Над Кодацьким порогом

Адріан Кащенко

НАД КОДАЦЬКИМ ПОРОГОМ

Про гетьмана Iвана Сулиму

 

 

Ще до Богдана Хмельницького, а саме в 1635 роцi, був на Сiчi запорозьким кошовим отаманом Iван Сулима.

За своїх молодих лiт Сулима придбав собi великого войовничого хисту й завзяття, бо козакував саме пiд час славних походiв гетьмана Сагайдачного. З Сагайдачним Сулима i Кафу турецьку у Криму здобував, i Трапезонтза Чорним морем аж двiчi руйнував, i околицi Царгорода огнем випалював, а нарештi пiд Хотином, рятуючи Польщу, бився з турками у великому бойовищi; скiльки ж менших походiв та сутичок з ворогами вiдбув вiн, так того й не пiдлiчити.

Недобре оддячили поляки козакам за те, що вони врятували їх пiд Хотином од туркiв, а Сагайдачний навiть смертельну рану собi там здобув,вони полякалися козацької сили та й почали пiсля того всякi утиски козакам чинити, а перш за все завели реєстр на шiсть тисяч душ, а хто не вскочив у той реєстр, за тим вони не визнавали нiяких прав нi на грунти та iншу власнiсть, нi навiть на вiльне життя i намагалися всiх козакiв “випищикiв”, себто виписаних з реєстру, повернути у панських хлопiв.

Знаючи про тi утиски на козакiв i про поневолення польськими панами українських селян, Сулима не любив полякiв i не дивився вже на них, як на своїх братiв, так що коли у 1630 роцi запорозький кошовий Тарас Трясило пiдняв на полякiв повстання, Сулима був йому першим пособником i побратимом.

У тому повстаннi козаки взяли над поляками добру перемогу, але мало скористувалися з тiєї перемоги i через кiлька рокiв зазнали ще бiльших утискiв.

Не маючи поки що влади, Сулима таїв свою помсту на полякiв у своєму серцi, а щоб не марнувати своєї молодецької сили та вдачi на Сiчi, вiн щороку ходив з охочими запорозькими козаками на чайках у Чорне море воювати туркiв, топити їхнi галери, руйнувати городи та визволяти на волю хрещений люд. Слава про Iвана Сулиму розiйшлася далеко поза межами України i нарештi стала всесвiтньою пiсля того, як вiн, захопивши у морi на турецькiй галерi багато бранцiв, триста з них послав у подарунок римському папi, що пiд той час теж воювався з турками.

За небагато до того, як стати Сулимi кошовим отаманом, поляки почали будувати на запорозькiй землi, бiля Днiпра, над Кодацьким порогом, мiцну фортецю, маючи на думцi одрiзнити Запорожжя од України i перешкоджати поневоленому українському людовi тiкати од панiв на Сiч, а запорожцям виходити з Сiчi на Україну та нагадувати нещасним братам про те, що на свiтi iснує воля.

Будування Кодаку було нестерпучою образою i шкодою запорожцям. Доводилося або скоритися полякам i поволi вмерти без з’єднаная з рiдним краєм, або битися з поляками на смерть. Сулима, як тiльки став на Сiчi кошовим, зваживсь на останнє.

Перш за все вiн поїхав з побратимом Бурляєм, щоб власними очима подивитись, що робиться у Кодаку. Побратими застали там кiлька тисяч зiгнаних з України грабарiв, що пiд орудою французького iнженера Боплана копали шанцi та насипали стiни й башти; понавколо ж Кодаку стояли табором кiлька полкiв польського вiйська.

Сулима зрозумiв, що вiйсько тут на те, щоб запорожцям не кортiло розiгнати грабарiв, i вiн сказав Вурляєвi:

— Нехай вражi ляхи будують, поки їхня сила, а тiльки не буду я козаком, коли не зруйную оту паскудну їхню будiвлю!

Запорозький кошовий знав, що як зруйнувати Кодак, то доведеться воювати з Польщею, бо вона того не подарувала б, а щоб воювати з такою силою, якою була пiд тi часи Польща, треба було мати велике й добре узброєне вiйсько; щоб здобути ж зброю й коней та прохарчити вiйсько, треба було грошей. От i надумав Сулима, перш нiж воювати з Польщею, йти морем на пишний у тi часи турецький город Азов та здобути у ньому срiбла й золота i всяких скарбiв.

