Київські відьми. Меч і хрест

Три молоді киянки прийняли від помираючої відьми Килини її дар. Як же вони зуміють розпорядитися ним? Адже вони такі різні: студентка історичного факультету Маша Ковальова, залізна бізнес-леді Катерина Дображанська і звільнена з нічного клубу співачка- зайди- голова Даша Чуб на прізвисько Землепотрясна. Всі події розгортаються в наші дні. Але, володіючи магічною силою, не важко потрапити в минуле і познайомиться з авторами «Трьох богатирів» і «Демона» — Віктором Васнецовим та Михайлом Врубелем. А також відвідати київську Лису Гору, де, за переказами, збиралися усі слов’янські відьми.

Анотація

Три молоді киянки прийняли від помираючої відьми Килини її дар. Як же вони зуміють розпорядитися ним? Адже вони такі різні: студентка історичного факультету Маша Ковальова, залізна бізнес-леді Катерина Дображанська і звільнена з нічного клубу співачка-зайди-голова Даша Чуб на прізвисько Землепотрясна.

Всі події розгортаються в наші дні. Але, володіючи магічною силою, не важко потрапити в минуле і познайомиться з авторами «Трьох богатирів» і «Демона» — Віктором Васнецовим та Михайлом Врубелем. А також відвідати київську Лису Гору, де, за переказами, збиралися усі слов’янські відьми.

Лада Лузіна

Київські відьми. Меч і хрест

Моєму Місту присвячується

Розділ перший, у якому з’являється чорний ворон

Якщо ворон на церкві каркає — бути небіжчикові.

«Руські народні прикмети і повір 'я»

Ясного липневого дня, незадовго до Івана Купала, Андріївським узвозом, що в’ється змією на Поділ, ішла екскурсія іноземних туристів.

Її очолювала красуня-екскурсовод — пані апетитна, як кошик гарячих пиріжків, незрозумілого і не важливо якого віку. Адже — ви погодитеся зі мною, чи не так? — яка різниця, скільки жінці років, якщо п’ятнадцять чоловіків невідривно дивляться на її груди, насилу відволікаючись на інші, історичні, цінності.

— О, couleur locale![1] — смачно цокнув язиком один, миршавий і з д’артаньянівським носом.

Інші радо закивали.

Ніскільки не збентежена такою пильною увагою до двох національних раритетів, що вмостилися в її декольте, красуня натхненно віщала, з тією легкістю й невимушеністю, з якою жінки говорять зазвичай про предмети любовні, модні та світські:

— Подивіться ліворуч. Перед вами серце Києва — Старо-київська гора. Саме тут брати Кий, Щек і Хорив заснували місто, назване на честь старшого брата, — Київ, — столицю Давньої Русі і Матір городів руських!

І голос її прозвучав так захоплено і хвалькувато, — ніби йшлося не про давніх князів, а про пропозицію руки та серця, отриману нею від президента країни не пізніше як учора ввечері.

На небі світили сонце і прозорий місяць, таке траплялося в Києві так часто, що нікого особливо не дивувало. Зненацька, немов хтось згори труснув чорнильним пером, на небозвід капнув чорний ворон, усівся на сліпуче сонячний хрест Андріївської церкви й видав протяжне та гучне: «Ка-а-а-а-а-а!». Красуня, що вже встигла наплести туристам про загублену голову Володимира Великого, вкрадену з його могили на Старокиївській Петром Могилою, мигцем спохмурніла, але бадьоро вела далі:

— Подивіться праворуч: ви бачите перлину українського бароко — Андріївську церкву архітектора Бартоломео Растрел-лі. Церкву було побудовано на горі, де, згідно з Нестором-лі-тописцем, апостол Андрій Первозванний у 40-х роках нашої ери підніс свій хрест як знамення майбутнього навертання слов’ян до християнства. Поряд із церквою, в будинку № 10 жив художник Михайло Врубель. Тут він написав перший варіант своєї знаменитої картини «Демон», — красуня навіщось підморгнула.

Перекладач безбарвно переклав французькою сказане.

Один із екскурсантів занервувався: чи правильно той перекладає? Судячи з тону красуні, можна було подумати, що вона тільки-но розповіла їм пікантний політичний анекдот.

Ворон закричав утретє, підхопився з церкви й полетів на захід. Красуня задумливо осіклася, проводжаючи його стривоженим поглядом. І нараз із неймовірною для жінки майстерністю хутко зацокала на тонких шпильках по кривих булижниках Андріївського. Вулиця різко крутнула ліворуч, потім праворуч.

