Аліса в Задзеркаллі

«Аліса в Задзеркаллі» — продовження всесвітньо відомої казки англійського письменника Льюїса Керрола про чарівні подорожі та незвичайні зустрічі дівчинки Аліси. Цього разу Аліса вирішує прогулятися крізь поверхню дзеркала та стає учасницею незвичайної шахової гри, спочатку на правах Білого Пішака, а потім — Королеви. Книга є українською адаптацією тексту Льюїса Керрола, що адресована малюкам, але вона буде цікава і для дорослої аудиторії, що шанує майстерність якісного перекладу, витончену мовну гру, веселі шахові загадки та парадокси. Переклад книги здійснив талановитий український письменник Валентин Корнієнко.

БІЛІ

Білий Пішак (Аліса) починає і стає Королевою за 11 ходів

1. Аліса зустрічає Чорну Королеву

2. Аліса через d3 (залізниця)

2. Аліса ходить на d4 (Круть і Верть)

3. Аліса зустрічає Білу Королеву (з шаллю)

4. Аліса ходить на d5 (крамничка, ріка, крамничка)

5. Аліса ходить на d6 (Шалам-Балам)

6. Аліса ходить на d7 (ліс)

7. Білий Кінь бере Чорного Коня

8. Аліса ходить на d8 (коронація)

9. Аліса стає Королевою

10. Аліса «рокірується» (бенкет)

11. Аліса бере Чорну Королеву і виграє партію

ЧОРНІ

1. Чорна Королева відходить на h5

2. Біла Королева ходить на с4 (ловить шаль)

3. Біла Королева ходить на с5 (стає Вівцею)

4. Біла Королева відходить на f8 (залишає на полиці яйце)

5. Біла Королева ходить на с8 (рятуючись від Чорного Коня)

6. Чорний Кінь ходить на е7

7. Білий Кінь ходить на f5

8. Чорна Королева йде на е8 («екзамен»)

9. Королеви «рокіруються»

10. Біла Королева ходить на а6 (суп)

DRAMATIS PERSONAE[1] (Розміщення перед початком гри) БІЛІ Фігури

Круть

Одноріг

Вівця

Біла Королева

Білий Король

Дідусь

Білий Лицар

Верть

Пішаки

Стокротка

Хтось

Устриця

Тигрова Лілея

Троянда

Устриця

Жабун

Стокротка

ЧОРНІ Пішаки

Стокротка

Салонний Саєць

Устриця

Крихітка Луї

Оленя

Устриця

Кеп Ель-Юшник

Стокротка

Фігури

Шалам-Балам

Тесля

Морж

Чорна Королева

Чорний Король

Крук

Чорний Лицар

Лев

Авторова передмова

Оскільки шахова задача, подана на попередній сторінці, декотрих читачів загнала в глухий кут, певно, годилося б пояснити, що її складено згідно з правилами — якщо говорити про самі ходи.

Правда, черговості ходів чорних та білих дотримувано не так суворо, як належало б, а «рокірування» трьох Королев просто означає, що всі вони потрапляють до палацу; але кожен, хто завдасть собі клопоту порозставляти фігури і зробити зазначені ходи, впевниться, що «шах» Білому Королю на 6-му ході, втрата чорними Коня на 7-му та фінальний «мат» Чорному Королю абсолютно відповідають законам гри.

Нові слова у вірші «Курзу-Верзу» викликали певні незгоди щодо їхньої вимови: тож, мабуть, годилося б дати пояснення і з цього приводу. У «яски» наголос слід робити на останньому складі, а в «марамульки» — на передостанньому.

Різдво 1896р.

Дитя із соняшним чолом І дива спраглим зором! Хай все змінилося кругом І розділя нас море, Ця повість — дар мій, знаю, вмить Тебе, мій друже, звеселить. Твоїх не видно зір-очей, Не чуть дзвіночка сміху, Ти панна вже — й мене, ачей, Забула… Але втіха Зігріє дні мої однак, Як ти спізнаєш казки смак. Я почато ще давніш, Як сонце літнє сяло, Під сплески весел у човні Прості слова звучали. Ті сплески в пам 'яті живуть, Хоча літа ячать: забудь! Ходи ж, послухай, не барись, Допоки голос грізний Гукне до одру — й не просись Тоді — вже буде пізно. Ми діти, сиві вже нехай, Нас спать лягати й не благай! Довкіл мороз, сліпучий сніг, Похмурий шал хурдиги, А в нас — дитячий, щасний сміх, Багаття жаром диха. В обіймах казки не страшні І лютої негоди дні. Хай тихої зажури флер На повість ліг спроквола, Хай сонцесяйний день помер, І літо захололо, Та чарів казки подих зла Не розіб'є, не подола[2].