Надумавши так, кошовий скликав запорожцiв на раду:

— А що, панове товариство, славне вiйсько запорозьке! — говорив вiн.Чи немає таких, що поодлежували вже по куренях свої боки молодецькi? Як є такi, то виходьте: пiдемо зо мною Чорним морем погуляти та запалимо люльки аж у Азовi турецькому!

Козацтво радiсно одгукнулося на заклик кошового:

— А чого нам справдi нидiти у Сiчi та товариський хлiб дурно переводити. Веди нас, батьку... Чи не поможе нам Милосердний хоч небагато бiдних невольникiв до рiдної України та до дрiбних дiточок повернути!

3астукотiли у Великому Лузi сокири, i запорожцi почали лагодити та конопатити великi чайки. Увесь берег Днiпра бiля Сiчi скидався тепер на мурашник, а од вареного дьогтю та конопатки понад усiєю рiчкою слався пахучий сивий дим.

Минуло тiльки два тижнi, а вже були готовi до походу у море пiвсотнi добрих чайок.

Передав Сулима Сiч наказному отамановi, i одного ранку, забравши на чайки двi з половиною тисячi товариства, зiйшов на чардак найбiльшої чайки, щоб оглянути все вiйсько.

Велична й могутня була постать запорозького ватажка. Засмагле вiтрами обличчя з великими, блискучими очима i пишними над ними бровами одбивало завзяттям, довгi вуси й трохи посивiлий оселедець скрашали те обличчя ознаками досвiду й спокою, а срiбна булава, що блищала у його дужiй руцi, нагадувала всiм про велику владу запорозького кошового отамана.

Упевнившись, що все упорядковано добре, кошовий зняв шапку й перехрестився на схiд сонця... А на сходi, за Днiпром,саме вставало сонечко i грало рожевим промiнням по рiвнiй, як скло, пеленi Днiпра, звеселяючи своїм сяйвом розлогi, вкритi зеленими плавнями береги широкої рiчки.

Перехрестився отаман, i всi козаки, слiдом по ньому, скидали шапки та хрестилися, посилаючи рiднiй Українi своє останнє привiтання...

Надiвши шапку, кошовий махнув булавою — i вмить сотнi весел, вдаривши у прозорi хвилi рiчки, заблищали срiбною сльозою, а блискуча пелена Днiпра скаламутилася водокрутнями. Козацькi чайки рушили од Сiчi i розбiглися од Микитиного Рогу аж до плавнiв, вкривши широкий Днiпро червоними запорозькими жупанами.

Ввесь день пливли козаки помiж зеленими плавнями, втiшаючись веселою красою рiдної рiчки. Обабiч козакiв, берегами, верби та явори купали в Днiпрi свої гнучкi та зеленi вiти; протоками коливалися од вiтру та шелестiли очерета, по озерах табуни лебедiв ячали та дикi гуси герготали; у гущавинi плавнi спiвоче птаство пiснями заходилося, горлицi буркотiли та зозулi вiщували; незграбнi ж бiлi баби усi коси Днiпровi обсiли, жовтий пiсок своїм бiлим пiр’ям, мов снiгом, припорошили... Дивляться запорожцi на свiй рiдний Великий Луг — не надивляться, слухають — не наслухаються...

На другий день козаки запливли вже у татарськi береги, а на третiй день надвечiр отаман звернув своїм байдаком з Днiпра у протоку, рясно вкриту очеретом, i зiбрав там докупи всi чайки.

— Оце прибули ми, пани брати, до Таванi-острова, що на ньому бусурманський Аслан-город стоїть. Тут вражi турки перетяли Днiпро залiзними ланцюгами, щоб нас у Чорне море не пускати та не дати нам братiв своїх з неволi визволяти. Тiльки ви, дiти мої, славне лицарство запорозьке, на те не вважайте, а високi верби та явори сокирами рубайте, у тороки аж у три ряди в’яжiть та на воду пускайте!

Разом узялися козаки до роботи, а як уже добре смеркалося, виїхали знову у Днiпро i наблизилися до Таванi.

