Насолода

Поет, письменник, льотчик-ас, який у п’ятдесят два роки літав на бомбардувальнику, Ґабріеле Д’Аннунціо (справжнє прізвище Рапаньєтта; 1863—1938) був одним з найяскравіших і найвідоміших італійських письменників кінця ХІХ — початку ХХ століття. Сучасники називали його Il Poeta, як Данте. Еротика, смерть і краса — головні теми його творчості. Роман «Насолода» (1889), в основу якого покладено традиційний конфлікт між справжнім коханням і чуттєвою насолодою, приніс авторові славу романіста і по праву вважається взірцем знаменитого стилю Д’Аннунціо. Андреа Спереллі — молодий спадкоємець аристократичного роду, що мешкає в елегантному палаццо Дзуккарі в центрі Вічного міста. Життя Андреа у вишуканому світі дорогоцінного антикваріату приречене на вічну «спрагу насолоди» і на колекціонування розкішних предметів мистецтва та красивих жінок, що проходять через його альков і щезають, залишаючи йому лише нудьгу та прагнення неймовірних пригод...

Анотація

Поет, письменник, льотчик-ас, який у п’ятдесят два роки літав на бомбардувальнику, Ґабріеле Д’Аннунціо (справжнє прізвище Рапаньєтта; 1863—1938) був одним з найяскравіших і найвідоміших італійських письменників кінця ХІХ — початку ХХ століття. Сучасники називали його Il Poeta, як Данте. Еротика, смерть і краса — головні теми його творчості.

Роман «Насолода» (1889), в основу якого покладено традиційний конфлікт між справжнім коханням і чуттєвою насолодою, приніс авторові славу романіста і по праву вважається взірцем знаменитого стилю Д’Аннунціо. Андреа Спереллі — молодий спадкоємець аристократичного роду, що мешкає в елегантному палаццо Дзуккарі в центрі Вічного міста. Життя Андреа у вишуканому світі дорогоцінного антикваріату приречене на вічну «спрагу насолоди» і на колекціонування розкішних предметів мистецтва та красивих жінок, що проходять через його альков і щезають, залишаючи йому лише нудьгу та прагнення неймовірних пригод...

Ґабріеле Д’Аннунціо

НАСОЛОДА

Д’Аннунціо: антикварний Ерос у відсвітах Великої Війни

…Ви не гортаєте сторінки цього роману — ви торкаєтесь гаптованих сріблом пурпурових портьєр, що захищають притульну тишу алькова від шпаркого римського сонця, вдихаєте запах екзотичних квітів, грієте руки полохким полум’ям старовинного каміна. Ті квіти не в’януть і те полум’я не гасне, і навіть вітер історії не здатен відхилити ті сріблом гаптовані портьєри і змусити героя роману Д’Аннунціо вийти із зачаклованого кола своїх фатальних пристрастей, оманливих снів душі, екстазу любовної уяви та меланхолійних про неї спогадів.

Таким лишається в літературній пам’яті Європи і Ґабріеле Д’Аннунціо, князь Монтеневозо, князь Сніжної Гори — харизматична емблема італійського декадансу, вишуканого занепаду аристократичного світу, прощання з «la Belle époque», «прекрасною епохою», з її інтелектуальними й любовними учтами перед вибухом Першої світової та кривавою вакханалією ХХ століття. Д’Аннунціо — поет і пілот, прозаїк і політик, драматург та ідеолог, «коханець-воїн»[1]. Своє життя в усіх його фактах, проявах і деталях він послідовно будував як таємничий, інтригуючий синтез плюралістичності своїх масок і міфів[2]. Нащадок знаменитих коханців та авантюристів італійської історії — від Казанови до Каліостро, — Д’Аннунціо перетворив образ інтелектуала на вишуканий твір мистецтва, вплинувши тим самим на культурну атмосферу свого часу своїм стилем і смаком, моделями поведінки та баченням світу, своїм «неповторним буттям»[3].

Найвідоміший італійський письменник переддня Великої Війни, століття якої припадає на 2014 рік, «Пророк», як його називали, «Vate», Д’Аннунціо належить до італійського літературного Пантеону. Письменник криз і суперечностей, приклад «контрастних ідентичностей», справжній «персонаж», що й досі хвилює італійську та європейську уяву[4], викликає до себе також контрастне ставлення, захоплення і роздратування водночас. Нео­романтичний дух героїзму занурений в нього у гедоністичну еротику. Д’Аннунціо-пілот співіснує з Д’Аннунціо-езотериком і масоном. З його іменем асоціюється вишуканість до маньєризму, елітарність, що межує зі снобізмом, естетизм і фашизм, пафос і меланхолія. Цей південний італієць був закоханий у Венецію[5] та мав особливий зв’язок з Трієстом. Його боготворили, але й вважали нестерпним — з його культом латинської античності та індустріальної цивілізації, фізичної досконалості й психологічних лабіринтів, патріотичним пафосом та гігантським Еґо. Переконання в елітарній природі мистецтва та у власній обраності творять цей типовий д’аннунціанський симбіоз життя і творчості як нероздільних між собою, взаємно доповнюваних субстанцій. На відміну від «петраркізму», скажімо, що позначає суто літературну традицію, термін «dannunzianesimo» («даннунціанізм») означає окремий стиль життя і творчості[6], поліморфічний психомистецький феномен, де не можна провести чіткої грані між літературним персонажем та реальним[7]. Інший такий персонаж на європейській сцені — Оскар Вайлд. Обидва ці «панестети» з їхньою свідомою ексцентрикою та глибинним драматизмом, з культом життя як витвору мистецтва були знаком доби, символом її драм, утрат, ностальгій і прозрінь.