Розділ перший. Задзеркальний дім

Одне було ясно: біле кошеня тут ні до чого, у всьому завинило чорне. Ось уже із чверть години мама-кішка вмивала Сніжинку (яка, зрештою, не дуже й пручалася), тож наробити шкоди вона просто не мала коли.

А на те, як Діна вмиває своїх діток, варто було подивитися: однією лапою вона притискала бідолашку вухом до підлоги, а другою терла їй писочок, починаючи з носа. Ось і тепер, як уже згадано, вона працювала в поті чола над білим кошеням, а те лежало собі слухняно і навіть помуркувало — мабуть, відчувало, що все те робиться для його ж таки добра.

З чорним кошеням Діна впоралася раніше, тож поки Аліса, згорнена калачиком у кутку великого фотелю, сонливо мурмотіла щось собі під ніс, воно затіяло несамовиту гру з клубком прядива, сяк-так змотаного Алісою, і мотиляло ним доти, доки не розсотало знов. Тепер, сплутане і все в ковтунах, прядиво розтяглося по килимку перед каміном, а Кицюня ганялася посеред нього за власним хвостом.

— О маленька вреднюча нечемо! — вигукнула Аліса, підхопила кошеня і легенько поцілувала в писочок — мабуть, на знак того, що воно в неласці.

- Їй-бо, Діні слід подбати про твої манери! Чуєш, Діно? Це твій обов'язок! — додала вона якнайсуворіше, з докором позираючи на кішку, а тоді забралася назад у фотель, прихопивши з собою кошеня й вовну, і знову заходилася коло прядива.

Проте діло в Аліси йшло мляво, бо вона без угаву гомоніла: то до кошеняти, то сама до себе. Кошеня чемно сиділо в неї на коліні і вдавало, ніби пильнує за роботою. Час від часу воно делікатно торкалося клубка лапкою — мовляв, і раде б допомогти, та не знає як.

— А чи відомо тобі. Кицюню, що буде завтра? — озвалася до нього Аліса. — Угадала б, якби посиділа зі мною вранці біля вікна, але Діна саме тебе чепурила. Я ж дивилася, як хлопці хмиз на вогнище збирали (а хмизу для нього, Кицюню, треба чимало!). Збирали-збирали та й облишили, бо дуже схолодніло й пішов сніг. Але нічого, Кицюню, дивитися на вогнище підемо завтра!

Тут Аліса обвила нитку кошеняті довкола шиї — просто так, аби побачити, як йому пасуватиме. Кошеня стало виборсуватись, клубок скотився на підлогу і розсотався знову.

— Знаєш, Кицюню, яка я була лиха за оцю твою шкоду? — повела далі Аліса, тільки-но вони повмощувались у фотелі знов. — Ледь не виставила тебе за вікно, на сніг. І це було б тобі, нечемного, цілком по заслузі! Ага, не знаєш, де подіти очі? Ось не перебивай мене! (Тут вона піднесла догори пальця).

— Зараз я викажу всі твої провини. Перше: поки Діна тебе вмивала, ти двічі кавкнула. Навіть не переч: я чула на власні вуха! Що ти сказала? (Аліса вдавала, наче кошеня справді розмовляло.) Лапка тернула очко? Мамина? А чого було витрішки продавати? Заплющила б очі, і все було б гаразд.

— Ну, годі вже виправдовуватися, слухай-но далі! Друге: коли я налила Сніжинці молока, ти за хвоста відтягнула її від миски. Кажеш, пити захотілося? А їй, гадаєш, не хотілося?.. І третє: досить мені було відвернутись, як ти розсотала все прядиво. Аж три провини, Кицюню-любуню, і тебе ще не покарано за жодну: усі твої покарання, ти знаєш, я відкладаю на середу…

«А що, коли б і мої покарання складати отак докупи? — мовила Аліса вже радше до себе. — Що б то на мене чекало у день розплати Гадаю, тюрма, не інакше! Або стривай… може, за кожну провину мене б лишали без обіду, — тоді в гіркий день розплати я мала б не пообідати разів із п'ятдесят!.. Ну, я б не надто злякалася! Куди легше стільки не з'їсти, аніж з'їсти!»

