Бухтик з тихого затону

Відпочиваючи у лісовому санаторії, Сергійко з друзями задумали для дівчинки Олі, яка захворіла, казку. Проте вони й не підозрюють, що вигадані ними водяники, лісовики і русалки живуть насправді... Захоплива казкова повість лауреата Шевченківської премії Володимира Рутківського про зворушливу дружбу школярів Сергійка й Олі з дивовижним підводним створінням Бухтиком. Цей незвичайний герой, блискуче вигаданий Володимиром Рутківським і чудово зображений Ростиславом Попським, просто приречений на читацьку любов і успіх. Це перша частина казкової трилогії.

Анотація

Відпочиваючи у лісовому санаторії, Сергійко з друзями задумали для дівчинки Олі, яка захворіла, казку. Проте вони й не підозрюють, що вигадані ними водяники, лісовики і русалки живуть насправді... Захоплива казкова повість лауреата Шевченківської премії Володимира Рутківського про зворушливу дружбу школярів Сергійка й Олі з дивовижним підводним створінням Бухтиком. Цей незвичайний герой, блискуче вигаданий Володимиром Рутківським і чудово зображений Ростиславом Попським, просто приречений на читацьку любов і успіх. Це перша частина казкової трилогії.


Володимир Рутківський

Бухтик з тихого затону

Чудасія

...

Електричка вискочила з лісу, наче за нею вовки гналися. Та коли побачила перед собою десятки будинків, присоромлено стишила хід і вже без поспіху зупинилася біля перону. З переднього вагона вийшли дві жінки. Вони поставили на землю свої валізи, від яких смачно пахло домашніми ласощами, і озирнулися.

На пероні було безлюдно. Лише за вікнами, в залі чекання, куняло кілька пасажирів та ще біля дверей багажного відділення жваво розмовляли про щось двоє чоловіків у залізничній формі.

Трохи далі, за станцією, починався сосновий ліс. Неширока піщана дорога розсікала його надвоє. Дорога вела до дитячого лісового санаторію. Про це сповіщав напис на жовтій диктовій стрілці, прибитій до телеграфного стовпа.

Жінки трохи постояли, вдихаючи чисте лісове повітря, а тоді взяли свої валізи і рушили по тій дорозі.

Спочатку вони йшли мовчки. Лише тоді, коли станція щезла за деревами, одна з них приязно поглянула на іншу і сказала:

— Здається, ми з вами десь уже зустрічалися.

— Атож, — усміхнулася друга жінка. — Я вас теж запам’ятала. Ми бачилися на відкритті дитячого лісового санаторію. Ви тоді приїхали зі своїм сином. Коли не помиляюся, його звуть Сергійком.

— Звідкіля ви знаєте, як його звуть? — здивувалася Сергійкова мати. — Адже ми тоді й словом не перемовились.

— Ну то й що? У мене пам’ять гарна. До того ж Оля, моя донька, весь час згадує про нього в своїх листах. З тих листів я зрозуміла, що ваш Сергійко і моя донька дружать між собою.

— Он воно як, — відказала на те Сергійкова мати і дістала з валізи парасольку, бо саме почав накрапати дрібний дощик. — Що ж, рада познайомитися з вами.

— Я теж. Оля писала, що Сергійко їй дуже допоміг. Усім відомо, що йти і розмовляти куди приємніше, ніж просто іти й мовчати. Та й дорога тоді видається значно коротшою.

— Цікаво, чим же це Сергійко допоміг вашій

Олі? — запитала Сергійкова мати.

— Поки що не знаю. Оля обіцяла розповісти про все під час зустрічі.

— Атож, незабаром ми побачимо наших дітей, — мрійно посміхнулася Сергійкова мати. — Сергійко писав, що почувається вже набагато краще. Тож я й вирішила забрати його додому.

— Я теж хотіла б забрати доню. Бо хай там як в гостях гарно, але вдома краще…

Тієї миті за кущами, що поросли обабіч лісової дороги, хтось насмішкувато пирхнув. Проте мами так захопилися розмовою, що не звернули на те ніякої уваги.

— Якби ви знали, скільки я пережила через Олю, — сказала Олина мати. — Вона, знаєте, змалку була хвороблива. А після смерті батька... — Мама витерла хустинкою очі. — Та годі про це. Коли не помиляюся, зараз ми вийдемо на галявину, а звідтіля до санаторію рукою подати.

І справді, за кілька хвилин обидві мами вийшли на галявину, на якій росли розкішні кущі дикої малини. Проте замість дитячого санаторію вони побачили... залізничну станцію, від якої відійшли кілька хвилин тому.

Матері вражено переглянулись.

— Бути цього не може! — вигукнула Олина мама. — Ми ж з вами увесь час ішли тільки вперед, так? Ми ж з вами начебто нікуди не звертали, правильно?

— Але, як бачите, перед нами станція, — відказала Сергійкова мати. — Мабуть, ми так забалакались, що й не помітили, як повернули назад. Але як це могло статися?

Вони знову рушили по дорозі, що вела до лісового санаторію. Тепер жінки вже не розмовляли, а уважно дивилися собі під ноги.

Але за деякий час вони знову опинилися перед уже знайомою будівлею залізничної станції.

— Нічого не розумію, — розвела руками Сергійкова мати. — Я ж тут стільки разів бувала!

Вона зупинила залізничника, який кудись поспішав у своїх справах, і запитала:

— Ви не підкажете, як нам дістатися до лісового санаторію?

— Ідіть прямо й прямо, — відповів залізничник і показав на дорогу, по якій вони вже двічі пройшли. — Усе прямо і нікуди не звертайте.

— Даруйте, але ми так і робимо, — у відчаї сказала Олина мама, — та щоразу чомусь повертаємося назад. Ніби хтось зумисне водить нас по колу. Може, тут почалися якісь ремонтні роботи?

— Чи, може, з’явилася інша дорога? — додала Сергійкова мама.

Читати далі