Із літ моєї молодості

Iван Якович Франко

ІЗ ЛІТ МОЄЇ МОЛОДОСТІ

 

 

ТОВАРИШАМ ІЗ ТЮРМИ

 

Обриваються звільна всі пута,

Що в’язали нас з давнім життєм;

З давніх брудів і думка розкута —

Ожиємо, брати, ожиєм!

Ожиємо новим ми, повнішим

І любов’ю огрітим життєм;

Через хвилі мутні та бурливі

До щасливих країв попливем.

Через хвилі нещасть і неволі,

Мимо бур, пересудів, обмов,

Попливем до країни святої,

Де братерство, і згода, й любов.

Ми ступаєм до бою нового

Не за царство тиранів, царів,

Не за церков, попів, ані бога,

Ні за панство неситих панів.

Наша ціль — людське щастя і воля,

Розум владний без віри основ,

І братерство велике, всесвітнє,

Вільна праця і вільна любов!

Треба твердо нам в бою стояти,

Не лякаться, що впав перший ряд,

Хоч по трупах наперед ступати,

Ні на крок не вертатися взад.

Се ж остання війна! Се до бою

Чоловіцтво зі звірством стає,

Се поборює воля неволю,

«Царство боже» на землю зійде.

Не моліться вже більше до бога:

«Най явиться нам царство твоє!»

Бо молитва — слаба там підмога,

Де лиш розум і труд у пригоді стає.

Не від бога те царство нам спаде,

Не святі його з неба знесуть,

Але власний наш розум посяде,

Сильна воля і спільний наш труд.

НЕВІЛЬНИКИ

 

Лежу я безсонний. Ніч темна,

І дощ цюпотить у вікно…

Бог зна що верзеться наяві,

А думка усе про одно.

Усе про ту волю святую,

Що, страчена, так дорога,

Так чудно хороша! На серце

Знов сум цілоденний ляга.

Розпука обхоплює душу

І чорні думки шевелить:

«Ні, воля — то сон, а на світі

Ніхто не зазнав і не вздрить.

Гляди у вікно лиш щоденно,

Де вулиці видно цяту, —

Там люди проходять усякі,

Ти їх придивися життю!

Ось бідний, обдертий зарібник

Голоден стоїть, як туман, —

Се черева свого невільник,

А черево — найстарший пан.

Там служниця зранку на ринок

Із кошиком пильно біжить —

Невільниця пані лихої,

З добра не пішла, чей, служить.

А онде бабуся старенька,

В руках молитовник — пішла

У церков — не бога святого

Невільниця, але попа.

Он в повозі муж із жоною

Напевно, в театер імчать,

Держаться за руки, а з рук тих

Невольничі пута бряжчать.

Чи се ж та захвалена воля,

Де тисячі, тисячі сплять,

Жиють і вмирають, і навіть,

Як ти, про свободу й не снять?»

Ні, що ж то? Хіба ж я не бачу?

В блискучих колясах летять

Построєні дами й панове,

Колеса о брук гуркотять.

Построєні дами й панове

Глядять так свобідно на світ,

Сміються так голосно… Сміх їх

В мою аж доноситься кліть.

«Се ж вільнії люди!» — згадав я

На хвильку. Та ні-бо, й вони

Невільники забагів своїх,

Дурниць, зіпсуття та нудьги.

А втім погадав я про сльози,

Про тисячів працю та кров,

Що ллється в рабів тих кишені

Горючов ріков золотов.

І довго я мучивсь думками

Про світ той, домівку рабів;

Кров стукала сильно о мозок,

Неначе палив її гнів.

Кров стукає сильно о мозок,

І чорнії думи летять,

Мов панські коляси блискучі

По тім’ю в бігу торохтять.

Читати далі