Славні побратими

Адріан Кащенко

СЛАВНІ ПОБРАТИМИ

(історичне оповідання)

 

 

I

 

Неспокiйно було на Українi. Од села до села переходили звiстки про те, що швидко мають прийти запорожцi визволяти людей вiд польського панування. Багато парубкiв, которi були завзятiшi, тiкали тодi вiд панiв та мандрували на Сiч, щоб битися за рiдний край разом з запорожцями. По селах та по мiстах люди напружено прислухалися до всякої звiстки, хвилювались i юрбами вибiгали назустрiч всякому подорожньому.

Вже не вперше з Запорозької Сiчi прилiтали на Україну орли-запорожцi на помiч поневоленим братам. Приводив їх Лобода, приводив Тарас Трясило, i Павлюк, i Остряниця, i багато iнших ватажкiв, так що от уже пiввiку, як мало не щороку повставала на полякiв то Правобережна, то Лiвобережна Україна. За тi повстання поляки люто помщалися й на козаках, i на селянах, та, проте, своєю помстою вони тiльки дратували наших людей, гартували їхнi душi та збiльшували у них бажання скинути з себе нестерпуче панське ярмо й вибитись на волю. Надiя на перемогу над поляками не вгасала на Українi; вогонь повстання жеврiвся пiд попелом попалених поляками українських сiл, i досить було невеликого вiтру з Запорозької Сiчi, щоб той вогонь знову палахнув полум’ям.

У такi часи одного лiтнього вечора 1648 року до села Ступанiвки, що простяглося своїми зеленими садками понад рiчкою Бугом, наближалося двоє подорожнiх. Тi подорожнi були одягненi старцями, а проте, йшли бадьоро, як ходять козаки.

Не вспiли ще невiдомi наблизитись до першої од краю села хати, де жила стара удова Нечаїха, а вже назустрiч їм iз села вибiгли й старi й малi, бо всiм хотiлося довiдатись, чи не з Запорожжя подорожнi, та розпитати, чи не чули вони про їх синiв, батькiв та чоловiкiв, що пiшли на Сiч.

Всi селяне один перед одним закликали невiдомих старцiв до своїх хат, та тiльки тi не хотiли йти нi до кого, а сiли на призьбi пiд хатою Нечаїхи i попросили напитись.

Випивши пiвглечика сирiвцю, що стара жiнка винесла їм з хати, старiший з невiдомих передав глечика товаришу, а сам звернувся до Нечаїхи:

— Дай, Боже, вам, тiтко, за вашу ласку скорiше побачити вашого сина Данила.

Стара Нечаїха аж руками сплеснула, почувши, що подорожнi знають її сина. Вона сiла поруч гостя i вчепилася своїми старими руками у його плече, неначе страхаючись, щоб той не втiк од неї.

— Ти знаєш його? — почала вона говорити поспiшаючись. — Ти бачив мого Данила? Розваж же мене, серденько, скажи про Данила — чи живий вiн, чи здоровий?

— А як його не знати, твого Данила, — одповiв подорожнiй, — коли його вже вся Україна знає. Два тижнi, як твiй син вирядив нас сюди. Звелiв i тобi вклонитися та переказати, що за тиждень i сам прибуде.

— Дай же тобi, Боже, здоров’я, чоловiче добрий, за твою радiсну звiстку! — плакала з радощiв квола жiнка. — Пошли, Боже, тобi щастя й долю! Я його, мого голубонька, вiсiм рокiв не бачила, — думала вже, що й на свiтi немає!..

Тим часом молодший подорожнiй вдався до селян:

— Що ж, люде добрi, як тут у вас? Чи на себе та на своїх дiтей працюєте, чи про панiв дбаєте та кривавим потом обливаєтесь?

— Де вже там на себе! — озвалися люди з юрби. — Звичайно, на панiв робимо!

— Ну, а церкви у вас вiльнi? У титаря ключi од церкви? Чи, може, у жида?

— Та не в кого ж, як не в жида! — обiзвався похмурий на вигляд чоловiк. — От дитину менi хрестити треба, а жид за те, щоб одiмкнути церкву, три копи грошей править!.. А де менi взяти?

Чорнi брови подорожнього збiглися докупи, заховавши собою глибоку зморшку, що розрiзувала його чоло надвоє, очi ж його палахнули лютим вогнем.

