Джури-характерники

Володимир Рутківський отримав Шевченківську премію 2012 року за свою трилогію «Джури». Це справді культова сучасні українська дитяча література. Володимир Рутківський зобразив зовсім не хрестоматійних козаків. Вони не припалі пилом історії та минулого, а навпаки — дуже живі. До того ж, письменник відновлює трохи забуті історії про козаків-характерників, тобто про таких собі бойових чаклунів. До речі, козаки-характерники 2012 року прозвучали і в іншому новому мистецькому творі: у новому фільмі Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», де український характерник 20 століття Іван Додока не просто переміг ворогів, але й став вождем племені індіанців. Одним словом, «Джури» Володимира Рутківського — чудова нагода поринути в яскравий світ небанальних пригод.

Анотація

«Джури-характерники» — друга книга захоплюючої історичної трилогії провідного сучасного українського письменника Володимира Рутківського. У новому гостросюжетному романі читачі зустрінуться зі своїми улюбленими героями з попереднього роману «Джури козака Швайки» — юним характерником Саньком та його вірним другом Грициком. Хлопці підросли, змужніли, і тепер нарівні з дорослими козаками беруть участь у військових виправах. У романі з’являється ще один відчайдушний герой — маленький характерник Телесик зі своєю дитячою ватагою. А небезпека й надалі чигає на кожному кроці…


Володимир Рутківський

Джури-характерники

 

 

 

 

ХТО ТИ, КАРАЧОБАНЕ?

Березень 1492 року

 

Шаблі викрешували іскри, коні гризлися межи собою і люто іржали, а їхні хазяї усе завзятіше налітали один на одного.

Басман-бек покладався на хитрість, Селім Карачобан — на спритність. І обидва — на силу.

Обабіч змагалися інші нукери[1]. Поміж них був і Карачобанів слуга, проворний мускулистий юнак. Так уже повелося у справжніх батирів[2] — щодня вправлятися у двобоях, адже без вправної руки навряд чи вдасться вистояти у частих сутичках на порубіжжі. Це знали всі — і прості чауші[3], і могутні нукери, і поважні мурзи та беки[4].

Басман-бек широко посміхався: щойно він відбив блискавичний політ шаблі супротивника згори, а той, своєю чергою, легко перехопив такий же несподіваний удар збоку. Ні, що там не кажи, а все ж приємно стати на прю із рівним собі, навіть коли той і не охоронець-тургауд кримського хана Манглі-Гірея, хай продовжаться його роки!

Чи не все своє свідоме життя він, Басман-бек, провів у походах. Бував у славетній Порті і на Кавказі, бився в Персії та Візантії. Перемагав у двобоях з десятками найвправніших бійців. Але таких, як цей Карачобан, можна полічити на пальцях однієї руки.

Бач, який спритник: не дає навіть розмахнутися як слід! Це вже не вперше він, Басман-бек, збирається занести свою шаблю високо над головою, щоб з усієї душі опустити її на супротивника, проте Карачобан у відповідь блискавично тицяє, наче списом, своєю шаблею просто в лице. І тоді вже не до замаху — тут хоч би встигнути відвести вбік зброю супротивника.

І ятаганом цей Карачобан володіє не згірше від найкращого яничарина. І ножем вціляє на відстані в двадцять кроків. У цьому він, Басман-бек, уже не раз пересвідчувався протягом їхнього майже шестирічного знайомства. Тоді Карачобан зробив йому, новоспеченому сотникові, перший дарунок — чудовий ятаган. При цьому запевнив, ніби ця коштовна зброя — віддяка купців, чиї каравани він, Карачобан, час від часу супроводжує до Великої Орди. Проте Басман-бек має всі підстави підозрювати, що дорогий Селім-джан[5] має стосунок не тільки до Великої Орди…

Про Селімове дитинство та молоді літа Басман-бек знає майже все. Ще немовлям захопили його татарські кайсаки[6], щоб продати потім у Криму. Але було те немовля таке хирляве, що вони покинули його в степу, навіть не стявши голови. Не варто заради такої нікчеми й шаблю здіймати — і так доклюють його ворони та орлани. Проте вже конаюче хлоп’я знайшов один з татарських чабанів з-над річки Самари — виходив його і поставив на ноги. Від чабана Селім Карачобан потрапив на службу до кримського хана, де навчався військової справи, потім пробував щастя у війську турецького султана. До речі, вони в одному тумені[7] билися проти римлян. В останній сутичці Селіма важко поранили. І хоча невдовзі він одужав, проте до війська так і не повернувся, вирішив натомість супроводжувати каравани. І не було провідника надійнішого за нього.

