Чигиринські походи

Чигиринські походи - Юрій Сорока

Жанр: Історія, Історія України

Правовласник: Фоліо

Дата першої публікації: 2012

Походи турецької армії та її союзників на Правобережжя і до Чигирина, а також битви, які відбулися в межах тієї операції османського війська, ді­стали назву Чигиринських походів 1677—1678 років. Турецький султан Магомет ІV, вважаючи Правобережну Україну своїм васальним володінням, мав намір закріпитися там і навіть піти далі — на Лівобережжя й з цією метою розпочав воєнну кампанію. Йому протистояло об’єднане козацько-московське військо гетьмана Івана Самойловича і князя Григорія Ромодановського. Бойові дії тривали упродовж двох років, й хоча Чигирин, зруйнований турками, довелося залишити, українсько-московська армія стримала наступ Оттоманської Порти й зірвала турецькі плани захоплення українських земель...

Анотація

Походи турецької армії та її союзників на Правобережжя і до Чигирина, а також битви, які відбулися в межах тієї операції османського війська, ді­стали назву Чигиринських походів 1677—1678 років.

Турецький султан Магомет ІV, вважаючи Правобережну Україну своїм васальним володінням, мав намір закріпитися там і навіть піти далі — на Лівобережжя й з цією метою розпочав воєнну кампанію. Йому протистояло об’єднане козацько-московське військо гетьмана Івана Самойловича і князя Григорія Ромодановського. Бойові дії тривали упродовж двох років, й хоча Чигирин, зруйнований турками, довелося залишити, українсько-московська армія стримала наступ Оттоманської Порти й зірвала турецькі плани захоплення українських земель...

Юрій Сорока

ЧИГИРИНСЬКІ ПОХОДИ

Пролог

Історія України XVII століття надзвичайно багата на події, які круто змінювали долю нашої батьківщини. Настільки круто, що навіть на початку ХХІ століття їхнє відлуння змушує нас знову і знову прискіпливо приглядатися до періоду, який у європейській історії став рубежем закінчення епохи Ренесансу і початку Нового часу. Серед тих подій особливо вирізняються козацькі повстання під проводом Марка Жмайла, Тараса Федоровича (Трясила), Павла Бута, Дмитра Гуні й Якова Остряниці, зрештою Хмельниччина, яка прокотилася, немов яскрава зоря по небосхилу, утворивши на мапі Європи нову державу — козацьку Гетьманщину. Ту Гетьманщину, яка з гордістю змогла заявити про себе малим і великим володарям Європи та Азії: я не провінція Речі Посполитої, я — Україна.

Але пам’ятає історія України протягом XVII сторіччя й такі сторінки, про які відомо значно менше, аніж про повстання козацьких ватажків та Національно-визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького. Майже всі ці події належать до періоду, що в сучасну історіографію увійшов під назвою Руїна, тобто до часів громадянської війни, яка розгорілася на теренах створеної Богданом Хмельницьким Гетьманщини одразу після смерті великого гетьмана і тривала, за оцінками деяких учених, до 1687 року. Цей період Руїни й досі залишається недостатньо вивченим, хоча слід зазначити, що в останні роки зроблено в цьому напрямку чимало. Дослідження та історичні розвідки сучасних учених, які, використовуючи джерела з архівів Речі Посполитої, Шведського королівства, Московського царства та Османської імперії, щораз вище підіймають завісу невідомості, даючи нам змогу зазирнути в минуле і по-новому оцінити деякі сторінки з історії України другої половини XVII сторіччя. Такими сторінками є походи турецької армії та її союзників на Правобережжя і до Чигирина, а також битви, які відбулися в межах тієї операції османського війська й дістали назву Чигиринські походи 1677—1678 років.

У цій книжці нами, на основі історичних джерел та робіт українських і закордонних вчених, зроблена спроба висвітлити Чигиринські походи, що, злившись із сірою стрічкою української Руїни, протягом тривалого часу залишалися поза увагою української історичної науки й освітлювалися головним чином російськими вченими. Ці походи, безперечно, заслуговують на те, щоб згадка про них жила в народній пам’яті не лише в Росії, де боротьбу армії воєводи Ромадановського проти турецької навали освітлювали під своїм кутом зору, а й у пам’яті українського народу.

Розкол України на Лівобережну і Правобережну. Руїна

Смерть Богдана Хмельницького 27 липня 1657 року стала для України трагічною подією. Несподівано для всіх зникла сильна рука, яка, створивши Козацьку республіку, тримала військову старшину в покорі, не даючи їй можливості розтягнути здобутки великого гетьмана на шматки. Гетьманування Івана Виговського і Юрія Хмельницького є, безперечно, цікавими епізодами з точки зору розуміння тих процесів, які призвели Україну до розколу, але в межах цього твору немає необхідності розглядати їх прискіпливо. Тож пропустимо ці фрагменти вітчизняної історії і перейдемо до подій, які спричинили розкол.