Іншими словами, суперечності Д’Аннунціо великою мірою позірні — власне, суперечлива хіба що грань століть, епоха великих зламів та геополітичних потрясінь, в яку довелося жити письменнику. Його формують Ніцше і французький символізм — звідси культ надособистості та унікальності мистецької природи людини. Вплив Ніцше, однак, був швидше літературного, ніж філософського порядку. Ідея Надлюдини присутня в творчості Д’Аннунціо, але в інваріанті Надмитця — творчої особистості, наділеної винятковими правами через свій талант. Тож він був далекий від нігілізму німецького філософа. Він називав себе «атеїстом», але все ж ніколи не сказав би, що «Бог помер», оскільки в його мистецькій свідомості гармонійно спілкувалися між собою різні боги й божества — і всі чудовим чином живі. Д’Аннунціо приваблювали різні форми релігійного почуття — від пантеїзму до францисканізму, від сонячної закоханості в грецьких богів до похмурого захоплення окультизмом. «Я вільна людина, — писав він, — і земля — моя єдина батьківщина». В його філософії швидше можна побачити відгуки віталізму — тотального сприйняття життя в усіх його проявах без моральних чи ідеологічних обмежень як пошуку діонісійської насолоди, як тріумфу вільних чуттів, емоційно-інтуїтивного пізнання суті. Зрозуміло, такі почуття можуть належати лише людям обраним, покликаним відродити світ, вдихнути в нього те, що Анрі Берґсон назве «élan vital», «життєвим поривом», життєтворчою енергією у своєму філософ­ському трактаті «Творча еволюція» («L’Evolution créatrice», 1907). Власне, бачення елітарної природи мистецтва у Д’Аннунціо цілком вписується у філософію берґсонівського віталізму: людина знаходиться на вершині еволюційного процесу, тож лише геній, що володіє Божим даром, здатен збагнути вищі закони буття.

Можливо, Д’Аннунціо — останній і вже цілком свідомо декадентський варіант людини Ренесансу, безбережної особистості, покликаної звідати в житті якщо злети — то до небес, але якщо падіння, то у прірву, — словом, прожити життя унікальне, надмірне, неповторне. Це, може, виклик. Але ж цій експансивній особистості було вділено защедро талантів і пристрастей. Тому Д’Аннунціо іноді дивувався, чому він узагалі не папа і навіть підозрював, що міг би бути Ісусом Христом. Але й умів бути по­старілим хлопчиком, що згадував, як бігав дивитись у своєму дитинстві на ящірок, що шурхотіли в сараї з вугіллям, та чув на губах шорсткий звук свого діалекту Абруццо, суворого скелястого краю з найвищим піком Апеннін та єдиним на всі Апенніни льодовиком. «Абруццо — це я», — писав князь у своєму щоденнику, підкреслюючи, що жодної різниці немає між ним та його обслугою, що їсть разом з ним той самий хліб і п’є те саме вино. Звідавши всю духовну й тілесну містику любові й еросу, міг покликати до себе образ Матері, далекої від земних страждань. І лише тоді відчути вищий спокій від одного лише спогаду про поцілунок тієї «маленької великої жінки», яка привела на світ його химерну душу, що прагла у всьому досконалості та найвищої напруги почуттів.

Ґабріеле Д’Аннунціо народився 12 березня 1863 року у місті Пескара в провінції Абруццо. Справжнє ім’я — Ґаетано Рапаньєтта — замінив на гучний псевдонім — Ґабріеле Д’Аннунціо, «Гавриїл-Благовісник» (прізвище Д’Аннунціо письменник запозичив у одного з своїх родичів). Це була цілком забезпечена буржуазна родина з п’ятьма дітьми. Письменник буде на все життя прив’язаний особливо щиро до своїх трьох сестер та до матері Луїзи де Бенедіктіс, жінки тонкої психологічної організації та мистецького чуття світу. Шістнадцятилітнім — 1879 р. — Д’Аннунціо друкує коштом батька першу поетичну збірку «Весна». Юний ексцентрик робить при цьому свій перший «піарний» хід — оголошує про смерть молодого поета при падінні з коня... І потім спростовує новину.

