З Дніпра на Дунай

Адріан Кащенко

З ДНІПРА НА ДУНАЙ

(оповідання з часів скасування Запорозької Січі)

 

 

I

 

У козаків-запорожців був дуже гарний звичай, щоб біля всякого статечного козака, не кажучи вже про військову старшину, був один або й більше хлопців-недолітків. Ті хлопці в давні часи звалися джурами, а пізніше — молодиками. Джура доглядав коня та зброю свого названого батька-запорожця, ходив разом з ним у походи й навіть; у бойовищах ставав йому в пригоді, набиваючи рушницю, викрешуючи вогню на люльку та приносячи пити.

Таким хлопцям, джурам чи молодикам, доводилось під час свого юнацького життя зазнати багато всяких пригод та небезпеки, й через те, доходячи парубочих літ, вони набували собі великого хисту й ставали найзавзятішими козаками.

Знаючи такий січовий звичай, запорозький козак Петро Рогоза, почувши, що його батько й мати на Україні померли, а брати Демко, Гнат та Василь лишилися без притулку, привіз усіх їх на Запорозьку Січ, не вважаючи на те, що Гнатові минав тільки тринадцятий рік, а Василеві всього десятий. Він зважив, що меншого брата, Василя, найкраще віддати, поки підросте, на послуги кухарям до січових кабиць; середнього — Гната, щоб придбав доброго військового хисту, — він хотів оддати за молодика до полковника Порохні; що ж до старшого — бурсака Демка, так того він прямо приписав до Платнирівського куреня[1] козаком, бо йому вже пійшов двадцятий рік.

Під той час, саме у 1772 році, Запорозьке Військо лагодилося до походу, щоб разом з російським військом воювати турків, і через те до військового виховання молодих хлопців траплялась добра нагода.

Одного дня, не відаючи нічого про думку старшого брата, середній Рогоза, Гнат, порався біля його коня, аж тут до стайні прибіг якийсь молодик і загадав Гнатові раптом бігти до паланки. Хлопець знав уже, що паланкою в Січі звався будинок, де жив кошовий з старшиною та чинилися всякі розпорядки й правився суд. Зляканий, побіг він повз січові курені на майдан і, проминувши церкву, побачив, що біля паланки стояв його брат Петро, а на ганку паланки, в холодочку, сидів гладкий, сивоусий та чубатий запорожець, держачи щось у руці.

Наблизившись до ганку, Гнат лапнув себе за голову, щоб зняти шапку, але намацав на голові тілько самого чуба, бо, поспішаючись до паланки, забув надіти шапку.

— Не боїшся, хлопче, йти зо мною бусурменів воювати? — вдався до Гната, трохи посміхаючись, сивоусий козак, полковник Порохня.

З радісної несподіванки хлопець аж рота роззявив. Ще за дитячих літ, у батьковій хаті, він чув про козацькі походи та про великі бойовища, що були колись на Україні. Лицарські вчинки козацьких ватажків вабили його тією славою, як зачароване марево, і навіть під час міцного дитячого сну Гнат не один раз бачив себе козаком, на коні серед безкрайого степу, в погоні за хижими татарами. Через те, почувши тепер про поход з військом, Гнат прямо не стямився від щастя й палахнув войовничим запалом.

— Воювати татарів?! — скрикнув він у відповідь. — Та я сам-один усю ту погань звоюю, аби мені шабля!

I, мабуть, щоб показати полковникові, який він дужий, хлопець підняв угору свій кулак.

Сиві, пишні полковникові брови підвелися угору, очі широко розплющилися, обличчя почервоніло з напруги, й з дужих його козацьких грудей вибухнув регіт, — такий голосний регіт, що його, мабуть, чути було аж у плавні[2] за Підпільною[3]. На той регіт з паланки вийшов навіть сам кошовий Війська Запорозького Калнишевський.

— Ну, а як за татарів та вступиться турчин? Що ж тоді? — питав далі Порохня, ледве здолавши свій сміх.

— Накладу й турчинові! — сміло, завзято й упевнено відповів хлопець. — Та хоч би й інший ворог зачепив нас, так і той умився б юшкою!

Старий полковник знову засміявся й весело вдався до кошового:

— Чув, Петре, що каже хлопець? А ти все сумуєш, що начебто зникає щире козацтво? Ні, брате, ще не вмерла Україна, поки родить таких соколят!

— Коли б же й було по твоєму слові! — одповів Калнишевський, сівши в холодочку.

— Ну, молодець! — казав далі полковник до Гната. — З тебе добрий козак буде. Візьму тебе за меншого журу. Гнідко, що в моєму косяку, нехай буде твоїм конем, а ось на тобі й зброю.

