Сергій Параджанов

Сергій Параджанов — особистість непересічна в усьому, починаючи з походження (в енциклопедичному словнику його називають «грузин­ським і українським режисером вірменського походження») і закінчуючи усім його життям. У середині 1960-х він увірвався в світовий кінематограф фільмом «Тіні забутих предків», і з того часу про нього не припиняють говорити. Ексцентричний, непередбачуваний, епатажний Параджанов не бажав і не міг жити «за правилами». Зрозуміло, що багатьом це не подобалось. Як сказав сам режисер, влада викреслила його з життя на 15 років — його то саджали до в’язниці, то просто не давали працювати. І все-таки він вижив і продовжив творити.

Анотація

Сергій Параджанов — особистість непересічна в усьому, починаючи з походження (в енциклопедичному словнику його називають «грузин­ським і українським режисером вірменського походження») і закінчуючи усім його життям. У середині 1960-х він увірвався в світовий кінематограф фільмом «Тіні забутих предків», і з того часу про нього не припиняють говорити. Ексцентричний, непередбачуваний, епатажний Параджанов не бажав і не міг жити «за правилами». Зрозуміло, що багатьом це не подобалось. Як сказав сам режисер, влада викреслила його з життя на 15 років — його то саджали до в’язниці, то просто не давали працювати. І все-таки він вижив і продовжив творити.

Михайло Павлович Загребельний

Сергій Параджанов

Усім відомо, що у мене три батьківщини...

Рядки новин, сухі та байдужі: «У Каліфорнії, в Лос-Анджелесі, 18 квітня 2010 року вдови Сергія Параджанова — Світлана Щербатюк, та Михайла Вартанова — Світлана Манучарян, відзначені високими нагородами під час церемоніїї винагородження на Міжнародному кінофестивалі у Беверлі-Хілз. Пані Параджанова (педагог) і пані Вартанова (кіноредактор) прийняли ці нагороди. Ця премія — свідчення визнання ролі жінки у житті митця-чоловіка. Вартанов (1937—2009) — автор фільму «Параджанов: остання весна (1992)». Параджанов (1924—1990) — легенда та геній всесвітнього кінематографа, як Фелліні, Годар, Тарковський».

Приєднуюсь до вітань Світлані Іванівні Щербатюк. Філолог на пенсії, вона викладала російську мову тисячам іноземних студентів на підготовчому факультеті Київського університету ім. Т. Шевченка. Багато з них досягли у себе вдома визначних висот. Коли Світлані Щербатюк була потрібна термінова операція, Кіпр зустрів її, немов друга.

Разом із Суреном — сином Сергія Йосиповича та Світлани Іванівни — архітектором, вони живуть у Києві, у «сталінці» біля Володимирського собору. Сюди, на вулицю Пирогова, йшов герой фільму Параджанова «Київські фрески». Стрічку заборонили. Нібито якимсь чудом залишилось 15 хвилин кінопроб. Після фільму «Саят-Нова» («Колір граната») з кінця 1960-х на півтора десятиріччя його відлучили від Богом обраної для нього професії. Параджанов провів чотири роки в українських катівнях і 9 місяців — у грузинських. Він переміг. Він знав, що за нього моляться чесні люди всього світу, його рідні, друзі, що на третьому поверсі київського будинку на нього чекають дружина, її батьки Іван Омелянович та Кіра Романівна, син Сурен.

На відкритті виставки своїх художніх творів 15 січня 1988 року в Єревані Параджанов підбивав підсумки:

«Біографія... Я не дуже пам’ятаю свою біографію. Чим є моя біографія? «Дард»[1] — ось її довічна суть...

Я не професіонал і на це не претендую. Моя виставка —не є хобі, але є необхідністю моєї професії. Я режисер: навчався у видатних майстрів Савченка та Довженка, вони обидва малювали, малював і Ейзенштейн, і мимоволі я почав малювати, робити колажі, стикувати фактури, шукати якусь пластику. Я хочу, щоб до виставки приходили діти, адже нині настав час шукати, знаходити та реалізовувати прекрасне навколо нас — наші гори, небо. Треба вміти виражати пристрасті, бачити, кохати і благоговіти. Недостатньо кохати! Треба благоговіти.

