Вбивство Симона Петлюри

Дослідження істориків Дмитра Табачника та Віктора Вороніна присвячене одному з найбільш резонансних політичних замахів ХХ сторіччя — вбивству колишнього голови Директорії УНР Симона Петлюри. Воно досі викликає суперечки: чи був убивця головного отамана Шолом Шварцбард месником-одинаком, чи за ним стояли радянські спецслужби? Залучаючи велику кількість архівних документів, свідчень сучасників подій, праць зарубіжних та діаспорних істориків, автори ретельно аналізують різні версії щодо терористичного акту, судовий процес, який став одним із найвідоміших в історії права, а також безпосередньо пов’язане з ним питання про відповідальність петлюрівського уряду за масові єврейські погроми.

Анотація

Дослідження істориків Дмитра Табачника та Віктора Вороніна присвячене одному з найбільш резонансних політичних замахів ХХ сторіччя — вбивству колишнього голови Директорії УНР Симона Петлюри. Воно досі викликає суперечки: чи був убивця головного отамана Шолом Шварцбард месником-одинаком, чи за ним стояли радянські спецслужби? Залучаючи велику кількість архівних документів, свідчень сучасників подій, праць зарубіжних та діаспорних істориків, автори ретельно аналізують різні версії щодо терористичного акту, судовий процес, який став одним із найвідоміших в історії права, а також безпосередньо пов’язане з ним питання про відповідальність петлюрівського уряду за масові єврейські погроми.

Дмитро Taбaчник, Bіктор Bopoнiн

Вбивство Симона Петлюри

Следом за синей дивизией волчьей побежкой прошел на померзших лошадях курень Козыря-Лешко, проплясала какая-то кухня... потом исчезло все, как будто никогда и не было. Остался только стынущий труп еврея в черном у входа на мост, да утоптанные хлопья сена, да конский навоз.

И только труп и свидетельствовал, что Пэтурра не миф, что он действительно был... Дзынь... Трень... гитара, турок... кованый на Бронной фонарь... девичьи косы, метущие снег, огнестрельные раны, звериный вой в ночи, мороз... Значит, было.

Он, Гриць, до работы...

В Гриця порваны чоботы...

А зачем оно было? Никто не скажет. Заплатит ли кто-нибудь за кровь?

Нет. Никто.

Просто растает снег, взойдет зеленая украинская трава, заплетет землю... выйдут пышные всходы... задрожит зной над полями, и крови не останется и следов. Дешева кровь на червонных полях, и никто выкупать ее не будет.

Никто.

М. Булгаков «Белая гвардия»

TEMPORIS FILIA VERITAS

Давньоримський поет і оратор Квінт Горацій Флакк у I ст. до н. е. у відомій філософській поемі «Пам’ятник», оцінюючи бурхливу цезаріанську епоху в історії Риму, стверджував: «Temporis filia veritas», що означає «Істина — це донька часу». І вже тоді сучасники намагалися з ним сперечатися. Видатний політичний діяч, консул Римської республіки, полководець і літератор Теренцій Варрон рішуче висловив свою позицію іншим крилатим виразом: «Verіtas odium parit» — «Істина породжує ненависть».

І все ж у словах великого Горація, здається, більше правоти й мудрості. Адже звичайно лише з відстані часу істина стає помітнішою, очевиднішою, аксіоматичнішою як у політиці, так і в науці. Адже в оцінці подій та осіб минулого, у вивченні суперечливих і складних або болісних чи оповитих туманом забуття сторінок нашої історії справжні пошуки істини інколи вможливлені тільки через кілька десятиліть, коли хоча б частково вгамовуються пристрасті, коли йдуть у небуття зацікавлені свідки й учасники пам’ятних подій, коли особисті враження стають лише сторінками архівних текстів. Пошук остаточної історичної істини, яка аж ніяк не повинна «породжувати ненависть», твереза, незаангажована оцінка дій, звитяг, помилок державних діячів минулого, безумовно, необхідні сьогодні нам, нащадкам слави й сорому поколінь увчорашніх, бо цікавість до свого минулого, рівень пізнання його, бажання не просто знати, а й відчувати течію історії своєї Батьківщини — це дуже чутливий, точний і, як правило, безпомилковий барометр, що визначає ступінь культурності, цивілізованості й етнічності будь-якого народу. Адже невипадково визначний американський філософ Джордж Сантаяна вважав, що ті, хто не пам’ятають своєї історії, приречені на її по- вторення.

