Льодовик

Олександр Вільчинський (нар. 1963 р.) — відомий український про заїк, есеїст. Живе і працює в Тернополі. У видавництві «Фоліо» вийшли друком його книжки «Дерева на дахах» (2010), «Криївка» (2011), «Останній герой» (2012). «Льодовик» — це роман-застереження про те, що було б, якби… Словом, якби раптом підтвердилася одна з наукових гіпотез про початок нового льодовикового періоду. У романі льодовик зупиняється на кордоні України, але то мала втіха, й українцям доводиться не лише виживати самим, а й допомагати своїм заклятим північно-східним сусідам московітам, країну яких поглинула крига. Утім герої і персонажі «Льодовика» не лише борються за виживання у важких умовах глобальних змін клімату, але й переживають духовні пошуки, працюють і святкують, мріють і закохуються, страждають і радіють життю, як тільки можуть.

Анотація

Олександр Вільчинський (нар. 1963 р.) — відомий український прозаїк, есеїст. Живе і працює в Тернополі. У видавництві «Фоліо» вийшли друком його книжки «Дерева на дахах» (2010), «Криївка» (2011), «Останній герой» (2012).

«Льодовик» — це роман-застереження про те, що було б, якби… Словом, якби раптом підтвердилася одна з наукових гіпотез про початок нового льодовикового періоду. У романі льодовик зупиняється на кордоні України, але то мала втіха, й українцям доводиться не лише виживати самим, а й допомагати своїм заклятим північно-східним сусідам московітам, країну яких поглинула крига. Утім герої і персонажі «Льодовика» не лише борються за виживання у важких умовах глобальних змін клімату, але й переживають духовні пошуки, працюють і святкують, мріють і закохуються, страждають і радіють життю, як тільки можуть.

Олександр Вільчинський

ЛЬОДОВИК

З півночі повіяв вітер пєрємєн…

«Брати Гадюкіни»

Льодове нашестя

Усі чекали глобального потепління, а тут раптом почалося це… Зими ставали все довшими, а люди злішими, аж поки всі ми не дійшли крайньої межі, стали над прірвою самознищення і зрозуміли, що треба просто набратися терпіння і якось жити далі. За кілька років ми вже й забули, що таке сонячне тепло. Навіть відносно теплішої пори, з травня по вересень, усе навкруги огортав густий туман і мряка. Сонце було все тим же, але його проміння зовсім не гріло, і ніхто не міг пояснити, чому.

Відомий у нас завдяки своєму українському корінню професор із Гарварда Джон Любченко та ще деякі вчені стверджують, що причиною раптового похолодання якраз і є плями на Сонці, нам із Землі, для звичайного ока, невидимі. Але інші до цієї теорії ставляться скептично. Мовляв, плями тут ні до чого, бо льодовиковий період ніколи й не закінчувався, просто після відносного потепління почалося відносне похолодання, й не більше. А увесь набір аномалій останніх передльодовикових років: надзвичайні морози і снігопади навіть у Південній Європі, сорокаградусна спека в Якутії, вражаючої сили із багатьма тисячами жертв землетруси на півдні Китаю, на Гаїті, у Туреччині, Японії, Ірані, як і руйнівні повені чи не по всій Північній півкулі, коли природа, здавалося, збожеволіла, — усе це стало лише передумовою кліматичних змін планетарного масштабу… Словом, у клімату просто здали нерви — кара Божа, та й годі!

Та поки яйцеголові неуки сперечалися, аналізуючи причини й наслідки, майже всю Східноєвропейську рівнину раптово почав укривати товстий шар криги — льодовиковий щит на кшталт антарктичного. Тобто підтвердилися найбільш песимістичні прогнози про те, що кінець останнього льодовикового періоду не є кінцем останньої льодовикової ери. Останній льодовиковий період закінчився близько 12 500 років тому, тоді як кінець льодовикової ери, вочевидь, ще не прийшов. І ось нове похолодання, яких впродовж льодовиково-міжльодовикових циклів останнього міль­­йона років, імовірно, був уже не один десяток, тільки досі цьому було мало доказів.

Першими від різкого похолодання постраждали рослини, особливо це було помітно по деревах. Ми втратили майже всі ліси, за винятком деяких хвойних. За якихось два-три роки відсутності нормального літа звичні для нас листяні та й багато хвойних перестали розвиватися і повсихали. Найбільше чомусь шкода двохсотлітніх дубів-красенів тут у нас, на Сошенка, та й далі за Об’їзною. Молодь таких більше не побачить! Тепер на місці колишніх насаджень — понурі засніжені схили Дніпра із рідкими соснами де-не-де та ніби вкритими струпами, ще не до кінця догризеними короїдами стовбурами старих дубів.