Дiждавши вище города Аслана пiд захистом верб поки зайшов мiсяць, козаки пустили тороки за водою i скоро почули, як забряжчали, увiрвавшись i поринаючи на дно, ланцюги.

Почули й турки, що бряжчать ланцюги, i почали з Аслан-города з гармат палити у тороки, гадаючи, що то козацькi чайки, а козаки сидiли собi любенько у своїх легких човнах вище Аслан-города, люльки курили та з бусурманiв глузували, дожидаючи, поки тим обридне стрiляти.

Нарештi у Аслан-городi потишилися i понад Днiпром вже не чути було гучних вибухiв гармат. Втiшаючись думкою, що потопили козакiв, турки пiшли спати. Темрява ночi густо сповила Днiпро, тiльки зiрки веселим натовпом заглядали з неба у рiчку i грали на хвилях своїм срiбним промiнням.

— Рушаймо,тихо сказав Сулима. I нечутно, мов таємнi примари, посунулися козацькi чайки Днiпром униз, до Великого лиману.

Через два днi козаки минули Прогної i, наблизившись надвечiр до Очакова, нагледiли бiля нього шiсть турецьких галер. Всiм дуже кортiло зчепитися з тими галерами, але кошовий отаман не згодився на те, бо не хотiв виявляти себе туркам, i як тiльки мiсяць пiрнув у хвилi лиману, увесь табун запорозьких чайок нечутно обминув турецькi галери й башти Очакова.

Поки почало свiтати, козаки були вже далеко за Очаковом.

З моря вставала й рожева зоря, розмальовуючи його безкраю просторiнь привабливими кольорами, немов простилаючи перед козацькими чайками рожевий, гаптований килим. Згодом золоте сонце, не виникши ще з моря, послало свiй промiнь пiд небо на бiлi хмарки i затопило їх рожевим кольором з золотими розводами. Весело глянули тi хмарки у блакитне море, як у люстро... i не можна було пiзнати тепер, де море, а де небо... Нарештi з морської пелени виникло й саме сонечко i заграло по вершках рухливих хвиль щирим золотом. Разом з сонцем прокинулося й море i заграло дрiбною хвилею. З пiвночi подихнув вiтерець i, понадимавши на чайках вiтрила, погнав їх туди, куди направляли керманичi,на схiд сонця.

Щодалi хвиля бiльшала... Проте козаки були байдужi до хвилi. Не первина їм у море ходити — вони запалили люльки та завели пiснi пре Сагайдачного та про Самiйла Кiшку.

Отаманський байдак йшов посерединi, а на ньому з прапорiв було нап’ято гасло, щоб усi чайки купи держалися, щоб переднi не одпливали далеко та не кидали заднiх, бо пiд час походiв траплялося таке лихо, що розбурхане море порозкидає козацькi чайки так, що потiм отаман i не збере всiх... От i горнулись тепер всi чайки до отаманської, мов дiти до матерi.

Пливуть козаки i день, i два, i тиждень... Тiльки небо блакитне бачать та безкрає море, що з небом на обрiї сполучилося. Геть далеко морем обминув Сулима кримськi городи Козлов та Ахтiяр, щоб бусурмани не побачили, у який бiк попливли козаки. Тiльки через тиждень, далеко на пiвночi, виявилися козакам у блакитi неба кримськi гори Бабуган та Чатир-Даг.

Ще минуло два днi, i козаки пливли вже повз Кафу, що її сiмнадцять рокiв до того зруйнував славний гетьман Сагайдачний.

Над вечiр того дня Сулима побачив, що з моря, назустрiч козакам, виринають вiтрила турецької галери. Щоб не виявити себе, кошовий поставив чайки так, щоб од галери вони ховалися у сяйвi вечiрнього сонця.

Галера, осяяна останнiм промiнням червоного сонця, посувалася поволi, приваблюючи козакiв до себе. Нарештi сонце пiрнуло у хвилi, i над морем почала осiдати темрява.

— Ану, дiти! — гукнув Судима,рушайте тепер просто на галеру, а що робити далi, самi знаєте!

Ледве чутно дзюрчить вода поперед великої турецької галери. У три ряди сидять на галерi, на великих гребках невольники, прикутi до лавок ланцюгами, а помiж невольниками турки походжають i б’ють нещасних терниною та червоною таволгою. Стогнуть невольники з тяжкої муки i тужать, згадуючи свою рiдну Україну... Не бути їм уже на волi i не бачити нi рiдних осель своїх, нi жiнок любих, нi дiточок дрiбненьких.

