Петро Конашевич Сагайдачний

Петро Конашевич Сагайдачний - Леонід Тома

Жанр: Історія, Історія України, Біографії

Правовласник: Фоліо

Дата першої публікації: 2012

Петро Конашевич Сагайдачний (1570—1622) увійшов в історію як один з найвизначніших козацьких гетьманів Війська Запорозького, видатний полководець, державний діяч, дипломат, захисник української культури і духовності. Завдяки його діяльності козацьке військо перетворилося на регулярне військове формування. Перемоги Сагайдачного в походах до Криму і Туреччини сприяли зростанню міжнародного значення українського козацтва. Визначну роль відігравав гетьман і в Хотинській війні 1620—1621 років. Під час Хотинської битви Сагайдачний очолював 40-тисячне козацьке військо. Перемога в ній зупинила наступ Османської імперії на Європу. І в цьому неперевершена заслуга Петра Конашевича Сагайдачного — звитяжного лицаря, котрий завжди був «готовий ойчизні служити, за вольность її і свій живот положити».

Анотація

Петро Конашевич Сагайдачний (1570—1622) увійшов в історію як один з найвизначніших козацьких гетьманів Війська Запорозького, видатний полководець, державний діяч, дипломат, захисник української культури і духовності. Завдяки його діяльності козацьке військо перетворилося на регулярне військове формування. Перемоги Сагайдачного в походах до Криму і Туреччини сприяли зростанню міжнародного значення українського козацтва. Визначну роль відігравав гетьман і в Хотинській війні 1620—1621 років. Під час Хотинської битви Сагайдачний очолював 40-тисячне козацьке військо. Перемога в ній зупинила наступ Османської імперії на Європу. І в цьому неперевершена заслуга Петра Конашевича Сагайдачного — звитяжного лицаря, котрий завжди був «готовий ойчизні служити, за вольность її і свій живот положити».

Леонід Тома

Петро Конашевич Сагайдачний

ВІД ВИДАВНИЦТВА

Українська пісня, як своєрідний історичний літопис, назавжди зафіксувала ім’я Петра Конашевича Сагайдачного як гетьмана «необачного», що «проміняв жінку на тютюн та люльку». Пісня вихваляє лицарські чесноти гетьмана, робить із нього типового запорозького воєводу, що зневажив спокуси домашнього затишку заради прихильності до воєнних походів та табірного життя: «Мені з жінкою не возиться, а тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться».

Проте справжній Сагайдачний був зовсім не таким, як змальовано його в піснях. Цей «необачний» лицар поєднував у собі звитяжність із розважливістю, хист полководця — з обдарованістю політика. Він вправно керував Запорозьким Військом, але аж ніяк не був в особистому житті прихильником запорозького способу життя, людиною, що цілковито зосереджена на війні. Війна для Сагайдачного була насамперед продовженням політики. А чим же тоді була для нього політика?

Аби відповісти на це запитання, слід розглянути життя Сагайдачного в контексті епохи. Народжений приблизно у 1570 році, він був сучасником таких подій, як іспано-нідерландські війни, релігійні війни у Франції, Московська смута. Йому був рік, коли в битві при Лепанто об’єднані сили християнських держав завдали тяжкого удару Османській імперії, 17 років — коли загинула «Непереможна армада», 20 — коли розпочалася російсько-шведська війна, 26 — коли була укладена Берестейська унія, яка мала б поєднати православних та католиків Речі Посполитої, а насправді тільки поглибила між ними розкол. У рік його народження Іван Грозний знищив Новгород, у рік його повноліття було страчено Марію Стюарт, у рік смерті — до керма великої політики став кардинал Рішельє. Ось які події позначали тло епохи, а з-поміж історичних її портретів бачимо і портрет Сагайдачного.

За його життя змінилися династії в Англії та Франції, у Росії династії змінювалися двічі, в Європі йшла Тридцятирічна війна, в Османській імперії сталося кілька переворотів, у Китаї прийшла до влади династія Цін, Японія на триста років замкнула свої терени для іноземців, у Південній Америці придушили останню індіанську державу, а в Північній Америці переселенці заснували Плімутську колонію, з якої згодом виростуть Сполучені Штати. Відлуння всіх подій долітало й до українських земель, бо тоді, на зламі XVI—XVII століть, весь світ вирував шаленими змінами, кінчалося те, що нині зветься Середньовіччям, починався Новий час.

Річ Посполита хоч і була тоді периферією Європи, проте її «фронтирне» становище робило її важливою периферією. Османська імперія прагнула цілковитого контролю над Чорним морем, Московське царство оспорювало ці претензії, водночас змагаючись із Литвою та Швецією за вихід до Балтики, і саме в Україні, на межі з Диким Полем, у постійному протистоянні нападам татар з одного боку та експансії польської Корони з іншого, вигартувалась така сила, як Запорозька Січ.

