Народження Сталевого Щура

Гаррі Гаррісон – один з найуспішніших авторів жанру, входить до Зали слави наукової фантастики та фентезі! Його твори вирізняються надзвичайним поєднанням гумору, пригод, фантастики, у них закохуєшся тільки-но відкривши книжку! Це перший офіційний переклад найвідомішого циклу українською. Клуб планує видання всіх книжок про пригоди Сталевого Щура. З дитинства Джеймс Болівар ді Ґріз розумів, що відрізняється від інших. Йому нудно жити на провінційній планеті та вирощувати свинобразів! Далекий космос та великі гроші – ось що вабить його. Почавши тренуватися на крадіжках цукерок у магазинах, він розробляє дедалі новіші способи пограбування банків. Але щоб іти далі, йому потрібно знайти справжнього наставника. Для цього хлопець вирушає… у тюрму. Дурний план, скажете ви? І будете праві! Але скоро вся галактика дізнається про невловного крадія на прізвисько Сталевий Щур!

COVER.jpg2.jpg

3.jpg

Logo_2012_UKR.jpg

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2016

ISBN 978-617-12-1304-3 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Публікується з дозволу спадкоємців автора за сприяння Агентства Олександра Корженевського (Росія)

Перекладено за виданням:Harrison H. А Stainless Steel Rat is Born : A Novel / Harry Harrison. — London : Gollancz, 2011. — 127 p.

Переклад з англійської Вікторії Зенгви

Дизайнер обкладинки Олег «The Sentinel» Марченко

Електронна версія створена за виданням:

Гаррісон Г.

Г20 Народження Сталевого Щура : роман / Гаррі Гаррісон ; перекл. з англ. В. Зенгви. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. — 288 с.

ISBN 978-617-12-0878-0 (укр.)

ISBN 978-0-575-11544-6 (англ.)

Джиммі ді Ґріз, як ніхто у райському куточку Всесвіту, на Біт О’Хевен, переймався власною освітою. Він понад усе не терпів нудьги й вирішив стати відомим злочинцем. А для цього шукав найкращого вчителя у світі криміналу — легендарного Слона. Але як знайти того, хто залишився невловимим для поліції доброї частини Галактики? Геніальна ідея виникла у Джима за столиком у Максвайні, серед дітлахів і клоунів: він скоїть суперскандальний злочин, і славетний Слон запросить його до науки. Але доля підготувала для Джима багато крутих віражів. І лише буйна фантазія й миттєва реакція допоможуть йому стати Сталевим Щуром, грозою Галактичної Ліги.

УДК 821.111(73)

ББК 84(7Спо)

© Harry Harrison, 1985

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2016

Розділ 1

Коли я наблизився до центрального входу Першого банку Біт О’Хевен, автоматичні двері відчули мою присутність і гостинно розчахнулися назустріч. Я швидко ввійшов і відразу ж зупинився. Відчуваючи когось близько, стулки дверей не могли зійтися. Поки двері думали, мені вдалося дістати зі своєї сумки електричну зварку та розвернутися ще до того, як вони зачиняться повністю. Я добре вивчив механічні рефлекси цих дверей протягом своїх попередніх візитів до банку, тож знав: у мене 1,67 секунди на все. Достатньо часу. Своїм пристроєм я заварив двері по периметру рами. Тепер, знерухомлені, двері могли лише безпомічно дрижати. Далі щось заїло у механізмі, вони фаркнули тріскучими іскрами та завмерли остаточно.

Пролунало «Псування майна банку — злочин. Вас заарештовано», а робот-охоронець простягнув величезні загребущі долоні, щоб схопити правопорушника та тримати, доки приїде поліція.

«Не цього разу, дурний шматку заліза», — прогарчав я і встромив йому в груди голку свинобраза. Дві залізяки видали триста вольт і до біса ампер. Таким феєрверком вдалося б привернути увагу навіть свинобразів, яких зазвичай не здивуєш нічим. Робот зламався. Дим вальнув з усіх його щілин, і він упав на підлогу з гуркотом, відповідним до його чималенької ваги. Якраз на те місце, де щойно стояв я. Але я вже рушив уперед, неввічливо відштовхнув від віконечка каси літню пані, вихопив із сумки пістолет, навів його на касира та виголосив свою вимогу:

— Гроші або твоє життя, сестро. Складай готівку до цієї сумки.

Вийшло дуже грізно, хоча мій голос зірвався й останні слова я радше пропищав. Касирка всміхнулася та спробувала геройствувати:

— Іди додому, синку. Це не…

Я натиснув на курок, постріл гримнув біля її вуха, хмара диму засліпила. Касира не поранило, хоч саме так здалося всім іншим. Вона закотила очі та повільно сповзла на підлогу біля каси.

