Я — Малала

Доля жінки в Пакистані визначена наперед: бути покірною дружиною, догоджати чоловікові й виховувати дітей. Але 1997 року народилася «інакша» дівчинка. Вона хотіла ходити в школу, носити яскравий одяг і не ховати обличчя. В цей час владу в її рідних краях, в долині Сват, захопив «Талібан». За найменшу провину перед «законом» терористи карали людей побоями і навіть смертю. Героїня і авторка цієї книжки розуміла важливість освіти і боронила права жінок, за що й отримала кулю в голову... Її звуть Малала. І це тільки початок її історії…

065_Yousafzai-Malala_Malala_cover4b.jpg

Присвячується

усім скривдженим дівчатам, яких змусили замовкнути.

Разом будемо почуті

Пролог. День, коли перевернувся мій світ

Я народилася в країні, яка була створена опівночі. Коли я ледь не померла, був полудень. Рік тому я пішла з дому до школи і не повернулась. У мене стріляли таліби, після чого мене, непритомну, вивезли з Пакистану. Дехто каже, що я більше ніколи не повернуся додому, однак я щиро вірю, що це не так. Нікому не побажаю бути відірваною від країни, яку любиш.

Розплющуючи вранці очі, я прагну побачити свою стару кімнату з усіма моїми речами, з одягом, розкиданим по всій підлозі, і шкільними відзнаками на полицях. Та я живу в країні, в якій час на п’ять годин відстає від часу мого любого Пакистану та рідного дому в долині Сват. Однак за рівнем розвитку моя рідна країна відстає від цієї на кілька століть. Тут є всі вигоди, які тільки можна уявити. З крана тече вода як гаряча, так і холодна; світло вмикається від натискання на вмикач, удень чи вночі, і не потрібні ніякі гасові лампи; тут є плити для приготування їжі, тож немає потреби йти на базар по балон із газом. Ця країна настільки розвинена, що в крамницях продається вже готова їжа.

Коли я дивлюсь у вікно, то бачу височенні будинки й довжелезні дороги, якими упорядковано рухаються різні транспортні засоби, охайні зелені живі огорожі та газони, а також чистенькі тротуари для пішоходів. Я заплющую очі й подумки повертаюся назад у свою рідну долину до високих гір із засніженими вершинами, зелених полів та прохолодних голубих річок, до жителів долини Сват, — і серце наповнює радість. Уява переносить мене назад до школи, я опиняюся серед подруг і вчителів. Зі мною моя найкраща подруга Моніба, ми сидимо з нею, розмовляємо і жартуємо, і я наче ніколи й не залишала того місця.

А тоді усвідомлюю, що я зараз у Бірмінґемі, і це Англія.

Це був день, коли все змінилося, — 9 жовтня 2012 року. Не найкращий день для починань...Середина шкільних іспитів. Оскільки я була відмінницею, то не переймалася так, як деякі мої однокласниці.

Того ранку, порскаючи дизельними вихлопами, наша вервечка барвистих авторикш1, у кожну з яких набилося по п’ять-шість дівчат, прибула у вузький брудний провулок біля вулиці Хаджі-Баба́. Коли прийшов Талібан, із нашої школи зникла табличка з назвою закладу, а оздоблені міддю двері посеред білої стіни не містили жодних ознак того, що ховається за ними.

Для нас, дівчат, ті двері були неначе магічний вхід у наш власний особливий світ. Ми забігали всередину й насамперед скидали з голів хустки, рішуче, як вітер розганяє хмари, щоб на небо викотилося сонце; а тоді галасливо підіймалися сходами. Нагорі було внутрішнє подвір’я, на яке виходили двері з усіх кабінетів. Ми скидали рюкзаки в класах, а тоді сходилися на ранкове зібрання просто неба, на якому стояли струнко, повернувшись спинами до гір. Одна дівчинка командувала: «Ассаан баш!», — що означало «Вільно!». Ми клацали каблуками й відповідали: «Аллах». Тоді вона казала: «Ху ші яр!», що означало «Увага!», і ми знову клацали каблуками й промовляли: «Аллах».

Школа, в якій я навчалася, була заснована моїм татом ще до мого народження, і вгорі на стіні красувався напис: «Школа Хушаль», червоними та білими літерами. Ми ходили до школи шість днів на тиждень, а оскільки мені вже було п’ятнадцять і я навчалась у дев’ятому класі, то на уроках ми хором промовляли рівняння хімічних реакцій, вивчали граматику урду та писали твори англійською мовою з мораллю на зразок «Поспішиш — людей насмішиш», або ж вимальовували схеми кровообігу — більшість моїх однокласниць хотіли бути лікарями. Важко навіть уявити, що хтось міг бачити в цьому якусь загрозу. І все ж за дверима нашої школи вирував не лише гамір та метушня Мінґори, найбільшого міста долини Сват, а й безумство руху Талібан, прибічники якого вважали, що дівчата не повинні ходити до школи.

Того ранку все було як зазвичай, хіба що почався він трохи пізніше. На іспити в школу треба було приходити не на восьму ранку, а на дев’яту, і мені це дуже подобалося, бо я не любила прокидатися рано і могла спати, не зважаючи на крики півнів і заклики муедзина до ранкової молитви. Спочатку мене намагався розбудити тато: «Прокидайся, джані мун», — казав він. Із перської це перекладається як «споріднена душа»; вранці тато завжди мене так називав. «Ще кілька хвилиночок, аба, будь ласочка», — благала я у відповідь, натягуючи ковдру вище. Після цього в кімнату заходила мама: «Пішо», — казала вона мені. У перекладі це означає «киця» — так називала мене мама. Цієї миті я усвідомлювала, котра вже година і вигукувала: «Бхабі, я запізнююсь!». У нашій культурі кожен чоловік — це твій «брат», а кожна жінка — твоя «сестра». Саме так ми ставимося до людей, які нас оточують. Коли тато вперше привів свою дружину до школи, всі вчителі поставилися до неї як до «братової дружини», тобто бхабі. Це прізвисько причепилося до неї, і тепер ми всі так її називаємо.