Далі буде Рим — між 1881 та 1991 рр. Д’Аннунціо починає (але не закінчує) студії в Римському університеті. Працює журналістом, водночас він — колекціонер і мистецтвознавець. Ці роки — фундаментальні для його формування. У Римі Д’Аннунціо одружується з герцогинею Марією Ардуен (Hardouin) з роду герцогів Ґаллезе. З нею він матиме трьох дітей, але розлучиться, — це буде єдиний його офіційний шлюб. Саме в Римі перебувало чимало інтелектуалів з його рідного Абруццо, що полюбляли збиратись у францисканському монастирі містечка Франкавілла-аль-Маре, де друг д’Аннунціо Франческо Паоло Мікетті — художник і фотограф (теж родом з Абруццо) — сформував одне з найпрестижніших на той час в Італії мистецьких товариств. Тут був написаний і роман «Насолода», з якого почалася слава письменника. У Римі починає формуватися і неповторний стиль Д’Аннунціо — і не лише літературний. Д’Аннунціо свідомо будує свій образ рафінованого інтелектуала-декадента, константами якого є екстравагантні вчинки, ефектний мистецький антураж, захоплюючі таємниці, ексцентрика в професійному та приватному житті, — образ, навколо якого створюється в Італії справжній культ. Свідком цього був Коцюбинський в Італії, коли без заздрості, але й не без жалю, написав про різницю становища письменника італійського та українського: перший простує врочисто, мов король, незнайомі люди його вітають на вулиці, скидаючи капелюха, а другий — інтелектуал, переслідуваний владою, а в результаті — зацькований і мало кому й відомий[8]. Насправді це парадигматична різниця між західноєвропейським та східноєвропейським інтелектуалом, актуальна й до недавнього часу, однак особливо промовиста як приклад Д’Аннунціо та Коцюбинського — сучасників і антиподів, але об’єктивно приналежних до першорядних світил європейської літератури того часу.

В 1891—1894 рр. Д’Аннунціо мешкає в Неаполі, де відбувається його наближення до Ніцше і формування під його впливом культу мистецтва, яке письменник вважає «інструментом іншої форми аристократизму, конститутивним елементом неповторного життя, вищим ствердженням особистості та фундаментальним критерієм кожної людської дії»[9]. Вплив Ніцше особливо відчутний у романі «Діви скель», присвяченому мрії про обрану Надлюдину, що мала би народитись від ідеальної зу­стрічі двох аристократичних родів та стати духовним провідником свого народу. Йдеться, отже, як уже мовилось, не про ідеологію Übermensch із «Так говорив Заратустра» Ніцше (1883), — вимір обраності, що досягається тяжкою дисципліною й усамітненим особистим етичним шляхом. Мова йде швидше про мистецький міф родової аристократії, що має врятуватись через відтворення себе у вимірі видатної духовної особистості, здатної протистояти банальності буржуазного світу та близькій навалі люмпена (або ж пануванню того «Грядущого Хама», про якого з революційної Росії 1906 року тривожно попередить Дмитрій Мережков­ський). Щоправда, головний герой Клаудіо Кантельмо губиться серед трьох сестер — Віоланти, Массімілли та Анатолії (а ця остання доглядає психічнохворих матір і брата), не знаючи, яку з князівен — цих таємничих і прекрасних «дів скель» — обрати... Розгадка мала знайтися в наступних двох томах, які — символічно — так і не були написані.

Про незліченних коханок Д’Аннунціо ходили легенди[10]. Але дві жінки відіграли найбільшу роль у його житті — і в цьому випадку приватна історія була невіддільна від мистецьких контекстів доби. Перша — видатна італійська актриса Елеонора Дузе (1858—1924), знакова постать європейського модерного театру, суперниця великої Сари Бернар[11]. Дузе була втіленням жінки, подібної до героїнь також і творів Д’Аннунціо, — емансипованої невротичної натури, що викривала фальш розміреного подружнього життя, прагнучи вільного вибору і права на пристрасті (не випадково класичними були її ролі у творах Ібсена). В 1892 р. зав’язується листування Д’Аннунціо з Дузе, з якого починається основний період його життя — флорентійський. Два роки по тому письменник переселяється до Флоренції, яка стане містом їхньої любові. Флорентійський період триватиме десятиліття: від 1894 до 1904 р. Письменник живе на віллі поряд з віллою актриси життям «ренесансного синьйора».

Це період в основному драматургії та поезії. Театр Д’Аннунціо великою мірою зорієнтований на акторську постать Дузе і своєю декадентською поетикою з елементами натуралізму становив виклик тогочасному «буржуазному» італійському театру (чимало цікавих паралелей з його театром можна віднайти в драматургії Володимира Винниченка). 1903 р. будуть надруковані перші три збірки поетичної серії «Гімни небесам, морю, землі та героям», зокрема книжка «Алкіона», що вважається його абсолютним шедевром: лежачи на дні свого човна під сонцем, писав вірші — це «діти води і променів, наповнені повітрям і морською сіллю», що вібрують грецько-римськими ремінісценціями, софістикованими цитатами з Гесіода, Вергілія, Данте.

