Перший олігарх: Михайло Іванович Терещенко (1886–1956)

Ця надзвичайна книжка написана прямим нащадком легендарного роду Терещенків Мішелем. Автор спробував подивитися на події кінця XIX — першої половини ХХ століття очима свого діда — Михайла Івановича Терещенка. У книзі описані перипетії життя цієї блискучої людини, що у тридцять один рік була власником одного з найбільших статків Російської імперії, депутатом Державної думи Росії, міністром фінансів, а тоді — іноземних справ у Тимчасовому уряді після Лютневої революції 1917 року. Він втратив усе, але спромігся почати своє життя з чистого аркуша і, перебуваючи в еміграції, став одним із найшанованіших фінансистів світу. Крім того, ця книжка про родину, яку без перебільшення можна назвати взірцем працьовитості, щедрості й турботи про слабких і знедолених, про родину добродійників і меценатів, що подарували своїй країні лікарні й притулки для сиріт та інвалідів, університети й театри, картинні галереї й храми. Для широкого кола читачів.

Анотація

Ця надзвичайна книжка написана прямим нащадком легендарного роду Терещенків Мішелем. Автор спробував подивитися на події кінця XIX — першої половини ХХ століття очима свого діда — Михайла Івановича Терещенка. У книзі описані перипетії життя цієї блискучої людини, що у тридцять один рік була власником одного з найбільших статків Російської імперії, депутатом Державної думи Росії, міністром фінансів, а тоді — іноземних справ у Тимчасовому уряді після Лютневої революції 1917 року. Він втратив усе, але спромігся почати своє життя з чистого аркуша і, перебуваючи в еміграції, став одним із найшанованіших фінансистів світу. Крім того, ця книжка про родину, яку без перебільшення можна назвати взірцем працьовитості, щедрості й турботи про слабких і знедолених, про родину добродійників і меценатів, що подарували своїй країні лікарні й притулки для сиріт та інвалідів, університети й театри, картинні галереї й храми.

Для широкого кола читачів.

Мішель Терещенко

ПЕРШИЙ ОЛІГАРХ
Михайло Іванович Терещенко
(1886–1956)

Надзвичайна історія життя мого діда,
як її розповіла б мені моя бабуся

Подяки

Насамперед хочу подякувати всім моїм українським друзям, які зберегли й пронесли крізь роки таку глибоку повагу до моїх предків і які нас — спершу мого батька, а згодом й інших членів родини, що приїхали до Києва у 1993 році, — так тепло прийняли. Я хочу висловити окрему подяку передусім Тамарі Миколаївні Солдатовій, на той час директорці Музею російського мистецтва. Вона першою прийняла нас, і завдяки її наполегливості київська вулиця, що носила ім’я Іллі Рєпіна, була у 1994 році перейменована на вулицю Терещенківську.

Висловлюю свою подяку колективам трьох музеїв, що сьогодні розташовані в будинках моєї родини в Києві: усім співробітникам Музею російського мистецтва і, звичайно ж, його директору Юрію Євгеновичу Вакуленку, такому енергійному, творчому й доброзичливому; усім співробітникам Музею мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків і його директорці Вірі Іллівні Виноградовій, а також заступниці директора Наталії Іса ків ні Корнієнко, до якої я так часто звертаюся за допомогою та консультаціями; усім співробітникам Національного музею Тараса Шевченка, його директору Дмитру Васильовичу Стусу та колишній директорці музею Наталії Михайлівні Клименко, які завжди радо приймають мене.

Не можу не згадати теплий, майже сімейний прийом, що завжди влаштовують мені співробітники Державної наукової медичної бібліотеки, її директорка Раїса Іванівна Павленко і заступниця директора Тетяна Анатоліївна Остапенко. Ці люди багато років підтримують у належному стані будинок мого предка Олександра Ніколовича Терещенка і так люб’язно й зворушливо дають мені зрозуміти, що я завжди бажаний гість у колишній оселі моєї родини.

Особливу подяку хочу висловити історикові Віталію Васильовичу Ковалинському, якого мій батько вважав другом нашої родини, за ґрунтовні дослідження, присвячені роду Терещенків, які він веде вже багато років, зокрема, за цікаву книжку «Родина Терещенків», що побачила світ у 2003 році, саме під час візиту мого батька до Києва та Глухова. Я також дуже вдячний Олександрові Максимовичу Капітоненку і Леонідові Васильовичу Погребному за їхні історичні розвідки та відданість пам’яті моїх предків. Не можу забути ентузіазм мого друга Миколи Митрофановича Вакуленчука, директора музею у Великих Коровинцях Житомирської області, який мене так щиро приймав під час відвідування місцевого цукрового заводу. На жаль, він нас покинув невдовзі після цієї зустрічі.

Хочу згадати людей, що змінили моє життя на краще. Тому звертаю слова подяки всім моїм друзям із Глухова і насамперед Миколі Андрійовичу Деркачу — першому демократично обраному меру після мого прадіда Івана Ніколовича. З моменту мого першого приїзду до Глухова 31 травня 2002 року кількість моїх друзів у цьому славному місті зростала з кожним днем, і сьогодні їх так багато, що я не зможу їх усіх перелічити. Хочу особливо згадати отця Георгія, настоятеля Трьоханастасіївської церкви, і його сім’ю; Павла Арсентійовича Голобородька, який був директором Інституту луб’яних культур і дозволив мені винайняти офіс у колишній резиденції моєї родини; Дмитра і Людмилу Савицьких; Юрія Москаленка; Юрія Коваленка; Віктора Заїку; Володимира Єрмакова; Катерину Кобзар та інших членів хору духовної музики Глухова; Олену Сакун; Анатолія Литвиненка, а також колишнього голову Глухівського району Анатолія Шишканова і його наступника Олексія Ткаченка.