Без парків у Києві надто порожньо, багато пустот, незаповненого простору, стало якось зовсім незатишно, місцями до оскомини. Нещодавно проганяли з Міхою через Позняки, повз те місце, де колись був молодий парк із кіоском «Торти» у центрі. Згадалося, як гуляли там учотирьох після моєї першої натівської ротації. Пам’ятне фото того дня: я, Міха, Іра — веселі, усміхнені, й Оленка у колисці. Десь іще донедавна ця фотка стояла у мене над журналами. Міха з Ірою тоді мешкали неподалік, на Срібнокільській. Тепер на місці того парку — рівний вимерзлий плац, може, навіть ковзанка — діти ковзають на пластикових дошках, хоча кіоск «Торти» якимсь дивом зберігся.

Кущі, квіти і навіть бур’яни — усе це також вимерзло ще у перші роки. Птахи кудись полетіли і не вернулися, частина території країни перетворилася на тундру або стала озерами, які, втім, за зиму також промерзають на всю глибину. Наші поля тепер узимку виглядають, як снігові пустелі, а влітку — як холодні сухі степи, де можуть виживати хіба що північні олені, а околиці Сум, Чернігова та Харкова стали регіонами оленярства. Майже все рослинництво перейшло у тепличне господарство, що, у свою чергу, викликало кількаразове зростання спожитої електроенергії для освітлення та обігріву теплиць.

Уже й не віриться, що у передльодовикові роки щоліта через значний надлишок електроенергії доводилося почергово зупиняти енергоблоки на атомних станціях. Після похолодання розконсервували навіть те, що вціліло від сумнозвісного Чорнобиля, і терміново будувати нові електростанції, а найбільше — вітряні. У перші роки після наступу криги було існування на межі хаосу, розрухи й голоду, але ми вистояли.

Тепер чи не кожне село має свої вітряки, і ми стали країною північних оленів, теплиць та вітряків! І хоч жорсткі нормативи щодо енергозбереження ніхто не відміняв, але дефіциту енергії останнім часом уже не спостерігається. Навіть тротуари з підігрівом у центрі великих міст стали нормою. А влітку, коли ненадовго розмерзається, прибережні смуги Чорного й Азов­ського морів всуціль усіяні піларисами, які виробляють електрику з енергії хвиль. Народ почав масово переселятися південніше, а з північного сходу прийшли ці. Ми їх тепер називаємо «дорогими гостями», хоч офі­ційний статус у них — «кліматичні біженці».

Проте деякі гарячі голови, на кшталт нашого садівника амбала Петруні, якого я частіше називаю просто Мамонтом, ще й тепер за те, аби переглянути угоди й узаконити окупацію. Але лише для того, щоб мати законне право із нею боротися. Мамонтові — йому аби боротися! Якщо не з «узаконеними окупантами», то хоча б із їхніми парканами. Бо ці двометрової висоти паркани із подзьобаної гофрованої жесті, якими наші «дорогі гості» останнім часом заповзялися обгороджувати деякі території, тепер і на нашій вулиці, і далі за Об’їзною також, де колись росли старі дуби. Уся ця територія аж до Міністерки тепер, за угодою, належить їм. Лише на час Льодовика, звичайно. Але, може, це навіть і добре, що вони ось так, своїми гофрованими парканами нам нагадують: мовляв, ми ще тут! І у нас на Сошенка вони також поставили свій паркан.

Якби ще «йолки» не тирили, то взагалі було б нічого, терпіти можна. Ажіотаж починається у них ще за місяць-півтора до Нового року — це ж їх найбільше національне свято! Бо справжні «йолки» — тепер великий дефіцит, а Новий рік без «йолки» там у них за парканом — велика трагедія. Вони вважають, що якщо без «йолки» зустріти рік, то буде нещастя.

І ота їхня затятість з тими «йолками» — це вже щось на межі відчаю, бо ж чи не половина нинішніх московітів більш охоче святкують Курбан-байрам, ніж Різдво чи Великдень, і співи муедзинів також часто долинають тепер із-за їхніх парканів. І може, ці злощасні «йолки» раз у рік — чи не єдине, що ще тримає їх укупі?!