По тій мові полковник простяг Гнатові те, що держав у руці, а саме — чингал та пістоль.

Не стямившись од щастя, хлопець ухопив зброю й почав її розглядати. Колодочка й піхви його чингалу були оздоблені дрібними блакитними камінцями, а держало в пістоля було цвяховане сріблом. Гнатові здавалося, що більш привабливої зброї він зроду не бачив і що кращої вже й зробити не можна.

Оглядівши зброю з усіх боків, Гнат схаменувся, що ще не вся його мрія здійснилася, бо йому не дали ще шаблі.

— А шабля ж де? — спитав він.

— Ого! — знову засміявся Порохня. — Вже й шаблі схотів! До шаблі, хлопче, тобі ще довго ждати. Шаблю, щоб ти знав, треба заслужити. Як дійдеш літ та заробиш своїм хистом і завзяттям, щоб бути козаком, так тоді тобі й шаблю дамо.

Так почалося Гнатове життя на Запорожжі, й незабаром, підперезаннй шкуратяним чересом, з чингалом при боці та з пістолем біля сідла, запорозький молодик прощався вже з братами й, скочивши на свого Гнідка, поїхав слідом за полковником Порохнею, що повів переднє військо на війну.

Малий Василь, провожаючи брата, гірко плакав. Хоч йому було тільки десять років, однак, він ще в батька ганяв верхи коней до річки й взагалі добре їздив на коні. Він плакав тепер не так за братом, як з образи, що його не взяли за молодика, а віддали до кухарів. Василь заздрив братові, що той гарцює на коні, а він мусить біля кабиць терти пшоно, товкти сало та банити й шарувати всякий посуд.

— Не плач, малий! — умовляв Василя брат Петро. — Твоє від тебе не втече — ще накозакуєш на віку! Ще дізнаєшся, почому ківш лиха!

Січ Запорозька швидко зовсім спорожнилася. Полковник Колпак забрав частину січового товариства на байдаки та подався з ним Дніпром на Чорне море, а все інше військо повів на війну сам кошовий. З тим військом пішли й старші Василеві брати Петро й Демко.

Не чути стало на Січі жвавого гомону кількох тисяч товариства, знишкли біля куренів музики, затихли й пісні молодецькі, що всякого вечора голосно розлягалися понад Підпільною... Січ немов заснула або вимерла, й поміж куренями тинялися тільки немічні діди та ті, що не йшли з військом через якусь хворобу.

Сумно стало й біля січових кабиць. Більшість кухарів пішла з військом, а ті, що лишилися на Січі, не мали на кого варити страву.

Не маючи чого робити, Василь тинявся по січових окопах... Бо то ж навкруг Січі були глибокі рівчаки, а понад рівчаками високі земляні вали, обплетені з обох боків лозою, щоб не обсипалися. На північ од січового майдану була брама, а біля брами висока башта. Злізши одного разу на ту башту, хлопець розважився, бо звідтіля, як на долоні, було видно на заході й на півдні безкраї зелені плавні, що запорожці звали Великим Лугом; а по тих плавнях сріблом виблискував Дніпро з протоками — річками Скарбною, Сисиною й Підпільною, що підбігали до самої Січі. Ті плавні з кучерявими вербами та блискучими блакитними річками й озерами вабили хлопця до себе, й він почав вигадувати, як би переїхати за Підпільню.

Простуючи до річки, Василь вийшов за браму. Там був січовий базар, що звався Шамбаш, але тепер і там було сумно, бо всі крамниці було замкнено. Зате з базару Василь побачив біля Підпільної затоку, а в затоці невеликі човни.

«Візьму човна та й поїду у плавню», — зразу рішив Василь.

Йому стало весело, й він побіг з високої гори до затоки. То був січовий Ківш, що в ньому звичайно стояли запорозькі чайки або байдаки й усякі рибальські човни. Тепер усі байдаки були в поході, дубів же та невеликих каючків у Ковші стояло чимало.

Василь жваво вскочив в один каючок, одв’язав його від верби й відіпхнув од берега. Весло було хлопцеві важкеньке, та він, взявши його під середину, спромігся закласти в уключину й почав гребти. Яке щастя! Човен посувався затокою далі від берега, туди, до Підпільної.

«Тепер я покажу їм, який я «малий»!» — гадав, не тямлячи себе з радощів, Василь і все дужче працював веслом.

