Межичасся

З Ред’ярдом Кіплінґом, одним із найславетніших письменників Англії, ми вперше зустрічаємося ще в дитинстві, читаючи про дивовижні пригоди Мауґлі, про химерну кішку, яка «гуляла, як сама собі знала», або про чемне й допитливе слоненя, якого підступний крокодил ухопив за носа, що перетворився відтак на довгий хобот. Але спадщина Кіплінґа зовсім не вичерпується «Книгою джунглів» та казками, однаково цікавими і для малечі, і для дорослих. До світової літератури Кіплінґ увійшов насамперед як визначний новеліст, автор нарисів та романів, що перевидаються й досі десятками мов, і, звичайно, як поет, віршами якого захоплювалися Марк Твен, Бертольд Брехт, Ернест Гемінґвей та багато інших знаних і незнаних письменників та їхніх читачів...

Анотація

З Ред’ярдом Кіплінґом, одним із найславетніших письменників Англії, ми вперше зустрічаємося ще в дитинстві, читаючи про дивовижні пригоди Мауґлі, про химерну кішку, яка «гуляла, як сама собі знала», або про чемне й допитливе слоненя, якого підступний крокодил ухопив за носа, що перетворився відтак на довгий хобот. Але спадщина Кіплінґа зовсім не вичерпується «Книгою джунглів» та казками, однаково цікавими і для малечі, і для дорослих. До світової літератури Кіплінґ увійшов насамперед як визначний новеліст, автор нарисів та романів, що перевидаються й досі десятками мов, і, звичайно, як поет, віршами якого захоплювалися Марк Твен, Бертольд Брехт, Ернест Гемінґвей та багато інших знаних і незнаних письменників та їхніх читачів...

Джозеф Ред’ярд Кіплінґ

МЕЖИЧАССЯ: ПОЕТИЧНІ ТВОРИ

Ред’ярд Кіплінґ: Письменник і міф

З Ред’ярдом Кіплінґом, одним із найславетніших письменників Англії, ми вперше зустрічаємося ще в дитинстві, читаючи про дивовижні пригоди Мауґлі, про химерну кішку, яка «гуляла, як сама собі знала», або про чемне й допитливе слоненя, якого підступний крокодил ухопив за носа, що перетворився відтак на довгий хобот. Але спадщина Кіплінґа зовсім не вичерпується «Книгою джунглів» та казками, однаково цікавими і для малечі, і для дорослих. До світової літератури Кіплінґ увійшов насамперед як визначний новеліст, автор нарисів та романів, що перевидаються й досі десятками мов, і, звичайно, як поет, віршами якого захоплювалися Марк Твен, Бертольд Брехт, Ернест Гемінґвей та багато інших знаних і незнаних письменників та їхніх читачів...

Джозеф Ред’ярд Кіплінґ народився 30 грудня 1865 року в Бомбеї, одному з найбільших міст тодішньої Британської Індії. Батько майбутнього письменника, Джон Локвуд Кіплінґ, мав незаперечний мистецький хист, та скрутні фінансові справи в Англії змусили його шукати щастя за морем. Мати Ред’ярда, Еліс Макдональд, відома як авторка зворушливих і витончених поезій. Безхмарне дитинство під опікою люблячих батьків, серед екзотичної природи Сходу, поміж смаглявих людей у дивному білому вбранні, що розповідали хлопчикові старовинні легенди і так само неймовірні новітні бувальщини, і чию мову він змалку розумів краще від англійської, — ця пора назавше лишилася для Кіплінґа найщасливішою в житті.

Але тривала вона недовго. Батьки відіслали шестирічного Ред’ярда на навчання до Англії. Там він потрапив до закритого пансіону, що наче зійшов з найпохмуріших сторінок діккенсівських романів. Перебування у цьому «будинку відчаю» закінчилося для хлопчика важкою нервовою хворобою. Кілька місяців він нічого не бачив, а кошмарні сни про жорстокі й принизливі покарання переслідували його впродовж усього життя.

Потім Ред’ярд учився в закритій-таки школі у Девонширі, де панувала казармена дисципліна і де вихованців, майбутніх «будівничих імперії», привчали без роздумів виконувати будь-які накази й стоїчно

терпіти труднощі. Але саме тут Кіплінґ, який не міг розраховувати на військову кар’єру через слабке здоров’я, твердо вирішив стати письменником. До здійснення цієї мети юнак підійшов з усією впертістю, вихованою тривалими випробуваннями. Він ретельно студіював різні літературні стилі, опановував манеру провідних прозаїків та поетів — Мередіта, Гарді, Свінберна, Браунінга, Тенісна. Та для самостійної творчості потрібен був ще і власний життєвий досвід. Тому сімнадцяти річний Кіплінґ по закінченні школи знову вирушив до Індії, де влаштувався репортером аллахабадської «Цивільної та військової газети».