У нас з вулиці довкруж гаража ще збереглося кілька хирлявих ялиночок, то дві з них ці умільці таки спиляли. Одну ще до того, як ми поставили камеру спостереження, а іншу — уже при ній, хоч би хни! Ми ж навіть чергували, не спали, але поки побачили й вибігли, вже було пізно.

От тоді Петруня й приніс капкани чеченського виробництва. Бо відколи перейменована у Московію Расєя під льодом і у них почалися проблеми з «йолками», то новоспечені московити не лише у нас тирять, вони й на кавказькі республіки почали влаштовувати набіги, щоб запастися тими «йолками».

То чеченці перші й придумали для них універсальний капкан, який так і назвали — «Йолки-палки», й отримали такий шалений попит, що у Джохар-Палі, як тепер називається чеченська столиця, із колись кустарного промислу за ці роки розвинулося велике сучасне підприємство.

Ці пристрої дуже прості й надійні, добре замасковуються і не завдають видимої шкоди. Вони так хитро сконструйовані, що упійманий мусить сидіти й не рухатися, при найменшому русі капкан стискається, й «Івани», які лізуть красти «йолки», відчувають при цьо­му дикий біль. У нас вони чомусь завжди називають себе Іванами, і ми часом чуємо, як вони верещать під огорожею, поки ми їх не визволимо. Але ми, як і чеченці, їх просто відпускаємо.

Можливо, лише Петруня вмастить раз чи два по кумполу, тільки й того, але ж він також Іванов, йому за зганьблене ім’я соромно.

— Іване, як тебе звати?

— Іван, — жалісливо скиглить неголена зачумлена мармиза невдачливого злодія наших ялинок.

Петруня по кумполу бух!

— Більше не попадайся, — каже. — І не ганьби ім’я!

— А-арашо! — обіцяє мармиза, але попри обіцянки, декого з них ми по три-чотири рази за місяць ловимо і відпускаємо.

Дехто навіть обсцикається з переляку, але наступного дня все одно лізе. Видно, дуже вже цінуються у них наші ялинки, і поки що на це нема ради.

* * *

Одні кажуть, що це, можливо, і на тисячі років, інші — що максимум на сторіччя, ще інші пробують заспокоювати: мовляв, як воно раптово настало, так само може і закінчитися. Та ми з Петрунею не чекаємо, ми просто щодня довбемо той лід, бо це також входить у наші обов’язки. Все, що мало статися, уже сталося, й гірше не буде. А з місяць тому в редакцію прийшов якийсь старий з мапами. Я його ще там бачив, але Міха його і сюди, на Сошенка, на чаювання запрошував, на нас із Мамонтом перевіряв його теорії.

Той старий з ніяковою посмішкою також назвався Іваном, хоч Міха і звертався до нього «пане Януш». Він дивно вимовляв українські слова, ніби тримав у роті льодяника і свистка водночас, особливо з твердим нашим «и», і ми запідозрили у ньому перебіжчика із-за гофрованого паркана. Старий випив чашку чаю, по­просив ще одну і втирав нам, начебто скоро Льодовик вкриє всю землю, буде суцільна льодова пустеля, як на супутнику Юпітера Іо, і земній цивілізації гаплик. Але нас із Петрунею так і не переконав.

Хоча минулої зими всі обговорювали інший прогноз, одного француза, котрий якось там вирахував, що Льодовик переживає пік, а надалі почнеться спад. Бо ж у Гренландії вже давно нічого не тане і Гольф­стрім поволі починає повертатися у звичне русло. Однак після того, що сталося з кліматом, уже ніяким галімим прогнозам давно ніхто не вірить, а я тим більше, і особливо французьким. Вистачило півроку у Боснії під їхнім командуванням, де мимохіть навіть став жабоїдом: обіцяли свинину, а давали лише консервовані жаб’ячі ніжки. Як їм після того вірити?..

А французький президент, приколіст Луї, єдиний промовчав, коли ці безумці — кремлівські карлики — хотіли спекти нас своїми довбаними нейтронами, і це вкрило його навіки ганьбою, вже не кажучи про них. Це був єдиний президент, що промовчав, і чомусь цей президент виявився французьким, хоча Франція, як і ми, член НАТО. Бо ж, як тільки кишнули останнього із Семижопенків, нашої ганьби перших десятиліть незалежності, Україна одразу ж подала заявку, і до Льодовика ми ще встигли, як то кажуть, заскочити в останній вагон — набули асоційованого членства в Альянсі. А деякі українські газети пишуть, що, мовляв, французи нам і досі не можуть пробачити незалежності, коли ми раптом забрали у них першість найбільшої за площею країни Європи. Але ж коли то ще було?!

