Принцеса Мрія

Три молоді киянки прийняли від помираючої відьми Килини її дар. Як же вони зуміють розпорядитися ним? Адже вони такі різні: студентка історичного факультету Маша Ковальова, залізна бізнес-леді Катерина Дображанська і звільнена з нічного клубу співачказайдиголова Даша Чуб на прізвисько Землепотрясна. З власної волі чи всупереч їй, їм випало стати Києвицями — хранительками Міста Києва — і щоночі чергувати на Старокиївській горі в очікуванні дивовижних чи жахливих подій... Дія повісті відбувається після історій, описаних у романах «Київські відьми. Меч і Хрест», «Київські відьми. Постріл в Опері» і «Київські відьми. Рецепт Майстра».

Анотація

Три молоді киянки прийняли від помираючої відьми Килини її дар. Як же вони зуміють розпорядитися ним? Адже вони такі різні: студентка історичного факультету Маша Ковальова, залізна бізнес-леді Катерина Дображанська і звільнена з нічного клубу співачка-зайдиголова Даша Чуб на прізвисько Землепотрясна. З власної волі чи всупереч їй, їм випало стати Києвицями — хранительками Міста Києва — і щоночі чергувати на Старокиївській горі в очікуванні дивовижних чи жахливих подій...

Дія повісті відбувається після історій, описаних у романах «Київські відьми. Меч і Хрест», «Київські відьми. Постріл в Опері» і «Київські відьми. Рецепт Майстра».


Лада Лузіна

Принцеса Мрія

Улюбленому Шоколадному будиночку,

над реставрацією якого я працювала

в минулому столітті, — присвячується.

Авторка

Лілеї, так, красуні безперечні,

І чисті, й горді... тільки небезпечні.

Е. Ростан

Можна я політаю?

— Тільки без «мертвих петель»...

— Тоді навіщо взагалі літати? — спитала Даша Чуб, опускаючи одночасно мітлу, носа й голову вниз, а вже підняті зі сходів музею сідниці на колишнє — нагріте місце. Таке різке падіння духу й тіла однієї з двох чергових Києвиць здалося другій підозрілим.

— Сталося щось? — спитала Маша. І про всяк випадок озирнулася довкола. На безлюдний Музей Історії, Андріївський узвіз, Пейзажну алею та оточений ланцюгом-огорожею яр під Старокиївською горою, яка дала притулок, — але не знайшла нічого, що могло стати причиною нараз зіпсованого настрою.

— Нічого, — підтвердила Даша. — У тому-то й річ... нічого не відбувається! Так і сиджу без роботи, без хлопця, без удачі... Я — безудачниця.

— Невдаха.

— Безудачниця звучить краще. Ще краще — знеудачена. Типу знедолена. Тому що хтось поцупив твою долю. До речі, — на мить пожвавішала вона, — як гадаєш, мою удачу міг хтось поцупити? — і продовжила, не давши Маші ані секунди на відповідь: — Взагалі сама не знаю, навіщо я підписалася на той конкурс. Хоча в мене й пісня є. Навіть зворушлива... Але — ні ідеї, ані танцю, ані костюма, ані бажання. Можливо, краще зовсім не ходити? Адже я все одно програю? А програти — ще гірше, ніж узагалі не брати участі. Тоді я остаточно зневірюсь у своїх силах. Хоча-а, — журливо протягнула вона, — чого я тобі вішаю. Тобі, мабуть, ще гірше. Теж мені радість — дитину народити без батька, від якогось генія[1], який помер сто років тому і з цієї причини вважає себе вільним. А ти тепер сама маєш купувати його дитині памперси...

— Та ні, не в тім річ, — відказала Маша, дивлячись на небо. — А в тім, що він мене ніколи не кохав. — Її голос був навіть занадто байдужо-безпристрасним — так говорять про щось вирішене, забуте, остаточно визнане неважливим, хоча й сумне. — Він бачив мене двічі в житті. Й обидва рази я стала йому в нагоді. І була досить дурна, щоб це зрозуміти. Що вдієш, я ніколи чоловікам не подобалась. Але це неважливо. Тепер у мене є Мир, і він любить мене не за гарну зовнішність. І Міша — завжди буде нашим сином. Усе скінчено...

— Усе — у розумінні життя? — вражено обурилася Чуб. — Тобто у двадцять два роки ти себе поховала як жінку? Ти хоча б попередила, я б на помини прийшла, скандал там улаштувати.

