Майдан від першої особи

 У збірнику подані фрагменти спогадів учасників протестних акцій, що відбувалися в Україні з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року і названі Революцією гідності. Інтерв’ю були зібрані Українським інститутом національної пам’яті у рамках проекту «Майдан: усна історія». Проект реалізується у партнерстві з Фондом збереження історії Майдану. До збірника відібрані спогади учасників, різних за статтю, віком та умовною формою участі, з тим, щоб представити структурованість Майдану як самоорганізованої соціальної мережі.

УДК 93 (477+ 323.22/.28) «2013/2014»

ББК 63.3(4УКр)я73

М 12

М 12 Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності / упоряд. Тетяна Ковтунович, Тетяна Привалко. — К. : К.І.С., 2015. — 320 с., іл.

ІSBN 978-617-684-125-8

У збірнику подані фрагменти спогадів учасників протестних акцій, що відбувалися в Україні з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року і названі Революцією гідності. Інтерв’ю були зібрані Українським інститутом національної пам’яті у рамках проекту «Майдан: усна історія». Проект реалізується у партнерстві з Фондом збереження історії Майдану. До збірника відібрані спогади учасників, різних за статтю, віком та умовною формою участі, з тим, щоб представити структурованість Майдану як самоорганізованої соціальної мережі.

При редагуванні збережена стилістика мовлення респондентів.

Для дослідників, учителів та всіх, хто цікавиться перебігом подій Революції гідності.

Збірник проілюстровано світлинами, наданими учасниками проекту.

© Український інститут національної пам’яті, 2015

© Ольга Сало, дизайн, 2015

Вітер з Майдану

Що може об’єднувати підприємця Євгена Уткіна, греко-католицького священика отця Петра Жука і «голос Майдану» — відомого актора Євгена Нищука? Спогад про Диво.

«Запам’яталися дива, які були на Майдані, — відповідає на питання інтерв’юера Євген Уткін. — Те, що вітри дули завжди з Майдану, а не на Майдан».

«…І в ту знаменну ніч великого протистояння дим якимсь дивом, Провидінням був спрямований весь час у бік силовиків, — згадує Євген Нищук. — Коли навала була з боку Європейської — дим ішов туди, коли від Інститутської — повертав на гору. Пояснити це метеорологічними чинниками неможливо, бо він крутив і так, і сяк…»

«Згадаймо той вітер, який постійно дув від наших барикад — чи то на Грушевського, чи по Інститутській, чи на Майдані. Дим завжди (і це було символічно) повертав у бік силових структур, які воювали зі своїм народом. Це також величезний досвід віри, який здобували люди», — так про дива Майдану розповідає отець Петро Жук.

У кожного з тих, хто був на Майдані, є спогад про власне диво. Та й сам початок тієї історії не дуже вкладається у стандарти буденності.

...Минули три доволі безбарвні роки від моменту, коли у 2010 році Президентом України був обраний Віктор Янукович. Ці три роки конкурували між собою тільки градаціями сірості буття: здавалося, що ані конституційний переворот, влаштований Януковичем восени 2010-го, ані політичні переслідування опонентів, ані щупальця корупційного монстра, збудованого «сім’єю», — ніщо не здатне пробудити від якоїсь хворобливої сонливості українське суспільство. По завершенні першого року правління Януковича один приятель з Польщі кричав мені: «Чому ви не протестуєте?! Чому не виходите на вулиці?!» І мені було дуже непросто дати притомну відповідь на це питання.

Проте це було лише затишшям перед бурею.

Увечері 21 листопада 2013 року відомий журналіст Мустафа Найєм робить тепер уже історичний запис на своїй сторінці у Фейсбуці: «Ладно, давайте серйозно. Ось хто сьогодні до опівночі готовий вийти на Майдан? Лайки не рахуються. Тільки коментарі під цим постом із словами «Я готовий». Як тільки набереться більше тисячі, будемо організовуватися».