І не хто інший, як Сагайдачний перетворив цю силу, буйну та невпорядковану, на чинник великої політики. Ось у чому полягає його найбільша заслуга перед Україною, його найбільше досягнення як політика й державотворця.

Діяльність Сагайдачного — це перша реальна спроба відродити державність України після княжих часів. Якби не його передчасна смерть, можливо, ще перед Хмельницьким Україна могла б увійти в коло європейських державних народів. У політичній боротьбі він уміло грав як на популістських гаслах із запорожцями й низовим козацтвом, так і на струнах шанолюбства, коли мав справу з реєстровим козацтвом, шляхтою та старшиною. Він безжально розправлявся з політичними супротивниками, такими, наприклад, як Неродич-Бородавка; жорстоко карав за порушення військової дисципліни, вчинив криваву різанину в декількох російських містах, аби зламати моральний дух московського війська, але без жодних коливань проголошував себе захисником Церкви, вів переговори з московським царем, із яким щойно воював, пропонуючи йому вірність тих самих козаків, які ще два роки тому обступали Москву.

Такі політичні курбети були властиві більшості тодішніх діячів. Сагайдачний був у своїх найгірших проявах не гірший за ту більшість, утім у найкращих — постає як людина великої шляхетності та щирого благочестя.

Переходячи від цієї передмови до власне життєпису Сагайдачного, слід завважити, що перед будь-яким біографом Петра Конашевича постає передусім проблема джерел — їх обмаль, надто коли йдеться про ранні роки гетьмана. Тому цю книгу побудовано як своєрідний портрет на тлі епохи, дуже бурхливої і через те дуже цікавої. А портрет можна створити, або змалювавши саму людину, або змалювавши все довкола неї, утворивши своєрідний силует. Брак відомостей про самого Сагайдачного можна компенсувати висвітленням середовища, у якому він існував, утворюючи таким чином етюди «Сагайдачний і Острозька академія», «Сагайдачний і Січ», «Сагайдачний і Київcьке братство», аби поєднати все врешті-решт у великому полотні «Сагайдачний і Україна».

У ВИРІ ТВОРЕННЯ

Плем’я те із насіння іде Іафета,

Що батьківського з Симом ховає секрета.

За Олега Роського монархи гуляли

І по морю човнами Царград штурмували,

Їхні предки із роським монархом хрестились —

З Володимиром, — стійко у вірі лишились

І ту віру несхитно тримають, статечно,

Бо за неї вмирати готові конечно.

У тім війську стрічали і князя, і пана,

Не одного з них мали провідцю-гетьмана.

І Петро Конашевич гетьманив на славу,

Його лицарство знають усюди по праву.

З «Віршів на жалісний погреб гетьмана Сагайдачного»

Появу на історичній арені великої людини можна назвати грою долі, а можна — об’єктивними законами історії, згідно з якими народ, що визначає своє історичне обличчя, висуває вождя, виразника своїх інтересів. Саме так з’явився в бурхливому вирі творення Петро Конашевич Сагайдачний, якому судилося змінити хід історії, дати шанс рідному народові вийти на авансцену європейських змагань. Про цей вир творення нового етносу чудово висловився в історичній праці «Погляд на складання Малоросії» М. В. Гоголь, предки якого (полковник Остап Гоголь) долучилися до цих подій: «І ось південна Росія, під могутнім покровительством литовських князів, зовсім відділилась від північної. Будь-який зв’язок розірвався; постали дві держави, які називались одним іменем — Руссю, одна під татарським ярмом, друга під одним скіпетром з литовцями. Але вже зносин між ними не було. Інші закони, інші звичаї, інші подвиги, інша мета, інші зв’язки склали на певний час два зовсім відмінні характери».

Аби зрозуміти непростий характер українсько-польських та литовсько-українських відносин, треба ретроспективно оглянути історію руську (українську) та історію Польщі й Литви.

За рік до народження Сагайдачного, у 1569 році, була укладена Люблінська унія. Віднині династичний союз між Польським королівством та Литвою переходив у повне об’єднання двох держав під назвою Річ Посполита (тобто Республіка). Від самого заснування цієї держави в ній існували внутрішні суперечності, які згодом вилились у козацькі війни й спричинилися до її занепаду та розподілу.

Литовська династія Ягеллонів, яка заволоділа короною Польщі через династійний шлюб князя Ягайла та королеви Ядвіги, схилялася до польського способу життя та католицької конфесії. Городельський привілей 1413 року надавав рівні з поляками права тільки шляхті й магнатам католицького віросповідання. В осередку православної шляхти через це посилювалися промосковські симпатії. До того ж польський сейм (шляхетський парламент) мав на короля більше впливу, ніж литовський.