— Як жінка, в усякому разі як фатальна, я і не народжувалась, — примирено посміхнулась Ковальова.

— Нелогічно виходить, — опротестувала Чуб. — Фатальна жінка — та, що має природний магнетизм. А відьма його має. Якби ти була бездарна як жінка, ти б не стала відьмою.

— Ми не відьми, ми — Києвиці. А коли твій конкурс? — неприховано змінила тему студентка.

— Завтра ввечері... А я навіть не висплюсь. Адже я Ки-є-ви-ця, — мовила Даша Чуб по складах. — Ночами я сиджу на горі, чатую, раптом у Києві щось трапиться, десь і з кимось. А що зі мною коїться, взагалі нікого не хвилює. Хіба не так?

«Ні!» — хотіла сказати Ковальова. Але не змогла. Позаяк, по-перше, то була хоча й не чистісінька, проте правда, а по-друге, тієї ж миті вона стала сяючою очевидністю. Небо над безлюдною Старокиївською горою спалахнуло трильйоном зірок, та лише одна з них була застережно червоною. І, вп’явшися в неї очима, Маша, як зазвичай, побачила, що тривожна точка збільшується, а небо міняється місцями із землею...

Із нескінченної висоти Маша Ковальова летіла на залитий сонцем, перерізаний Дніпром двокрилий градКиїв. Він наближався, розростався. Спочатку вона побачила розсип золотих куполів, потім дахи двох маленьких будиночків і білу стіну із майже приєднаним до неї житловим будинком, стрімко пронеслася повз вікна і двері на першому-другому поверсі й приземлилася на асфальт поміж двох смітників. Із шумом втягнула повітря, видихнула так і не переборений нею страх ілюзії падіння вниз і, насамкінець, з полегшенням знову відшукала себе на Старокиївській. Видіння розсіялось.

— Бані, стіна, будинок. Ти те саме бачила? — спитала Даша.

— Так.

— Треба з’ясувати, де це...

— Не треба, — сказала студентка-історичка. — Це Софійський собор[2]. Але не з центрального входу. Десь із боку Рейтарської або Стрілецької. Побіжімо...

— Ні, — відрізала Даша. — Ти чьо, нічого не помітила?

— Ні-і-і, — намагалася пригадати Маша. — Я взагалі мало помітила. Тільки Софію, два вікна, двері й двір...

— ...і денне світло! Наразі перша ночі, а там, у видінні, сонце сяяло. У нас таке вперше. Хоча взагалі логічно. Злочини ж не тільки вночі, під час чергування, скоюються.

— Отже, завтра, з першим промінням сонця, ми маємо бути у тому дворі, — підбила підсумки Маша й додала: — Бачиш, як чудово, Київ мовби почув тебе. Ти можеш виспатися.

— Поспати чотири години — це, по-твоєму, виспатися? — випнула нижню губу Даша Чуб. — Я й гадки не мала, Машо, що ти в нас оптимістка.

Себе Даша, навпаки, зараховувала до оптимістів завжди... але ж не о п’ятій тридцять ранку. Жорстоке, немилосердно яскраве світло, яке розріза5ло повіки хірургічним скальпелем, було електричним. Кривлячись, Чуб трохи розплющила очі. На грудях у неї сиділа подібна до кулі вгодована руда кицька. Даша звично витягнула пухлі губи в трубочку — кішка негайно тицьнула в них носом та голосно промуркотіла:

— Mon amour![3]

— І я тебе, доцю, давай поаморкаю. — Чуб цьомкнула «доцю» у відповідь і розтягнула губи у посмішці — рудо-пухнаста улюблениця замінила їй сонце. — Машо, не пам’ятаєш, хто це казав? Кішка — волохатий будильник. От просто про нашу Ізиду Пуфік...

Маші будильник був геть не потрібен — вона вже стояла посеред круглої кімнати Вежі Києвиць — одягнена, зібрана, із чашкою щойно звареної ароматної кави в руці:

— На, пий. Нам за п’ять хвилин виходити.

— А що станеться, якщо ми вийдемо за шість з половиною? — Даша завжди недолюблювала надмірну точність і потерпала від незборимої любові до суперечок із приводу й без нього.

— Пий. Я додала туди алун-трави, від смути. — А от Маша Ковальова, навпаки, сперечатися дуже не любила, вважаючи, що сперечальницький азарт занадто часто бере гору над бажанням відшукати безпристрасну істину.