Як відомо, наступником Юрія Хмельницького на Правобережжі став Павло Тетеря-Моржковський. Рік народження першого гетьмана Правобережжя нам невідомий, однак відомо, що він був вихідцем з київської православної шляхти. У молоді роки Павло Тетеря навчався в Київській академії, після чого був членом Львівського Успенського братства. Достеменно відомо, що напередодні початку Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Тетеря перебував на посаді писаря міського суду у Володимирі-Волинському. Одразу після початку повстання в 1648 році Павло Тетеря перейшов на бік Хмельницького, згодом одружився з донькою гетьмана і вже за кілька років зміг стати однією з найбільш наближених до Хмельницького фігур у Генеральній канцелярії козацького війська. Ще з 1649 року Тетеря перебував на посаді полкового писаря Переяславського полку, а з 1653 року вже очолював полк. Саме Павло Тетеря, як згадується в документах тієї доби, у складі української делегації брав участь у підготовці Березневих статей 1654 року, проти яких виступила велика частина українського козацтва й духовенства. Продовжився злет політичної кар’єри Павла Тетері і після смерті Хмельницького. У 1657—1659 роках він перебував на посаді генерального писаря і проводив підготовку Гадяцької угоди та Слободищенського трактату.

Здобувши нарешті гетьманську булаву, Павло Тетеря повів політику дещо відмінну від тієї, яку проводив його попередник Юрій Хмельницький. Під час своєї діяльності на посаді гетьмана Тетеря цілковито спирався на підтримку короля Яна Казимира та польського уряду. На цій хвилі поляки, метою яких було приєднання до корони Лівобережної України, вирішили використати лояльність українського гетьмана для повалення на Лівобережжі прихильного до Московського царства режиму. І хоча нова війна несла нові біди народу України, Тетеря й не думав опиратися намірам польської влади. Натомість він швидко заручився підтримкою надзвичайно популярного в козацькому війську Івана Богуна, якого поляки задля участі в поході навіть погодилися відпустити з Мальброку, де той відбував ув’язнення вже два роки. Після того як Богун погодився очолити козацький корпус, гетьман Тетеря приєднав свої полки до польського війська і був готовий виконувати накази Яна Казимира. І досить скоро такі накази надійшли — знищуючи все на своєму шляху, козацько-польське військо вирушило до Дніпра, форсувало його і дійшло до Глухова, обложивши фортецю, що її утримували московські ратники і козаки Івана Брюховецького, про якого йтиметься нижче. Однак, слід зауважити, на цій ноті успіхи Яна Казимира і Павла Тетері закінчилися — здобути місто вони так і не змогли. Розпочався відступ, який досить скоро перетворився на панічну втечу. Саме завдяки невдалому походові на Лівобережжя позиція гетьмана Тетері захиталась остаточно. Щоправда, і до початку походу його становище в Україні було не надто міцним. Це відбулося, скоріш за все, з тієї причини, про яку вже було сказано, — надмірна лояльність до поляків, пануванню яких на теренах України настав кінець лише десять років тому. Тож поведінка поляків на українських землях у 1664 році, коли відбувся вищезгаданий похід на Лівобережжя, лише прискорила події, викликавши цілу низку народних повстань. А ще за рік до того почалося сходження на політичний олімп колишнього служки Богдана Хмельницького і майбутнього гетьмана Лівобережжя Івана Брюхов ецького.

У той час на Лівобережжі, як ніколи раніше, загострилися соціальні суперечності між козацькою черню, селянством і міщанством, з одного боку, та багатими козаками і військовою старшиною — з другого. Війна, що її принесли сюди Ян Казимир і Павло Тетеря, дала змогу демагогам, серед яких особливо відзначався саме Іван Брюховецький, висунутись із маси козацької черні і розпочати запеклу боротьбу за гетьманську владу. Тонко відчуваючи переваги моменту, Брюховецький позиціонував себе як захисник простого народу, а отже силою, яка б привела його на вершину лівобережного політичного олімпу, він обрав Запорозьку Січ, серед мешканців якої мав певну популярність ще від часів гетьманування Юрія Хмельницького. Що ж до особистих якостей Брюховецького, то тут маємо зауважити, що, на думку багатьох істориків, він більшою мірою вирізнявся хитрістю, честолюбством, егоїзмом та поверховим розумінням суспільного життя, аніж властивостями, що мають бути притаманні політичному й військовому діячеві. На Чорній раді, що відбулася під Ніжином у червні 1663 року, саме ці риси дали змогу колишньому служці Хмельницького посунути зі свого шляху інших претендентів на гетьманську булаву і бути обраним у гетьмани Лівобережної України. Залишається додати, що це було зроблено за підтримки московського війська, командири якого отримали вказівку піддержати Брюховецького і поквапилися чітко виконати царський наказ.

