Вікна застиглого часу

«Вікна застиглого часу» (2001) — це одна з найкращих книг Юрія Винничука, вона користується великою популярністю серед читачів, зазнала декількох перевидань в Україні й перекладена англійською мовою. Події в ній розгортаються у невеликому Станіславі другої половини минулого століття, коли автор був ще дитиною. Люди, які живуть у цьому невеликому містечку, добре знають одне одного, і кожен з них має свою історію. От тільки не завжди зрозуміло, де в цих історіях зникає реальність і з’являється фантастика, де дійсність перетікає в казку. Світ уяви єднає правду і вигадку, однак все складне і незрозуміле автор витлумачує по-дитячому просто, бо всі учасники цих історій йому дуже добре знайомі, і немає нічого дивного в тому, що відьми та чарівниці — це звичайні сусідки. Магічний реалізм по-українськи, замішаний на легендах, фольклорі, світ мальовничих видінь, барвиста, соковита мова оповідань, що ввійшли до цієї книжки, не залишають байдужими читачів, вражаючи своєю правдивістю і одночасно прозорою наївністю.

Анотація

«Вікна застиглого часу» (2001) — це одна з найкращих книг Юрія Винничука, вона користується великою популярністю серед читачів, зазнала декількох перевидань в Україні й перекладена англійською мовою.

Події в ній розгортаються у невеликому Станіславі другої половини минулого століття, коли автор був ще дитиною. Люди, які живуть у цьому невеликому містечку, добре знають одне одного, і кожен з них має свою історію. От тільки не завжди зрозуміло, де в цих історіях зникає реальність і з’являється фантастика, де дійсність перетікає в казку. Світ уяви єднає правду і вигадку, однак все складне і незрозуміле автор витлумачує по-дитячому просто, бо всі учасники цих історій йому дуже добре знайомі, і немає нічого дивного в тому, що відьми та чарівниці — це звичайні сусідки.

Магічний реалізм по-українськи, замішаний на легендах, фольклорі, світ мальовничих видінь, барвиста, соковита мова оповідань, що ввійшли до цієї книжки, не залишають байдужими читачів, вражаючи своєю правдивістю і одночасно прозорою наївністю.

Юрій Винничук 

ВІКНА ЗАСТИГЛОГО ЧАСУ

Вікна застиглого часу

Вікна застиглого часу

Я прийшов сюди і став серед хитросплетіння вулиць, серед навали людей, дерев і будинків, щоб ворожити її іменем.

Я простягаю руку, проказую тричі:

— Ілаялі! Ілаялі! Ілаялі! — і люди перетворюються на шашіль, починають підточувати дерева, і дерева падають і не знають причини.

Зі мною коїться щось дивне: щоранку, прокинувшись від сну, я відчуваю себе росою, і як роса затьмарює своєю вродою квіти і трави, так от і я затьмарюю все живе і цю землю.

Плачте, бо коли сонце зупиниться над головою — роса зникне!

Я боюся сонця, часом виходжу серед ночі в сад і довго вдивляюся в холодне небо. Мені увесь час здається, ніби воно хоче мені щось пригадати чи пояснити. Пильно вслухаюся в тишу нічного неба і ловлю окремі слова, уривки речень. Зовсім недавно я почав їх записувати. І раптом зрозумів — воно розповідає мені про мене, розповідає те, що я давно забув.

А вчора я знову вийшов у сад, вслухався і нічого не почув. Виліз на найвищу яблуню, щоби ліпше чути, але небо мовчало. Просидів на гілках всеньку ніч, не зводячи з неба очей, і зійшло сонце, і вдарило мені променями в лице, і я побачив, що я вже не роса, а такий, як і всі, а може, вдесятеро гірший, і коли в мене хтось кинув каменем, я підняв камінь і поцілував його.

Читати далі