Він лагідно обминув кілька обідраних, негодящих байдаків, що доживали свій вік біля берега, й наблизився з затоки вже до річки; та як тільки потрапив на бистрю, — човен підхопило, мов трісочку, й понесло попід берегом за водою. Василь не стерявся й почав гребти дужче, але човен крутився, бився об верби, що росли у воді вздовж берега, й таки плив за водою.

Через кільки хвилин хлопець зрозумів, що не вправиться з човном, і зважив, що краще притягтися до берега.

Улучивши хвилину, коли човник пробігав біля верби, Василь зачепивсь за неї веслом, але це вийшло на лихо: течія вирвала те весло йому з рук, і він зостався в човні, знесилений і безпорадний... Щодалі його несло повз берег все дужче, так що верби тільки шмигали в його перед очима. От уже й Січ зникла з очей, і тільки один золотий хрест від січової церкви, сяючи понад деревами, показував, де вона лишилася.

Хлопець засмутився й з одчаєм дивився, як його весло несло водою все далі від човна. На щастя Василеве, його пригоду побачив старий запорожець Очерет, що рибальчив своїм каюком нижче Січі. Він догнав Василевого човна, причепив до свого й, піймавши весло, потяг обидва човни до берега.

— Куди ж оце ти, хлопче, розігнався? — вдався дід до малого. — Чи не на Чорне море турків воювати?

— У плавню хотів переїхати... — одповів засмучений хлопець.

Розпитавши Василя, хто він, і, довідавшись, що хлопець нудьгує на Січі без братів, старий запорожець пожалував його й, привівши на Січ до свого куреня, подарував йому вудку й з того дня почав брати хлопця з собою на рибальство.

Старий, похилий дід і молодий хлопець мало не щодня виходили вдосвіта до Підпільної, переїздили човном за річку й там під захистом верб ловили рибу то з човна на водокрутнях, то з берега на тихій воді, а часом траплялося, що переходили плавнею на озера й там тягали раків.

Щодалі, цікавий, жвавий хлопець ставав старому січовику все любішим; що ж до Василя, то він пришився до сивоусого діда, мов до рідного батька. З ранку до вечора вони разом сиділи над річкою, й під ті часи Василь чув од Очерета багато дуже цікавих оповідань про давні події на Запорожжі й на Україні.

Так минуло літо, минула й осінь. Рибальчити було вже не так-то любо, та й біля січових кабиць тепер стало веселіше, бо до Січі почали прибувати з походу козаки — хоч поки що тільки поранені й захлялі. Ті козаки купчилися біля кухарів, щоб підживитись після військових пригод січовими харчами, й через те біля кабиць щодня можна було почути всякі військові новини.

Василеві біля кабиць була тепер уже й робота, так що він пробував там мало не ввесь час. Тут він чув, як оповідачі, виславляючи лицарство завзятих козаків, висміювали та ганили легкодухих, і це привчило Василя шанувати хист та завзяття.

Завітали до січових кабиць і кобзарі з України, співаючи стародавні думи та пісні про великих козацьких ватажків, і малому хлопцеві так любо та мило було слухати ті співи про славу України, що серце його мліло в солодких мріях і він не помічав, як минав час.

Два роки велася війна з турками, й два роки Василь жив на Січі, підростаючи та набуваючи собі від старого Очерета та від життя біля січових кабиць свідомості й козацької вдачі.

Аж ось війна скінчилася, й одного дня, восени 1774 року, на січовій башті гукнула гармата, а слідом за нею й друга, й третя... I ті вибухи голосно розляглися понад річками, відгукнувшись луною в зелених плавнях.

— Військо йде! Товариство повертається! — загуло по куренях, і всі, що були в Січі, посунули на окопи.

Побіг до окопів і Василь. Він випередив усіх і метеликом вихопився на башту.

— Боже, як хороше!..— скрикнув хлопець і занімів на місці.

Зелений степ, що безкраїм килимом слався поза окопами, був укритий військом, — на обрії тільки мріли червоні жупани та шапки. Далі те квітчасте поле, мов укрите червоним маком, заколивалося, зібралося щільніше докупи й наближалося до Січі...

То було комонне Запорозьке Військо. Попереду всіх на білому огирі красувався козак велетенської постаті. Придивившись до його, Василь догадався, що то був сам кошовий Калнишевський, бо в його в руці була блискуча булава, викована з чистого срібла, а позад його двоє козаків високо держали бунчук та білу військову корогву.

Кошовий наближався вже до січової брами, запорозькі ж комонні повки простяглись упоперек степу й, коливаючись, посувалися до Січі, немов кривава річка до моря.

За комонними повками з-під обрію виринали піші запорозькі повки, а ще далі, ховаючись у куряві, сунулися гармати.

