Микола Мокрий

Три молоді киянки прийняли від помираючої відьми Килини її дар. Як же вони зуміють розпорядитися ним? Адже вони такі різні студентка історичного факультету Маша Ковальова, залізна бізнеследі Катерина Дображанська і звільнена з нічного клубу співачка-зайдиголова Даша Чуб на прізвисько Землепотрясна. З власної волі чи всупереч їй, їм випало стати Києвицями — хранительками Міста Києва — і щоночі чергувати на Старокиївській горі в очікуванні дивовижних чи жахливих подій... У 1941 році висадили у повітря Запорізьку ГЕС. 30-метрова хвиля забрала життя багатьох тисяч людей. Але що, коли це величезне жертвопринесення? І тепер, п’ятдесят років по тому, настав час повторити його...

Анотація

Три молоді киянки прийняли від помираючої відьми Килини її дар. Як же вони зуміють розпорядитися ним? Адже вони такі різні: студентка історичного факультету Маша Ковальова, залізна бізнес-леді Катерина Дображанська і звільнена з нічного клубу співачка-зайдиго-лова Даша Чуб на прізвисько Землепотрясна.

З власної волі чи всупереч їй, їм випало стати Києвицями — хранительками Міста Києва — і щоночі чергувати на Старокиївській горі в очікуванні дивовижних чи жахливих подій...

У 1941 році висадили у повітря Запорізьку ГЕС. 30-метрова хвиля забрала життя багатьох тисяч людей. Але що, коли це величезне жертвопринесення? І тепер, п’ятдесят років по тому, настав час повторити його...


Лада Лузіна

Микола Мокрий

Чудовий Дніпро у тиху погоду, коли вільно і плавно мчить крізь ліси й гори повні води свої... Коли ж підуть горами по небу сині хмарини... і блискавка, зламуючися поміж хмарами, враз осяє ввесь світ — страшний тоді Дніпро!

М. В. Гоголь

Запоріжжя, 1941 рік

На цьому й прощавайте, дорога мамо. Надіюся, ще побачимось, а якщо ні...»

Простий олівець у руці світловолосого молодого солдата завмер, Микола поправив комірець гімнастерки, сумовито поглянув на широкий і сильний Дніпро, на гордість Радянського Союзу красень Дніпрогес імені Леніна... Гармати періщили через греблю. Танки противника були вже на тому березі, ворог прорвався на острів Хортиця. А на їхньому боці стояли заводи, там лили алюміній і сталь для зброї, там важилась доля війни. І вранці він сам чув, як командир сказав: здавати їх не можна, на евакуацію потрібен час. А доти треба відстояти Запоріжжя за всяку ціну. Лишилося змиритися, що частиною цієї ціни стане його 22-річне життя. Хоч примиритися зі смертю в 22 роки було так само тяжко, як повірити в неї. Так само тяжко, як написати мамі правду.

Він повагом добув з-за коміра ланцюг зі старим і темним медальйоном, позначеним червоним каменем. Медальйон дала йому мама. Він хотів був одкрити його, та не став. Він раптом подумав, що як відкриє й побачить материне лице, точно не зможе... не зможе так просто і ясно сказати: «Я теж готовий загинути за Батьківщину». Він знав, що сьогодні вдень непри-ятель потолочив на мак шосту й третю батарею 16-го зенітно-артилерійного полку. Знав Альошу з третьої — одного з двох сотень, хто власним життям подарував місту зайвих десять годин... Знав, що їхня батарея буде наступною.

Він зовсім уже зібрався на дусі, щоб завершити печальний рядок, аж ось раптом відчув, що стало дивно, неприродно тихо. Микола підняв голову й побачив, що греблею пересуваються гітлерівці... А потім відчув, як земля під ним здригнулася, хитнулася під ногами.

Над Запорізькою дамбою встав величезний чорний гриб вибуху. Вояк побачив, як одна з машин, яка ще мить тому спішила через дамбу, летить униз — перекинувшись у повітрі, невелика вантажівка з брезентовим кузовом повалилася в Дніпро. За нею посипались інші машини.

Солдатові здавалося, що все це діється нестерпно повільно, змушуючи його переживати кожну розволіклу мить.

Він бачив, як із машин на льоту випадали люди, як дим од вибуху осів, півкругла гребля Дніпрогес посміхнулась, немов ощирене страховисько без передніх зубів, ніби наміряючись негайно помститися за свою ганьбу. А з виниклої вирви повільно вставала велетенська 30-метрова хвиля. Вставала, як сама війна, як сама смерть...