У 1904 р. стосунки з Дузе переживають кризу через роман письменника з молодою коханкою — досить безжально ця історія описана в романі «Полум’я». Розкішне життя Д’Аннунціо обертається великими боргами. Облаштування флорентійської вілли виставляється на продаж. Закінчилась ціла епоха його життя. Він тяжко переживав розрив, а пізніше відреагував на смерть актриси словами: «Пішла зі світу та, якої я не заслуговував». Що б він сказав, дізнавшись, що ім’я Дузе носить 30-кілометровий кратер на планеті Венера?..

Далі буде ще одна фантасмагорична любов — у Мілані 1904 р. на його шляху постає «femme fatal» з магнетичними зеленими очима: маркіза Луїза Казаті Амман (1881—1957), яку Марінетті називав «найвидатнішою футуристкою світу», а Жан Кокто — «красивою змією земного раю»[12]. Луїза теж перетворила своє життя на твір мистецтва. Ікона італійського декадансу, вона стала «егоїстичною музою» видатних митців — французького письменника-сюрреаліста Жана Кокто й одного із засновників італійського футуризму художника Джакомо Балла, італійського портретиста-декадента Джованні Больдіні та нідерландського художника-фовіста Кеес ван Донґена, американського і французького художника-дадаїста Ман Рея та англійського фотографа Сесіля Бітона, американського класика «розбитого покоління» письменника Джека Керуака та Марселя Пруста. Десять років тривала любов Луїзи і Д’Аннунціо — між Флоренцією, Венецією та Парижем. За ексцентрикою Луїза не поступалась своєму коханцеві: замість прикрас начіпляла на себе живих пітонів і ходила на прогулянку з леопардом в ошийнику з діамантами. Часом прогулювалась гола нічною Венецією у супроводі африканського охоронця зі смолоскипом, аби нічого з її краси не сховалось від очей випадкових перехожих. Купила покинутий палац у Венеції і розводила там дроздів-альбіносів, яким розмальовувала крила залежно від настрою, а ще павичів, пітонів, гепардів і тигрів, — нині це Музей модерного мистецтва Пеґґі Ґуґґехайм. Була меценаткою, організовувала шалені свята — якось орендувала венеційську площу Сан-Марко, а легендарний «Бал Каліостро» в Парижі коштував 500 тисяч тодішніх франків. Коли ж збанкрутувала, то платила таксистам діамантовими браслетами і перснями зі смарагдами, а її паризький «Палац Снів», що вміщав 130 її портретів, купила Коко Шанель... «О Кора, невловна, як тінь Аїду...» — писав поет про неї як про дочку Деметри і Зевса — Кору-Персефону, що її викрав Плутон, зробивши володаркою царства мертвих. Про її «присутність у моїй меланхолії» він згадував у листах до неї вже й під своє сімдесятиліття в 1930-му... Луїза Казаті досягла свого — і понині залишилась міфом, якому Діор і Лаґерфельд присвячують покази мод. Дарма, що, збіднівши, блукала Лондоном у потертих оксамитах і підмальовувала свої неповторні очі чорним гуталіном для взуття, позаяк туш була задорогою...

Що ж, у цих любовних історіях цікавий не лише характер Д’Aннунціо, а й постаті цих жінок. Його витончені натхненниці, непокірні й жертовні, ексцентричні й трохи схиблені, викликаючи на прю фальшиву мораль свого часу, завойовували свободу від умовностей майбутнім поколінням жінок. Це теж — втілення Італії та Європи на грані століть, постаті, яким європейська культура завдячує безсмертними образами кохання у всіх його формах і виявах.

У 1910 р. письменник перебирається до Парижа на п’ять років, де його знають з перекладів Жоржа Ереля (Hérelle), там панує бурхливе мистецьке життя, йому цікава атмосфера полеміки між натуралістами й декадентами. Тут Д’Аннунціо спілкується з Філіппо Томмазо Марінетті, емблемою італійського футуризму, та Клодом Дебюссі. З Парижа переїжджає на узбережжя Атлантики до аквітанського міста Аркашона, де працюватиме з композиторами (Дебюссі та П’єтро Масканьї) над лібрето опер, писатиме сценарії для фільмів. Відмовляється від почесних академічних звань, від запрошень викладати в університеті — вибирає свободу.

У цей самий період у 1910 р. у Флоренції утворюється Італійська націоналістична Асоціація (Associazione Nazionalista Italiana), або ж Націоналістична партія, фундатором якої був журналіст Енріко Коррадіні. До цієї партії з письменників прилучилися Д’Аннунціо та протилежний йому за стилем і тематикою Джованні Верґа, основний представник італійського натуралізму — веризму. В 1923 р. ця партія перетворюється на Національну Фашистську партію (Partito Nazionale Fascista).