Січові окопи й башти тепер рясно були вкриті козаками, бо з куренів повилазили не тільки старі, а навіть і хворі, й поранені, хто тільки мав силу ходити. Всі радо вітали кошового й славне запорозьке товариство, високо підкидаючи вгору свої шапки.

Не встигло ще витягтися на січовий майдан комонне військо, а вже по окопах знову почали стріляти з гармат.

— Байдаки вертаються з товариством! — загомоніли козаки.

Щоб краще побачити, як підпливає Запорозьке Військо річкою, Василь прожогом побіг до церкви й, мов кіт, подрався на дзвіницю.

Він поспішався недаремно — те, що він побачив з дзвіниці, не забути йому за все життя! Довга, покручена, блакитна пелена річки Підпільної була рясно вкрита білими вітрилами байдаків та червоними жупанами запорожців, що так щільно обсіли свої чайки. Здалеку здавалося, що там наближалася до Січі зграя великих білокрилих та красногрудих лебедів. Довга, блискуча річка, оточена зеленими вербами плавнів та оздоблена тими білими вітрилами, а до того ще й помережена червоними козацькими жупанами, була напрочуд хороша й брала в себе хлопцеві очі.

Коли Василь виліз аж під дзвони, передні байдаки завертали вже у ківш, а задні ще тільки виглядали вітрилами з-за коліна річки, так багато було тих байдаків.

«Ще б то не звоювати запорожцям турків! — подумав хлопець.— Та з такою силою війська, мабуть, можна ввесь світ звоювати!»

Василь довго не мав сили одвести очей од чарівного видовища.

— Гарно й конем по степах козакувати, — сказав він далі сам до себе, — а проте, здається, воювати з байдаками, та ще щоб поїхати в Чорне море, так ще миліше!

У цю мить біля самого хлопцевого вуха бевкнув великий дзвін. То січовий панотець лагодився правити на майдані службу з приводу того, що повернулося військо.

Василь клубком скотився по сходні з дзвіниці на майдан.

«До козаків!.. Шукати братів!..»

А на майдані вже червоним морем розлилися запорожці.

— Куди це ти так простягся, Василю? — почув він біля себе поклик, і дужа рука спинила його за плече. Запалений вітрами та сонцем і вкритий курявою, Гнат поцілував меншого брата й дивився на його веселими очима.— Бач, який ти вже виріс!

— А ти неначе справді козак! — скрикнув Василь, заздро поглядаючи на братів чингал. — Як же ти там воював? Чи багато земляків вирятував з неволі? А де Петро та Демко?

Проте з розпитуванням довелося цікавому хлопцеві пождати, бо саме до них наблизився старший брат Петро й узяв Василя в свої міцні обійми. Тільки ввечері, коли всі четверо братів сиділи біля куреня, Василь почув оповідання старших братів про їхні походи, бо вони ходили нарізно й тепер розповідали один одному свої військові пригоди.

II

 

Після повороту Запорозького Війська з війни січове життя пішло своєю чергою. Одсвяткувавши й одгулявши деякий час у рідному гнізді, запорожці взялися до своєї улюбленої праці — рибальства та полювання. Великими ватагами попливли вони на дубах у Великий Луг[4], що простягався понад Дніпром од Січі аж до острова Хортиці, й розпорошилися там по річках, озерах та зелених, диких кущах плавні: хто — з сітями та всяким знаряддям ловити рибу, а хто — з рушницею полювати на дорогого звіра та птаство.

Там, у Великому Лузі, запорожці пробули аж до того часу, поки, зимою, пішла по річках крига; тоді до Січі знову зібралося все товариство й по куренях знову стало весело та гучно... Найвеселіше ж було на Різдво та Новий рік, бо тоді щодня по куренях грали музики й козацтво гуляло й танцювало.

Наприкінці місяця лютого, як тільки на Підпільній поламало кригу, запорожці знову поїхали дубами по плавнях, а після Великодня, як тільки добре зазеленіла по степах травиця, багато січового товариства пороз’їздилося кіньми: хто — до Бугу на рибальство, хто — в Дике Поле на полювання, а хто — аж у Ногайські степи, на Кальміус та Берду по всяку здобич; на Січі ж знову лишилося на літо не більше як половина товариства.

Василь заздрим оком поглядав на всіх тих запорожців, що сідали на дуби та на коней. Він третій рік біля січових кабиць, і ця праця йому дуже обридла. Брат Гнат, як і всі козаки, мав його за малого й не дуже-то з ним товаришував, так що й тепер Василь тільки тоді й розважався, коли траплялося поїхати з старим Очеретом у плавню або як кухарі пускали його вибігти за січову браму на степ, де щодня після снідання у запорожців відбувався герць.