Газетярська робота дала йому змогу досконало вивчити життя колоніальної Індії, і це знання прислужилося йому згодом не менше, ніж екзотичні перекази, почуті ще в дитинстві. Перші свої книжки — збірку пародій на поетів-вікторіанців «Відлуння», поетичну збірку «Департаментські пісеньки» та книжку оповідань «Прості історії з гір» — Кіплінґ надрукував ще в Індії, але справжня слава прийшла до нього після повернення на батьківщину 1889 року. На тлі загалом млявої, невиразної, затягнутої у корсет незліченних умовностей англійської літератури кінця вікторіанської доби читачі почули мужній голос, що мовою простих солдатів, матросів, дрібних клерків захопливо розповідав про далеку Індію й важку долю колоніального вояка.

Образна, часто грубувата розповідь, густо оздоблена діалектизмами й сленгом, якого так щедро не вживав до Кіплінґа жоден значний письменник, як і звернення до найширшого читацького загалу, зробили книги віршів «Балади з казарми» (1892), «Сім морів» (1896), «П’ять націй» (1903) надзвичайно популярними. У ці роки, що виявилися зенітом його творчості, Кіплінґ один по одному пише романи, новели для дорослих і для дітей, казки, нариси, репортажі. Одночасно він устигає об’їздити півсвіту, довго живе у Сполучених Штатах, відвідує Китай, Японію, Австралію, Африку. Його книжки побивають усі рекорди за кількістю перевидань (1900 року вийшло, наприклад, сімнадцяте (!) видання «Балад з казарми»). Гонорари Кіплінґа сягають небачених розмірів, перевищуючи у 25 разів середній заробіток англійського літератора. 1907 року він перший з-поміж англійців отримує Нобелівську премію, — «за мужній стиль у літературі».

«Феномен Кіплінґа» цікавить і досі багатьох дослідників. Тривалі спроби пояснити його популярність загальноприступністю, екзотичністю, політичною заангажованістю ні на йоту не наближають нас до розуміння літературного явища, яке звалося «Ред’ярдом Кіплінґом» (чи «залізним Ред’ярдом», як казали і друзі, й недоброзичливці, вкладаючи в ці слова зовсім різний зміст). Бо в особі зовні дуже простого Кіплінґа маємо-таки одного з найбільших митців слова, творчість якого слід аналізувати за її власними законами. Одним із перших це зробив пізніший Нобелівський лауреат і «класик» модернізму Т. С. Еліот у передмові до впорядкованого ним вибору Кіплінґових поезій. «Було багато авторів віршів, — писав він,— які не мали на меті творити поезію; майже усіх їх, за винятком кількох сатириків, досить швидко забули. Кіплінґ тим часом творив поезію, хоча й не це прагнув передусім робити. Ось цю особливість його спрямування я й мав на увазі, називаючи його «автором балад»... Річ у тім, що я розширюю і водночас дещо звужую значення слова «балада». В оповідній баладі головне — події; така балада є природною формою оповіді, мета якої — викликати відповідні емоції. Поезія в ній другорядна і до певної міри неусвідомлена, її форма — короткі римовані строфи. Читацька увага зосереджується на подіях і характерах; зміст балади повинен бути відразу зрозумілий слухачеві. Повторне прослуховування може зміцнити перші враження, може посилити ефект, але цілковите розуміння має досягатися вже при першому прослуховуванні. Метрична форма має бути простою — такою, що не привертає до себе уваги, хоча повторення і рефрен можуть додавати творові ефекту заклинання.

...Вони (Кіплінґові балади. — М. С) виграють від читання вголос; вухо не потребує якихось попередніх навиків, аби легко за ними стежити. Ця простота заміру поєднується, однак, із неперевершеним даром слова, фрази, ритму. Немає поета, який би менше займався самоповторюванням. У баладі строфа не повинна бути задовгою, а ритмічна схема — заскладною; строфа має негайно сприйматися в цілому, рефрен може сприяти повторюваності, у межах якої можлива певна кількість ритмічних варіацій.