Того дня стало ясно, що не варто чекати від Януковича підписання жодних обіцяних угод про асоціацію з Європейським Союзом. Це була зрада усіх сподівань і очікувань активної частини українського суспільства. Цей розворот зовнішньополітичного курсу на 180 градусів у багатьох викликав образу і навіть почуття безвиході: як так — ми йшли у Європу, і тут нас знову розвертають під кремлівський «совок»?! Що «треба організовуватися», стало ясно уже за пару годин.

Мустафа знову пише у тій самій соцмережі:

«Зустрічаємося о 22:30 під монументом Незалежності. Вдягайтеся тепло, беріть парасольки, чай, каву, хороший настрій та друзів. Перепост усіляко вітається!»

Із цих слів розпочався новий розділ української історії.

Це було як помах крильця метелика, що спричинив ураган. 19 слів, вкинутих в Інтернет, спричинили наймасовіші у людській історії акції мирного ненасильницького спротиву. Майже два місяці тривав цей карнавал Майдану, допоки у січні 2014 року не настала гарячіша пора. За винятком кількох сутичок, маніфестації у центрі української столиці вражали як масовістю, так і миролюбністю аж до самого загострення протистояння ввечері на Йордана.

Польський журналіст Павел Боболовіч оповідає: «Я як журналіст був здивований тим, як довго може тривати той мирний протест. Багато моїх колег казали, що вже доста того мирного протесту. Але так чи інакше, це дуже важливий формат, який показував відмінність між мирним суспільством, що вийшло на Майдан, і агресивною владою, яка хоче просто задушити цей Майдан і цей мирний протест».

Янукович погано знав історію. Він просто не зміг оцінити мас­штабів виклику. Вночі з 29 на 30 листопада бійці спецз’єднання міліції «Беркут» по-звірячому побили студентів, що мирно протестували під тим самим монументом Незалежності. Через день після того, 1 грудня, ця подія спричинила новий вибух гніву і солідарності — одну з наймасовіших в історії України маніфестацій.

Для порівняння. Промову «Я маю мрію!» Мартіна Лютера Кінга біля меморіалу Лінкольна у Вашингтоні у 1963 році слухало десь 250 тисяч маніфестантів. 20 листопада 1989 року під час Оксамитової революції у Празі збиралися від 200 до 500 тисяч. Навіть падіння Берлінського муру супроводжувалося скромнішими, ніж у Києві, акціями. Славнозвісний Соляний похід Ґанді навесні 1930 року тривав менше місяця і ніколи не збирав мітингів чисельністю понад 100 тисяч протестувальників. Українська сатьяграха за своєю масовістю перевершила все, що було до того у світовій історії. Але Янукович цього не знав.

Мушу визнати, що, на відміну від Януковича, я цієї революції чекав. Вона була запрограмована українською дійсністю.

Було зрозуміло, що наступні після 2004 року суспільні збурення будуть пов’язані з проблемами, які не були розв’язані цією хвилею суспільної активності. І в 2004-му, і в 2013-му можна було сказати, що міліція не охороняє, медицина не лікує, а державна влада не забезпечує прав своїх громадян. Рветься там, де найтонше: там, де є нерозв’язаний конфлікт, де суспільство переживає загострення почуття несправедливості, де воно почувається загнаним у глухий кут і не бачить іншого способу здобуття справедливості, аніж повстання.

Сценарій початку подібних збурень суспільства є більш-менш однаковим. Для зав’язки конфлікту потрібна жертва несправедливості — звичайна людина, з якою більшість незадоволених буде себе асоціювати. У 1980 році в Ґданську звільнення Анни Валентинович спричинило збурення спочатку на Корабельні імені Леніна, а потім і по всій Польщі. Бо більшість людей розуміла: як вчинили з нею — так можуть у будь-який момент вчинити й зі мною. У 1648 році Богдан Хмельницький не знайшов справедливості після того, як його маєток пограбував Чаплинський. І це стало останньою краплею для козаків, які бачили у проблемах Хмельницького свою проблему, а в порушенні його прав — загрозу для кожного. Якщо держава не забезпечує справедливості — вона вибухає зсередини.