Одразу після обрання гетьманом Лівобережжя Іван Брюховецький почав діяти вкрай агресивно й жорстоко — прибрав зі свого шляху колишніх конкурентів на гетьманську булаву. Події розвивалися так стрімко, що багато хто з дослідників порівнює наслідки Чорної ради 1663 року зі своєрідною революцією в козацькому середовищі — Брюховецький, закріплюючи успіх, дав дозвіл бідноті грабувати й фізично знищувати представників заможного козацтва. У короткі строки всі ключові посади на Лівобережжі опинилися в руках прибічників нового гетьмана, за допомогою шабель яких він і зійшов на вершину владного олімпу.

Обрання Івана Брюховецького в гетьмани було для Лівобережної України подією не менш сумною, аніж смерть Богдана Хмельницького. З перших днів новий гетьман визначив пріоритети у власній «зовнішній політиці». Згідно з ними він ясно дав зрозуміти, що законним володарем України віднині вважається московський цар, а він як гетьман не претендує навіть на найменшу автономію від Москви і можливість проводити незалежну політику. У своєму сліпому поклонінні владі північного сусіда Брюховецький досягнув значних «вершин». Дійшло до того, що в обмін на будинок у Москві і одруження на боярській доньці Брюховецький почав називати себе «нижайшою підніжкою царської величності», а згодом підписав так звані Московські статті, котрі ще міцніше прив’язали Україну до майбутньої Російської імперії.

Отже, як бачимо, єдність української Гетьманщини з приходом до влади Тетері і Брюховецького опинилася під загрозою. Аналізуючи події, що відбулися протягом середини 60-х років XVII століття, навряд чи буде помилкою сказати, що дії як Брюховецького, так і Тетері відображали занепад політичного життя в Україні. І занепад цей, який, власне, й дістав назву «Руїна», мав надзвичайно згубні наслідки. Саме Тетеря і Брюховецький відмовилися від широких державницьких планів, характерних для Богдана Хмельницького та його уряду, і вели народ — один під владу московського царя, другий — під протекторат короля і шляхти. Розкол України, розпочатий під час Чорної ради, поглиблювався.

На фоні цього розколу Україну почали потрясати заворушення, які рівною мірою послаблювали владу як Івана Брюховецького на Лівобережжі, так і Павла Тетері на Правобережній Україні. Проте мусимо додати, що на правому березі Дніпра події розвивалися значно трагічніше. Загони повстанців тут активно винищували шляхту, яка поверталась у свої колишні володіння на Поділлі, Брацлавщині і решті Правобережжя. Поляки ж, у свою чергу, чинили жорстокі розправи над повсталими. Не надто прискіпливо намагаючись зрозуміти, хто винен у бунті, а хто ні, вони примушували Правобережжя, яке лише недавно пережило важку війну, в черговий раз вкриватися кривавими ріками. На тлі цих сумних подій показали себе нові постаті, які очолили рух повсталих козаків та селян, такі як кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко, брацлавський полковник Василь Дрозденко, герой вінницької облоги 1651 року Семен Височан та багато інших. За короткий час ці козацькі ватажки змогли згуртувати навколо себе людей, невдоволених політикою Тетері, й повели збройну боротьбу. У квітні 1665 року загони повстанців завдали армії Павла Тетері нищівної поразки, тож, не маючи підтримки більшості українського населення, гетьман Правобережжя був змушений тікати до Польщі. Яскраво характеризує Павла Тетерю як людину той факт, що під час втечі він не забув прихопити гетьманські клейноди і військову казну. Так ганебно закінчилася діяльність дрібного кар’єриста, який, ставши гетьманом випадково, дбав лише про задоволення своїх меркантильних і амбітних інтересів.

Не затримався скористатися з повстання на Правобережжі й Брюховецький, вирушивши зі своїми військами на колишні володіння Тетері. Спочатку він захопив Черкаси та ще кілька невеликих міст. Однак всі наступні дії армії лівобережного гетьмана продемонстрували, що він не в змозі оволодіти ситуацією, що й призвело до великих втрат у його війську. Війну з польсько-татарськими військами, більшою частиною яких командував Стефан Чернецький, Брюховецький програв. У повстанців Київщини і Брацлавщини теж були досить великі втрати, і в кінці 1665 року вони зазнали остаточної поразки. Ситуація вказувала на те, що невдовзі Річ Посполита зможе відновити свій вплив на Правобережжя, зруйнувавши, таким чином, все, що побудував колись Богдан Хмельницький. Саме в цей час на політичному горизонті України з’явилася людина, котра відчувала в собі силу поєднати розірвану протистоянням Україну і, вдавшись до союзу із сильною третьою стороною, покінчити нарешті з розбратом і громадянською війною. Цією людиною, безперечно, був Петро Дорошенко.

Читати далі