Різноманітність форм, які Кіплінґ примудряється вигадати для своїх балад, вражає: кожна з них чітка і якнайкраще пасує до змісту й настрою твору. І водночас його віршування не є аж занадто правильним: монотонний ритм існує там, де монотонність справді потрібна, проте й відхилення від класичних розмірів трапляються дуже часто».

Ці глибокі спостереження, однак, було зроблено лише 1941 року, вже після Кіплінґової смерті. Але ще задовго перед тим авторитет Кіплінґа-письменника почав неухильно падати. І якщо перші Кіплінґові книжки зазнавали головним чином естетської критики, то на початку двадцятого сторіччя з’явилися вже значно вагоміші причини для звинувачень. Людство вступило в грандіозну смугу перетворень і потрясінь, на тлі яких Кіплінґ із його несхитною вірою в історичну місію Британії виглядав анахронізмом. Від письменника відсахнулася інтелігенція, а для повоєнних поетів-авангардистів з кола молодих тоді Т. С. Еліота та Езри Паунда, які тяжіли до складної рафінованої символіки, Кіплінґ, що говорив мовою мільйонів і для мільйонів, був не так митцем, як «бардом імперіалізму», будівничим Імперії на кшталт Сесіля Родса.

На жаль, цей одіозний ярлик набув власного життя вже на рівні міфу про «залізного Ред’ярда», дарма що один з його авторів, Т. С. Еліот, згодом чимало зробив для відродження доброго літературного імені Кіплінґа. Мусимо, отже, чітко сказати, що Кіплінґ ніколи не був оспівувачем визискування колоніальних народів. «Тягар білої людини» означав для нього насамперед чесну, самовіддану, виснажливу і жертовну працю заради того, щоб, як вірив письменник, прилучити відсталі народи до сучасної цивілізації.

Між підкорювачами й підкореними, на думку Кіплінґа, мусив існувати своєрідний «моральний договір», а володарі мусили дотримуватися чіткого кодексу поведінки щодо підлеглих. Його лаконічно сформульовано у вірші «Нормани та сакси», вперше надрукованому 1911 року:

Мусиш вивчити їхню говірку, знати пісні та казки.

Не дозволяй нікому тлумачити їх балачки.

Хай відчують: ти їх розумієш, ти слово для них підшукав.

І слухай їх неквапливо, хоч як би ти не поспішав.

(...)

Приходь до них на свята, як рідний до столу сідай,

Дружи з простими попами, єпископів чемно вітай.

Не «я» і «ви, якісь там», а — «ми» і «наше» кажи,

Стримуй гнів, не займай посівів... І ніколи їм не бреши!»

(Переклад Марини Левіної)

Звичайно, така настанова ледве чи прийнятна на початку ХХІ століття, після появи праць класиків «постколоніальних студій». Проте підстав робити з автора кровожерного людиноненависника вона аж ніяк не дає. Тим більш не дає для цього підстав знаменита «Балада про Схід і Захід», перші рядки якої («Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох, допоки Землю і Небеса на Суд не покличе Бог»), часто й абсолютно неправомірно висмикують з контексту — на доказ начебто непереборного для Кіплінґа антагонізму двох різних світів з їхніми системами цінностей, поглядів і законів. Насправді ж уся балада — послідовне спростування цієї тези, палкий гімн силі людського духу, що дає змогу різним людям звестися над кастовими і національними забобонами й простягти одне одному руки. Адже відразу за двома часто цитованими рядками йде їхнє заперечення:

Та Сходу і Заходу вже нема, границь нема поготів,

Як сильні стають лицем у лице, хоч вони із різних світів!

Кіплінґ зустрів Першу світову війну шовіністичним віршем-закликом. Але, дуже скоро пересвідчившись у цілковитому безглузді цього кровопролитного бойовиська, він створив трагічні, сповнені гіркого сарказму «Воєнні епітафії» та «Гетсиманський сад». Зрештою, ще раніше тема тупої, безжальної і руйнівної ходи війни прозвучала в уривчастих і суворих рядках «На марші» — вірші, що навіть усупереч задумові його автора, став одним із найпотужніших антивоєнних творів європейської поезії.

Після світової війни, на якій загинув і його син, Кіплінґ до самої смерті жив похмурим самітником, до мінімуму звузивши коло свого спілкування. До останнього дня він писав, але між ним і сучасниками вже звелася стіна глухого непорозуміння. Тому в написаному за три роки до смерті віршеві письменник просив своїх майбутніх читачів:

Наразі ж воскресять на мить

Мене чиїсь думки,

То прошу не мене судить,

Читати далі