Про події минулого, хоч якими б неприємними вони були за сьогоднішнього сприйняття й світогляду, ми маємо знати, щоб розуміти, чому ті або ті процеси в суспільстві йдуть саме так, а не інакше, щоб не помилятися в сьогоденні та прогнозувати майбутнє. У цій книзі йтиметься саме про таку подію, про день, який сколихнув усю Європу, на кілька місяців прикував найпильнішу увагу кореспондентів найбільших континентальних й заокеанських газет у європейських столицях та змусив світ оцінити надзвичайно складну філософську дилему злочину й покарання...

ПІДСТУПНЕ ВБИВСТВО ЧИ БАТІГ БОЖИЙ?

Париж, ніжно-теплий, сонячний травень 1926-го р. І бездонна блакить кришталево-прозорого неба, і омита першими щедрими весняними дощами, смарагдово-мереживна зелень бульварів, що буяли кожною кроною, і гострі шабельки молодої трави випещених газонів, і біло-рожеве кипіння садів робили весняну столицю Франції втричі прекраснішою. Париж ожив після зими. Париж був сповнений посмішок, квітів, надій, кохання й розваг. Париж радів сонцю, весні, чудовій погоді...

Той день — 25 травня — був теплим, але ще не спекотним. На широких бульварах, як завжди, юрмилося та штовхалося чимало людей. Та неподалік знаменитого кладовища Пер-Лашез, на вузьких і затишних вулицях, укритих бруківкою, у пообідній час панувала тиша.

Невисокий блідуватий чоловік, на вигляд — років п’ятдесяти, у скромному сірому костюмі, вийшовши після обіду з ресторану Шартьє, спокійною, прогулянковою ходою йшов тротуаром правою стороною вулиці Расіна. «Емігрант чи безробітний? — мабуть, ліниво подумала бабуся-консьєржка, яка грілася на сонечку біля масивної брами. — Ні, точно емігрант, бо безробітний мав би бути завжди брудним і нахабним, а цей — охайний і сумний...» Дійсно, неквапливість у робочий — близько 2-ї години дня — час, немодний одяг та черевики, трохи квола, нібито розсіяна, хода людини, яка нікуди особливо не поспішає, безпомилково виказували в ньому або скромного провінціала, або емігранта, адже численні службовці в цей час ще знаходилися в своїх конторах, банках і департаментах, справжньому ж парижанинові не пасував трохи мішкуватий піджак, а заможному туристові чи безтурботному столичному рантьє не личив досить скромний костюм. За кілька метрів від рогу вулиці Расіна і знаменитого студентського бульвару Сен-Мішель перехожий зупинився біля столика з книгами книгарні Жильбер, погортав кілька томиків. За деякий час він відірвався від виставлених книжок, повернувся, пильно й сторожко вдивляючись в обличчя незнайомця, який рішуче прямував йому назустріч вулицею з протилежного тротуару, потім неуважно, швидше машинально, глянув на годинник. Стрілки показували 14 годину 10 хвилин. Незнайомець, одягнений в робочу білу сорочку, без шапки, наближався. Ще кілька кроків, ще крок — і перехожі побачили, як він вихопив із кишені револьвер... Один по одному загриміли постріли... На чисто вимитому тротуарі розпливалися бордово-гарячі, ніби густі, плями крові... А вже о 14.15 два поліцейських-ажана вели смертельно блідого вбивцю до комісаріату, міцно скрутивши йому руки. Приблизно так виглядала сцена вуличного вбивства за словами очевидців, яких негайно запитали паризькі журналісти.

Увечері всі паризькі газети рознесли по світу сенсаційну новину: 25 травня 1926 р. на розі вулиці Расіна та бульвару Сен-Мішель у центрі Парижа о 14 годині 12 хвилин застрелено колишнього голову української Директорії та головного отамана всіх військ УНР Симона Васильовича Петлюру. Ранкові випуски більшості паризьких і великих європейських газет подавали про вбивство на вулиці Расіна вже більш докладну інформацію — короткі нотатки з біографії Петлюри, опис його діянь і політичної кар’єри, яка обірвалася на 47-му році життя, повідомлялося також, що затримано терориста. Ним виявився мешканець Парижа, власник невеличкої крамниці годинників і майстер-годинникар, французький громадянин Самюель (Шолом) Шварцбард — нібито колишній уродженець і житель Південної України. Інші газети наполягали, що він родом із Смоленська. Поліцейські офіційно повідомили, що розпочато слідство, хід якого контролюватиме особисто префект Парижа і начальник управління кримінальної поліції.