Божевільний розгін студентського протесту вночі 30 листопада призвів до того, що протести, які почали затухати, вибухнули з новою силою. Деякі медіа тоді повідомляли, що 1 грудня центральними вулицями Києва пройшов мільйон протестувальників.

Євген Нищук, актор: «...Навколо з усіх боків усе було вщент забито людьми — ні просвіту, ні прогалини якоїсь, де б їх не було. Хтось каже, що Майдан не вміщує мільйон, це правда. Але в той час були заповнені всі навколишні вулиці, всі! І більше того, тоді була ситуація наближена до помсти. Люди йшли з такою силою, так рішуче налаштовані… не те щоби там щось здобути, а просто — помститися».

Андрій Єрмоленко, художник: «1-го числа і почалася реальна революція, як на мене. Коли полетіли перші «коктейлі», перше каміння, коли народ показав свої зуби. Я пам’ятаю, ми стоїмо на Банковій, і поряд така дуже молоденька дівчинка. Вона плаче і кричить: «Припиніть, що ви робите? Це ж мирний мітинг!» Плаче і намагається всіх зупинити. Але більшість людей на Банковій на той момент були радикально налаштовані. Це реально був розпач. Від того, що нас взагалі ніхто не чує. (…)

Ми зібралися, і ми побачили це море людей, цей потік, що накочувався, і накочувався, й накочувався… Ми навіть рушили не по Хрещатику, а по колу, по Університетській, щоб якось пройти. І ми бачили людей, які уже тоді були радикально налаштовані — йшли з такими ціпами нормальними. І було видно, що вони вже готові до серйозних дій. Дуже багато було таких. Було, звісно, дуже багато молоді у цих балаклавах».

Молодь у балаклавах — це ті, кому в 2004-му було по 9–15 років. Вони не встигли на своє повстання тоді. За ці 9 років вони виросли. Діти Помаранчевої революції не вчилися в радянській школі, їх психологія і стереотипи поведінки більш індивідуалістичні й прагматичні. Їх виховали інші економічні та політичні реалії. Зрештою, вони не читали радянських підручників історії в школі. Окрім того, досвід Помаранчевої революції поставив під сумнів дієвість мирних, ненасильницьких методів. І це рано чи пізно мало вибухнути.

У своєму інтерв’ю студент Андрій Цимбал, якому за часів Помаранчевої революції було 11 років, каже: «Взагалі я з самого початку вважав, що ніщо крім крові не змінить цю країну. (…) Справжня революція завжди робиться на крові (якщо не брати Ґанді — він боровся мирним шляхом), а після неї йде війна».

У 2008 році я мав стосунок до творення великого телевізійного проекту «Великі Українці». За результатами голосування з величезним відривом переміг Степан Бандера. Потім ці результати були сфальсифіковані, але то вже інша історія. Сам факт, що серед усіх інших героїв молодь (за Бандеру голосували переважно молоді люди) обрала знакову за своїм радикалізмом фігуру — сам цей факт означав, що це покоління засумнівалося у ґандизмі й асоціювало себе із геть іншим, значно більш агресивним способом боротьби.

Мій варшавський знайомий, відомий соціолог, професор Анджей Шпоцінський дуже любить згадувати історію про те, як одного дня наприкінці 1970-х до нього зателефонувала його не менш відома колега-соціолог, професор Барбара Шацька. Вона досліджувала історичну пам’ять польської інтелігенції, і у її голосі бриніло здивування: «Слухай, Анджею, що це може значити: Пілсудський раптом став найбільш популярною фігурою серед інтелігенції?» — «Буде революція!» — так Анджей Шпоцінський «випадково» передбачив «Солідарність». Суспільство несвідомо ідентифікувало себе саме з тими, хто творив зміни у минулому, з тими, хто підіймав повстання. І ця історія повторилася в Україні у 2008-му. «Буде революція», — подумав я, коли дізнався про успіх Бандери у «Великих Українцях». І ця нова революція цілком прогнозовано не могла довго залишатися мирною.