Тому я й зробив спеціально кімнату для дітлахів, де я показав завдяки лялькам пластику — передав трагедію війни, з гумором показав Кармен і Хосе і навіть турка, який здав Карс. Це все дітям наука: мої старі валізи перетворились на слонів, а слони перетворились на валізи. Ось цей світ дуже цікаво відкриється дітям Вірменії, які заслуговують на пильну увагу, оскільки нам треба багато реставрувати у Вірменії в культурі, виховати споживача, вирівняти загальний курс у країні. Одна з кімнат — це «кімната пам’яті Тарковського». Я присвятив йому два манекени, яких назвав «Пієта», і спеціально зробив колаж про нічного птаха. У «кімнаті сяйва» — костюми до фільму «Демон», букети-присвячення — захоплення життям.

Одна з кімнат — «кімната моєї долі». Це моя доля, доля моїх друзів, їх ставлення до мене. Тут я виставляю у гармонійному поєднанні грузинських та вірменських митців і свій автопортрет. Тут я показав благоговіння перед матір’ю-вірменкою, яка віддала усе своє життя вихованню дітей. На жаль, вона ніколи не була у Вірменії, не мала на те часу: вона то клопоталася, щоб звільнили тата із ув’язнення, то виховувала дітей.

Тут є і мій диплом, який підписав Довженко, мій атестат, а ось мій дід, який торгував вином, мій дядько, наш інститут: Малик-Авакян, Хуциєв та я — троє вірмен, які в один і той самий рік поступали до ВДІКу. Все це бентежить мене. ... «Кімната графіки», де я цілу стіну відвів «бакинським комісарам», — стіна «Елегія», графічні твори та букет, присвячений улюбленому братові, який не повернувся з армії. Він загинув на фронті — йому присвячено букет. Я не професіонал і забороняю критикам вважати мене професійним художником. Мені подобається мистецтво, і я режисер... Ніякого дива не відбувається. Я це шукаю, це знаходиться у природі. Це вона мені допомагає взяти зафіксувати, зробити пластику і благоговіти перед цим. Ця виставка — то моє свято. Народність для мене — понад усе і найдорожче, що є у моєму житті. Тому я обрав музей народного мистецтва. Я позбавляю критиків права вважати мене професійним митцем. Я режисер і пишаюсь своєю професією. Ніколи не ліз зніматися у своїх фільмах, щоб увічнити себе. Усім відомо, що я маю три Батьківщини. Я народився в Грузії, працював на Україні та збираюсь померти у Вірменії».

Сергій Параджанов похований у Пантеоні героїв вірмен­ського духу в Єревані. Поряд — Арам Хачатурян, Вільям Сароян, Фрунзик Мкртчян...

Режисер народжується у дитинстві

Тбілісі. 9.01.1924—1945

Сергій Йосипович Параджанов народився у Тифлісі (Тбілісі з 1936 р.) 9 січня 1924 року в родині вірменських імігрантів з Туреччини. Батько — Йосип (Овсеп) Сергійович Параджанов (Параджанян) (1860 — 1962). Мати — Сірануш Давидівна Бежанова-Параджанова (1894 — 1975). Був хрещений з ім’ям Саркіс. У день його народження головна газета Закавказької СФР «Зірниця Сходу» опублікувала коротеньку бесіду з товаришем Сталіним «Про дискусію».

Курка кукурікнула, наче півень, білим кольором взимку розквітла вишня. Тифліс — місто забобонів. У Тифлісі вважають, що ці прикмети натякають на смерть. Тиран повідомив, що уявний розклад більшовиків — це суцільна вигадка, і заявив про воцаріння повної спільноти думок. Що він хотів сказати насправді? Ідея революції наказала довго жити. З 1924 року починалося всевладдя бюрократичної касти, для якої Маркс і Ленін мали таке ж значення, як Платон чи Конфуцій. Вони їх просто не читали.