Даша Чуб сіла, руда кішка плюхнулася на підлогу і нараз вигнула спину й видала низку різких, бридких та призивних звуків.

— Що з тобою, Пуфіку?

— Можете вважати, що сьогодні весна, — оповістив їх розмірений голос. Сніжно-біла кішка Белладонна, яка розтягнулася на коминковій полиці, перевернулася на спину, солодко витягла всі чотири лапи і промуркотіла трохи тепліше: — Щиро вітаю вас, Ясна Пані Маріє.

— Із чим? — зніяковіла Маша. — Й звідки весна? Вересень наразі...

— Сьоме число, — уточнила біла кішка. — День Рудих. А це для Ізиди — гірше, ніж весна.

— Дякую тоді, — Маша із сумнівом помацала своє руде волосся.

— Ще гірше, ніж весна? — зробила таке обличчя, наче все розуміє, Даша Чуб. — То ти не мамку сьогодні амор? — схилилася вона над Ізидою. — Тобі, доцю, кота давай?

— Partie de plaisir[4], — прорекла та, як завжди, французькою. — Sans facon[5].

— У День Рудих, — пояснила Белладонна, — в Ізиди завжди прокидається любов до пригод. А ще вона щороку у вересні збирається схуднути... Але поки що не зібралася. Краще візьміть її із собою. Інакше сама причепиться.

Світанок лише почав сріблити блідувате міське небо, а дві Києвиці, із навантаженням у вигляді вгодованого коміра на плечах, вже сиділи на холодній лаві у дворі будинку на Стрілецькій, приєднаного до білої стіни Святої Софії Київської. Пригодницький «амор» Ізиди виявився доречним — ранок був холодний і довгий, і, якби не пухнастий комір-грійник, Даша встигла б промерзнути до кісток.

Спочатку заспівали птахи, потім зашаркав мітлою молодий вухатий двірник-студент, зашаруділи колесами машини, заквапилися на роботу люди... А у дворі п’ятиповерхового будинку нічого не відбувалось, і було все так само незрозуміло, навіщо Місто послало їх сюди.

— І все ж таки нерозумно, — сказала Даша, відчуваючи чимдалі більшу нудьгу. — По-твоєму, якщо ти дістала чоловіка та дитину, решту життя жінкою бути не обов’язково? Саме такі хибні думки і є причиною половини розлучень!

Маша нахмурилася. Проте у Чуб виникло прикре відчуття, що нахмурилася вона з іншої причини.

— Звісно, — скривилася Даша, — що твій Мир від тебе нікуди не подінеться... бо ти відьма. Але, як на мене, ти ніколи не станеш справжньою відьмою, поки не витягнеш із себе жінку.

— Гаразд, буду тягнути...

— Не силкуйся. Нема сенсу! — підвищила голос Даша. — Знаєш, чому ти не віриш, що твій Врубель кохав тебе?! І вважаєш, що Мир тебе любить за красиву душу... Тому що ти сама себе не любиш. І ніколи не любила. А це як віра в Бога. Якщо ти сам атеїст, то нізащо не визнаєш чужої віри істинною. Вона завжди видаватиметься тобі смішною, дурною, якою завгодно — але не справжньою.

— Як ти слушно підмітила, — похвалила Маша. І по її затужавілих очах Чуб остаточно впевнилася, що напарниця думає зовсім про інше і слухає її краєчком лівого вуха чи й того менше.

— Не розумію, — сказала Ковальова, — чому будинок не хоче говорити зі мною? Я дві години намагаюся почати розмову. І про здоров’я його запитала, і чи не кривдить його місцевий ЖЕК. Про це старі будинки завжди охоче розповідають, вони люблять поскаржитись. А він мовчить і мовчить, — збентежено зітхнула студентка.

А Даша Чуб згадала, за що не любить себе, і теж зітхнула — із середньою з трьох Києвиць будинки взагалі ніколи не розмовляли.

— Уночі, поки ти спала, я дещо довідалась. Два маленькі будиночки за церковною стіною, — показала Маша на цегляну перешкоду за ними, — зведені у ХVIII столітті. Це Братський корпус у минулому і Центральний архів-музей літератури та мистецтва сьогодні. А сам Софійський собор було закладено, можливо, іще князем Володимиром 1011 року. Уявляєш? Йому саме виповнилося тисячу років!

— І що?..

Читати далі