— Чуєш, Кицюню, як шурхотить об шибку сніг, — м'яко та лагідно, мовби хто ізнадвору обціловує вікно!.. Сніг, мабуть, закоханий у дерева й поля, якщо так ніжно їх цілує. А тоді повиває їх білою ковдрою і, либонь, приказує: «Люлілюлі, кохані! До літа, до літа…»

— А як літо приходить і вони, Кицюню, прокидаються, то вбираються в зелені шати і пританцьовують з кожним вітерцем… Ох, як це гарно! — вигукнула Аліса, заплескала в долоні і знову впустила клубок.

— Як би мені хотілося, щоб так і було! Бо гаї, я певна, восени засинають — вони такі сонні у зжовклому листі…

— Слухай, Кицюню, а в шахи ти граєш? Не смійся, золотко, — я цілком серйозно. Бо коли ми сьогодні грали, ти так дивилася, мовби все розуміла… А коли я сказала «Шах!», ти аж замуркотіла! Ох, Кицюню, який то був гарний шах! І я б таки виграла, якби вражий кінь не ввігнався між моїх фігур! Кицюню, люба, нумо гратися, ніби ти…

Тут я хотів би тобі оповісти бодай дещо з того, що звичайно починалося улюбленим Алісиним «Нумо гратися…»

Не далі, як учора вони з сестрою добряче посперечалися. А все почалося із «нумо гратися в королів та королев». Сестра, яка у всьому любила точність, доводила, що це неможливо, бо Їхніх Величностей лише двоє, тож Аліса, врешті, мусила поступитися. «Гаразд, — сказала вона, — тоді ти будеш кимось одним, а я — всіма іншими».

А раз вона мало не на смерть налякала свою стару нянечку, зненацька крикнувши їй у саме вухо: «Нумо гратися, нянечко, в гієну і кістку. Я — голодна гієна, ти — кістка!»

Але ми відбігли від Алісиної розмови з кошеням. Отже, Аліса сказала:

— Нумо гратися, Кицюню, в Чорну Королеву. Знаєш, що я думаю? Якби тобі отак сісти та згорнути на грудях передні лапки, ти була б викапана Чорна Королева! От спробуй, золотко!

Аліса взяла із шахового столика Чорну Королеву і поставила її перед кошеням: мовляв, дивись і наслідуй!

Проте нічого з того не вийшло, і насамперед тому, що, коли вірити Алісі, кошеня нізащо не хотіло як слід згорнути лапки! Тож за покару Аліса виставила його на камін перед Дзеркалом — хай бачить, яке воно вреднюче.

— Якщо ти зараз же не схаменешся, — додала вона, — я спроваджу тебе он туди, за Дзеркало. Ну, що ти на це скажеш?

— От якби ти менше говорила, а більше слухала, я б розповіла тобі дещо про Задзеркальний дім. По-перше, як бачиш, там є світлиця — точнісінько, як наша, тільки все там навпаки. І все добре видно, коли стати на крісло, — усе, окрім каміна. Ох, і кортить же кинути на нього оком! Цікаво, чи горить у них взимку вогонь? Бо це завжди таємниця, — хіба як закуриться наш камін — тоді й там з'явиться димок. Правда, дим вони можуть пускати задля омани — щоб ми подумали, ніби й у них горить вогонь… І книжки в них подібні до наших, тільки слова не так написані. Я це знаю напевно, бо якось показала їм нашу книжку, а вони мені — свою.

— Ну то що, Кицюню, хочеш пожити в Задзеркальнім домі? Цікаво, чи давали б тобі там молока? Хоча, може, задзеркальне молоко й не питне… Отак-то, Кицюню… А далі йде задзеркальний коридор. Якщо двері нашої вітальні. розчахнути навстіж, очам відкривається краєчок коридору в тім домі — поки його видно, він точнісінько, як наш, але, хтозна — може, там, де його не видно, він геть інший?.. Ох, Кицюню-любуню… От якби нам з тобою пробратися в Задзеркалля! О, скільки там, мабуть, чудес!