Аж ось козацькi чайки вже оточують галеру тiсним колом, а запорожцi направляють на вартових мушкети та залiзними гаками зачiпають галеру за чардак. Випалило враз кiлька сот мушкетiв, i турецькi вартовi попадали додолу.

На галерi збився галас, i переляканi турки вибiгли на чардак; проте й козаки вже були там i зчепилися з ворогами у кривавiй сiчi. Пальба, галас, брязкiт зброї й крик одчаю — все збилося в скаженому гармидерi... А невольники, почувши пальбу й вiдомий гомiн сiчi, вже догадалися, що сталося те, про що вони тiльки ввi снi мрiяли, що прийшла до них бажана воля... Прокинулися тодi їхнi замордованi душi i почали вони бити й рвати на собi кайдани.

Небагато минуло часу, а вже й немає кого козакам на галерi рубати.

— Розбивайте невольникам кайдани! — гукнув Сулима.— Роздавайте їм турецьку зброю та берiть по байдаках, а галеру пускайте на дно!

Застукотiли сокири, прорубуючи у галерi дно, i великий корабель, коливаючись, почав поринати на дно. Тiльки й зняли з нього козаки скарбничку та найбiльше коштовнi речi.

Добре, дiти! — весело говорив кошовий, поглядаючи, як безодня поглинула галеру. — Тепер запалимо люльки, та й далi!

Попливли козаки далi, до Таманi, аж тут трапилася їм пригода — подув великий вiтер од схiд-сонця, i два тижнi не давав байдакам ходу. Хоч козаки й громадили на всi гребки, а великi хвилi заливали чайки водою i одкидали їх назад, мов трiсочки.

Довелося запорожцям тяжко бiдувати, бо по деяких чайках не вистачало вже солодкої води, i коли б не пiшов, на щастя козакiв, великий дощ та не налив у байдаки води, то, мабуть, багато з товариства не побачили б уже своєї рiдної України.

Нарештi стомленi козаки прибули до Таманi i, заїхавши у вкритi очеретами гирла рiчки Кубанi, стали там на одпочинок. Тiльки через три днi, набравши там повнi кухви солодкої води, козаки рушили на пiвнiч, у Азовське море.

Через два тижнi, пiсля всяких пригод, прибули запорожцi до рiчки Дону. Заховавши там у гирлах рiчки всi чайки. Сулима з одним байдаком, ховаючись помiж очеретами, поїхав обдивитись, чи є бiля Азова турецькi галери, та де саме стоять; коли ж сонце сiло, i вiн обмiркував уже, як вдарити на ворожий город, то рушив з усiм вiйськом до Азову.

— Ну, дiти, подiляйтеся тепер на три вiйська,наказував кошовий полковникам та курiнним отаманам.Першому вiйську з Бурляєм турецькi галери топити, з другим сам пiду бусурманiв рубати та у замок всiх яничарiв заганяти, третьому з Хвилоном невольникiв по льохах шукати та на свiт божий випускати.

Вдарили козаки одночасно й на галери, й на мiсто, i до пiвночi у березi зайнялися бочарнi, у мiстi запалав базар, а на рiчцi пойнялися вогнем галери. Високо пiд небо пiднялося над Азовом полум’я i, загравши на хмарах, одбилося по протоках та затоках Дону.

Рубалися козаки з бусурманами на галерах, рубалися й у мiстi, а тут ще вибiгли на них яничари з Азовського замку.

Та Сулима тiльки того й чекав: вiн поставив запорожцiв у три лави, одна за одною i, вихопивши з пiхов шаблю, гукнув:

— За братiв наших! За бiдних невольникiв!

— Кари бусурманам! — розляглося по лавах запорожцiв, i, мов вихор, набiгли вони на яничарiв.

Несподiванка козацького наскоку та велика пожежа у мiстi отруїли жахом турецьке вiйсько, i, не встоявши проти запорожцiв, вони почали тiкати назад до замкової брами.

А у мiстi тим часом Хвилон Джеджалик з своєю ватагою хазяйнує: добро турецьке забирає, невольникiв на бiлий свiт випускає...