Напередодні Великої Війни Д’Аннунціо мав дуже войовничий настрій. Засуджував «нікчемну пацифістську провінційну Італію» й уславляв ніцшеанський принцип «волі до влади» (Wille zur Macht). Не лише в особистому і творчому житті, але й у вимірі політичному Д’Аннунціо завжди — вузол суперечностей. Повернувшись 1915 р. до Італії, активно виступав із закликом до участі у війні, покликаючись на міф Рима і Рісорджіменто та постать Ґарібальді. Коли вибухнула Велика Війна, цей салонний інтелектуал, аристо­кратичний поет і денді вступив добровольцем у військо — попри свої на той час 52 роки. В 1915—1918 рр. став пілотом у полку аеро­навтики. 9 серпня 1918 р. взяв участь у так званому «польоті на Відень» — разом з іншими льотчиками скинув над столицею Габсбургів 50 тисяч листівок із закликом до «народу Відня» припинити опір та гаслом «Хай живе Італія!». Після поранення, в результаті якого втратив праве око, повернувся на поле бою і служив у піхоті. Закінчив війну почесним генералом з численними нагородами[13].

Так, Д’Аннунціо мав почуття патріотизму, що межувало з націоналізмом. Але не можна забувати, що він був майже однолітком молодої Італійської держави, а отже, свідком її національних тріумфів, надій і розчарувань: об’єднана Італія сформувалась (із часто антагоністичних між собою князівств та герцогств) як національна держава серед західноєвропейських держав найпізніше — у 1861 р. Тож і в часи, коли він був зрілим письменником, італійська державність ще не була зцементована. Проблема ідентичності Італії, її кордонів, її геополітичної ролі в Європі та світі продовжувала бути гарячим і болісним питанням. Ось чому війна стала чи не центральним досвідом життя Д’Аннунціо: вихор геополітичного напруження, що струснув Європу, змінюючи кордони її держав, якнайповніше відповідав екзистенційній філософії письменника, що прагнув почуттів і ризиків на грані[14]. Д’Аннунціо мав і конкретну політичну візію: «інвалідною перемогою» («vittoria mutilata») назвав він наслідки війни для Італії, що втратила території, попри її відхід від Троїстого союзу та внесок у перемогу Антанти над Центральними державами восени 1918 р.[15] Він вважав, що Італія мала би відмовитись від деяких обіцяних — за Лондонським пактом — земель (Північна Далмація), але завоювати хорват­ське місто Ф’юме, де проживало 25 тисяч італійців (частина населення прибережних міст визнавала себе за італійців, що й породило рух ірредентизму). На думку історика Ґаетано Сальвеміні, вираз «інвалідної перемоги» набув вимірів політичного міфу, на основі якого сформувались базові ідеї фашистської ідеології.

З 1919 року Д’Аннунціо почав підтримувати Муссоліні та зокрема колоніальні завоювання в Абіссінії (давня назва Ефіопії), що відобразилось у надрукованій пізніше збірці статей і виступів «Тримаю тебе, Африко» («Teneo te, Africa», 1936). Власне, реально письменник став окупантом: був призначений головою експедиції, що 12 вересня 1919 р. захопила хорватське припортове місто Рієку (що італійською зветься Ф’юме). До грудня 1920-го був правителем (команданте) Республіки Ф’юме, яку називав «східною землею Італії»[16]. Сюди навіть на запрошення Д’Аннунціо приїхав Артуро Тосканіні з театром «Ла Скала» і дав тут грандіозний концерт. Не існує однозначної думки про дії Д’Аннунціо в цьому плані. Одні історики вважають, що він не заперечував репресивних методів, а інші, навпаки, вбачають у його діяльності елементи ліберальної інновативної політики (локальна автономія, загальне виборче право для чоловіків та жінок, захист прав робітників, компенсація судових помилок, пенсії інвалідності — і навіть лібералізація гомосексуалізму та наркотиків: теми, як бачимо, актуальні й донині). У кожному разі цей епізод остаточно вивершив особистий і політичний міф Д’Аннунціо. І не був би то письменник, аби не пояснив основну причину своєї окупаційної акції: «перетворити більшовицький будяк на італійську троянду — Троянду Любові».