Як показали подальші події, саме Альянс і став нашим порятунком. Бо врешті-решт і Франція приєдналася до єдиної позиції, і приколіст Луї, під натиском громадської думки, сам телефонував у Кремль Гебістову й попереджав про удар у відповідь. І хоч як нам було огидно після всього сідати за стіл переговорів, ми все-таки сіли і таки вимучили ту угоду. На зміну протистоянню поступово прийшло нормальне партнерство. Підтримка наших союзників допомогла, та й Льодовик підганяв. Утім, усьому цьому ще передувала ціла низка важливих подій, трагічних, драматичних, часом і комічних, — наскільки це взагалі можливо, коли живеш поряд із безмежною крижаною пус­телею.

Тепер ми рідко бачимо сонце навіть улітку, коли дмуть північні та північно-східні вітри (роза вітрів за час Льодовика також помітно змінилася), небо стає сіро-зеленим, і країну надовго огортає їдка мряка. У та­кі моменти навіть нейтронні погрози росіян ви­глядають як малюнки із коміксів старих, ще дольодовикових видань. А до честі французів — вони, незважаючи ні на що, таки зуміли зберегли свої легендарні велоперегони «Тур де Франс», і навіть умудряються їх щоліта проводити, хоч і без гірських етапів. Кілька років тому переможцем знову став українець Попович — родич відомого ще із дольодовикового періоду велогонщика і також переможця «Тур де Франс».

Найсмішніше те, що тієї зими, коли все почалося, я нарешті купив собі човна, надувного, зате з веслами, як іще встиг оголосити всім друзям. Хоча всі, кому я хвалився човном, навіть Міха, ще тоді в один голос казали, що з навісним двигуном було б краще. Але в останні передльодовикові роки, після розлучення, я перебивався випадковими заробітками і лише мріяв записатися на якусь чергову війну. На двигун мені тоді просто не вистачило, ще й так у борги вліз. Це була моя давня мрія — мати власного, зручного для транспортування човна. А мрії мають властивість або не збуватися зовсім, або збуватися лише наполовину. Принаймні у мене чомусь так.

Колись ми вже такого мали, хоча і пополам з Міхою. Але треба знати Міху, щоб розуміти, що мати із ним щось пополам — мало радості. Невдовзі він завіз того човника у село до свого тестя, Іриного тата, і тільки я його й бачив. Здається, лише раз і встиг з нього порибалити, та й то у зливу, що раптово почалася. Тепер та тепла злива, мабуть, єдиний приємний спогад, що з того всього залишилося. Або хіба ще відчуття вертких дощових черв’яків у пучках, коли насаджував їх на гачок, на них тоді добре лин клював. Та де тепер знайдеш тих линів? Та й черв’яки хіба що у теплицях… Мій новий човник — барк маде ін Дніпропетровськ — поки що також лише раз розпаковувався, але навряд чи це можна назвати риболовлею.

Мабуть, найбільшою помилкою було те, що я взяв Мамонта, а його помилкою — що він перед тим з’їв щось не те. Як згадаю ту нашу риболовлю, досі моторошно, а човен, якщо тільки миші не згризли, спакований десь на горищі бабусиної хати на Святошині, де тепер квартиранти. Бо, незважаючи на Льодовик, мишей тепер, здається, ще більше, до того ж — переважно в людських оселях.

Після похолодання і риболовлі не стало. Яка вже до дідька риболовля! І хоч Дніпро нікуди не зник, а влітку став ще більш повноводним, й озера всі на місці, їх навіть побільшало, однак риба перевелася. Бо що толку з озер, якщо вони на широті Києва десять місяців у рік стоять під кригою. З настанням Льодовика риба просто не встигала нереститися. Правда, у журнальчику «Все про риболовлю», що його якось помилково кур’єрська служба закинула разом з іншими виданнями у Міхову приймальню, я вичитав про різновид сибірського тайменя. Виявляється, віднедавна він почав зустрічатися у притоках Дніпра, та й у самому Дніпрі нижче Києва. Але там же було і попередження про ураження цієї риби трихінельозом. Виходить, Льодовик трихінелі не перешкода, а рибі — так.