Гадали, так просто одурите Джиммі ді Ґріза! Одним стрибком я перемахнув через стійку та навів зброю на інших працівників, які з жахом вирячилися на мене.

— Назад, ви всі! Швидко! Я не хочу, щоб хтось тут надумав тиснути кнопку тривоги. Ти, жирдяй! — Я тицьнув пістолетом в огрядного касира, який під час попередніх візитів завжди мене ігнорував. Зараз він був готовий продемонструвати найкращий сервіс. — Складай гроші в сумку, великі купюри, негайно!

Товстун незграбно збирав гроші, працював так швидко, як тільки міг, жахливо пітніючи. Клієнти та співробітники, паралізовані страхом, застигли довкола в дивних позах. Двері до кабінету директора залишалися зачиненими. Це означало, що його, мабуть, немає на місці. Містер Пампушка напхав сумку готівкою та передав її мені. Поліція не з’явилася. Я міг запросто накивати п’ятами з грошима.

Я тихо вилаявся і вказав на мішок із дріб’язком:

— Висип решту та набери сюди ще грошей.

Я наказував, водночас глузуючи та погрожуючи. Касир слухняно все виконав, швидко напхавши той мішок грошима. Досі жодної поліції.

Чи могло так статися, щоб хоч один із цих дурних служак при чужих грошах не ризикнув натиснути кнопку тривоги? Як виявилося, могло.

Треба негайно щось робити.

Я потягнувся вперед і схопив інший мішок із дріб’язком.

— Накидай грошви ще сюди, — сказав я, пожбуривши мішок касирові.

Роблячи це, я зміг натиснути ліктем кнопку тривоги. Бувають дні, коли доводиться покладатися лише на себе.

Це мало бажаний ефект. Поки касир складав гроші до третьої сумки, а я прямував до виходу, похитуючись під своєю ношею, прибула поліція. Я бачив, як одна машина охоронців правопорядку вліпилася в іншу (такі надзвичайні ситуації тепер для поліції — рідкість), але нарешті вони там розібратися та вишикувалися в ряд, тримаючи зброю напоготові.

— Не стріляйте, — вискнув я, справді наляканий, бо більшість полісменів щось не здалася мені аж надто привітною. Вони не чули мене з-за вікон, але бачили. — Це жарт! — гукнув я. — Розіграш!

Я приставив дуло пістолета до голови й натиснув курок. Було багато диму з димового генератора та достатній звуковий ефект від пострілу (у мене задзвеніло у вухах). Я впав за стійку, подалі від нажаханих поглядів. Тепер хоч не буде стрілянини. Довелося терпляче чекати, доки поліцейські накричаться, налаються і врешті зламають двері.

Недивно, якби вам усе це здалося нісенітницею. Одна річ — грабувати банк, інша — грабувати його так, щоб тебе напевне спіймали. Навіщо, запитаєте ви, чинити такі дурниці?

Радий буду розповісти. Щоб зрозуміти мої мотиви, вам треба знати про життя на цій планеті — про моє тут життя. Дозвольте пояснити.

Планету Біт О’Хевен знайшла десь із тисячу років тому одна екзотична релігійна секта, від якої сьогодні, на щастя, не залишилося і сліду. Вони прилетіли сюди з іншої планети за назвою чи то Багно, чи то Земля; ще кажуть, усе людство походить звідти, але щось я сумніваюся.

У будь-якому разі, починалося все не надто весело. Перші поселенці гарували тяжко, занадто тяжко; ця планета, скажу я вам, місце для відпочинку нікудишнє. Тепер учителі в школі люблять нагадувати нам про ту самовіддану працю, особливо коли говорять про зіпсутість нинішньої молоді. Ми ледве стримуємося, щоб не відповісти їм, що вони, мабуть, самі зіпсовані, бо за останню тисячу років на цій бісовій планеті не змінилося нічого.

На початку, звісно, це скидалося на каторгу. Флора на планеті — справдешня отрута для людського організму. А треба ж було розчистити місце для вирощування їстівних культур. Фауна тут не краща: суціль зуби та кігті. І ще скажений норов. Настільки скажений, що корови й вівці мали тоді рекордно коротку тривалість життя. Нарешті маніпуляції з генами дали результат, і сюди надіслали першого свинобраза. Уявіть, якщо зможете, уява для цього потрібна неабияка: кабан вагою з тонну, з гострими іклами та мінливим настроєм. Уже досить страшно. А ще домалюйте цьому створінню довгі голки, як у чортового дикобраза. Хоч як це дивно звучить, але план спрацював; відтоді наші ферми розводять свинобразів у неймовірних кількостях. А свинобразівська шинка Біт О’Хевен відома в усій галактиці.