Від фашистської влади, що утвердилась в Італії 1922 р., він отримав титул князя (1924); очолив Королівську академію наук (1937). Щоправда, в 1921—1922 рр. намагався створити власну політичну силу, протиставлену фашизму, задля досягнення національного примирення. Але, не знайшовши підтримки Муссоліні, відійшов від політичного життя, хоч Муссоліні й надалі продовжував виявляти до нього прихильність. 21 квітня 1925 р. Д’Аннунціо разом з Марінетті підписали «Маніфест інтелектуалів-фашистів», написаний видатним філософом-неоідеалістом Джованні Джентіле[17]. У 1933 р. він звернувся до дуче з листом, у якому переконував його не підписувати пакт із Гітлером, — і навіть написав сатиричний памфлет проти фюрера, назвавши його «жорстоким блазнем» (памфлет, що символічно, був знайдений серед сторінок «Божественної комедії» Данте, який всім своїм політичним ворогам визначив місце у «Пеклі»). У 1937 р. зустрівся на залізничному вокзалі Верони з дуче, знову безуспішно намагаючись переконати його розірвати пакт з Гітлером. Вже у 1944 р. Муссоліні визнав, що зробив помилку, не послухавши письменника.

Від 1921 р. до самої смерті в 1938-му Д’Аннунціо проживав на півночі Італії в розкішній віллі «Вітторіале італійців» («Vittoriale degli Italiani») на березі острова Ґарда, перетворивши її на театралізований мавзолей пам’яті та міфологічних символів свого життя, замкнувши в ньому, як він писав, «свою печаль і своє мовчання». Йшлося, по суті, про почесне вигнання. Насправді Д’Аннунціо був людиною значно ширших переконань і контактів, він дружив також і з соціалістами та представниками ліберальної інтелігенції. Тож насправді влада йому не довіряла і намагалася його нейтралізувати почестями та формальною прихильністю, поставивши його при цьому під постійний контроль. А падіння письменника з вікна вілли в 1922 р., що призвело до тяжкого поранення та тривалого лікування, і взагалі підозрювалось як замовлений владою замах на його життя.

Д’Аннунціо заповідав віллу Вітторіале своєму народові, залишаючись естетом навіть у заповіті: «Моя любов до Італії, мій культ пам’яті, моє поривання до героїзму, моє передчуття майбутньої Батьківщини виявляються тут у кожному пошуку лінії, в кожній гармонії чи дисгармонії кольорів. Хіба не тут кривавляться реліквії нашої війни? Хіба не тут плаче або співає каміння, що зо­сталось від наших славних міст? (...) Не вкриватися пилом, а жити лишаються тут книги з мого кабінету (...). Все тут має форму моєї свідомості, вияв моєї душі, свідчення моєї пристрасті». Помер, як і народився, березневого дня — 1 березня 1938 р. Нині Вітторіале — музей. Одна частина саду має форму скрипки, яку так любив письменник. У пагорб врізається «трагічний корабель» «Пулья» — свідок битв народів за Адріатику у Великій Війні. Цвітуть лілові й рожеві магнолії. Холодноводне озеро прозоре і глибоке.

Між 1927 та 1936 рр. були повністю надруковані всі твори письменника. А в 1939—1942 рр. Фундація Вітторіале зробила передрук його творів у 42 томах.

Д’Аннунціо природно поєднував у собі талант прозаїка, драматурга і поета. Хронологічно його творчість вибудовується в таку картину. Романи: «Насолода» («Il Piacere», 1889), «Джованні Епіскопо» («Giovannі Episcopo», 1891, екранізований 1947 р.), «Невинний» («L’Innocente», 1892, екранізація Лукіно Вісконті 1976 р.), «Тріумф смерті» («Il trіonfo della morte», 1894), «Діви скель» («Le vergini delle rocce», 1895), «Полум’я» («Il fuoco», 1900), «Можливо, так, можливо, ні» («Forse che sì forse che no», 1910), збірки новел «Цілинна земля» («Terra vergine», 1882), «Оповідання Пескари» («Racconti di Pescara», 1902), повісті «Леда без лебедя» («La Leda senza cigno», 1912) та ін. Романи організовані в три цикли: «романи Троянди», присвячені всепереможній чуттєвості («Насолода», «Невинний», «Тріумф смерті»); «романи Лілії», що оповідають про перемогу над пристрастю («Діви скель»); «романи Граната» — оповідь про відродження волі («Полум’я»). За межами циклів залишаються «Джованні Епіскопо» — аналіз психологічних механізмів злочину та «Можливо, так, можливо, ні» — твір, що оспівує героїзм пілотів, індустріалізацію, стрімкість модерного часу.

Любов до театру великою мірою пов’язана з історією любові до Елеонори Дузе. Театральний його спадок — поетичні і прозові трагедії: «Мертве місто» («La città morta», 1899), «Джоконда» («La Gioconda», 1899), «Франческа да Ріміні» («Francesca da Rimini», 1902), «Ефіопія у вогні» («L’Etiopia in fiamme», 1904), «Дочка Йоріо» («La figlia di Jorio», 1904), «Смолоскип правди» («La fiaccola sotto il moggio», 1905), «Корабель» («La Nave», 1908), «Федра» («Fedra», 1909).

