Аптекар

Події нового роману Юрія Винничука «Аптекар» відбуваються у 1646—1648 роках спочатку у Венеційській республіці, а далі — у Львові. Історичне тло уміло використане для захопливої гри в дійсне-недійсне, де персонажі історичні сусідять з вигаданими, а їхні складні стосунки формуються у любовні трикутники. Фантазійні описи звучать як реальні, авторська вигадка відходить на другий план, змушуючи читача вірити у світ, витканий зі сну. Проза Ю. Винничука — це завжди інтригуюча оповідь завдяки бурхливій уяві майстра вишуканих стилізацій. Автор знову дивує тим, що новий роман, який поєднує у собі метафоричність і гострий сюжет, не схожий на жоден попередній. Хоча окремі натяки й алюзії єднають його з «Танґом смерті».

cover.jpg
Анотація

Події нового роману Юрія Винничука «Аптекар» відбуваються у 1646—1648 роках спочатку у Венеційській республіці, а далі — у Львові. Історичне тло уміло використане для захопливої гри в дійсне-недійсне, де персонажі історичні сусідять з вигаданими, а їхні складні стосунки формуються у любовні трикутники.

Фантазійні описи звучать як реальні, авторська вигадка відходить на другий план, змушуючи читача вірити у світ, витканий зі сну. Проза Ю. Винничука — це завжди інтригуюча оповідь завдяки бурхливій уяві майстра вишуканих стилізацій.

Автор знову дивує тим, що новий роман, який поєднує у собі метафоричність і гострий сюжет, не схожий на жоден попередній. Хоча окремі натяки й алюзії єднають його з «Танґом смерті».

Юрій Винничук

Аптекар

«У цьому місті, як і у Венеції, стало звичним зустрічати на ринку людей з усіх країн світу у власному вбранні... Місто віддалене від моря на понад сто миль. Але коли побачиш, як на Ринку при бочках мальвазії[1] вирує натовп критян, турків, греків, італійців, зодягнених так, мовби щойно зі­йшли з корабля, то здається, що тут порт відразу за брамою міста».

Мартин Ґруневеґ (1562 — після 1606), німецький купець і мандрівник.

Вступ

Вона біжить лісом, чорним і непривітним, ковзаючи у своїх легеньких чобітках та зашпортуючись за хмиз і коріння, ожина шарпає стегна, гілки висмикують волосся, а вона біжить і дослухається до переслідувачів. Темні розчухрані ялиці тягнуть до неї своє галуззя, дорогу перепинає каміння, заросле слизьким мохом, а то й цілі скелі, з яких вистромлюються чорні руки і хапають її за плечі, зловісний шепіт обволікує з усіх боків. Здається, усе для неї в цьому лісі вороже, нема жодної можливості сховатися — бодай якоїсь нори чи печери, де можна зачаїтися, і щоб ніхто, окрім неї, не міг туди проникнути. Хочеться перетворитися на вивірку. Страх б’ється в її грудях, сльози заливають очі, вона відчуває, що задихається.

— Не хочу, не хочу, — шепоче вона і біжить, а над головою зриваються розлючені птахи і крають повітря крильми. Вона розуміє, що це кінець, їй не вдасться врятуватися, але надія ще жевріє. Голоси переслідувачів зливаються з шумом дерев, тріскотом гілок, голосним тупотом і брязкотом зброї. Вона біжить у них на очах і чує їхній регіт. Для них це звичайне полювання. Вони її не помилують за те, що вчинила. За таке не милують. За таке убивають. Бо вона ніхто. Вона має не більше прав на життя, ніж яка-небудь комашка.

Ноги і руки печуть від безлічі подряпин, але все це ще можна стерпіти й пережити, головне — врятуватися, вирватися з лісу, адже він не безмежний. Вона впевнена, що біжить у правильному напрямку — туди, звідки її привезли. Ось-ось має вигулькнути прогалина, а там і луг, а на лузі пасовисько і люди. І їй уже здається, що бачить просвіти між деревами, бачить цілі снопи сонячного проміння. Вона біжить з усіх сил, відчуваючи, як повітря розриває їй груди. Повітря стає пекучим і болючим, вона вже дихає суцільними зойками і схлипами, але попереду манить до себе світло, яке вселяє надію, та не просто світло, а великий ясний простір, який вона зараз розпанахає своїм розпачливим криком, неймовірно голосним, таким, що докотиться до мурів міста.

Ліс розступається, вона вибігає на зруб, минаючи пеньки й зрізані стовбури, і тепер уже вірить, що врятується. Вона жодного разу не озирається, але чує їх, тих мисливців, які йдуть за нею. О, ні — не йдуть, вони їдуть на конях! І тут її пронизує страшний і безпросвітний здогад: вони з нею лише бавляться, розтягують утіху, і якби хотіли, то давно б уже наздогнали і затоптали копитами. Уся її втеча — тільки забава, розвага й не більше. Їй не вдасться вирватися за межі лісу. І тоді сили її покидають.

Читати далі