Вижили ще хіба якісь ветерани-соми, а чи коропи. Або щуки. Можливо, й дотягнули із дольодовикових часів, але то більше чутки. Хотілося б побачити! Хоча час від часу знаходяться навіть очевидці, ніби хтось там на озерах, на Міністерці, чи на тих же Позняках, чи ще десь вивудив якогось річкового монстра. Але я у те мало вірю, та й робота тепер у мене, так що без Міхи нереально кудись вирватися, а він не рибалка. Хто завгодно, тільки не рибалка, а можливо, навіть і не мисливець. Він завжди любив, щоб йому підносили на все тарілочці, але хіба це полювання?.. Тих короїдів краще палкою збивати, ніж тратити шріт.

Хоча, якщо вже відверто, то я б їх взагалі не чіпав: ні тих жуків, ні будь-кого іншого. Льодовик навчив цінувати будь-який живий організм на цій планеті, котрий здатен опиратися холоду і виживати. На­приклад, завдяки личинкам короїдів тепер розвелося чимало дятлів! Їхній стукіт у вимерзлих, посохлих лісах — це ознака часу, за містом тільки їх і чути, та й у місті також. Послухати пісню дятла — це тепер майже те ж саме, що колись солов’я чи жайворонка.

Тваринний світ в околицях Києва, та й взагалі скрізь, дуже змінився; північні олені, вівцебики, верескливі песці, що нерідко забігають на міські околиці, полярні куріпки і ще звичайні миші — тепер це найпоширеніші представники фауни холодних субарктичних рівнин між Житомиром, Києвом і Полтавою. Ну, ще лисиці і сови різних видів. Сов розвелося стільки — як білих полярних, так і звичайних сірих, — що у деяких місцинах за чисельністю вони зрівнялися з дятлами. Хоча із більш ніж двохсот видів дятлів розмножилися лише три-чотири види із найбільш морозостійких.

Дятли й сови — від такого сусідства можна й вовком завити. Тим часом самі вовки відкочували на південь! А от сови, кажуть, з’явилися навіть гігантські, як продукт потрійного схрещування сірої, вухатої і полярної. У зв’язку з цим у субарктичній Шостці взяли і поміняли герб міста, поставивши у центрі геральдичного щита вухату сову в обрамленні знаменитої кіноплівки, яку тут колись виробляли і на якій від­зняті деякі шедеври українського кінематографа 1960-х. У неймовірних кількостях тепер і комарі, щоправда, лише тих півтора літніх місяця, але й то треба ще пережити. Без спеціальних кремів та спреїв, що їх відлякують, або спеціальної протимоскітної сітки на вулицю у липні хоч не показуйся.

Звичайно, окрема мова про жуків короїдів та деревогризів, що й раніше могли у вигляді личинок кілька років пролежати в ґрунті, чекаючи свого часу, тепер вони просто розкошують і множаться у неймовірних кількостях. Довга зима їм не перешкода, лишень у землю стали глибше зариватися.

Міха припускає, що деякі організми можуть жити і під кригою, і навіть непогано себе там почувати. Ну, а на поверхні де короїди, там і дятли, їх тепер у Києві стільки, як колись горобців. Проте й горобці також дивним чином пристосувалися, хоча їх весняне цві­рінькання у ці травневі дні і перебивається запальним стукотом дятлів.

Весна тепер приходить не раніше, ніж у другій половині травня, що тепер понурою сірістю краєвидів більше нагадує дольодовиковий березень. Зараз навіть на початку червня деінде у низинах парків снігу ще по коліно. А у найглибших виярках він не сходить ціле літо, аж до перших приморозків і першого нового снігу наприкінці серпня.

Але тисячі гектарів посохлих, ніби вкритих струпами лісів — це, як виявилося, рай не лише для короїдів та дятлів, а й для якихось мікроскопічних кліщів, які, у свою чергу, паразитують уже на самих короїдах. Словом, усе за дідусем Дарвіном!.. Дятли скоро будуть розгодовані, як індики, а самі короїди на тих сухостоях уже також почали продукувати мутантів за розміром чи не вдвічі більших навіть за хрущів, а от хрущі в Україні зникли зовсім… А тим часом дехто, а серед них і Міха, придумали собі нову розвагу — полювання на короїдів.

Як на мене, малоцікава розвага стріляти по жуках, краще вже палкою або просто кулаком. Незабаром, при найменшому потеплінні, ті жуки знову полізуть з усіх щілин. Бо скоро літо. А тепер навіть на широті Києва всі пори року звелися до двох — довга зима і коротке літо, дуже коротке, якщо не рахувати ще коротших, майже непомітних весни й осені. Наступне коротке літо, за Міховими прогнозами, обіцяє здивувати ще більшими жуками, і не тільки ними. Хоча чим іще, крім жуків, нас можна тепер дивувати, й так уже за останні роки дивованих-передивованих, він усе ж не уточнив.