Поетичні збірки: «Весна» («Primo vere», 1879), «Нова пісня» («Canto novo», 1882), «Поема раю» («Poema paradisiaco», 1893), «Гімни небесам, морю, землі та героям» («Laudi del cielo, del mare, della terra e degli eroi», 1903—1912) — спільна назва п’ятьох поетичних книжок, названих іменами зірок сузір’я Плеяд[18]. Перші три книжки — «Майя. Хвала Життю» («Maia. Laus Vitae»), «Електра» («Elettra»), «Алкіона» («Alcyone») — надруковані 1903 р. «Майя» — це сповнений міфологічних ремінісценцій віталістичний гімн язичницькій природі, поштовхом до якого послужила подорож до Греції. «Електра» присвячена міфу Надлюдини в мистецтві та оспівує героїчні постаті (вважається, що з цієї книжки починаються націоналістичні переконання автора). «Алкіона» — найкраща зі збірок, сонячний гімн коханню, злитому з енергією природи, відсвіт найінтенсивнішого періоду любові письменника та Елеонори Дузе. Четверта збірка — «Меропа. Пісні заморської війни» («Merope. Canti della guerra d’oltremare», 1912) — має своїм осердям міф Рима й оспівує захоплення Лівії та італо-турецьку війну. Остання збірка «Астеропа. Священні гімни справедливої війни» («Asterope. Inni sacri della guerra giustа») була включена в «Гімни...» вже по смерті автора — це відгомін драми Великої Війни та боротьби проти Габсбурзької монархії за остаточне об’єднання Італії.

Важливою частиною творчості Д’Аннунціо є його автобіографічна проза: «Ноктюрн» («Notturno»,1921), «Іскри ковадла» («Le faville del mаglio», 1924 та 1928), «Таємна Книга» («Il Libro Segreto», 1935). Особливо цікава ця остання книжка — не класична оповідь, а стихійна суміш різних фрагментів життя, уривки віршів, що написались у напівсні, спалах раптових ідей — неконтрольований потік свідомості, що дозволяє зазирнути у потаємні меандри творчої індивідуальності. Посмертно надрукована надзвичайно своєрідна і масивна епістолярна спадщина. Окреме місце в його автобіографічних творах займає щоденник «Самотній — до самот­ньої» («Il Solus ad solam»), написаний восени 1908 р. Це оповідь про драматичний епілог його любовної історії з графинею Джузеппіною Манчіні, «книга божевілля і болю, відчаю і любові». В цьому щоденнику постає незвичний Д’Аннунціо — людина без своїх екзистенційних та літературних масок, вразлива й меланхолійна, ніжна і пристрасна і разом з тим безжальна у своєму егоїзмі, фальші, перверсіях, людина, здатна на шляхетні порухи душі і водночас переконана у своїй вищості та вседозволеності. Словом, твір, який чудово ілюструє психоаналітичну основу його складного парадоксального письма. Не випадково цей твір Д’Аннунціо часто друкується в оформленні картинами Ґустава Клімта — класика віденського сецесіонізму з його каскадами атомізованої неовізантійської мозаїки та фаталізмом витончених постатей надламаних жінок і чоловіків доби декадансу, що якнайкраще ілюструє поетику італійського генія європейської «fin-de-siècle» — «кінця століття».

Д’Аннунціо — це також історія італійського кіно. Починалася його співпраця з кіно з бажання створити італійський аналог американським історичним фільмам-«colossal» Девіда Ґріффіта, — так виникли знамениті кінематографічні образи Кабірії, «народженої з вогню», та — особливо — Мачісте, «гіганта з добрим серцем» часів війн між Римом і Карфагеном. Мачісте став протагоністом нескінченних історичних серіалів від 20-х до 60-х років. За творами Д’Аннунціо знято чимало фільмів, а найвідоміший з них — «Невинний» (1976) Лукіно Вісконті — вишукана хвороблива історія подружньої любові і зради, що закінчується смертю новонародженої незаконної дитини, спричиненою чоловіком з ревнощів, та самогубством героя. У знаменитій заключній сцені можна побачити і самокритику життя естета без етичних основ[19]: психологічні перверсії суперестетизму вивершуються розпластаним тілом на балконі розкішної вілли. А остання коханка спішно забирає речі, аби ніхто й не підозрював її присутності, і тихо туманіє її тонка постать у глибині ранкового саду.