До речі, ім’я та прізвище терориста різними авторами та в різних джерелах подають по-різному: Шолом Шварцбард (саме таке ім’я йому дали при народженні), Шулим Шварцбард, Самуїл Шварцбард, Шолем-Шмуел Шварцборд тощо, що пов’язано з різним написанням у російських, австро-угорських, французьких документах (на судовому процесі обвинувачений проходив як Самюель Шварцбард).

Уже на суді терорист так описував убивство: «Коли я побачив, що він виходить із ресторану на вулиці Расіна, то подивився йому в обличчя і крикнув: «Пан Петлюра?» Я дуже боявся помилитися й убити невинну людину. Він мені нічого не відповів, але інстинктивно повернувся до мене. Після цього я вже був упевнений, що це Петлюра, і знову крикнув: «Захищайся, негіднику!» Він нічого не відповів і замахнувся на мене палкою. Тоді я випустив у нього одну по одній п’ять куль». (Швацбард стріляв і шостий раз, але револьвер дав осічку. — Авт.).

Убивця продовжував так: «Публіка, що знаходилася неподалік, страшенно злякалась і кинулася бігти. Я віддав револьвер поліцейському, котрий підійшов, а натовпу, який збігся, пояснив, що прикінчив убивцю. І все ж я сумнівався, Петлюру я вбив чи когось іншого? Із полегшенням зітхнув лише в комісаріаті, коли дізнався від поліцейського, що вбитий є насправді Петлюрою».

Дуже цікава з психологічної точки зору розповідь одного зі свідків пострілів Шварцбарда — викладача англійської мови англійця Реджинальда Сміта: «Я сорок років викладаю, сорок років дивлюся в очі людям. Я добрий фізіономіст. Я ніколи не помилявся. На бульварі Сен-Мішель я підскочив до містера Шварцбарда, і глянув йому в очі, і, глянувши, зрозумів: це не вбивця. Це суддя. Це батіг Божий!» До речі, містер Сміт був єдиним, хто не кинувся бігти, коли почалася стрілянина, а сміливо схопив убивцю за руку (коли вже Петлюра впав на землю) із криком: «Що ти наробив, негіднику!»

Далі англієць розповів: «Шварцбард, білий як полотно, по-шекспірівськи повільно та спокійно відповів мені: «Я вбив убивцю...». Коли я дізнався, що він помстився за погроми — а я знаю, який жах — ці погроми, — я відразу змінив тон і висловив йому співчуття. Звичайно, Шварцбард не винний. Будь-хто на його місці вчинив би так само. Людям, котрі заохочували погроми й ідеологічно надихали свої банди, не може бути ніякої пощади. До таких людей я відношу Петлюру».

Обвинувачений нічого про це не сказав (можливо, не пам’ятав), але як розповів один зі свідків вбивства, перед тим, як почати стріляти, Шварцбард нібито вигукнув на ідише: «Ір от фардинг а тейт!» («Ви заслужили смерть!»).

Із офіційного поліцейського протоколу й акта судово-медичної експертизи громадськості стало відомо, що після першої кулі, яка не була смертельною і влучила в праве плече, зробивши поверхову рану, Петлюра втратив рівновагу й упав на коліно, а потім звалився на тротуар. Шварцбард випустив ще п’ять куль у Петлюру, який лежав і ще намагався підвестися, — третій, четвертий і п’ятий постріли спричинили смертельні ушкодження внутрішніх органів, від яких поранений і загинув. Але загинув не на місці злочину, а приблизно за 35 хвилин після пострілів у невеликій монастирській клініці (туди його швидко відвезли на санітарному автомобілі), що знаходилася в кількох хвилинах їзди від вулиці Расіна. За деякий час будівлю клініки викупили прихильники Петлюри й відкрили там уніатську церкву.

Однак на суді адвокати сім’ї Петлюри й захисника Шварцбарда почали суперечку щодо характеру пострілів та акта експертизи. Урешті-решт адвокати загиблого зуміли довести (на основі порівняння зросту загиблого — 1 м 74 см, зросту вбивці — 1 м 65 см — та характеру кульових поранень), що експерти помилились і Петлюра впав лише після п’ятої кулі. Таким чином, вони, найімовірніше, хотіли переконати суд, що Шварцбард — герой-фронтовик, учасник двох воєн — дотримувався кодексу честі й ніколи не став би стріляти в людину, яка вже впала. Адвокат так висловився про свого підзахисного: «Він солдат і вміє стріляти».