СРСР перетворювався на державу-монополію, державу-трест, державу — ковбасну фабрику, державу заздрості (згідно з Ю. Олешею). По-своєму ефективну для побудови заводів та фабрик. По-своєму щедру до потреб культури. Але з цілковитою спільністю думок. Та непоборною заздрістю до тих, хто не перебуває у строю. До тих, хто не проходить байдуже. До тих, хто нездару називає нездарою, а за талановиту людину готовий віддати усе. На зламі 1970—1980-х років кінематографія СРСР як галузь процвітала, на початку року на неї у держбюджеті виділялось 100 млн карбованців, а наприкінці року вона повертала 1 млрд. Яке значення мала для цієї апаратної налагодженої машини доля митця? Декілька позначок у резолюції чи в рядкові плану, в кошторисі. У 1924 році Параджанов-старший не побажав змиритися з тим, що у світлому майбутньому його покликання антиквара не знадобиться. З тим, що його замінить комісіонторг, де йому доведеться перетворитися на рядового оцінювача. Йосипа Параджанова п’ять разів кидали за ґрати. У 1960—1980-х його син також не змириться, почне нерівний бій за майбутнє нашого мистецтва.

Радість Йосипа Параджанова, тріумфування, що у його донечок Ганни (1922—1985) і Рузанни (1923—1989) з’явився брат, затьмарив початок у СРСР епохи термідора. Один з найобізнаніших торговців художніми цінностями Тифліса був змушений оформити фіктивне розлучення, аби у його родини залишилися засоби для існування на випадок майбутніх репресій і конфіскацій, наклепів і наїздів.

Тифліс — театральне місто. Сучасний мислитель Р. Ангаладян вважає, що Тбілісі в часи дитинства Параджанова — місто театральне, декоративне, вкрай еклектичне лише на перший погляд:

«А всередині цього, наче з різноманітного кольорового скла складеного, склеєного з різноманітних світів міста, був не хаос, а дивовижна гармонія взаємовідносин несхожих культур. Перська і вірменська, грузинська і російська, тюркська і курдська, грецька і єврейська, французька і німецька, кавказька і казахська дійсно сусідили одна з одною і створювали пишну красу розкоші й убогості, щирості і лицемірства, безправ’я та рівноправності чудового Тифліса.

Художня інтелігенція міста зберегла вірність своїм національним пріоритетам, але вона жила одночасно як на Сході, так і на Заході. Це означало, що вся побутова культура була занурена в якусь тягучу умовність спілкування, яку можна характеризувати як еклектизм світовідчуття. З іншого боку, двадцяті роки були для тифліського художнього життя останнім сплеском вільного волевиявлення митців, поетів, музикантів, інших творців у Країні Рад, яка швидко змінювалась і жорстко трансформувалась. Тифліс був чутливим до змін та, можливо, саме тому швидко сприйняв мистецтво кіно. Гадаю, що стихія кіно являє собою сутність Тифліса того часу, бо тут міський пейзаж з’являється немов декорація, і життя являє собою той пейзаж, який проходить на тлі добра і щирості. І історія кожної нації з’являється, наче німе кіно тих років».

Маленький Сергій на все життя запам’ятає звуки маршу, який наспівувала йому мати, мелодію у виконанні військового оркестру з дореволюційного Олександрівського парку, смерть дівчинки-сусідки, тітку Сіран, яка зшила для ньго першу сорочку з віскози, другу — вже з шовку, прощання з тіткою Сіран, похорон курдського куртана, першу купанку в турецькій лазні, старі кладовища, тарілку, яку на очах у трирічного сина розіб’є батько під час розмови на підвищених тонах з матір’ю. Запам’ятає кипариси, які зростали разом із ним, зникаючі вуличні картини дорадянського Тифліса з його лавками-майстернями без передньої стіни.

Усе життя Параджанов плекав задум картини «Сповідь» про своє дитинство, будинок на вулиці Месхі. У 1989 році тбіліські зйомки перерве загострення смертельної хвороби.