Суперечливим є й сприйняття творчості Д’Аннунціо — від беззастережного захвату до жорсткої цензури. Популярність Д’Аннунціо сягала далеко за межі Італії. Про Д’Аннунціо в 1899 р. писала Леся Українка[20] — ще до того, як з’явилося друком перше в Російській імперії повне на той час видання творів письменника у Києві 1904 р. Його твори ставились в європейських театрах та екранізувались. Його п’єсою «Франческа да Ріміні» захоплювалась Віра Холодна — зірка німого кіно. Він вплинув на російських акмеїстів. Слава його почала занепадати лише під впливом італійського футуризму. Найяскравішого письменника Італії часів Першої світової намагалися мало не забути після Другої світової, то засуджуючи його, то байдужіючи до нього. Однак нині активізувався дослідницький і читацький інтерес до письменника. Д’Аннунціївські студії займають значну частину сучасного італознавства. В Пескарі університет носить його ім’я, а видавництво Ianieri Edizioni майже цілковито зосереджене на виданні малодосліджених документів із життя і творчості письменника. Видаються книжки навіть про аптеку Д’Аннунціо у Вітторіале[21] та його «шаманізм»[22] — настільки й досі живі його міфи й містифікації. Хоча насправді, може, річ і не в «шаманізмі», не у вишуканій предметності, що оточувала його буття в літературі, а в тій всеохопній меланхолії «кінця століття»[23], якій Д’Аннунціо подарував неповторний голос, образ і душу.

У своїх творах Д’Аннунціо долає лінеарність співвідношення Добра і Зла, що панувала в літературі (починаючи від античної трагедії), і показує підводний світ людських почуттів, зокрема родинних — заплутаних, сповнених потаємних імпульсів, часто змодельованих імперативною еротичною енергією. Неможливість однозначних оцінок парадоксально супроводжується абсолютизацією Прекрасного: Д’Аннунціо творить культ любові, жінки, краси, культ мови, культ нації та героїзму, культ латинської цивілізації... Причому слово «культ» не повинно лякати нас, людей, що пережили ХХ століття з його великими й малими потворними культами. Культ абсолютного виміру Прекрасного як імперативу вищого людського буття є частиною філософії не лише химерного італійця, а й загалом культури декадансу — ніби прощання зі світом краси й гармонії перед неминучою його загибеллю.

Письменник, перетворюючи життя на вияв мистецтва, може здатись надмірним у своєму віртуозному естетизмі та гіперболізованій чуттєвості. Але насправді він виявляє глибоко національну рису італійців — спонтанне відчуття краси в усіх її формах та аспектах присутності — і в повсякденному житті, і в трансцендентальній сублімації. Слово стає містичним уособленням цієї краси. У романі «Насолода» ми отримуємо тріумф слова, яке описує музику в камені ренесансного та барокового Рима, філософію минущого і вічного часу, чуттєвість кожної миті любовного почуття, зануреного у вічність. Але так само присутня всемогутня сила слова в його класичній поезії «Дощ серед піній» («La Pioggia nel pineto») з книги «Алкіона». Тут немає ні античних, ні ренесансних сюжетів, є тільки злива, що застає закохану пару серед піній поблизу Пізи над берегом моря. Душа серед літа прагне дива — і воно приходить з цим космічним дощем, будячи сни, ілюзії й надії, спонтанно перетворюючи людські почуття й слова на феномени природи. Музика вірша твориться вільними рядками, поєднаними випадковою римою. Звук дощу будить таємну душу дерев, стаючи музичною симфонією чуттів, кольорів, ароматів, нот, закодованих в асонансах, анафорах, ономатопеях та алітераціях. Кожна рослина стає інструментом під струменями дощу — просолений морем тамариск, високі пінії, що губляться серед хмар, смарагдові мирти. Антропоморфізується природа, а жінка Герміона[24] і закоханий у неї чоловік стають невіддільною її частиною у грі чудодійних метаморфоз. Слова, що творять музику мовчання — і музику вслухування в це мовчання. Слово — послання краси в часі від античних людей до модерних, гарантія непроминальності смислів у надломленій психіці людини «кінця століття» з його агресивною технологізацією та урбанізацією, яким протистоїть тонке плетиво вічних Овідієвих метаморфоз...

Окремої розмови потребує культ італійської мови у Д’Ан­нунціо. Мова була однією з проблем (зокрема, й політичних) Об’єднаної Італії. Кожен регіон розмовляв своїм діалектом, між північчю країни та її півднем пролягала велетенська мовна, культурна, а часом і цивілізаційна дистанція. Лише трохи більше як шістдесят років відділяють Д’Аннунціо від класичного твору Рісорджіменто — роману Алессандро Мандзоні «Заручені» (1827). Це перший роман нового часу, написаний сучасною італійською мовою[25]. Міланець Мандзоні ніби повторив мовну революцію Данте, вийшовши за межі діалекту й обравши літературну мову дантівської традиції, засновану на флорентійському діалекті. І при тому мова літератури продовжувала бути елітарним, відірваним від щодення явищем[26]. Д’Аннунціо продовжує традицію елітарної мови. Його мова — рафінована інтелектуальна учта і софістикована філологічна гра асоціативних смислів. Античні алюзії й римська врочистість співіснують з містицизмом та езотеричною вишуканістю мови, що нібито зависла між герметичним самонавіюванням та прагненням комунікації. Схилений над книжковим тайнописом самітник і трибунний герой, що звертається до нації, — це взаємодоповнювані іпостасі творчої особистості Д’Аннунціо.

Читати далі