Проте для Басман-бека, який мусив знати геть усе про кожного підданця кримського хана, залишалася незрозумілою одна обставина: тільки-но Селім допроваджував караван до місця призначення — одразу ж кудись щезав, наче й на світ не з’являвся. Вивідники увесь час губили його сліди. І хоч як уже за ним стежили, хоч як перевіряли — щезав, і все. Чи то у Велику Орду, чи в саму Порту, чи, не доведи Аллах, в Урусію або Польщу. Тож піддавати його тортурам, аби зізнався кому служить, було вельми небезпечно.

Крихітній державі, що танцює на задніх лапках перед державами великими, не прийнято карати їхніх вивідників. Бо в такому випадку може злетіти голова його, Басман-бека. А от коли цей Селім уруський, чи, як кажуть поза степом, український, вивідник?… Думав Басман-бек і про це.

 

 

Ще й досі стоїть перед очима, як вони тортурували одного уруса, запідозреного в спробі заколоту. Тоді він, Басман-бек, стояв поруч і примовляв: скажи, хто між вас головний заколотник — і будеш вільний. Проте мовчав клятий заколотник, лише стогнав, коли йому тріщали кості. Мовчав і Карачобан. Не видали вони бодай словом чи поглядом, що знають одне одного. А на другий день Басман-бек звелів заарештувати Карачобана і заявив йому, що урус таки не витримав тортур і зізнався, що саме Карачобан стоїть на чолі уруського заколоту. На те Карачобан тільки презирливо осміхнувся і навіть не скористався нагодою втекти. Ту нагоду йому спеціально підлаштували. Тож тепер не виникало ані найменших сумнівів, що Карачобан не має жодного стосунку до спроби уруського заколоту, про який час від часу подейкують.

Можливо, Карачобан просто ватажок якоїсь зграї розбишак — кайсаків, що промишляють у безмежних степах від Дніпра до Каспію. А втомившись кайсакувати, повертається до Криму і насолоджується всіма розкошами тутешнього життя. Але й тут хапати його за кайсацтво теж якось незручно, бо тоді чи не половині славних татарських відчайдухів-нукерів треба відрубувати руку. А Карачобан уже довів, що його рука вартує більше, ніж десяток найкращих ятаганів.

То хто ж ти, Карачобане, насправді? З якого боку до тебе підступитися?… Нараз Басман-бек отримав такий удар, що на мить затерпла рука. Подумки вилаявся: не треба ширяти в думках, коли б’єшся з таким спритником!

 

 

А що, коли на ньому випробувати новий спосіб, якого нещодавно навчили його турецькі яничари[8]? А ті запозичили його, здається, у римських готів чи навіть у литвинів з урусами. Називається «удар смерті». Отак — навскоси від плеча до самого сідла. Супротивник розвалюється надвоє, мов зліплений з сирої глини. Яничари клялися, що страшнішого видовища бути не може…

Отож тримайся, Карачобане!

Нараз обличчя Басман-бека спотворила гримаса розчарування й болю: Карачобан зустрів удар як щось дуже звичне. Ба навіть більше! — він якось так крутонув своєю зброєю, що шабля Басман-бека ледь не вилетіла йому з рук. Схоже, знає хитрий гяур[9] про цей удар! А тоді зринає питаннячко: звідкіля він про нього довідався: від яничарів, готів, чи, може, від урусів українців з литвинами?

— З радістю бачив би тебе в своїй сотні, Селім-джан, — сказав Басман-бек, переборюючи бажання потерти руку.

— Я б теж залюбки послужив тобі, якби був літ на десять молодший, — всміхнувся Карачобан. — Проте сам знаєш, що нукерська служба не дає прибутків.

Басман-бек хитнув головою і знову підняв шаблю. Атож, нукерська служба цікава, коли тобі сімнадцять — двадцять. А далі… У кожного й сім’я з’являється, і діти, та й дах над головою теж не завадив би. Тому кожен крутиться як може. І якщо добре подумати, то й він, Басман-бек, теж не виняток.

— А якої ти думки про Саїда-мурзу? — відбивши черговий удар, запитав він у Карачобана.

Карачобан опустив шаблю, і Басман-ага мимоволі втішився: його рука вже давно потребувала перепочинку.

Читати далі