— Нумо гратися, Кицюню, ніби ми вже там: ніби дзеркало розтало і крізь нього можна пройти, мов крізь туман… О, диви, диви, воно вже, мов туман! Пройти крізь нього тепер — невелика штука…

Кінець цієї тиради Аліса виголосила вже стоячи на каміні, хоча й сама не пояснила б, як там опинилася. А дзеркало й справді стало повільно танути, як лискучо-срібляста мла.

Мить — і Аліса пройшла крізь нього й легко зіскочила в Задзеркалля. Найперше вона глянула, чи горить у каміні вогонь, і радісно пересвідчилася, що таки горить, — так само яскраво та весело, як і той, що лишився вдома.

— О, буде мені тепло, як вдома, — подумала Аліса. — Ба навіть тепліше! Бо ніхто мене тут не гнатиме від вогню. От буде смішно: бачити мене тут — бачитимуть, а дістати не зможуть!

Вона почала роззиратись і не без подиву зауважила: все, що видніло з їхньої вітальні, було звичайним і нецікавим, зате решта все — якраз навпаки… Картини на стіні біля каміна здавалися живими, а знайомий годинник на полиці каміна (у Дзеркалі було видно тільки його затилля) мав обличчя якогось карлуватого дідка, що, знай собі, до неї посміхався.

— У нашій вітальні більше порядку, — відзначила подумки Аліса, примітивши у попелі під каміном кілька шахових фігур. Враз вона здивовано зойкнула і присіла навпочіпки: шахові фігури рухались — гуляли! парами!

— Он Чорний Король з Королевою, — промовила Аліса (пошепки, щоб їх не сполохати). — А он Білий Король з Королевою, верхи на лопатці… А он прогулюються попідручки дві Тури… Здається, вони мене не чують…

Аліса нагнулася ще нижче.

- І, напевно, не бачать… Дивно, але мені чомусь здається, ніби я — невидимка…

Тут, на шаховому столику, в неї за плечима щось вискнуло. Аліса рвучко озирнулася й побачила, що то перекинувся Білий Пішак і хвицяє ногами. Вона з цікавістю ждала, що буде далі.

— Ой! Моє малятко! — зойкнула Біла Королева і так несамовито зірвалася з місця, що звалила в попіл Білого Короля. — Моя Лілейка! Моя вінценосна киця! — і вона подерлася догори по ґратках.

— Вінценосна пиця! — скривився Король, тручи забитого при падінні носа. Йому не гріх було й побурчати, бо він із голови до п'ят викачався в попелі.

Аліса дуже хотіла чимось прислужитися, а що бідна Лілейка аж заходилася вереском, то Аліса підхопила Королеву й поставила її на столик поруч із галасливою донею.

Королева хапнула повітря й ошелешено сіла: від стрімкої подорожі їй так забило дух, що хвилину-другу вона тільки мовчки тулила до себе крихітну Лілейку.

Трохи віддихавшись, вона гукнула до Білого Короля, що понуро сидів у попелі.

— Стережи…ся вулкану!

— Якого вулкану? — перепитав Король і тривожно зазирнув у камін, певно, гадаючи, ніби там — найпідхожіше для вулкану місце.

— Того, що мене у повітря… висадив, — проказала Королева, ледь переводячи дух. — Вибирайся нагору звичним… шляхом… щоб і тебе не… висадило!

Аліса довго дивилася, як важко — з поперечини на поперечину — Король пнеться каміновими ґратками, і нарешті сказала:

— Ну, так ви й за день до столика не доберетесь. Може, краще я все ж допоможу?..

Але відповіді не було: Король, очевидно, Адіси просто не чув і не бачив.

Аліса взяла його якомога обережніше і піднесла в повітря вже не так рвучко, як Королеву, — щоб, бува, і йому не перехопило дух. Та перш ніж поставити Короля на столик, вона надумала трішки обчистити його від попелу.

Опісля вона розказувала, що зроду не бачила такої гримаси, як у Короля, коли той скумекав, що його несуть і чистять невидимі руки. Він так отетерів, що не міг навіть закричати, тільки очі йому дедалі витріщалися, а рот дедалі роззявлявся. Алісу почало тіпати зі сміху, рука її затремтіла, і вона ледь не впустила Короля додолу.

— Будь-ласка, не корчте таких гримас, — попрохала Аліса, зовсім забувши, що її не чують. — Ви мене смішите, і я вас ледве втримую! І не роззявляйте рота аж так, бо наковтаєтесь попелу!.. Ну ось, тепер ви, здається, досить чепурненький! — сказала вона і, пригладивши Королю волосся, поставила його побіч Королеви.

