, — дай, боже, щоб усе було гоже! — твої сини такi, що в кожного батька серце росло б, на їх дивлячись, — так проказував довгий i сухий Струк, беручи в Пилипа чарку.

Iншi гостi, потакуючи, кивали головами, а сини сидiли гордi тiєю хвалою. Старший — уже поважний, з бородою, здоровий, як робочий вiл; менший — ще молодий парубок з невеличкими чорними вусами й задуманими ясними очима; тi очi дуже нагадували батьковi, тiльки що в батька вони вже пригасли за довгi лiта клопоту й працi, а в сина сяли цiлим сяєвом молодого вогню. Але найбiльше дивилися люди на Романа. Вiн сидiв на покутi пишний, у пiджаку, обстрижений i розчесаний набiк по-городянському; повне обличчя було бiле, а гарний вус аж блищав на ньому. Тепер цей чепурний вид почервонiв, бо парубок випив не одну чарку горiлки; та вiн мiг пити побагато i ще не був п'яний, а так — тiльки починав хмiль голову розбирати, i Роман дедалi ставав усе веселiший та хвалькiший на язик.

— Чого ж це ти, небоже, — питав його дядько Охрiм, — не зараз додому вернувся, як службу вiдбув? Адже замалим не год iще прогаявсь.

— Такоє дєло случилось, — одказував Роман. — Как вишол я з служби, зараз должность мине предложили, очинь даже хорошую: триста рублєй жалування.

— О, це добра служба, — триста рублiв! — озвався свят Манойло. — А яка ж то служба?

— А така — швейцаром при палатi. Ну, я там почал служить, а потом затосковался по свому роду. Нивжлi — думаю — я в свойой родинє не могу приличной для себе должности получить? Бросив усьо i прийшов.

— I добре зробив, синку, — сказала мати, — бо й нас iзвеселив.

— Тепер тiльки одружиш, свате, дiтей та й забувай горе! — сказав до Пилипа Манойло.

— Та я з дорогою душею, — всмiхнувся Пилип, — аби сини!

— Пождiть, батюшка, будемо й жениться; вот тольки должность получим, — одказав Роман.

— Образований чоловiк може завсегда собi должность получить, — озвався Денисiв кум Терешко. Вiн колись, ще за панського права, був бiля панiв у дворi, то iнодi й сам любив закидати «по-образованому». Йому дуже подобалось, як говорить Роман, i самому хотiлося докинути слiвце, щоб знати було, що й вiн не абихто. Батько й iншi гостi думали: «Ач, як набрався Роман, науки! Так i рiже по-панському!» Їм здавалося, що Роман дуже добре потрапляє на панську мову. Тiльки сивому мовчазному Корнiєвi Грабенковi та Зi-ньковi не подобалось, що солдат ламає язика.

А Пилип iз Пилипихою все припрохували та частували. Обличчя в гостей почервонiли й спiтнiли, язики починали чiплятися за зуби, хоч голоси дедалi ставали все гучнiшi та гучнiшi. Тiльки Зiнько був зовсiм тверезий, бо вiн не вживав горiлки; та Роман бадьорився. Але й йому вже так ударило в голову, що аж млосно стало, i вiн пiшов з хати на прохолоду. Зiнько й собi вийшов мовби за ним, а просто того, що не любив дивитися на п'яних. Обидва вийшли в двiр.

Була недiля, i на вулицi вешталось чимало народу. Iшли парубки в святкових чумарках i добрих поясах, смiялися й погукували на дiвчат, а тi, хихикаючи й щебечучи, проходили вулицею, маючи ясноколiрними стрiчками. Попiд хатами, на призьбах та на колодах скрiзь сидiли баби, лузаючи насiння, часом i чоловiки з люльками в зубах i розмовляли про всякi новини та про хазяйськi й хатнi справи. I пiд Сивашевим двором лежали колоди, добрий хазяїн, Пилип давно вже стягав деревню на нову хату синовi, — i чути було звiдтiля гомiн. Через низенький тин цiкаво зазирало на нового солдата кiлька дитячих i дiвочих, бiлих i заквiтчаних по-святному голiв. А в дворi у сусiда Струка стояло бiля тину i дивилося двоє дiвчат: Струкова дочка з його наймичкою Левантиною.