Були помiж невольниками люди й з України, й з Московщи-ни. Були такi, що тiльки рiк або два у неволi пробули, молодi ще парубки й дiвчата, а були й такi, що вже постарiли в неволi, позаростали бородами й забули вже про рiдну країну й думати. З великої радостi та з хвилювання невольники плакали, неначе малi дiти, i, обнiмаючи козакiв, розпитували про те, що дiялося на Українi. Було тут i такого, що знаходили козаки своїх батькiв-невольникiв, чоловiки — жiнок, молодi — своїх наречених... Скрiзь чути було вигуки, поцiлунки та радiснi сльози.

Багато сю нiч у Азовi полягло бусурманiв; чимало й живих, покинувши свої хати, аж до рiчки Каяли повтiкало. Всю нiч у Азовi хазяйнували запорожцi, а ранком, постягавши з недогорiлих турецьких галер гармати, начали громити з них замок та розбивати браму.

Налякалися турки i прислали кошовому повну кухву золота, аби тiльки вiн замку не добував та турецькому султановi ганьби не робив. Щоб не дратувати султана, Сулима справдi згодився взяти окуп, але з умовою, щоб турки випустили на волю i тих невольникiв, що були в замку; а щоб не було зради, послав вiн до замку Джеджалика з товаришами оглядiти по замку всi льохи й будинки i забрати всiх невольникiв.

Джеджалик добре знав турецьку й татарську мови, бо сам був з роду татар i тiльки прибився до запорожцiв. Йому легко було розбалакатись з бусурманами, i вiн привiв з замку ще тисячу невольникiв та принiс багато подарункiв кошовому, курiнним отаманам i всьому козацтву.

— Тепер, дiти, знову на три вiйська подiляйтесь! — сказав кошовий до козакiв.Перше вiйсько нехай п’є та гуляє, друге — замкової брами доглядає, щоб турки свого слова не зламали та на нас несподiвано не вдарили, а третэ нехай невольникiв узброюэ, бо буде i їм далека й небезпечна дорога. Ти, Хвилоне, орудуй третiм вiйськом та, узброюючи невольникiв, заразом збирай по всiх гирлах Дону дуби та рибальськi човни, щоб нам на тих човнах невольникiв де Кальмiусу-рiчки довезти та на Україну вирядити.

Поховавши з великою честю й пальбою мушкетiв товаришiв, що вiддали життя за братiв своїх, козаки ще три днi гостювали в Азовi, поки всi по черзi добре одгуляли, а Джеджалiй тим часом зiгнав до Азова бiльше як пiвсотнi дубiв i, узброївши турецькою зброєю усiх невольникiв, хто здатний був до бою, подiлив усiх по тих човнах.

Облагодивши все до походу, Сулима на четверту нiч з усiма козаками й невольниками рушив у Азовське i через три днi прибув до рiчки Кальмiусу. Та рiчка належала до запорозьких вольностей, але була далеко вiд Сiчi i через те понад нею часто ходили татари, випасуючи тут свої табуни й отари.

Тут, на березi рiчки, Сулима зiбрав усiх невольникiв:

— Тепера, брати мої, їдьте дубами Кальмiусом за рiчку Серезню, а пiсля того, кому треба у Московщину, перетягайте човни на Терець, а кому на Україну, перетягайтесь на Вовчi води; далi ж легко попливете за водою у Самар-рiчку та у Днiпро. Чи з вас хто бував по цих рiчках?

Багато невольникiв одповiли, що вони самi сiчовики i всi запорозькi степи та рiчки добре знають.

— Ну, от i добре! — сказав Сулима.Зброю маєте i якщо перепинятимуть вас на Кальмiусi татари, то зброєю оборонитесь. Харчiв хоч i небагато у вас, так зате у Кальмiусi багато є риби, а берегами по терниках багато є звiра... Господь вам допоможе i виведе на тихi води, на яснi зорi, на рiдну Україну. Обирайте собi за отамана, кого самi знаєте, та й рушайте з богом!

Зараз невольники стали в коло i обрали собi за отамана статечного козака Шпака, що десять рокiв був на Сiчi Запорозькiй та п’ятнадцять рокiв пробував у турецькiй неволi. Шпак почав порядкувати своїми човнами i через кiлька день, наловивши риби, рушив рiчкою на пiвнiч; кошовий же з своїми козаками, дiждавши бiля Кальмiусу схiдного вiтру, рушив знову до Таманi i далi у Чорне море.