У кожного було своє диво Майдану. У ніч з 10 на 11 грудня було зрозуміло, що треба терміново їхати — почалася спроба розігнати Майдан. Телефонує шваґр: «Що робимо? Їдемо?» — «Їдемо!» Вже через якийсь короткий час ми з ним і купою геть незнайомого люду стояли у живому ланцюгу, міцно зчепивши руки ліктями, і були готові на все. У цьому ланцюгу на Михайлівській барикаді я з подивом дослухався до своїх емоцій. Страху не було — було спокійне усвідомлення своєї ролі: ти маєш стояти тут, на цьому, призначеному тобі місці. І все.

«Коли ми ходили на Майдан, то про небезпеку не думалося. Просто треба було бути там — і все», — прочитав я свої тодішні думки, тільки сформулював їх Євген Уткін — один із героїв цієї книжки. Майдан був перенасичений Духом, який зазвичай дихає, де хоче, але цього разу цим місцем був Майдан. Дух творив дива! І йдеться не тільки про вітер Майдану.

У цій книжці ви почуєте історію Майдану з вуст 45 осіб, які були безпосередніми учасниками подій. Усі вони були на Майдані, усі вони — і є Майдан! Студенти і підприємці, представники Самооборони Майдану і його духовна варта, автомайданівці, волонтери, журналісти, митці, правозахисники, політики… Ясна річ, що ці 45 інтерв’ю — крапля в океані особистих історій.

Український інститут національної пам’яті у березні 2014 року започаткував проект «Майдан: усна історія». Від липня того року він реалізується спільно з громадською організацією «Фонд збереження історії Майдану». На момент, коли до друку була підписана ця книжка, вже зібрано понад п’ятсот спогадів свідків і учасників подій на Майдані.

Сформувався унікальний архів, який має стати джерельною базою для істориків, соціологів, соціопсихологів, антропологів, документалістів, журналістів і — авжеж — для всіх, кому не байдужа ця велична історія. Дуже важливо, що свідчення були зібрані «по гарячих слідах» — емоції ще не встигли охолонути, а подробиці — вивітритися з пам’яті оповідачів. Також важливо і те, що ці спогади не встигли зазнати впливу «колективного свідомого» — матричних історій, які рано чи пізно формуються під впливом медіа. Така ситуація є дуже рідкісною: зазвичай усна історія фіксується значно пізніше.

Вже незабаром архів усної історії Майдану стане доступним для дослідників, а згодом і для всіх охочих. Його матеріали стануть також частиною зібрання майбутнього Музею Майдану/Музею Свободи.

До цієї книжки увійшли дуже скорочені версії інтерв’ю. Але навіть вони дають змогу раз за разом переживати історію гарячої зими 2013–2014 років з перспективи 45 геть різних людей. Читаючи цю книжку, ви будете плакати — від розчулення, гніву, безвиході, вдячності. Ясна річ, наміром упорядників не було примусити читача плакати. Одна з помилок Помаранчевого Майдану — українське суспільство належним чином не відре­флексувало все те, що сталося у 2004 році й після нього. Тепер ми маємо можливість цю помилку виправити і спробувати зрозуміти, що дала нам і світові Революції гідності.

Студент Андрій Цимбал каже на початку: «Я раніше не вірив у свою країну, не вірив у свій народ. А коли прийшов на Майдан і побачив цих людей, з якими ми стояли на барикадах — таких різних людей, я їх дуже полюбив».

Ці події змінили багатьох з нас. Змінили й Андрія. Завершальними словами його інтерв’ю варто підсумувати цей дещо задовгий вступ: «Я цілковито змінив ставлення до життя — цінності, погляд на людей. Ці події так тебе змінюють… І ти на кожен день по-новому дивишся. Коли переживаєш щось таке, як ця революція, починаєш цінувати справжні речі у житті — просто є такий потяг до справжності й небажання витрачати свій час на щось непотрібне, некорисне, адже тим, що у нас є цей час, ми завдячуємо своїм загиблим товаришам».

Мені видається, що висновок Андрія — це найважливіше диво: вітер з Майдану змінив нас!

Олександр Зінченко,історик, публіцист, радник ГоловиУкраїнського інституту національної пам’яті

Журналісти

Читати далі