— А, дiвчата! — гукнув Роман. — Нада й їм празник устроїть. Брат Зiновiй! Получай рубля i бiгай у лавочку! На всього рубля купуй канхветов, пряников, орехов — для наслажденiя девушкам. А ти, мальчик, — кивнув вiн на хлопця, що зазирав через тин, — получиш п'ятак: катай до музики Матвея, пущай iде сюда. Пущай дiвчата знають, когда вернувся со служби Роман Пилипович Сивашов!

Хлопець метнувся по музику, а Зiнько якось нехотя пiшов до крамницi.

— Дiвчатка! Хадєть сюда, веселиться будем! — закликав Роман.

Дiвчата соромились увiходити, хоча Струкова дочка вже вибiгла з свого двору на вулицю, витягши за собою й Левантину. Роман вийшов з двору. Мiж дiвчатами було кiлька й парубкiв. Роман покликав i їх:

— Хадєть, щоб дiвчатам веселей було! Парубки не хотiли йти без дiвчат, а дiвчата соромились без парубкiв. Врештi бiлява Химка, жвава й моторна, схопила подругу за рукав i потягла до Сивашiв у двiр:

— Коли йти, так уже ходiм! Що там ще трихи-мнихи мняти!

За нею посунули й iншi дiвчата й парубки. Незабаром прийшли музики — двi скрипки й бубон. Зiнько принiс ласощi. Романовi хотiлося сьогоднi показати себе. Метнувсь у хату, винiс пляшку горiлки, почастував музик, хотiв частувати й дiвчат. Вони пишались, одвертались i казали:

— Оце ж таки! Хiба ж таки ми її п'ємо? Таку гiрку!

I не схотiли пити.

На складках деякi таки ласувалися на чарку, але тут було сором.

— Не хочуть горкого, дамо їм сладкого! — гукнув Роман, беручи цукерки, пряники та горiхи... Получайте, дiвчата!

Дiвчата й досi соромились, i нi одна не хотiла брати перша.

— Ех, ви! Какiї несмєлi! — посмiявся Роман. Побачивши бiля себе Левантину, вiн силомiць упхнув їй у руки торбинку з ласощами й промовив:

— Роздавай подругам!

Делiкатне довгеньке Левантинине обличчя вiдразу взялося полум'ям. Вона держала в руках ласощi i не знала, як би їх збутися. А Роман стояв перед нею, смiючися: до неї з-пiд вусiв, блискаючи на неї смiлими очима. Левантина спустила свої темнi очi, довгi вiї виразно зачорнiли на рожевому личку. Роман зареготався й одiйшов, а Левантинi зробилося ще дужче нiяково. Дiвчата почала штовхати її, шепочучи:

— Ну, чого стоїш? Роздавай.

Та вона мов не чула того i все стояла нерухома, а дiвчата смiялися.

— Оця ще!.. Моняється! — скрикнула Химка i вхопила в неї з рук ласощi. — Ось я, дiвчата, роздам!

I почала роздавати. Кожнiй хотiлося взяти бiльше, але всi брали потроху, бо соромлялись. Тим часом озвалася скрипка, вдарив бубон. Танцюриста Химка кинула й ласощi:

— Отже не видержу!.. Ой, танцювати хочу!

Парубки вже тим часом випили з Романом по чарцi. З-межи них зараз iзнайшовся один до пари Химцi.

