Дракони, вперед!

Одна з найулюбленіших українських дитячих графіків Катерина Штанко майже закинула малювання. Справжні поціновувачі її таланту в розпачі — як таке могло статися? яка цьому причина?.. Нелегко повірити, але причина насправді прекрасна: віднедавна Катерина Штанко відчула в собі вулканічні пориви до... письменницької праці. Замість ілюструвати чужі твори, вона вирішила писати свої. І що вже найнеймовірніше — з легкістю написала просто цікавенну казкову повість! Київський школяр, захопившись біологією, випадково вирощує... дракона, який круто змінює його звичне життя... Ця феєрична казка є певною мірою і детективом, і пародією на детектив. Тут і легке фентезі, і дитяча «бондіана», і багато пізнавальних моментів. Це перша повість визначної української ілюстраторки. І якби ж ви знали, як нелегко було вмовити її проілюструвати власну книжку...

Анотація

Одна з найулюбленіших українських дитячих графіків Катерина Штанко майже закинула малювання. Справжні поціновувачі її таланту в розпачі — як таке могло статися? яка цьому причина?..

Нелегко повірити, але причина насправді прекрасна: віднедавна Катерина Штанко відчула в собі вулканічні пориви до... письменницької праці. Замість ілюструвати чужі твори, вона вирішила писати свої. І що вже найнеймовірніше — з легкістю написала просто цікавенну казкову повість! Київський школяр, захопившись біологією, випадково вирощує... дракона, який круто змінює його звичне життя... Ця феєрична казка є певною мірою і детективом, і пародією на детектив. Тут і легке фентезі, і дитяча «бондіана», і багато пізнавальних моментів. Це перша опублікована повість визначної української ілюстраторки. І якби ж ви знали, як нелегко було вмовити її проілюструвати власну книжку...


Катя Штанко

Дракони вперед!

...

...

Частина I. Зростити чудовисько

1. Ботанік

Один хлопчик (звали його Михась) дуже любив рослини. Не собак, не котів, не хом’ячків, не папужок і навіть не акваріумних рибок, а саме рослини. Як на хлопця — трохи дивне захоплення, бо зазвичай лише дівчата панькаються з усілякими квіточками. Міг би грати в футбол чи відвідувати секцію карате... Але рослини?

Ні, взагалі Михась був не проти поганяти з хлопцями м’яча, покататися на скейті чи посидіти перед монітором, але рослини — це зовсім інше.

А почалося все ось із чого.

Якось взимку під час прибирання Михась знайшов за холодильником стару порепану цибулину і вже хотів було жбурнути її в смітник. Однак дідусь порадив покласти її у склянку з водою.

— Та з неї нічого не проросте — вона ж суха! — обурився хлопчик.

— То, може, поб’ємося об заклад? Я кажу, що проросте, — хитро усміхнувся дідусь.

— А я кажу — ні.

Михась програв, бо вже за три дні на сухій порепаній цибулині проклюнулися тоненькі зелені пір’їнки. За вікном лежав сніг, з даху звисали довжелезні бурульки, а в хлопця з’явилася його власна маленька весна. Звісно, не така вже й дивина проростити цибулину, але Михась уперше спостерігав за народженням живої пір’їнки, бо тепер це була не просто зелена цибулина, а його особлива зелена цибулина.

Щоранку він ретельно вимірював паросток лінійкою — на скільки сантиметрів він подовшав. Та якось сталося лихо: мама зрізала зелені пір’їнки й покришила в тарілку з борщем. На вигляд було дуже гарно і пахло смачно-пресмачно. Проте Михась страшенно обурився, відмовився від обіду і цілий вечір просидів у своїй кімнаті на самоті.

З мамою він помирився лише наступного дня, коли вона принесла йому справжній горщик зі справжньою землею. Вони разом посіяли справжнє насіння, і мама пояснила, як про нього дбати.

Невдовзі його кімната почала нагадувати джунґлі. Звідусіль з кількох горщиків тяглися стебла, всюди зеленіло листя, розпускалися пуп’янки.

Тепер усі в їхній родині точно знали, що саме подарувати Михасеві на день народження — звісно ж, якусь рослину.