Міха ближче до інтелектуальних центрів, а деяка інформація йому ще й від тих хлопців у сірих костюмах, що заходять до нього «пошептатися», перепадає, то я допускаю, що він і справді міг щось таке чути. За тих вісім-десять років від початку раптового похолодання планета змінилася до невпізнання, особливо Північна півкуля. Це просто неймовірно, як усе швидко на наших очах змінилося настільки, що життя, хоч і з усіма своїми проблемами до того, як це почалося, тепер усім здається і справді раєм.

— Ми жили у раю, Коломбо! — щоразу одне й те саме повторює Міхова Іра, коли приїздить до нас з Одеси.

Тоді Міха розганяє усіх своїх курв, принаймні він так каже, що розганяє, і ми із Петрунею щодня чуємо їхні з Ірою «дискурси». Але її, зазвичай, вистачає ненадовго. Невдовзі вона спаковує валізи і я везу її нашим брудно-жовтим «Хаммером» через усе місто — Оболонським проспектом і далі через центр — до автовокзалу, звідки вона «люксом» вирушає назад на південь, до Одеси. Хоча по кільцевій, враховуючи міські «корки», могло б бути швидше, але Іра на прощання воліє побачити обледенілий Хрещатик. І ми їдемо з Оболоні через Поділ і далі. А коли вже котимося бруківкою Хрещатика, вона просить, аби не так швидко, й щоразу повторює одне й те саме: «А без каштанів він уже не той…». І я щоразу щось мугичу у відповідь, мовляв, нічого, будуть ще й каштани. «Але я їх уже точно не побачу», — також щоразу однаково, з присмаком гіркоти відповідає мені Іра. І я бачу в її очах сльози.

— Миколо, будь ласка, дивися краще на дорогу, — вказує вона мені пальцем на лобове скло.

Останнім часом я ловлю себе на тому, що начеб уже й чекаю цього її жесту. У таких випадках вона завжди переходить на холодне «Миколо», хоча «Коломбо», як той детектив із дольодовикового серіалу, з її вуст для мене звичніше. Здається, вона першою і почала до мене так звертатися, коли якось побачила тоді ще біля старого мого «кадилака», тієї тарадайки, «Москвича-412». Він, напевне, був у мене останнім на весь Київ або принаймні на Києво-Святошинський район, де я тоді мешкав у бабуниній хаті, жив на дер­жавну стипендію і вчився на військового психолога в університеті імені Т. Шевченка. З того часу вже минуло стільки ж років, скільки зараз їхній з Міхою дочці — Оленці.

«Коломбо!» — тепер я й сам себе так називаю, і мені це подобається. Хоча при Ірі намагаюся не виявляти своїх почуттів, стримана ввічливість, і тільки. Але ж жінки у цих сферах більш чутливі. Часом можна видати себе навіть мовчанням. І все одно решту дороги, аж до колишнього Московського мосту, що його тепер, після нейтронних погроз, перейменували у Либід­ський, ми мовчимо. Вона мовчить, і я також.

— О, вже приїхали, — каже вона ще на спуску перед мостом.

— Приїхали, — повторюю я, хоч після того ми іноді ще добрих півгодини стоїмо у «корку».

Але я завжди стараюсь виїхати із запасом, і ми встигаємо. Лише одного разу наздоганяли, і таки наздогнали. За горбом, на колишньому 40-річчя Жовтня, а тепер просто — Голосіївському проспекті, біля тих гнилих ставків на Голосієві. Добре, хоч тепер більшу частину року вони у замерзлому стані, бо, коли не у замерзлому, то смердять так само, як і до Льодовика.

«Люкс» на Одесу рівно о 12.00, розклад ще із дольодовикових часів, його не змінювали. Лівий ряд в автобусі одинарні місця, правий — подвійні. Іра зазвичай замовляє наперед і бере одинарне, інколи вона ще перекурює під автобусом, а потім каже мені їхати, але я ніколи не їду. Я чекаю, аж поки «люкс» вирулює з території автовокзалу у напрямку Голосієва, махаю їй на прощання рукою і нишком, як колись бабуня, трьома пальцями хрещу стоп-сигнали автобуса, що віддаляється.

Читати далі