Це посилювало промосковський рух у Великому князівстві Литовському. Декілька магнатів разом відійшли під руку царя московського. Півзаходи нічого не дали — і зрештою Сигізмунд II Август змушений був піти на скасування Городельських привілеїв, зрівнявши в правах усю шляхту християнської віри. Водночас він прийняв у новій редакції Литовcький статут — «Права писаные даны панству Великому князьству Литовскому, Русскому, Жомойтскому и иных через наяснейшего пана Жикгимонта, з Божее милости короля Польского, великого князя Литовского, Русского, Прусского, Жомойтского, Мазовецкого и иных».

Усі ці акти були підготовкою до Люблінської унії. Низова шляхта широко вітала цю Унію, яка забезпечувала їй рівність у правах зі шляхтою польською, а магнати литовські, навпаки, вбачали в ній загрозу своїй автономії та своїм широким привілеям (наприклад, судовим).

Люблінський сейм, на якому з’ясовувалися правові засади Унії, йшов не гладко. Литовська опозиція та впертість польського сейму не раз ставили під загрозу саму можливість здійснення Унії, тому король доклав багато зусиль, аби перетягнути на свій бік українських магнатів. За допомогою Волинського привілею йому це вдалося, а вже з поради українських магнатів він приєднав до Корони й Київські землі. Таким чином він добився необхідної більшості голосів, якою і проголосили Унію.

Отже, українська шляхта покладала на Річ Посполиту великі сподівання, і з першого погляду могло здатися, що ці сподівання мають справдитися. Волинський привілей надавав українським землям у складі Речі Посполитої широку автономію, хоч і не визнавав Україну рівним суб’єктом цієї феодальної федерації, якими були Польща та Литва. Згідно з Люблінським актом, зберігалися кордони всіх повітів України, головним органом влади був місцевий сеймик, який посилав делегатів на загальні сейми. Сеймик мав владу вирішувати всі локальні питання, аж до внесення змін до Статуту. Українська шляхта, зрівняна у правах зі шляхтою коронною, зберігала при тому місцеві права та вольності, наприклад, виняткове право на зайняття посад у місцевих органах влади. До того ж Люблінський сейм підтвердив рівноправність православних і католиків.

Так Україна вперше виступила на політичній арені як самостійна територіально-правова одиниця. Відтепер Велике князівство Литовське та Корона перебували в нерівноважному стані: прихильність українських магнатів та шляхти могла посилити в політичній боротьбі ту чи іншу сторону.

Але при укладенні Люблінської унії українські магнати не врахували деяких моментів.

По-перше, згідно з польськими законами, католицьке духовенство прирівнювалося до шляхти за своїми правами, а у Литовському статуті православне духовенство, за винятком єпископату, належало до тяглої страти. По-друге, польської шляхти було значно більше, ніж української. По-третє, була ще одна соціальна страта, правовий статус якої залишався невизначеним: козацтво. Польсько-литовський уряд навіть не знав, куди віднести цю верству. Козаків України з їх незалежним устроєм і виборним началом не можна було зарахувати ні до шляхетства, ні до міщанства, ні тим більше до хлопів.

Ось такий стан речей панував на українських землях у той час, коли Сагайдачний тільки народився, а князь Костянтин Острозький помер.

Такі міста, як Самбір, де народився Петро Сагайдачний, та Острог, де він навчався, відігравали важливу роль в інтеграції українських земель. Їхній розвиток регулювався системою норм, відомих як магдебурзьке право, що перейшло в Україну з часів Литовської держави і видавалося статутними грамотами великих князів литовських. Існував орган місцевого самоуправління — магістрат. Управління містом здійснював магістрат, що складався з війта, бургомістрів, двох колегій, кількох радників та засідателів-лавників. До компетенції магістрату входили справи міської адміністрації, господарства, фінансів, суду.

Замок-фортеця Дубно, де проводив більшу частину свого часу Костянтин Острозький, був потужним культурно-релігійним осередком. У цей період тут перебувають три відомі діячі української культури — Іов Почаївський, Віталій Дубенський та Касіян Сакович — саме той Касіян Сакович, який згодом стане впливовим діячем культурно-релігійного ренесансу в Києві та напише знамениті вірші «На жалісний погреб Петра Конашевича Сагайдачного». Тоді ж відвідують місто і знамениті полемісти Іван Вишенський та Мелетій Смотрицький. Іов Почаївський став організатором славетного монастиря на Почаївській горі.

Саме в цей час у Дубні був написаний один із популярних творів того періоду «Діоптра», укладачем та автором якого був отець Віталій. Він належав до освічених людей свого часу, знав кілька мов. У книзі «Діоптра, тобто дзеркало, або відображення правдиве людського життя у світі» цей священик вмістив загально-філософські та етичні роздуми і вислови, власні та перекладені з грецької та латинської мов. Видання було здійснено староукраїнською книжною мовою з відчутною старослов’янською основою. У прозовий текст отець Віталій вводив власні віршовані рядки і увійшов в історію літератури як перший в Україні майстер афористичної поезії.

Блажен, хто на марнотне ніяк на вповає

Та добреє він діло закінчити жадає.

Такого злопригоди не можуть ухопити,

Читати далі