— Дивімося ліворуч, — зацокотіла екскурсовод, неначе намагалася виплюнути якнайшвидше несподівано набридлу їй інформацію, що охолола і втратила смак, — це гора Хори-ва — Хоривиця, або Замкова гора. Багато хто вважає її однією з Лисих Гір Києва. Інші з ними сперечаються. Дивімося праворуч. Навпроти Лисої Гори стоїть будинок № 13 — під ним із 1906 по 1913 рік жив письменник Михайло Булгаков, який увічнив Андріївський узвіз під псевдонімом Олексіївський у своєму романі «Біла гвардія». Трохи далі можна побачити гору третього брата — Щекавицю, відому також як Олегівка. На ній поховано князя Олега, смерть якого була оспівана поетом Олександром Сергійовичем Пушкіним у «Пісні про віщого Олега». Як ви могли помітити, Київ складається з легенд, як панно з мозаїки, — літературно красиво закінчила вона і, зупинившись біля будинку, позначеного украй дивною табличкою «Центръ Старокіевскаго колдовства на Подол...», усміхнулася цукрово-солодкими зубами: — На цьому наша екскурсія завершується. Є запитання?

Французи метнулися до перекладача і, оточивши його, загаркавили оклично й питально, перебиваючи один одного.

— Вони запитують, чи можна сфотографуватися з вами на згадку? — байдуже переклав той.

— Будь ласка, — відповіла красуня ввічливо і машинально поправила бюст.

Д’Артаньяни, зрозумівши цей жест без перекладу, моторно обліпили її з усіх боків. Перекладач, у кадр не запрошений, отримав у руки фотоапарат і байдужливо прицілився.

— Зверніть увагу, — оголосила екскурсоводка з професіонально розповідними інтонаціями в голосі. — Зараз ви фотографуєтеся з головною визначною пам’яткою нашої нації — українською жінкою. Ще ваш співвітчизник, французький історик Боплан, подорожуючи дореволюційною Україною, захоплено писав, що тільки тут, в особливий день року, наперекір усім іншим народам, не хлопці сватали дівчат, а дівчата — хлопців. І, зауважте, завжди досягали згоди. Їм допомагають, стверджував він, деякі забобони, що існують в українців щодо жінок. А ніяких забобонів тут немає. Просто. До речі, ви одружені? — несподівано поцікавилася вона у найближчого.

Дослухавши переклад, чоловіки відлипли від неї так само швидко, як приклеїлися хвилину тому. Поруч залишився лише один, який отримав безсоромне запитання, перелякався, та чомусь не втікав.

— Не бійтеся, mon ami[2], я пожартувала, — невесело засміялася дивна екскурсоводка і, діловито поправивши груди, зайшла у двері «Центра Старокіевскаго колдовства на Подол...».

* * *

Тим часом ворон, який накаркав біду на маківку Андріївської церкви, встиг облетіти півміста, вишукуючи щось важливе і, судячи з усього, рідкісне в природі.

Опустившись на підвіконня кремезного хрущовсько-го будинку неподалік од залишків Кадетського гаю, ворон уважно подививсь у вікно й видав різке застережливе: «К-а-ррр!». Хоча сторонньому спостерігачеві й важко було зрозуміти: що могло привабити тут такого важливого птаха?

За пофарбованою в оптимістичний волошковий колір рамою вікна угніздилася крихітна шестиметрова кухня, щільно заставлена допотопним совковим гарнітуром «Червона шапочка». На полицях під стелею стояли червоні в сріблястий горох баночки для сипких продуктів, так густо вкриті в’язкою кухонною пилюкою, що ставало зрозуміло: їх поставили туди винятково для краси ще на початку 80-х років, і відтоді уявлення тутешніх хазяїв про красу та про функції баночок ніскільки не змінилися.

Біля плити, протягнувши руку до червоно-горохастого чайника, що волав про власну готовність, метушилася заклопотана руда жінка років сорока, що явно належала до категорії дам, яких Господь лише з недомислу не наділив сімома руками замість двох. У зубах у неї був затиснутий недогризок чорного косметичного олівця, обвисла кишеня халата настовбурчувалася від щойно знятих бігудів, а енергійне щокате обличчя викликало асоціацію з бомбою, що відлічує час, який залишився до неминучого вибуху. Правою рукою жінка не дивлячись підхопила крикливий чайник і налила в чашку окропу, лівою вкинула туди дешевий чайний пакетик, тоді як обидва її ока — одне кривувато підведене, друге невинно заспане — намертво прилипли до екрана маленького телевізора.

«Сьогодні вночі, — бадьоро бубонів телевізор закадровим кореспондентським голосом, — у Куренівському районі прорвало систему водопостачання. Рух на вулиці Фрунзе було перекрито...».

Жінка квапливо підсунула червону в білі горошини чашку дочці Марійці, яка сиділа за столом, і почала обробляти око, що залишилося, продовжуючи косувати на екран.

Дочка, прилаштувавши перед тарілкою обгорнену в газету товсту книжку, меланхолійно доїдала вівсяну кашу.