Але не можна сказати, що вся галактика квапиться відвідати наше свиняче королівство. Я тут виріс, тому знаю. Це місце настільки нудне, що засинають навіть свинобрази.

Дивує лише те, що, здається, тільки я один це помічаю. Мене тут вважають несповна розуму. Моя матуся все сподівалася, що я переросту, і палила голки свинобраза у мене в кімнаті (такий народний засіб проти божевілля). Батько боявся, що це перші симптоми шизофренії, і тягав мене до лікаря раз на рік. Лікар нічого й не знаходив, але припускав: може, це в мене від перших поселенців, такий собі атавізм. Але то було давно. Я не обтяжений батьківською увагою з п’ятнадцяти років, відтоді як татуньо вигнав мене з дому. Нещастя трапилося тоді, як після обшуку моїх кишень він виявив, що в мене грошей більше, ніж у нього. Матуся палко погодилася з ним і навіть люб’язно відчинила переді мною двері. Я думаю, вони втішилися з того, що позбулися мене. Таке дитя — то, напевно, найбільше випробовування в їхньому безжурному телячому житті.

Що про все це думаю я? Думаю, що бути вигнанцем інколи до біса самотньо. А ще думаю, що в мене не було іншого виходу. Таке життя має свої проблеми, але ці проблеми можна вирішити.

От наприклад, одна з проблем, з якою я здужав впоратися самостійно: у дитинстві мене постійно гамселили старші діти. Це почалося невдовзі по тому, як я пішов до школи. Я припустився помилки, коли показав, що кмітливіший за них. Отут пішло-поїхало. Здавалося, всі шкільні забіяки вишикувалися в чергу, щоб мене віддухопелити. Я розірвав блудне коло фізичних екзекуцій, умовивши нашого вчителя фізкультури дати мені кілька уроків рукопашного бою. Перед тим як відповідати кривдникам, я терпляче чекав, доки справді чогось навчуся. Зате потім пожинав плоди своїх вольових зусиль, давши прочухана трьом найзапеклішим хуліганам по черзі. Можу вас запевнити: вся довколишня малеча стала моїми палкими шанувальниками після того, як на їхніх очах я вигнав із району шістьох найгірших забіяк. Дітвора переповідала цю історію мільйон разів! Як я й казав, можна не тільки вирішити проблеми, а й отримати при цьому неабияке задоволення.

Де я взяв гроші, щоб заплатити вчителеві? Не від татка. Мені щотижня виділяли три бакси. Цього достатньо, щоб купити два пакунки шипучок і маленьку шоколадку з якимось наповнювачем. Нужда, а не жадібність, дала мені перший урок економіки: купуй дешево, продавай дорого, а виторг залишай собі.

Звичайно, я нічого не міг придбати без капіталу, тож за перший товар довелося не платити зовсім. Діти крадуть у магазинах. Усі проходять через це, хоч із більшості таку схильність вибивають ременем, щойно спіймають на гарячому. Я бачив сльози невдач у цій справі, тож вирішив провести огляд магазину, дібрати час і місце, перед тим як спробувати себе в амплуа дрібного злочинця.

Правило перше — тримайся подалі від приватних підприємців. Вони знають свій товар і дуже зацікавлені в його збереженні недоторканим. Тож краще скуповуватися у великих торговельних центрах. Усе, чим там треба перейматися, — це охоронці та сигналізація. Обережно дослідивши, як воно все працює, можна розробити свою стратегію й обдурити систему.

Одну з моїх найперших і найпримітивніших конструкцій — мені аж соромно за її невигадливість — я назвав «книга-пастка». Я сконструював коробку — на вигляд точнісінько книгу, проте з відкидним дном на пружинах. Усе, що мені потрібно було робити, це класти свою книгу на цукерки — і солодощі безслідно зникали. Простацький, але надійний пристрій. Я достатньо довго його використовував і вирішив відмовитися від нього тільки після винаходу нової, покращеної конструкції. До того ж трапилася нагода розпрощатися з «книгою-пасткою» за вдалих обставин. Я збирався за її допомогою помститися Смеллі.

Його ім’я було Бедфорд Сміллінгем, але ми завжди називали його Смеллі. Хтось народжується танцівником чи художником, хтось — для чогось простішого. Смеллі народився ябедою. Єдиним задоволенням його життя було доносити на однокласників. Він спостерігав, підглядав і — доносив. Жодну дитячу витівку не вважав аж такою незначною, щоб не розповісти про неї старшим. Старші любили його. Уже з цього варто робити висновки, «яких учителів ми маємо». Його не вдавалося навіть безкарно віддубасити: цьому ябеді завжди вірили на слово, а на шукачів справедливості зазвичай чекало покарання.