— А ти ж йому кланявся? — спитав вiн селянина.

— Поклонишся, як немає грошей! Бодай вже вiн не дiждав удруге!

Невiдомий схопився з призьби i з обуренням гукнув до натовпу:

— А доки ж ото ви будете ходити у ярмi? Доки будете своєю працею ворогiв годувати? Доки будете терпiти наругу над нашою вiрою й над церквою Божою? Чому не беретеся до розправи?

Промiж селянами пробiг гомiн. Всi злякано озиралися, а один з юрби навiть радив тiкати од подорожнiх, поки панськi прибiчники не почули того, що вiн говорить.

— Зайцi ви легкодухi! — грiзно гукав до юрби подорожнiй. — Хiба не чули ви, що вже вилетiв з-за порогiв орел з орлятами? Не чули того, що вже гетьман наш, Богдан Хмельницький, з запорожцями двiчi побив лядське вiйсько i побрав у полон їхнiх ватажкiв? Не чули, що стає вся Україна за волю свою та вiру православну?

— А як ти теє знаеш? Од кого чув?

Подорожнiй скинув сiряк, що був у його згорнутий за плечима, вийняв з сiряка шаблю i, витягши її з пiхов, пiдняв угору, щоб всi бачили.

— Ось вiд кого знаю! — сказав вiн здивованому мировi. — Бачите, по шаблi кров запеклася? Ми обоє з побратимом — сiчовики i власноручно рубали ворогів у бойовищах.

Помiж селянами пiшов радiсний гомiн, а проте, були й такi, що не вiрили:

— Оповiдай нам, як все було, тодi повiримо тобї.

— То слухайте! — почав козак. — Хмельницький Богдан утiк з Чигирина на Сiч i змовився там з добрими товаришами — Перебийносом, Нечаєм, Богуном, Небабою, Ганжою й iншими, щоб визволити Україну з-пiд лядської кормиги i повигонити з нашого краю всїх наших ворогiв. От i вийшли ми з Вiйськом Запорозьким з Сiчi та, добувши Кодака, пiшли до Жовтих Вод, назустрiч польському вiйську, що йшло з сином коронного гетьмана Потоцького. А перестрiвши там те вiйсько, знищили його до одного чоловiка.

Люде загомонiли неймовiрно:

— Це вже ти щось не тее... Де ж пак, щоб до одного чоловiка!

— Не вiрите? Ну то розкажу, як було... Наш Хмельницький з бiса розумний! Вiн вирядив Перебийноса з козаками у Княжi Байраки, щоб там, позад польського стану, покопати рiвчаки та ями та поробити з дубiв засiки, а сам ударив на Потоцького спереду. Поки билися, Богун умовив драгунiв, — а ті драгуни всi були з наших землякiв, — щоб вони не били на свою вiру, а переходили на наш бiк, а тут ще й реєстровi козаки, що були з Барабашем, вбили його та теж до нас прилучилися. Тодi Потоцький налякався та й потяг до Княжих Байракiв... Аж там — засiки та ями, та ще й Перебийнiс з козаками! Загнали ми лядське вiйсько у ями та рiвчаки, здавили його з усiх бокiв та й вигубили до останнього жовнiра!

— I Потоцького?!

— Потоцького пiдвели з долу пораненого, так i вiн другого дня дiйшов... От як ми вiддячили ляхам за те, що не хотiли з нами по правдi жити!.. Чимало товаришiв пiд той час уславилося, а найбiльше над усiх уславився Нечай Данило. У нього шабля як двi моїх — важка, що я й не пiднiму її, а вiн нею косив ворогiв, немов траву на покосi... Куди не кинеться своїм конем вороним, скрiзь купи ворожого трупу виростали!

— О, наш Данило неабиякий молодець, — радiсно гомонiли селяне. — Над нього немає другого козака.

А стара Нечаїха згорда дивилася на всiх, немов говорила: «Це я вигодувала такого велетня, що дужчого й смiливiшого над нього й на свiтi немає».

— Ну далi, далi говори! — гукали з юрби.