Михасеві подобалося спостерігати, як із землі спочатку обережно вигулькують маленькі живі зелені цвяшки, потім довшають, розгортають листя, витягують стебла, а деякі з них навіть квітнуть.

Тепер хлопець не міг пройти повз будь-який цікавий пагін, і де тільки міг, добував насіння, викопував і пересаджував паростки. Проте особливо його приваблювали рідкісні рослини.

Премудрі латинські назви лунали для нього неначе найкраща музика.

«От якби мені пощастило здобути вельвічію дволисту, яка тисячу років росте в пустелі без води, або пухирчасту альдрованду з джунґлів Амазонки, листя якої нагадує колесо водяного млина, або орхідею-привид, що росте в темряві! Або, може, хтось подарує мені на день народження японський бансай?» — мріяв Михась.

Батьки не завжди схвально ставилися до Михасе-вого захоплення. Іноді хтось із них радив йому позбутися якогось особливо страхітливого екземпляра. Однак їхній син ніколи не погоджувався розлучитися з жодним із своїх зелених вихованців і цілими днями лікував, поливав і підгодовував їх добривами. Хлопець навіть розмовляв зі своїм садом, коли його ніхто не чув.

Чи ж треба дивуватися, що цей несамовитий садівник ще в першому класі вирішив стати Ботаніком. У школі до нього міцно пристало це прізвисько. Хтось, можливо б, образився, бо так зазвичай дражнять зубрил, але Михасеві навіть подобалося, коли його називали Ботаніком. Для нього це означало одне — знавець рослин.

Того літа Михась разом з батьками та маленьким братиком Костиком відпочивав у Ялті. З першого дня хлопець переконував батьків, що йому неодмінно треба відвідати знамениту колекцію Нікітського ботанічного саду, бо він ціле життя мріяв на власні очі побачити ті рідкісні рослини.

Власне, мама й тато були не проти, однак чомусь не складалося. У батьків були власні плани, та ще й братик Котька весь час вередував, бо в нього різалися зуби (малому щойно виповнився рік).

Ботанік терпляче чекав, але термін батьківської відпустки невідворотно танув. Скидалося на те, що Михасеві так і не пощастить відвідати славнозвісний ботанічний сад.

Передостаннього дня, коли майже не залишилося надії, хлопець зважився на відчайдушний крок — повідомив, що вирушає в Нікіту[1] сам. Лише тоді батьки посадили Котьку у візочок і всією родиною вирушили на омріяну Михасеву екскурсію.

Він був майже щасливий. Майже, бо все псував молодший братик. Цілісіньку минулу ніч малий не давав батькам заплющити очей, а тепер час від часу жалісно пхинькав і завзято гриз своє зубне кільце.

Втомлені батьки були готові на що завгодно, аби лиш їхнє чадо трохи вгамувалося. Тому величезним Нікітським садом родина Вербицьких пересувалася за помахом маленького пухкого пальчика. Через це надто вже побіжно проминули вони колекцію кактусів і басейн з величезним колоподібним листям вікторії реґії[2]...

І тут Михась раптом побачив диво-рослину — суничних дрібноплідний[3], яку іноді ще жартома називають безсоромницею, бо те загадкове дерево часом скидає свою зеленкувату кору і стоїть з голим стовбуром. Хлопець, звісно, намірився підійти до тієї дивовижі, але Котьчин пальчик тицьнув у напрямку бамбукового гаю, тож батьки слухняно покотили візочка туди.

І тут майбутній ботанік не на жарт затявся і повідомив, що далі вивчатиме колекцію Нікітського саду самостійно. Мама була проти, однак тато визнав, що Михась уже достатньо дорослий і запропонував зустрітися о третій біля виходу. Вони навіть звірили годинники.

Нарешті хлопець отримав можливість спокійно досліджувати свої улюблені рослини!

Михась хутко рушив доріжкою повз рідкісні квіти й дерева, проте на рослини не дивився й пояснювальних табличок не читав. Думки його були зовсім про інше, а саме: «Навіщо людині молодші брати? Може, немовлят варто ізолювати від нормальних людей аж до тих пір, поки в них виростуть всі необхідні зуби? І чи потрібен батькам старший син, якщо всю свою увагу вони віддають молодшому?».

Читати далі