Чимало минуло часу, поки козаки об’їхали Крим та наблизилися до острова Тендри та до Очакова. Проте Сулима ще не хотiв повертатися до Сiчi. Хоч i велика була в нього здобич, а проте вiн мав думку наскочити за одним разом ще й на дунайськi турецькi городи. Щоб забезпечити ж собi вороття до Днiпра, вiн зважив за краще попереду напасти на тi турецькi галери, що були бiля Очакова, i попалити їх.

— Як будемо ми, пани брати, на дунайськi городи бити,— звернувся кошовий до козакiв,так турецькi галери з-пiд Очакова ззаду на нас набiжать; лiпше ж ми вчинимо, як зараз їх попалимо, бо тодi безпечно з Дунаю до Днiпра повернемося!

Пiсля пiвночi пiд Очаковом зчинився великий бiй козакiв з турками. Не вспiли бусурмани й гармат набити, а вже вогнем пойнялися їхнi галери. За пiвгодини величезним полум’ям обхопило щогли й вiтрила великих кораблiв i понесло вiтром блискучi iскри далеко понад морем.

— Добре, дiти! Славно обсмалили туркам пiр’я! — гукав Сулима, любуючись, як турецькi яничари, рятуючись з обхоплених полум’ям галер, кидались у морську безодню.

Минуло двi години, i ворожi кораблi разом з своїми важкими гарматами осiли в воду i пiрнули на дно.

— От тепер i на Дунай безпечно!

— На Дунай! — загукало товариство.Кара бусурманам!

Запалали вогнем у Дунайських гирлах Килiя й Смаїлiв, а бiля Днiстровського лиману — Бiлгород. Забрали скрiзь козаки велику здобич i визволили ще кiлька тисяч невольникiв.

По дунайських городах мiж невольниками знайшлися не самi тiльки українцi, а ще волохи, угорцi, поляки й нiмцi. Всiх їх Сулима набрав на турецькi, рибальськi човни i прилучив до вiйськових чайок.

З Дунаю козаки без перешкод вернулися повз Очакiв до Великого лиману, а далi увiйшли й у рiдний Днiпро, оздоблений зеленими плавнями. II

Поки Сулима ходив з низовими запорозькими козаками у Чорне море, Кодацька, фортеця була вибудувана, i коронний польський гетьман Конецпольський, запеклий ворог козацької волi, прибув у Кодак з польськими панами й вiйськом i справив у новiй фортецiї бучний бенкет, а пiсля бенкету прикликав до себе старшину покiрних йому реестревих козакiв i повiв її разом з польськими панами оглядати замчище, глузливо похваляючись козакам у вiчi, що тепер, мовляв, козацькiй сваволi прийшов край.

I справдi, француз Боплан приклав тут всього свого досвiду, щоб зробити Кодак непоборимою фортецiею: глибокi, як провалля, були круг Кодаку рiвчаки; мов добрi скирти, були за рiвчаками вали, а по тих валах ще була висока, дубова засiка з вiкнами й дiрками задля гармат та рушниць. Брама у Кодаку була тiльки одна i та дуже мiцна, залiзом кована, а обабiч брами стояли двi башти, збитi з мiцних дубових кряжiв. Зi сходу й з пiвдня фортецiя захищалася кручами Днiпра, з пiвночi — глибоким байраком, з заходу ж був рiвний степ, що на ньому можна було далеко бачити ворогiв, i з цього боку фортецiя мала найглибшi рiвчаки, найвищi вали i найбiльше по стiнах гармат.

Слiдкуючи за Конецпольським, козацька старшина похмуро поглядала на мiцну, необориму будiвлю та на великi гармати фортецiї, пригадуючи славнi часи Самiйла Кiшки та Сагайдачного, за яких поляки не насмiли б збудувати на козацькiй землi фортецiю, козакам на безголов’я. Тiлько сотник Богдан Хмельницький. оглядаючи замок, не засмутився з похвальби Конецпольськасо, а навiть засмiявся.

— Ти чому смiешся? — здивовано й гнiвно спитав Конецпольський.

Читати далі