— Ех, гуляй душа! — скрикнув вiн i вдарив ногами об землю. Химка танцювала гарно и легенько, парубок силкувався не податися перед нею. Молодiж оточила їх колом. Дедалi пара танцювала все палкiше й палкiше, запалюючи до танцю й iнших. Незабаром з натовпу вирвалася й друга пара. Перший парубок, натомлений, скоро кинув танень, але Химка не вгавала, Вона крутнулася, аж стрiчки високо замаяли в повiтрi, вхопила Романа й потягла його в швидкому танцi, смiючись й моргаючи на нього веселими очима. Але Роман, проходячи проз Левантину, що стояла не танцуючи, вхопив її та й закрутив у тому танцюристому крутенi. Збентежена з такої несподiванки, дiвчина спершу нiяк не могла потрапити в лад, але згодом якось утрапила, i самi ноги, слухаючись музики, робили що треба. А їй чогось було так сором, i вона ие глядiла нi на кого i вce думала про те, що Роман танцює перед нею i дивиться на неї своїми смiлими, аж незвичайними очима, i не могла звести на його погляду. Їй ставало все бiльше та бiльше нiяково, здавалося, що всi її саму тiльки й пильнують, дивуючися, що вона так довго танцює з Романом. Вона вихопилася з танцю и покрилася в гуртi. Не зосталася й з дiвчатьми, а зараз же нишком подалася через перелаз у двiр до свого хазяїна.

А музики тяли тим часом з усiєї сили, парубки й дiвчата танцювали, аж подвiр'я гуло, ясноколiрнi стрiчки маяли в повiтрi, брязкало намисто на задиханих грудях, а з заквiтчаних голiв падали на землю квiтки, i дiвчата й парубки топтали їх ногами.

Почувши музики й танцi, вся бесiда давно вже вийшла з хати подивиться на молодiж. Старий Сиваш забурчав спершу, що не слiд було вулицi робити в дворi, але мати оступилася за Романа:

— I-i, старий! Мовчи вже! Тiльки сьогоднi дитина прийшла, повеселиться схотiлося, а ти вже й гнiваєшся! Може, вiн собi тут пару знаходе. Давай краще сядемо на призьбi та подивимось, як молодi веселяться, то, може, й ми помолодшаємо.

Пилип тiльки рукою махнув. Старi гостi подивилися на молодiж i почали прощатися, бо вже вечорiло. Молодiж iще трохи потанцювала та й подалася з двору на вигiн — кiнчати там свято. Дома матiрки й батьки сварилися, що вже вечiр, а дочки й сини не йдуть корiв доїти та товар напувати. Але тим було не до того: Роман послав ще по горiлку, попочастував сього разу й дiвчат, i довго чути було на вигонi музику й спiви, танцi й голосний молодий смiх.

Але Зiнька там не було. Побачивши, як Левантина втекла з танцiв, i знаючи, що в неї в дворi нiкого немає, вiн пiшов до себе на тiк, з току перескочив у свiй садок, а з свого садка в Струкiв, — чи не побачить там дiвчину.

Мати нападається на його, що вiн досi не одружився. А коли ж вiн i справдi собi пари не може знайти? Є й гарнi дiвчата, i роботящi… навiть є й багатi… та все йому не пiд мислi. Йому треба таку жiнку, щоб вiн про все з нею мiг говорити, щоб усю свою душу мiг їй одкривати… А то вiн тут так живе, що нi з ким i поговорити по щиростi. Щоправда, про хазяйство i про все таке можна i з батьком, i з матiр'ю, i з братом розмовляти, так цього йому мало. Йому хочеться все знати, все розiбрати: як воно, i через вiщо, i нащо робиться. Колись заманулося йому вивчитися читати. Так схотiлося, що не мав упокою, аж поки вивчився. Школи в їх тодi ще не було, дак вiн оддав дяковi рублiв iз десять, мабуть, аж поки той навчив його. Тепер Зiнько читав, та тiльки якось не дуже розбира тiї книжки. А хотiлось би йому розiбрати i знати багато… про все… От хоч би й про те — чого так люди живуть? Тут тобi такий убогий, що нiчого їсти, а там такий багач, що грошi мiркою мiряє. Один кривавим потом умивається, та робить, та дбає, а другий, ледащо, лiнується… або ще п'є… а то й красти пiде… Невже не можна кращого порядку завести? Мабуть, про це в книжках пишуть, та тiльки вiн не знає тих книжок. Де ж таки, щоб вони в таке мале село та подоходили? Тут про їх нiхто й не чув. Хотiв Зiнько про це кого розпитатися, дак кого ж? Дяк саме божественне знає; писар — самi волоснi дiла; крамар усе на щотах кидає та записує грошi… до батюшки Зiнько не посмiє пiти, а до вчителя ходив, дак i вчитель же… хоч по книгах знає i всяку науку, а як Зiнько попитався його про своє — як би кращий порядок завести, — то вiн тiльки рукою махнув. «Це, — каже, — не твоєї голови дiло. За порядком начальство доглядає. А ти коли хочеш добре жити-роби, не пияч, — от i все!» Це Зiнько й сам знає, та тiльки що цього мало…