Король одразу ж беркицьнув голічерева і лежав як неживий, — аж Аліса стривожилася й пішла шукати води, щоб його покропити. Вона обійшла всю світлицю, але нагледіла хіба що пляшечку чорнила, а коли вернулася з нею до столу, з'ясувалося, що Король уже оклигав і злякано перешіптується з Королевою — так тихо, що Аліса заледве могла щось розчути.

— Повір, голубонько, — бідкався Король, — я похолов аж до кінчиків вусів!

— Але ж ти не маєш вусів, — здивувалася Королева.

— Жахлива мить! — правив своєї Король. — Повік її не забуду!

— Забудеш, — заперечила Королева, — хіба що запишеш.

Аліса з цікавістю дивилася, як Король добув із кишені величезного записника і взявся щось там мережити.

Раптом їй сяйнула одна думка: вона вхопилася за кінчик олівця, що сягав Королю аж за плече, і почала писати замість нього!

Бідолаха Король і геть спантеличився: спершу він мовчки борюкався з олівцем, проте пересилити Алісу було годі.

— Серденько, чуєш, — прохрипів Король. — Я мушу завести собі меншого олівця! З цим я не можу впоратись: він пише геть не те, що я хочу.

- І що ж він пише? — перепитала Королева, зазираючи до записника (де Аліса тим часом устигла вивести: «Білий Кінь з'їжджає вниз по кочерзі… І страшенно хилитається…»). — Ні, ти ж хотів записати зовсім не те!..

На столику лежала якась книжка, й Аліса стала її гортати, час від часу позираючи на Білого Короля (вона за нього й досі потерпала, тримаючи чорнило напохваті — на випадок, якби він знову зомлів). Вона погортала сторінки і спробувала щось прочитати.

— Тут усе казна по-якому! — сказала Аліса подумки.

А виглядало воно так:

узруВ-узруВ икся ікмивш і,ьнежамс вуБ ,івжурк в илиларіпС ,икшасп в илшй икьлумарам І .іволод ілурт кЯ

Якийсь час вона сушила собі голову над цією дивовижею, аж врешті її осяяло:

— Це ж бо Задзеркальна Книжка! Досить піднести її до Дзеркала — і всі слова стануть на місця!

Тож ось якого вірша прочитала у книжці Аліса:

Курзу-Верзу[3] Був смажень, і швимкі яски     Спіралили в кружві, І марамульки йшли в псашки,     Як трулі долові. «Мій сину, бійсь Курзу-Верзу,     То зубий дряполап! Не знайся з птицею Зу-зу     І велезнем Хап-Хап!» Меча-штрича він в руки взяв,     Тропив ворожий слід, І в думній тужі спочивав     Під дервом діодід. Та раптом — цвист! оглушний цвист!     Кругом погонь вашить, В тримучім лісі никне лист —     Курзу-Верзу телить! Він раз мечем! він два штричем,     Аж кервиться торва! І барбаризнула з плечей     Сміюцька долова! «Ти вбив грозу Курзу-Верзу?     Ти, слинку, чудодець! «О лавний день! Стрибай пісень,     Тодімо у ханець!» Був смажень, і швимкі яски     Спіралили в кружві, І марамульки йшли в псашки,     Як трулі долові.

— Вірш начебто хвацький, — мовила Аліса, дочитавши останній рядок, — а все ж доволі мудрований! (Вона, бач, не зізнавалася навіть перед собою, що не втямила з нього ні слова.)

— Думки в голові аж рояться, а які саме — не доберу! Одне ясно: хтось когось тут уколошкав…

— Ой! — спохопилася вона раптом і скочила на ноги. — Треба поквапитись, бо ще доведеться вертати назад, так нічого й не побачивши! Для початку зазирнемо в сад!

Вона миттю вискочила з кімнати і збігла по сходах. «Якщо можна назвати бігом, — подумала Аліса, — мій новий спосіб швидкісного спуску». Вона лише пальцями торкалася поручнів, не торкаючись ногами сходів: так пропливла вона через передпокій і так випливла б за двері, якби вчасно не схопилася за одвірок. Від затяжної плавби в повітрі запаморочилася голова, й Аліса майже зраділа, знову ступивши на землю.

Читати далі