«Мій батько був антикваром. Я бачив у нього чудові килими, які з’являлися в будинку і потім відразу зникали, адже він торгував ними. До нас завжди потрапляли чудові речі, в будинок приходили різні епохи та стилі. Столи і крісла рококо, античні прикраси, вази, килими, чудові східні килими й різноманітні предмети, якими прикрашали верблюдів. Моє дитинство пройшло серед таких речей. Я дуже прив’язався до них і навіть чим старший ставав, тим більше бажав їх збирати. Вироби кустарів, шедеври народного мистецтва, народні пісні, які в моєму дитинстві в Тбілісі супроводжували похорон і весілля. Незважаючи на те, що пізніше я вступив до консерваторії, мене і далі приваблювала народна музика, яка била, наче джерело... Це настільки захопливо, що сучасний актор, надягаючи на себе цей старий одяг, мало не зливається з ним, щоб проявився його талант. Настільки сильно вплинули на мене східні килими, східні прикраси, східні пісні, східні скульптури, танці і плачі (пісні плакальниць, які співають про долю померлих) — що кажуть, у мене немає акторів. Нехай так. Інший сказав, що у картині Параджанова немає актора, нема драматургії, нема типів. «Але що ж тоді є?» — спитав я. Я сприйняв це як комплімент. Але це дуже добре, що у Радянському Союзі є принаймні такий режисер, який цінує образи, що приходять з дитинства.

Гадаю, що й Фелліні цілком і повністю не вийшов зі свого дитинства. Якби він забув свої дитячі спогади, своє ставлення до жінок, до їжі, до місцини, де виріс, тоді Фелліні був би вельми середнім режисером. Він все це черпає зі свого дитинства.

Режисер — яким би абсурдним не здавалося формулювання — «народжується» в дитинстві, прояв його перших спостережень, перших, хоча і химерних, почуттів — це все дитинство. З часом це поширюється, варіюється. Я знаю, що це сховище безцінних коштовностей, звідки можна черпати, доповнюючи це потім сучасною епохою, життям, філософією життя та суспільним устроєм, які оточують нас. Звичайно, дитинство наповенено патріотизмом, любов’ю до своєї землі...

У дитинстві неабияке значення мають обряди, чи, як-то кажуть у нас, «адат». «Адат» — це все те, що супроводжує народження, весілля, смерть. І цей «адат», тобто обряди, ви можете побачити у моїх фільмах. У мене є сценарій «Сповідь». В ньому йдеться про те, що незважаючи на невеликий розмір містечка, у ньому багато цвинтарів. Мусульманських, католицьких, вірменських і, звичайно, грузинських. Одного разу на цих забутих цвинтарях з’являються бульдозери і розбивають на цьому місці парк. У Тбілісі три або чотири таких парки, на місці яких в кінці 19 — початку 20 століття ще були цвинтарі. Це дуже бентежило мене, бо врешті-решт так зникли і могили моїх предків. Відвідування цих могил здійснило на мене дуже великий вплив. Впливало на мою долю, адже я жив насамоті, вкрай аскетично. Я уникав зручностей. У мене немає звуковідтворювальної техніки. Немає блакитної ванни. Як бачите, немає нічого, лише таз у кухні...

Я мрію зробити цей фільм. Він розповідає про те, що мої предки, яких зігнали з місць їх вічного спокою, де їх було поховано, приходять до мене, живого, відвідують, коли знищується їх цвинтар. Цей символічний фільм я присвятив би тим ремеслам, які зникають з Тбілісі, кустарям, які створювали дивовижні речі. Як, наприклад, гончарі, килимарі; цехи, де виробляли солодощі, різноманітні східні солодощі, дрібні крамниці, де продавали одяг і капелюхи. Нині цю продукцію виробляють серійно. Це сценарій про те, куди зникли мої батьки, мої предки, і чому їхні душі кружляють над містом, над республікою. Могили зрівняли з землею, і тепер на їх місці парки та ігрові майданчики. Це філософський зв’язок, доля, ностальгія. Ностальгія за моїми предками...»

