Роман Шухевич

У цій книзі автор відновив реальну історію УПА, дослідив місця та час її народження, чисельність, а також імена головних командирів, зокрема легендарного головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича, що «переставив визвольно-революційну боротьбу на широкі рейки повстанських дій УПА».

Анотація

У цій книзі автор відновив реальну історію УПА, дослідив місця та час її народження, чисельність, а також імена головних командирів, зокрема легендарного головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича, що «переставив визвольно-революційну боротьбу на широкі рейки повстанських дій УПА».


Данило Яневський

Роман Шухевич

РОЗДІЛ І

Про кого ця книга?

 

Ця книга про людей.

Не про всіх, а, головним чином, лише про тих молодих і не дуже молодих чоловіків і жінок, хлопців і дівчат, які народилися в перші двадцять років ХХ століття. Народились і зростали на території «другої» Речі Посполитої — в Східній Галичині та на Волині, які є складовою та невід’ємною частиною сучасної держави Україна. Частина з них мала за малу Батьківщину Західну Галичину, яка тепер є складовою та невід’ємною частиною Польської Республіки. Всі вони були її громадянами. Всі вони були українцями. Всі вони були греко-католиками та православними.

Як згодом з’ясувалося, цей «набір» даних при народженні для більшості з них виявився смертельним. Під тиском непереборних зовнішніх обставин вони, а в більшості це були сільські хлопці та дівчата, були змушені взятися за зброю. Абсолютна більшість із них загинула. «За даними радянських каральних органів, — читаємо у класичному нині дослідженні, — котрі воювали з повстанцями, протягом 1944 р... було вбито 57 405 вояків УПА, 50 387 взято в полон, 15 990 здалися самі, усього123 782 чоловіка; за перші чотири місяці 1945 р.ще 95 083 чоловіка; загалом 218 865 чоловік»[1].

Отже, ця книга про людей, що загинули.

Написати та зрозуміти їх історію — означає написати та зрозуміти історію і нашої країни, і її народу, зрозуміти історію тисяч українських родин.

Написати і зрозуміти їх історію — означає написати і зрозуміти історію землі, просоченої людською кров’ю, рік, кров’ю переповнених, гір, завалених трупами, міст і сіл, що обезлюдніли.

Написати їх історію — означає написати історію Смерті. Смерті, яка запанувала над нашим народом. Яка ввійшла до кожної оселі. Яка стала змістом життя кожного українця і всіх мешканців тої землі загалом.

Щоденне очікування неминучої і, як правило, тяжкої смерті стало колективним підсвідомим цілого народу. Очікування смерті записано на клітинному рівні: впродовж останнього десятиліття практично вся країна протягом року щоденно вбирається і вбирається в чорний колір. Колір смерті, який став кольором буденного життя.

 

Як їх називали?

По-різному в різні роки.

Наприклад, начальник штабу Верховного головнокомандування вермахту, генерал-фельдмаршал Вільгельм Кейтель вживав такі вислови: «бандити», «терористи», «злочинці», «всілякий набрід», «напівкримінальні ідеалістичні елементи, яких сьогодні чомусь прийнято називати патріотами» і щодо яких «неможливо обійтись без найжорстокішихрепресій». «Жорстокість і терор, — писав він у передсмертних мемуарах «12 щаблів на ешафот», — можна перемогти тільки ще більшою жорстокістю та безжалісним терором». За словами пішли справи: перші накази про запровадження «безжалісного терору» щодо окупованих було видано вже влітку 1941 р.

У німецьких військових документах вживалися такі дефініції: Bulba-Partizanen (до слова, останню за часом згадку про їх діяльність знаходимо у німецькому армійському звіті від 27 вересня 1944 р. — Д. Я.); Bander-a-Banden; Die Ukrainischen Par-tizanen; UPA-Banden; Die «Banderowzy»; Die «Bulbowzy»; Die «Melnikowzy»; UPA; UPA-Einheiten; Die ukrainischen Partisanen (Banderowzi)[2].

Радянські комуністи, окупаційна влада яких змінила окупантів німецьких, теж мали декілька визначень. Перше з них, наскільки це відомо сьогодні, було запроваджено в обіг 15 липня 1943 р. Того дня в постанові Політбюро ЦК КП(б)У «Про стан і подальший розвиток партизанського руху в Україні» було вперше вжито термін «українсько-німецькі націоналісти». 23 листопада 1944 р. очільник УРСР Микита Хрущов на пленумі ЦК підняв градус звинувачень на адресу ворогів режиму, назвавши їх «гітлерівцями-оунівцями». 1957 р. постанова ЦК КПУ від 7 березня «Питання, пов’язані з поверненням в західні області УРСР з місць ув’язнення і спецпоселення...» запровадила визначення «учасники оунівського підпілля та їх посібники»[3]. Такі кваліфікації визначали і характер дій щодо окупованих. Але про це трохи згодом.

Місцеві українці, природно, послуговувалися назвами іншими. Цитую 22-річ-ну на той час Варвару Николаюк: «У нас називали УПА «наше військо» або «повстанці». Назву УПА люди мало вживали»[4]. Іван Герасимів (1925 р. н.), уродженець с. Борники сучасного Тлумацького р-ну Івано-Франківської області: «Десь в середині листопада 1943 року я перший раз у моєму житті побачив справжніх українських повстанців, молодих, веселих і добре озброєних воїнів нашої рідної землі»[5]. Один з тих повстанців, в свою чергу, пригадував: «бандьорами» їх називали тільки червоні партизани[6]. І ніхто інший.

Читати далі