Я щоразу з теплотою згадую моїх друзів із Глухівського науково-дослідного інституту луб’яних культур — Василя Петровича, Рубіля Нуртдіновича, Ірину Михайлівну, Сергія Федоровича, Ігоря Олексійовича і, звичайно ж, директора Віктора Михайловича Кабанця, з яким мене пов’язують майже братерські узи. Вони відкрили для мене таку культуру, як льон, і прийняли мене на землі моїх предків із добротою й повагою. Я вдячний їм за те, що з притаманним їм терпінням вони давали мені поради та консультації, яких я на той час надзвичайно потребував, оскільки тоді ще погано розбирався в тонкощах землеробства, зокрема, не знав специфіки вирощування льону. А ще вони прищепили мені любов до наших мальовничих українських річок, запросивши порибалити на Десні. За це їм окрема подяка.

Багато людей в Україні мені допомогли, і я усім їм вдячний. Але ніхто не був мені таким дорогим, як мій друг і товариш з льонознавства Олексій Романюк. Незважаючи на мої наполеонівські плани, він завжди сприймав мене не як потенційного конкурента, а як колегу і справжнього друга. Ми пережили з ним багато важких ситуацій... Але в моїй пам’яті залишиться не це, а ті доброта й турбота, якими він мене оточив, його розуміння й готовність допомогти у важку годину. Без нього в Україні вже давно б забули про таку культуру, як льон, і, напевно, не було б Терещенка, який працює на українській землі. А ще я ніколи не забуду пишний сімейний прийом, який він, його дружина і троє дітей Маша, Сашко й Артем улаштували на мою честь.

Дозвольте мені подякувати всім молодим українцям, що працюють зі мною над нашими проектами, пов’язаними з льоном і медом, — Альону, Ірину, Наталю, Ольгу, Сергія, Миколу, Євгена, Володимира, Олександра, Андрія та багатьох інших. Ми подолали разом багато труднощів, оскільки в Україні вкрай важко створити мале підприємство, намагаючись дотримуватись етичних норм і виконувати всі екологічні та соціальні зобов’язання. Ми належимо до різних поколінь, до різних культур, у нас різні характери (на щастя, їхні характери кращі за мій, але вони мій прийняли і навіть злегка змінили), але наші амбітні плани однакові — відродити українські традиції, налагодити роботу в складних економічних зонах, які, проте, завжди цінували наші предки, довести всім, що Україна — земля майбутнього процвітання й успішного, щасливого життя молодого покоління. І в цьому прагненні ми — однодумці.

Згадуючи тих, хто навчає і виховує українську молодь, я хотів би висловити подяку всім освітянам України, але особливо виділити мого друга Лідію Дмитрівну Кришемінську, директорку Вищого комерційного училища, одного з найстаріших училищ Києва, створеного Пелагеєю і Ніколою Терещенками ще в 1897 році, і проректора Валерія Сая, незмінно вірних у дружбі та ставленні до справи моїх прапрадіда і прапрабабусі.

Я також хочу гаряче подякувати моїм новим друзям — Іллі Миколайовичу Ємцю, його дружині Тетяні, а також усій чудовій команді Центру дитячої кардіології і кардіохірургії Києва. Вони щодня роблять справжнє диво. Було б несправедливо згадати тут тільки Володимира, Інну, Людмилу чи Лілію, з якими я постійно контактую, адже в цій лікарні всі співробітники — герої, щоденними діяннями яких я захоплююся. І попри свою зайнятість, вони завжди знаходять час, щоб тепло та дуже зворушливо мене прийняти. Щодня вони роблять неможливе — рятують від смерті й повертають здоров’я своїм маленьким пацієнтам. При цьому вони знайшли час і, виявивши небачену завзятість, домоглися того, що в 2009 році на території Центру дитячої кардіології і кардіохірургії був зведений пам’ятник моє му предкові Ніколі Артемійовичу. Я був невимовно вражений таким шляхетним учинком. Величезна їм усім подяка!

Хочу відзначити також усіх тих, хто допомагав мені за кордоном. Дякую моїм норвезьким друзям Перу А. Арнебергу й Ельзі Реєрзен за їхні особисті спогади і ті несподівані відомості щодо останніх років життя мого діда, якими вони поділились зі мною. А також моїм друзям Жозетті, Наталі, Ганні, які не пошкодували свого часу і, кілька разів прочитавши мій рукопис, зробили свої дуже корисні зауваження і дали дружні, але не менш корисні поради.

Я щиро вдячний Ірині Дмитришин, яка намагається сприяти виданню українських письменників у Франції і французьких в Україні.

Спасибі, нарешті, нашому видавцеві Володимиру Самойленку та його команді за довіру та щирий інтерес, який вони виявили до моєї праці.

Без цих людей моя книжка ніколи б не потрапила до рук читача.

 

І на закінчення хочу зазначити таке. Попри всі проблеми, з якими стикається наша нація на шляху свого цивілізованого відродження, можна твердити, що Київ уже сьогодні одна з тих європейських столиць, де життя цікаве і приємне. І я щодня радію і дякую моїм новим співвітчизникам за ті кроки, які вони роблять із наполегливістю та мужністю, з оптимізмом і, як правило, з успіхом, аби реформувати, поліпшити свою країну. Саме завдяки їм мої предки і їхній девіз — «Прагненням до суспільної користі» — знаходять друге життя в сучасній незалежній Україні!

Читати далі