— А далi те ж саме було й пiд Корсунем, де стояли з великим вiйськом два польськi гетьмани — Потоцький та Калиновський. Усе їх вiйсько ми вигубили, а обох гетьманiв у полон забрали та вiддали татарам у неволю. З-пiд Корсуня наш гетьман привiв вiйсько в Бiлу Церкву, а полковникiв порозсилав на всi боки, щоб пiдняти людей, повигонити з України всiх ляхiв i жидiв та зiбрати велике вiйсько. От i пiшли: Перебийнiс — на Полтавщину, Небаба — на Чернiгiвщину, Богун — на Подiлля, а Нечай — на Брацлавщину.

— Слава тобi, Боже!.. — загомонiло навкруги.

— Тепер незабаром i нас визволять!

— Кого ж це вам ще треба дожидати? — знову скрикнув у запалi невiдомий. — Вiйська польського тепер немає аж до Варшави, а отсих кiлька десяткiв жовнiрiв, що пан ваш держить при собi, невже ж ви самi не подолаєте? Хто хоче бути вiльним, той сам собi повинен добувати волю! Нема чого на iнших покладатись! Берiть до рук зброю, яка в кого єсть, а в кого нiчого нема, той нехай загострить кiлок або вiзьме до рук хоч кийок добрий! От, як смеркне, збирайтеся всi сюди, то я й поведу вас!

— Скажи ж нам, хто ти єсть?

— Запорожець Морозенко, та й годi! Той самий, що засипає ворогам морозу за шкуру!

Оповiдання Морозенка та його запальнi речi осяяли свiтлом i змiцнили душi пригноблених людей. Всi схаменулися й зрозумiли, що воля у їх власних руках. У ту ж нiч заблищали ножi й почалась розплата з гнобителями за всю кривду. Не вспiли ще проспiвати першi пiвнi, як село було вже вiльним i славило запорожцiв, оборонцiв волi й козацької слави.

II

 

У чистому полi, на широкому роздоллi, ледве помiтним шляхом, їхала на добрих конях ватага козакiв. Попереду тих козакiв у червоних жупанах, сяючи на сонцi дорогою зброєю, басували кiньми славнi побратими Данило Нечай та Іван Богун.

Цi два запорозькi ватажки мали кожен окрему вроду i вдачу: Нечай був велетень, що його не всякий кiнь видержував на собi; Богун же був не дуже великий, але кремезний i такий дужий, що роздратованого бугая спиняв за роги; Нечай був веселий та жартливий гультяй; Богун же трохи суровий i гульнi не любив; Нечай нiчого не страхався i, воюючи, кидався на ворога ослiп; Богун же завжди обмiрковував, яким би то чином здолати ворога так, щоб i самому лишитися цiлим, i не вигубити товариства...

Запорожцi дуже любили Нечая за його щиро козацьку вдачу i дуже поважали Богуна за його спритний розум. Нiколи не було кращого побратимства для вiйськової справи, як побратимство Нечая з Богуном, бо Богун давав Нечаєвi поради, як перемогти ворогiв, а той перемагав.

Обидва козаки давно покинули рiдні оселі й пішли на Сiч, бо тiльки там i була воля, звiдтiля тiльки й можна було допомагати рiднiй Українi. Не було нi одного повстання, щоб у йому побратими не брали участi. Вони ходили на полякiв, на Крим та на турецькi землi, i в тих походах та вiйнах Богун не один раз рятував свого шпаркого побратима од смертi.

Така була пора, коли чигиринський сотник Богдан Хмельницький пiдняв повстання проти полякiв.

Хмельницького побратими знали добре. Вiн для сiчовикiв був свiй. Через те, коли Хмельницький прибув до Сiчi збирати товариство, Нечай та Богун перші приєдналися до нього i пiд час всiєї вiйни ставали йому у великiй послузi.

Тепер, пiсля перемоги над польським вiйськом пiд Жовтими Водами й під Корсунем, Нечай та Богун пiшли піднiмати на полякiв Брацлавщину, Подiлля та Волинь.

Вийшовши з Бiлої Церкви з кiлькома десятками запорозького товариства, вони швидко згуртували коло себе великий загiн i йшли Київщиною на Подiлля, лишаючи позад себе попаленi панськi будинки та зруйнованi замчища.

