Пам’ять крові

Іде Друга світова. Під час неї на Волині точиться ще одна «війна у війні» — страшна, братовбивча. Іларіон і Левон товаришували з дитинства. Разом училися в гімназії, грали з батьками у гурті сільських музик, закохалися в одну і ту ж дівчину Анну. Суперники в коханні, вони з початком війни поступово стали непримиренними суперниками у спровокованому окупантами польсько-українському протистоянні. Ларко Ткачук стає вояком УПА, Левон Красніцький — Армії Крайової.

Cover_.jpg3.jpg

Logo_2012_UKR.jpg

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2017

ISBN 978-617-12-3124-5 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Дизайнер обкладинки Олександр Ком’яхов

Електронна версія створена за виданням:

Вовк Ю.

В61 Пам’ять крові : роман / Юрко Вовк. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. — 192 с.

ISBN 978-617-12-2531-2

Ларко невідривно дивився в очі Левона і не міг вистрілити... За кілька секунд у свідомості Ларка промайнули картини з минулого: спільні ігри та пустощі, навчання в школі, Анна. Вони з Левоном були друзями дитинства, а тепер… На руках Левона кров його земляків українців. Ларко цілиться в груди поляка, а той, не відводячи очей від дула автомата, каже: «Я люблю твою Анну більше за життя. То нащо воно таке мені…» Чи натисне Ларко на спускний гачок?

УДК 821.161.2

ББК 84(4Укр)

© Юрко Вовк, 2016

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2017

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2017

Пролог

Посеред ночі у вікні невеликого будинку на околиці містечка на заході Аргентини спалахнуло світло. Згорблений старий чоловік підійшов до вікна і почав вдивлятись у непроглядну темряву. За якийсь час він відхилився від шиби і почовгав до письмового столу. Поволі сівши на стілець, узяв папір та ручку і квапливо почав щось писати. Закінчивши, почав перечитувати написане, ворушачи пересохлими губами. Не дочитавши до кінця, чоловік пошматував аркуша й кинув дрібні клаптики паперу на підлогу. Охопивши голову руками, він тихо застогнав у німому відчаї.

Коли настав ранок, старий чоловік, який весь цей час непорушно сидів за столом, простягнув руку до газети. На розгорнутій сторінці червоним маркером був виділений якийсь номер телефону. Старий узяв слухавку переносного апарата і набрав номер.

— Це журналіст Хорхе Альдара? — запитав він хрипким невиразним голосом.

Почувши ствердну відповідь, чоловік нерішуче пожував губами, і врешті мовив:

— Ви пишете про злочини Другої світової війни, пане Альдара?

— Так, — почувся у слухавці трохи здивований голос.

— Мене звати Левон Красніцький, — вже впевненіше продовжив старий чоловік. — Якщо вам буде цікаво, я готовий розповісти про злочини під час польсько-української війни.

У слухавці запала тиша. В кімнаті було чутно лише важке дихання старого.

— Вибачте, — врешті пролунав голос журналіста. — А хіба була така війна?

— Була, — тихо і якось приречено витиснув із себе старий чоловік. — Війна у війні. Страшна війна…

— Ви, напевно, вже похилого віку, пане… Кра-сні-цкі, — після чергової паузи мовив співрозмовник старого. — Навіщо вам це?

— Не знаю, — прошепотів Левон Красніцький. — Знаю тільки, що мушу розповісти про це людям…

Частина перша

Розділ перший

Літо 1939 було спекотним — і Західний Буг попід берегами помітно обмілів. Та посередині русла все ж був повноводим і стрімко плинув до далекої ще Вісли. Ближче до Устилуга, на черговому згині русла вода подекуди закручувалась у спіральні вири, у яких вона, мов у лійках, безперервно всмоктувалась у невидимі безодні. То були поганої слави круториї, про які впродовж багатьох століть волиняни склали безліч легенд, у котрих ці таємничі річкові вири подавались як місця небезпечні й містичні.

На пологому березі річки, якраз навпроти круториїв, лежали на траві двоє підлітків. На них були лише сподні1, пошиті з домотканого полотна. Засмаглі тіла і налиті м’язи цих ще не юнаків, але вже й не дітей свідчили, що більшість часу вони проводять на вулиці і не цураються роботи.

Підлітки лежали горілиць, широко розкинувши руки, і вдивлялись у небо, яким пливли поодинокі хмаринки.

— Гляди, Левонку, — мовив той, у якого було темніше волосся, — ота хмарина схожа на вершника на коні.

— Угу, Ларку, — відгукнувся його товариш. — На улана, яких я бачив, коли минулого року їхній полк їхав через Устилуг.

— А мені на Тараса Бульбу, — заперечив Ларко. — Козак такий був, мені татусько2 Матвій про нього розповідав.

— Ти що, бачив тих козаків? — поблажливо кинув Левонко. — А я наших уланів таки бачив.

Він спритно зіп’явся на ноги і побіг до річки.

— Давай доганяй! — крикнув Левонко і з розгону шубовснув у річку.

Ларко й собі рушив до води.

— Ларку, Ларку! — гукав Левонко, повернувши голову до берега. — Давай швидше, будемо пірнати!

Течія несла його просто на круторию.

— Дивись! — побачивши небезпеку, щосили закричав Ларко, — щоб на дно не затягнуло!

Левонко, який вже відчув холод круториї, почав притьма загрібати руками, намагаючись відпливти від виру. Та раптом він на мить застиг у воді, і тут-таки почав відчайдушно борсатись на одному місці.

— Корч! — несамовито заволав підліток. — Мені скорчило ногу! Допоможи!

Ларко вже був біля нього. Він схопив товариша за руку й різко смикнув до себе.

— Перевернись на спину і не шарпайся, — намагаючись не видати хвилювання, звелів Ларко. — Я потягну тебе до берега, а ти допомагай другою рукою.

На щастя, річка в цьому місці була неширока та ще й обміліла. За якусь хвилину Ларко витягнув Левонка на берег. Праву ногу того так зсудомило, що вона зовсім не розгиналась. Підліток голосно стогнав чи то від болю, чи від страху. Ларко метнувся до одежі, і за мить повернувся зі шпилькою3 в руці. Не вагаючись, він штрикнув нею в задубілу ногу товариша.

— А-а-а! — заволав Левонко, сіпнувшись, мов укушений гадюкою. — Ти що, ногу мені відрізаєш?

— Так мама мене вчили, — вибачливо мовив Ларко. — Якщо корч сильний, то треба вколоти те місце голкою.

— А й справді відпускає, — зрадів Левонко. — Ну, ти і знахар, Ларцю.

— Тепер три там руками, — усміхнувся Ларко, який і сам добряче перелякався. — Ще за трохи має зовсім попустити.

Він скуйовдив рукою світлу, як льон, Левонкову чуприну.

— Ех ти, пірнач Красніцький.

Прийшовши додому, на хутір Війтова Воля, на якому Левонко і Ларко жили по сусідству, підлітки не стали розповідати батькам про свою пригоду на річці. Зрештою, не було й кому, бо Левон Красніцький-старший і Віктор Ткачук грали того дня на весіллі у Федорівці.

Читати далі