Микола розумів, що це даремно, що його лист уже ніколи не досягне адресата, але швидко, дуже швидко перекреслив останній рядок і, затинаючись, накреслив:

«Прощавай, мамо, я не вернуся».

А хвиля-смерть уже неслася вперед, зі швидкістю в десятки кілометрів на хвилину заковтуючи величезним черевом дніпровські човни, судна та їхні команди, змиваючи нижню частину Запоріжжя, господарчі споруди, будинки й людей, змиваючи розташовані нижче села, сотні коней, овець і корів, річкові плавні й укриті в них підрозділи фашистів, їхні переправи та зброю, змиваючи з лиця землі близького до Запоріжжя противника, змітаючи цілісінькі дивізії ворога... і то не розбираючи, де свій, а де ворог.

— Усе... Прощавай. Я йду. — Мирослав говорив нервово та скупо. Він не дивився на Машу.

— Так... — Вона теж дивилася не на Мира — на гамірну, заповнену машинами Набережно-Хрещатицьку вулицю, на старі подільські кам’яниці й піднесену в небо над ними Андріївську церкву — куди завгодно, але не на нього.

— Так буде краще, — сказав він.

— Так, — глухо повторила вона.

— Прощавай.

— Так.

— Я йду.

— Так. Іди.

Але він усе стояв. У хвилях сонця ніжився великий, ласкавий, неповороткий Дніпро і Труханів острів, усіяний голими пляжниками, як банка варення літньою мушвою. Але Мир не бачив їх, споглядаючи дещо темне, каламутне всередині себе:

— Прости, що кидаю тебе...

— Я знала, рано чи пізно це мало статися. Ти втомишся. Ти більше не зможеш терпіти.

— Утім, ти ж не будеш сама, — Мир не хотів, щоб слова прозвучали докірливо, але так, як хочеться, виходить далеко не завжди. Він швидко обернувся назад і побачив те, що й сподівався, — на горішньому зубці врослої в дніпровську набережну готичної споруди столітньої Насосної станції сидів чорний ворон.

— Я зробила свій вибір, — сказала Маша. — Ти теж. Іди.

Мир швидко відвернувся від ворона:

— Однаково, хай що станеться, тобі досить вимовити моє ім’я. І я повернуся.

— Я не вимовлю його. Обіцяю. Знаєш прислів’я... Ідеш з очей — то йди і з думки. Іди. Не стій. Іди. Й прощавай.

Так само, не підіймаючи очей, Маша різко, неначеб відтинаючи себе від нього, розвернулась на п’ятах і, пройшовши через короткий місток, увійшла до стрункої, схожої на фор-тецю-башту, церкви Миколи Мокрого на воді... Вона так і не побачила, як Мир Красавицький розтанув у золоті червневого дня.

Київ, 1823 рік

— Вибач, що кидаю тебе, Марічко... Що ж... Ворон потурбується про тебе.

— Я розуміла, що рано чи пізно це станеться, княже... ти покинеш мене. Іди. Не стій. Прощавай, — різко, неначеб відтинаючи себе від нього, повногруда Марічка розвернулась на каблуках червоних чобітків і заспівала.

З-за грубувато намальованого на полотні-заднику Дніпра на кін вискочили простоволосі танцівниці в зеленому вбранні й пустились у танок. Слідом за ними з рукотворних театральних вод виліз дід у довгій сорочці й заслухався дівочої пісні.

Різко, мовби хочучи вирвати себе з цього дня, години й миті, блідий молодик у рединготі а-ля шевальєр схопився з дерев’яної лави і, впустивши циліндра, вибіг із задушливого театру. Його супутниця поспішила за ним, але відстала й відшукала кавалера не відразу. Він стояв на вулиці, вкритий холодним потом, намагаючись розстібнути непристойно тремтячими пальцями ґудзики на вузькому жилеті. Даша Чуб стала поряд із ним, біля стіни з розмальованою від руки театральною афішею.

Опера во многих явлениях на малороссийском наречии

в двух действиях

под заглавием

«Украинка, или Волшебный замок».

Перша в історії Києва будівля Театру з шістьма білими колонами та півкруглим віконцем над входом нагадувала класичну садибу старосвітських поміщиків. На її дерев’яному даху без-комплексно росли мох і гриби. Майдан, названий на її честь Театральним, навіть не підозрював поки, що стане колись Європейською площею не тільки за назвою. Довкола театру розляглася бридка, в’язка, невисхненна калюжа-болітце, що чіплялася за колеса екіпажів. Підіпнувши поділ, потопаючи колоноподібними босими ногами в грязюці, баба в брудній вишитій сорочці саме товкала ззаду віз, на якому сидів її чоловік.