Утім, коли б не фірмові самоварні щоки і мідно-рудий колір волосся, запідозрити в цій непоказній панночці дочку такої бурхливокиплячої матері було б практично неможливо. У Марійки було обличчя аскета, що звик до несмачної, але корисної їжі та нецікавого, але правильного життя, кругле, як циферблат годинника, який нікуди не поспішає і ніколи не спізнюється. Безлика зачіска у вигляді пуританської дульки, футболка навипуск і поглядонепроникна спідниця до п’ят точно доповнювали образ ідеальної ботанічки.

Відвівши погляд від книжки, дочка з цікавістю подивилася на екран в надії побачити там свого батька. Живіт телевізора рябів кадрами вранішньої хроніки. Вулиця Фрунзе, залита водою, хоровод робітників біля відсунутого каналізаційного люка, з-поміж яких на секунду промайнуло заклопотане чоло якогось парубка з яскраво вираженими східними рисами, що поглянув раптом на Марійку впритул чорними, як вовчі ягоди, очима...

«Причини аварії поки що невідомі, — перейшов телевізор на трагічний тембр, — але жителі району охоплені панікою. Деякі з них досі пам’ятають Куренівську трагедію 13 березня 1961 року, коли потоки рідкої грязюки затопили приватний сектор. Рівень води досягав тоді висоти другого поверху. Тисячі жителів загинули».

— Що ж вони не кажуть, що ті, кого їх рятувати послали, теж загинули?! — завчено заголосила мати, яка давно чекала приводу запанікувати. — Що ж це робиться, га? Адже й тато наш зараз там, аварію ліквідовує.

— Кар-р-р-р-р-р, — розкотисто прокоментував цей факт чорний ворон.

— Розкаркався! — ще більше обурилася жінка й замахала руками, намагаючись прогнати птаха, здатного накликати біду.

— К-рр, — коротко висловив свою думку про неї той і полетів геть.

«А тепер новини культури, — радісно оголосила ведуча новин на телеекрані. — Сьогодні в Київському музеї російського мистецтва відкриється виставка».

— Знову читаєш! — без переходу накинулася мати на Марійку. — Що це? Підручник?

Марійка зніяковіло поглянула на матір — брехати вона не вміла.

— Що? — миттєво завелася мати. — Знову?! Знову «Майстер і Маргарита»? Скільки можна? Краще б предмет повторювала!

— Мамо, — тихо озвалася Марійка без надії на помилування, — ти ж знаєш, я дуже давно все вивчила. Я все знаю на «відмінно».

— Усе знаю... Вона все знає! Чого ж ти при цьому така дур-ка! — остаточно вибухнула мама й раптом жалібно заголосила, зсутуливши плечі та зморщивши обличчя. — Та чи ти ж у мене потвора, чи неповноцінна яка!.. Чого ж тобі так не таланить? Двадцять два роки, і жодного парубка! Я у твоєму віці вже тебе народила! У Тетяни Петрівни дочка вдруге заміж виходить! А ти все вдома сидиш і книжки про любов читаєш. Може, тобі хто поробив, зурочив? Сходила б до якої-небудь бабці, чуєш? — Голос матері несподівано став благальним. — Я тут у співробітниці адреску взяла. Вона каже: допомагає. Сходи, доцю, попроси, щоб тобі вінець безшлюбності зняли.

— Матусю, — приречено скривилася Марійка, — ну навіщо ці дурниці?

На одну тужливу, як шлунковий спазм, мить їй стало нестерпно соромно за власну нікчемність і страшенно жаль матір, яка народила на світ пустоцвіт.

І захотілося зникнути. Чи затулити вуха.

— Ну сходи, доцю. Хіба тобі важко? — єлейно попросила мама. — Я тобі й грошенят дам. Гаразд? — І, не залишаючи Марійці паузи для подальших заперечень, витягла з сумки, що висіла на ручці холодильника, загорнуті в папір гривні й метушливо виклала їх на стіл поряд із Марійчиним ліктем.

— Гаразд, — безуспішно спробувала втекти та. — Я пішла. А то на іспит запізнюся.

— Гроші не забудь, — вже суворо наказала мати.

Упокорившись долі, дочка засунула папірці в книжку

і рвонула в коридор.

— Ой, мамо! — сумно схлипнула вона, в сто тридцять перший раз натикаючись на старий безробітний велосипед, подарований батьками до її п’ятнадцятиріччя.

— Під ноги дивитися треба! — обізвалася мама.

Скоцюрбившись навпіл, Марійка перечекала мить гострого

болю й погладила майбутній синяк.

У неї завжди було погано з координацією рухів. Вона не вміла танцювати й на велосипеді їздити так і не навчилась, — утримавши рівновагу декілька секунд, враз завалювалася в найближчі кущі.

Але вона намагалася не думати про це.

Вона думала про реальні й літературні прототипи булга-ковського Воланда, про оспорювану численними істориками дату заснування Києва, про доцільність об’єднання язичницьких і православних свят... Але тільки не про себе саму.

Навіщо думати про сумне?

* * *

Читати далі