Розлучення дозволило Сірануш Давидівні врятувати хутро з французької хохулі, родині — будинок на горі Святого Давида, на вулиці Коте Месхі, 7. Маленький Сергій разом з батьками буде ховати її, очікуючи чергових обшуків у сусідів, по комірках, горищах.Мати ходила до театру у сережках зі штучних перлів. Коли поверталась, чекала, доки батько зачинить віконниці, і виходила до столу в новій сукні, у розкішних діамантових сережках та каблучках. П’ять разів батькові доводилося прощатися з родиною та переїжджати до району Тбілісі Ортачала. Там колись на день народження Миколи ІІ промисловець Манташев віддав державі свої два чотириповерхових будинки, які були призначені для текстильної фабрики. Відтоді там гибіли в’язні «губернської в’язниці». Назва збереглась і в радянські часи. Як зберігся й звичай вже у радянські часи брати мзду від заповзятливих громадян. Для батька Сергія кожного разу підшукували причину звільнення — амністію або зразкову поведінку. У свою чергу, він «підгодовував», поліпшував матеріальне становище високопоставлених чиновників. Можливо, спадковий антиквар виконував для влади якісь завдання, як-от експертизу цінностей, або радив, як їх вигідніше збути ворожому капіталістичному оточенню в інтересах будівництва соціалізму. Адже відкрилося недавно, що майже всі ікони, які Кремль продавав Заходу для по­треб індустріалізації або дарував висопосадовцям іноземцям, були штучно зістарені або підроблені в таємній майстерні під керівництвом академіка І. Грабаря.

Якось у 1938 році рано-вранці нагрянули люди в кашкетах. Мати довго не відчиняла двері — сестрі ніяк не вдавалося проковтнути кілька дорогоцінних каменів. Сергію довелося ковтати і свою, і сестрину порцію діамантів. Нарешті непроханих гостей впустили. Засмучені безрезультатним візитом, служителі закону причепилися до вентиляторів: «Спекулянти, цілих два вентилятори тримаєте!» Мати не розгубилася: «Слухай, начальнику, я ж огрядна. Ставлю один вентилятор спереду, інший ззаду — тоді мені прохолодно». Ну а школяреві пригода сподобалася. Доки в нічному горщику не зібрали усі камінчики, його звільнили від занять.

Коли Сергієва сестра вийшла заміж за перукаря, батько обурився й переїхав жити окремо до флігеля. Він замовляв митцю-декоратору Тбіліського театру ім. О. Грибоєдова великі картини з біблійними сюжетами. На кожному з полотен вимагав малювати й свій лик одному із старозавітних старців. Полотна розміщав у визолочені рами, розташовував уздовж стін флігеля, куди запрошував пишногруду хористику з опери співати для відпочинку душею, а гарненьку масажистку Шуру — для відпочинку тілом.

Тбілісі — це місто легенд. Плітки приписували Йосипу та Сірануш не лише незліченні багатства, але й володіння першим за розкішшю в дореволюційному Тифлісі будинком терпимості «Сімейний куточок», і поїздки Сірануш до Франції, щоб підібрати «жриць кохання». У «Сімейному куточку» виступала популярна російська танцівниця Катя, чию еле­гантність вважали рівною Коко Шанель. Йосип свій захват від її виступів висловлював своєрідно: обсипав гнучке тіло танцівниці золотими рибками. За радянської влади, вже старою, Катя коротала життя вахтеркою редакції партійної газети «Зірниця Сходу». На місці зруйнованої будівлі куточка радощів звели споруду смутку — місцевої Надзвичайної Комісії.

Про своє навчання в тбіліській школі № 42 Параджанов згадуватиме: «1938... Клас VI-б... Потім прийшла дирекція школи і розсаджувала учнів на свій розсуд. Через чотири роки нас розставили на випускній світлині. Отже, нас було 36.

Читати далі