Смеллі завинив мені якоюсь дрібною капостю (я вже забув, у чому, власне, вона полягала), але цього цілком стало, щоб я розлютився та спланував помсту. Усі хлопці обожнюють вихвалятися, тож і мені приємно було підвищити свій статус, виклавши перед однокашниками купу безкоштовних солодощів, виловлених «книгою-пасткою». Вони охали й ахали ще голосніше, тому що я дозволив пригощатися цукерками. Я вчинив так не лише для власної популярності, а й щоб упіймати Смеллі на гачок. Здається, це відбувалося вчора: так тепло мені на душі від чудових спогадів.

— Це працює, ходімо до торговельного центру Мінг Мультисто, і я покажу вам.

— Ми справді можемо піти?!

— Можете, але не гуртом. Вештайтесь магазином кілька хвилин і станьте так, щоб бачити касира. Будьте там о п’ятнадцятій годині, і ви побачите щось дивовижне!

Щось набагато краще, ніж вони могли собі навіть уявити. Я пропустив їх до супермаркету і почав стежити за кабінетом директора. Щойно Смеллі прослизнув у двері того кабінету, я дременув униз і зламав замок його шафки.

Бездоганний план. Я пишався собою: це був мій перший злодійський сценарій, у якому ролі отримали й інші учасники. У призначену годину я підійшов до каси на солодощах, намагаючись не дивитися на охоронців, які, своєю чергою, намагалися не дивитися на мене. Невимушеним рухом я поклав книгу на солодощі та нахилився зав’язати шнурівку на черевикові.

— Крадіжка! — вигукнув найкремезніший із охоронців, ухопивши мене за комір пальто. — Спіймався, злодюжка!

Інші оточили мене, відібрали книгу.

— Що ви робите? — прохрипів я (доводилося хрипіти, бо моє пальто так затягнулося на горлі, що я майже повиснув на ньому). — Негіднику, віддай назад мою історичну книгу! Вона коштувала сім баксів, які моя матінка чесно заробила тяжкою працею, в’яжучи килимки зі свинобразячого пір’я.

— Книжка, кажеш? — усміхнувся здоровань. — Ми все знаємо про твої книжки.

Він схопив книгу за обидві палітурки та сіпнув у різні боки. Книжка розгорнулася — дивитися на його пику, поки сторінки тріпотіли на протязі, було невимовною насолодою.

— Мене підставили, — прохрипів я, розстібаючи пальто, щоб звільнитися, і потираючи перетиснуте горло. — Мене підставив злодій, який сам вихвалявся, що використовує такі фокуси для мерзенних справ. Він тут, його ім’я Смеллі. Хапайте його, хлопці, доки не втік!

Смеллі залишалося тільки стояти, вибалушивши очі, бо завзяті руки однокашників міцно вчепилися в нього зусібіч. Шкільні книжки Смеллі вивалили на підлогу, і книжка з фокусом картинно розчинилася, продемонструвавши всім своє солодке начиння.

Усе йшло за планом. Сльози, виправдання, галас. Ідеальне прикриття. Того дня я випробовував у польових умовах свій покращений пристрій для крадіжок № 2. Я важко трудився над цим винаходом — безшумним вакуумним насосом із трубкою, виведеною в мій рукав. Тільки підніс трубку поближче до шоколадок, і — зіп! — перша з них зникла з поля зору. Закінчувався пристрій у моїх штанях чи, точніше, у моїх огидних підштаниках, які нас примушували носити у школі як форму. Там шоколадка потрапила до еластичних гумових пакетів, обернених навколо моїх колін. Шоколадка зосталася надійно спочивати подалі від небажаних очей, потім до компанії приєдналася ще одна, і ще одна. Усе йшло за планом, крім того, що я не міг вимкнути цю бісову штуковину. Дякувати Богу, Смеллі голосив як на поминках. Усі погляди були прикуті до нього, а не до мене, який саме боровся зі своїм перемикачем. Тим часом насос і далі засмоктував, мої рукави та штани роздуло. Зрештою механізм таки вдалося вимкнути. Проте порожній прилавок і мої одутлі ноги напевне викликали б підозри. Але слава Богу, ніхто не звернув на мене уваги. Я вийшов із магазину так швидко, як тільки спромігся. Як уже говорив, такі теплі спогади треба берегти.

Це, звичайно, не може бути поясненням, чому я вирішив сьогодні, у свій день народження, пограбувати банк. І бути спійманим.

Поліціянти нарешті зламали двері й увалилися всередину. Я звів руки над головою та приготувався зустрічати їх найщирішою посмішкою. День народження — то найвагоміша причина. Мій сімнадцятий день народження. Сімнадцять років — це дуже важливий етап для молодої людини на Біт О’Хевен.

Читати далі