На тім герці справді було чого подивитись, бо тут козаки навчалися битись на шаблях, колоти ворогів списами, стріляти з рушниць, сидячи на коні, перестрибати рівчаки та баркани й виробляти конем ще багато всяких витівок.

Так запорожці набували хисту собі й своїм коням.

Василів брат Гнат теж мало не щодня гарцював за січовими окопами разом з іншими молодиками, на велику заздрість Василеві.

Той герць так захопив Василя, що однієї ночі він утік з Січі, знайшов у степу військовий косяк і, скочивши охляп на одного коня, почав ганяти його, виробляючи тим часом на його спині всі ті штуки, які бачив на герці. Він ставав на неосідланого коня ногами, лягав на нього черевом і лазив коневі навкруги шиї, держачись, мов реп’ях, за його гриву.

Добрий кінь довго слухався хлопця, але врешті ці іграшки йому обридли, й він скинув хлопця на землю.

Василь забився так, що деякий час мусів навіть одлежуватися на траві, слухаючи чмелів, але врешті підвівся на ноги й почвалав до Січі, заспокоюючи себе на тому, що кінь був не осідланий і не занузданий і що тільки через те й сталася така пригода.

Одного ранку, на початку літа 1775 року, Василь прокинувся з незвичайного гомону в курені. Козаки похапцем одягалися й виходили на майдан.

Спросоння Василь не розібрав, про що в запорожців була розмова, а тільки скрізь чути було вигуки:

— Москалі за брамою! Гармати жерлами на Січ!

Зрозумівши, що скоїлося щось непевне, Василь скочив з лави й, підтягши в штанцях очкура, прожогом побіг слідом за козаками. Ввесь майдан кишів уже запорожцями, мов мурашник. Усі бігли на окопи — побіг туди й Василь.

Зразу, коли хлопець виліз на стіну, йому здалося, що в степу випав великий сніг, але, роздивившись добре, він побачив, що степ був білий від наметів великого війська. Ті намети стояли довгими щільними лавами, обгортаючи Січу півколом і простягаючись аж геть на гору.

Попереду того білого поля чорніли своїми роззявленими жерлами гармати, а що ближче до Січі, мов сарана, вкрило степ московське військо, піше й комонне, виблискуючи на промінні ранкового сонця залізними багнетами та списами.

Василь ніколи не гадав, щоб можна було зібрати докупи так багато війська. Того війська було вдесятеро більше, ніж запорожців, навіть під той час, коли вони торік верталися з турецького походу.

Що робилося далі, Василь не розумів. Він бачив тільки, що якісь генерали в блискучих убраннях приходили з московського стану на Січ, а після того кошовий пішов з Січі до білих наметів, і як тілько він зник з очей козаків, московське військо враз підсунулося під самі січові окопи, увійшло в Шамбаш і доступилося чавіть до Ковша, де стояли запорозькі байдаки.

— Зрада! Зрада! — почали гукати запорожці й побігли з окопів по куренях.

У Січі збилася страшенна метушня. Козаки узброювалися й знову вибігали на окопи, на майдані ж був такий галас від гомону й лайки, що розібрати нічого не можна було.

Скоро кошовий повернувся до Січі й щось промовляв до козаків, але галас на майдані ще збільшився й нарешті там зчинилася бійка. Два натовпи козаків наступали один на одного, а тим часом третій — притяг на плечах велику колоду й почав вибивати нею ковану браму пушкарні[5].

Василь чув, як гупала колода й бряжчала залізна брама... бачив, як метушилися біля пушкарні козаки, й, щоб краще роздивитись, що там робиться, та здибатись з братами, хлопець побіг на майдан, але там його зразу звалили з ніг і трохи не затоптали, так що хлопець ледве врятувався й, вибігши мерщій на башту, почав дивитися відтіля.

З окопів вчувалися вигуки:

— Не віддамо неньки Січі! Ляжем трупом!

А біля пушкарні вже бряжчали шаблі й блищали гострі чингали, — там лилася братня кров запорожців.

Через який час гупання колоди увірвалося, й залізна брама пушкарні з стогоном упала на землю. Потишився й брязкіт зброї, й хлопець побачив, що невеликий натовп січової старшини почав тікати до паланки, а переможці-козаки почали викочувати з пушкарні гармати та виносити всяку зброю.

Галас на майдані все ж таки не вщухав, і серед загального гомону тепер вчувалися вигуки:

— К бісам зрадників! Андрія Ляха кошовим!

— Порохню!.. Порохню!..

Читати далі