Попереду побратимiв розiйшлися в усi боки вiрнi товаришi, як отi Морозенко з Полуяном, i намовляли людей узброюватись та вставати на полякiв, так що Нечаєвi й Богуновi доводилося ставати до бою тiльки там, де в панiв були цiлi хоругви жовнiрiв, воякiв або де пани ховалися по великих та мiцних замках.

— Не до вподоби менi, Йване, оця вiйна по замках! — говорив Нечай, їдучи. — Незручно й шаблею розмахнутись. Нема краще, як було на Жовтих Водах та пiд Корсунем! Там було де розiйтись, а тут i шаблю можна пощербити!

— Не журись, — одповiв Богун, — ще не один раз доведеться нам зiйтися з ворогами в чистому полi! Шкода менi з тобою, Данило, розлучатися, а проте, час менi по вертатися на пiвдень.

— От заїдемо до моєї неньки. Вiдпочинеш трохи, та й розiйдемося, бо справдi наш загiн дуже побiльшав i час його подiлити надвоє.

Ластiвкою вилинула з хати стара Нечаїха назустрiч синовi. Де подiлася й кволiсть її, й немiч, навiть очi заблищали, як у молодої! Пiдбiгла, впала синовi на груди. Син пригорнув матусю, й пiшли обоє до хати.

Та недовго довелося матерi, що вигодувала сина-орла, любувати на його. У козака-орла була й орлова доля. Не встигла Нечаїха привiтати дорогих гостей хлiбом-сiллю, як у хату ввiйшов пристаркуватий чоловiк i вклонився Нечаєвi.

— Рятуй мою дитину, Данило — мовив вiн, привiтавшись.

Нечай пiзнав дядька Оверка, материного сусiду.

— Це ви, Оверку? Яке ж у вас лихо?

— Чи ти мою дочку, Прiсю, пам’ятаєш?

У думцi в Нечая встали його дйтячi лiта i маленька дiвчинка, сусiдова дочка, що все крутилася бiля його, як вiн ще хлопцем бавився на левадi з товаришами у цурку, у гилку тощо. Згадав, як дiвчинка було заплаче, коли вiн вiдiпхне її, щоб не лiзла пiд ноги; i як йому зараз же робилося жаль маленької Прiсi, i вiн знову жалував та пестив її.

Далi згадалися Нечаєвi тi часи, коли вiн уже козаком вернувся з походу пiсля нещасливого повстання отамана Павлюка. Прiся була тодi вже дорослою — чорнобривою та кароокою красунею. Вона часто спiвала й весело розмовляла з Данилом. Згадалося й те, як вiн через рiк знову збирався виїздити до Сiчi i як тодi Прiся несподiвано заридала, прощаючись. Хоч у козака була тодi на думцi лише гостра шабля та добрий кiнь, а проте, Нечай всi цi вiсiм рокiв, що вiн не бачив Прiсi, часто згадував її, i жаль йому було тiєї товаришки дитячих лiт.

Всi цi спогади блискавкою пробiгли в головi козака, i вiн, збентежений, спитав:

— А що ж там сталося з Прiсею? Де вона? Певно, давно замiж пiшла?..

— Пiшла, у Красне, за Мельника, тiльки не мала долi, бо через рiк i вдовою стала. На лихо її, вона дуже вродлива. На тiм тижнi пробiгав там Ганжа з товариством та й вигнав був ляхiв з Красного, але як тiльки вiн пiшов далi, вороги нашi знову повернулися з вiйськом, багато людей на смерть замучили, а декого, помщаючись, так покалiчили, що страшно глянути: кому вуха одрiзали, кому носа розсiкли! Серце в’яне й душа болить... То ось тепер ляхи вхопили Прiсю у власнiй хатi та й забрали в полон, до замку.

— А, сто чортiв їм у печiнки! — гукнув Нечай i скочив з лави. — Що ж там робиться у замку?

— Що робиться? Бенкетують вражi ляхи щодня. Мед-вино кружляють та гуляють! А подолати їх несила нам, бо в замку аж двi хоругви жовнiрiв.

Нечай поправив на собi зброю i вдався до Богуна:

— Поїдемо, побратиме, уостаннє зо мною?

— Згода... Поїдемо!

Припала тут старенька Нечаїха до свого сина, мов чайка до чаєнятка:

Читати далі