Де ж це Левантина? Чи не в хатi заховалась? А вiн хотiв би погомонiти з нею. Тиха, роботяща, добра дiвчина… I з себе гарна… Якби йому таку жiнку, та тiльки щоб не таку вже… просту… Колись вiн заговорив з нею про дощ, що вiн буває з пари, а вона тiльки засмiялася та й утекла… Як же вiн розмовлятиме з нею про те, що йому душу займає? А втiм… вона ще молода… сиротою по наймах iзросла, нiякої науки їй нiхто не давав. Ще й дивно, що вона такою доброю дiвчиною зросла!.. А якби Зiнько з нею одружився, то, може б, її й читати можна навчити… i до своїх думок прихилити… Так думав Зiнько про Левантину i почав придивлятися до неї, зачiпав її розмовами. Дiвчина червонiла, але розмовляла з ним залюбки. Та Зiнько був дуже несмiливий з дiвчатами i все боявся зайняти Левантину так, як парубки займають тих дiвчат, що люблять.

Тепер йому дуже схотiлося погомонiти з нею… От, щоб хоч забути ту п'яну бесiду!.. Не любить того Зiнько… Але дiвчини нема нiде — нi в садку, нi в дворi. Може, куди пiшла… Зiнько перескочив назад через тин у свiй садок.

Незабаром мати загукала його. Упоравшись по хазяйству, Зiнько пiшов спати в садок, — берiг садовину. Та же тiльки заснути не мiг: все тiї думи його не покидали. Роман… вiн чудний якийсь… не подобалося Зiньковi, що вiн так величається i язик ламає… А про те, мабуть, вiн багато бачив, багато знає. Бо й справдi — по великих городах бував, письма в солдатах навчився. Мабуть, вiн зможе розказати Зiньковi про таке, чого Зiнько сам не здолiє розiбрати. Треба з ним поговорити… Не сьогоднi, бо сьогоднi, мабуть, вiн iще не скоро з вулицi вернеться, а колись…

Небо давно вже сяло над землею своїми зоряними шатами, а Зiнько все не спав. Дума за думою снувалася в головi, iшли одна по однiй, як хвиля за хвилею… По хатах давно вже сплять, затихли вже й дiвчата, й парубки на вулицi… i дерева дрiмали, схилившись над ним, i дрiмала зелена трава i ввi снi лоскотала йому обличчя, як вiн доторкався до неї, ворушачись… А високе й глибоке-глибоке небо жахтiло й тремтiло живим свiтом, i зорi здавалися великими й розумними очима блискучими… Вони дивляться так ясно, мов хочуть зазирнути Зiньковi в душу, подивитися, що там є. Дивляться такими великими-великими очима… Як у Левантини… тодi, як вона спiває сумної пiснi… Вона дивиться й спiває… i любо, любо стає… i хиляться вiти… i всмiхаються зорi…

I Зiнько заснув пiд Левантинин спiв, не знаючи, що Левантина справдi вийшла в свiй садок i спiвала, приваблена сяєвом безкрайого неба, напоєна солодкими пахощами чарiвної ночi — тихої, як сон маленької дитини, ласкавої, як погляд матерi…

 

Читати далі