Збудований на людному місці — в самій середині найголовнішої київської дороги, поміж царським, аристократичним, лаврським Верхнім містом Печерськом та Нижнім містом, базарним, портовим, ярмарковим, майстерницьким Подолом, — Театр оточували тепер лише декілька приватних будинків, а при одному з них сумирно спали три тихенькі свинки. А праворуч, на майбутній Хрещатицькій вулиці, зеленіли дерева просторих поміщицьких садиб, господарі яких пристрелили б, напевно, будь-кого, хто б їм сказав, що невдовзі на місці їхніх тихих розлогих заміських садів і тінистих альтанок у безлюдній Хрещатій долині проляже «вулиця 100 крамниць».

— Оце так нудить мене. Ой як нудить... — сказав блідо-жовтий, як дніпровський пісок, молодик у рединготі а-ля ше-вальєр. На лобі його густо виступив піт, очі здавалися бездонними від глибокого й неосяжного страху. — Як, кажеш, називається цей дур?

— Акшад. Класний наркотик.

— Це бомба! Я хоч повернусь? Я не бачу реальності... Ти тут? Чи ти теж глюк?

— Тут я. — Даша Чуб нетерпляче поправила ліф модної в 1823 році картатої сукні з пасочком під грудьми, розправила рукавички зі срібними ґудзичками, стерла з одного з них місцеву «болотяну» грязь і по-хазяйськи взяла кавалера під руку. — Все. Ходімо... Я тобі казала, кращий спосіб повернутися в реал — зробити якусь закінчену дію. Наприклад, додивитись виставу до кінця.

— Виставу? Ми ж уже все пропустили...

— Де там! — присвиснула Чуб. — Це ж українська драма. Закладаюся, вони досі прощаються там назавжди...

— Отак я його й розвела. — Даша присунула до себе тарілку з оладками із таким сяючим виглядом, ніби дістала заслужену винагороду від уряду. — Все за твоїм рецептом, Ка-тю, як ти казала... Сунула йому до рота аскорбінку, сказала, що це бомбовий новий наркотик. Не продається ніде, маю його лише я... А потім потягла хлопчика в Минуле. На оперу до театру.

Розташований на відкритій терасі ресторан був майже порожній, та й столик трьох Києвиць недарма стояв оддалік від інших. Утім, Чуб говорила не соромлячись не з цієї причини, а тому, що забувала соромитися всюди й завжди:

— І, до речі, прикольна опера. Мені про неї ще в Глієра розповідали...

— Чи ти при своєму розумі? — Катерина Михайлівна Доб-ражанська зі стуком відклала виделку та ножа. — Розкривати людям правду — заказано. Ти бавишся з вогнем!

— Але ж я весь час виграю! — відказала Землепотрясна Даша. — Він абсолютно певен, що це безумні глюки. Збагни, що ми побились об заклад... Він страшезний мажор: тато — мільйонер, мама — снобістське стерво. Я йому: «Між іншим, не все можна купити за гроші». А він як зайшовся сміхом: «Тобі скільки років? Зроду-віку не чув такої відстійної банальності, тільки в кіно... » І тепер весь час підколює. Каже, покажи хоч одну річ, якої за гроші не купиш, і, обіцяю тобі, я її куплю. А покажеш мені три, кину все й піду працювати на бензоколонку. От я й показала... Хай спробує купити це!

— Твої одвічні суперечки не доведуть до добра, — похмуро сказала Катя.

— Та ні, він загалом хороший, — засперечалась Даша цього разу з самою собою. — Освічений. Багато читає. Знає три мови. Справді, знає! Англійську, німецьку, французьку. Й розумний... І захоплюється спортом. Але та-акий поганий, такий бридкий мажор. Тільки скаже щось, мене аж трясе. Ми в клубі з ним позавчора познайомились, і він одразу...

— Ти хоч розумієш, що ризикуєш не тільки собою, але й нашою владою, моєю, Машиною — владою всіх Києвиць? Ти егоїстка. — Катині руки, обтяжені десятьма масивними магічними перснями, погрозливо лягли на стіл.

— Ось тільки не здумай, — погрозила Даша Чуб пальцем Катиним персням, — пускати на мене свою магію. Я — Ки-євиця!

Катерина поглянула на наймолодшу з Трьох, бажаючи з’ясувати її думку, перш ніж виголосити Чуб остаточний вердикт. Але Маша Ковальова, виявляється, зовсім не слухала їх — сиділа, поклавши підборіддя на руки, з відчуженим кисло-пісним обличчям над нескуштованим сніданком, і Катя вмить забула про Дашу.

— Машо, що з тобою?

Читати далі