Ще трохи доповнимо картину вбивства свідченнями інших людей. Деякі з них указували, що, падаючи, Петлюра щось вигукнув незрозумілою мовою, інші — що то просто був крик болю, якийсь свідок зазначив, що Петлюра вигукнув французькою «Допоможи мені, Боже!» (найменш імовірний варіант із огляду на рівень володіння загиблим французькою мовою). Поліцейський, який першим з’явився на місці вбивства, розповів, що Шварцбард не зробив ані найменшої спроби втекти, хоча зробити це було неважко, і відразу віддав у руки ажану револьвер. При цьому він сказав: «Знайте, що я вбив великого вбивцю».

Так відбулося вбивство Симона Петлюри, котре (як і процес над Шоломом Шварцбардом) лишається майже не відомою сторінкою історії хіба що для земляків убитого колишнього головного отамана та його вбивці. На Заході ж цьому питанню присвячений великий корпус полемічної літератури, написані фундаментальні наукові дослідження, ґрунтовні праці публіцистів, які аналізують і хід слідства, і судове слухання справи, і показання свідків, і змагання талановитих адвокатів.

Треба обов’язково відзначити, що вся західна література про вбивство Петлюри — і наукова, і популярна — чітко поділяється на дві категорії. До першої належать праці, написані прибічниками Петлюри, які вважають, що мав місце терористичний акт, підготований групою вбивць і ретельно спланований за вказівкою чи ОДПУ, чи Комінтерну. Другу становлять праці тих дослідників, учених, публіцистів, які твердо переконані, що Шварцбард — це вбивця-одинак, месник за знищених під час петлюрівських погромів в Україні рідних і близьких, що стріляв він із відчаю і керувався святим і праведним почуттям помсти.

Серед праць, що репрезентують перший, пропетлюрівський, напрям в історичній літературі, варто виділити студії кількох дослідників — це статті й книга сучасника та знайомого Петлюри, генерал-хорунжого армії УНР Миколи Шаповала «Про смерть Симона Петлюри», видана 1929 р. у Скрентоні, ґрунтовна монографія А. І. Яковліва «Паризька трагедія», видрукована в 1930 р. у Празі, та книга професора Василя Іваніса «Симон Петлюра — Президент України», що була опублікована 1952 р. у Торонто, а також дослідження західних істориків українського походження, які з’явилися вже в 1970-х рр. — Бориса Марченка, Юрія Кульчицького, Зиновія Соколюка, Матвія Стахіва та ін. Чимало цікавих фактів містить і дослідження Михайла Середи, присвячене політичним аспектам бурхливої історії отаманщини в Україні в 1918 — 1921 роках.

Опоненти цієї точки зору на питання про вбивство Петлюри та подальший судовий розгляд справи (у тому числі — французькі історики) також мають чимало наукових праць на цю тему. І перші такі розвідки з’явилися ще в 1920-х рр. Перелік цей відкриває досить велика за обсягом та унікальна за наведеним фактажем книжка відомого французького адвоката й публіциста Анрі Торреса «Процес про погроми», видана в 1928 р. у Парижі. Унікальність цієї праці насамперед у тому, що її автор був на цьому процесі захисником Шварцбарда і як ніхто інший знав усі документи справи. Серед досліджень антипетлюрівського напрямку слід назвати також роботи відомих істориків, професорів Шимона Дубнова й Алана Дерюша, видані в 1950 — 1960-х рр., а також працю сучасного американського історика Юрія Фінкельштайна.

Але квінтесенцією цих поглядів слід уважати велику, на півтисячі сторінок, монографію історика Саула Фрідмана, видану у Нью- Йорку в 1976 р., сама назва якої — «Погромник. Убивство Симона Петлюри» — свідчить про позицію автора. Ґрунтовністю своєї джерельної бази й великою кількістю цитованих документів ця книжка на деякий час припинила дискусію і змусила ще раз пильно придивитися до паризького процесу 1926 — 1927 років.

Чимало цікавих документів і свідчень, що безпосередньо стосуються злочину (чи звитяги?) Шварцбарда, зберігаються в архівах і бібліотеці Інституту єврейських студій у Нью-Йорку, у фонді, який має назву «Архів Чериковера», та в паризькій бібліотеці імені Симона Петлюри.

Тож, будучи знайомими з гострополемічною літературою про вбивство колишнього глави Директорії, інші документи, що проливають світло на процес над Шварцбардом, і маючи можливість познайомитися безпосередньо із судовими матеріалами гучного процесу та іншими архівними матеріалами, ми б хотіли об’єктивно розповісти, як драматично й напружено проходили в 1926 — 1927 рр. слідство у справі про вбивство Симона Петлюри та судовий процес над Шоломом Шварцбардом.

Читати далі