Я спала у довгій кімнаті в передній частині будинку. З меблів у ній були лише ліжко та шафка, придбана за гроші, які я отримала за участь в кампанії на захист миру в нашій долині та право дівчат ходити до школи. На полицях стояли «золоті» пластмасові кубки та трофеї, які я отримала за перші місця з успішності в класі. Лише двічі я не посіла першого місця — і обидва рази мене випередила моя однокласниця-суперниця Малка-і-Нур. Однак я була твердо переконана, що більше цього не допущу.

Школа розташовувалася недалеко від мого будинку, і раніше я ходила до неї пішки; однак минулого року я почала їздити до школи на авторикші разом з іншими дівчатами, а назад поверталася автобусом. Дорога додому тривала всього п’ять хвилин: автобус проїжджав повз смердючий струмок, а тоді минав велетенський рекламний щит Інституту пересадки волосся доктора Г’юмаюна. Ми з дівчатами жартували, що до них, певно, звернувся один із наших учителів, на чиїй лисині раптом проросло волоссячко. Мені подобалося їздити на автобусі, бо не доводилося пітніти, як тоді, коли ходиш пішки, до того ж, я могла побазікати з подругами і попліткувати з Усманом Алі, водієм, якого ми називали бхай джан, що в перекладі означає «брат». Ми завжди реготали з його шалених історій.

Я почала їздити автобусом, бо мама боялася відпускати мене до міста саму. Цілий рік ми отримували погрози. Іноді їх друкували в газетах, іноді передавали в усній чи письмовій формі. Моя мама дуже за мене переживала, однак таліби ніколи не нападали на дівчат, і тому я більше непокоїлася, щоб їхньою мішенню не став мій батько, який постійно виступав проти їхнього руху. Татовому близькому другові й соратникові Західу Хану таліби вистрілили в обличчя, коли він ішов на богослужіння, і я знала, що моєму татові казали: «Будь обережним, ти можеш стати наступним».

На нашу вулицю неможливо було заїхати машиною, тому мені доводилося виходити з автобуса біля струмка, проходити крізь залізні ворота й підніматися вгору східцями. Я думала, що якби на мене вирішили напасти, то це неодмінно сталося б на цих сходах. Як і мій тато, я любила фантазувати, і часом на уроках мої думки линули кудись, я уявляла, як повертаюся додому, а на сходи звідкілясь вискакує терорист і стріляє в мене. І я замислилась: що б я зробила? Можливо, я зняла б туфлю і вдарила його першою, однак чим я тоді відрізнятимуся від терориста? Краще спробую його переконати: «Що ж, стріляйте в мене, але спершу вислухайте. Ви чините неправильно. Я не маю нічого проти вас особисто, я лише хочу, щоб кожна дівчина могла ходити до школи».

Мені не було страшно, але я почала щовечора перевіряти, чи зачинені ворота, і питала у Бога, що стається з людиною після смерті. Своїй найкращій подрузі Монібі я розповідала геть усе. Ми змалку жили на одній вулиці й ще з молодшої школи стали нерозлийвода. Разом слухали пісні Джастіна Бібера, дивилися сагу «Сутінки» і ділилися найкращим кремом для висвітлення шкіри. Моніба мріяла стати модельєром, однак вона знала, що її батьки нізащо не дадуть на це згоди, тож вона всім казала, що хоче бути лікарем. У нашому суспільстві дівчатам дуже важко здобути якусь професію, окрім учителя чи лікаря, якщо вони взагалі матимуть роботу. У мене все було інакше. Я ніколи не приховувала, що передумала бути лікарем і хочу стати винахідником або політиком. Моніба знала про мої проблеми. «Не хвилюйся, — заспокоювала я її. — Талібан не нападає на дівчат». Коли під’їхав автобус, ми почали спускатися сходами, усі дівчата покрили голови хустками ще перед виходом зі школи. У білій Toyota Town Ace, яку ми між собою називали діна, було три паралельні ряди сидінь: по обидва боки й посередині. В салон утиснулося двадцять дівчат і троє вчителів. Я сиділа ліворуч між Монібою і на рік молодшою Шазією Рамзан; наші рюкзаки стояли на підлозі в ногах, а папки з екзаменаційними роботами ми притисли до грудей.

Далі мої спогади дещо туманні. Я пам’ятаю, що в автобусі було гаряче й душно. Ми ніяк не могли дочекатися прохолоди, лише на далеких горах Гіндукуш лежав сніг. Позаду, де ми сиділи, шибок не було, вікна були затягнуті товстою пожовклою поліетиленовою плівкою, яка лопотіла на ходу й була вкрита таким шаром пилу, що годі було щось розгледіти. Ми бачили лише клаптик неба й проблиски сонця, яке о тій порі дня нагадувало жовту кулю, що пливе в хмарі куряви, пронизуючи її своїм світлом.

Я пам’ятаю, що автобус, як завжди, звернув з головної дороги направо біля контрольно-пропускного пункту і проїхав безлюдний майданчик для гри в крикет. Із того моменту я більше нічого не пам’ятаю.

У моїх видіннях зі стріляниною в автобусі зі мною завжди їде мій батько, і в нього теж стріляють; а тоді я бачу чоловіків навколо і ніде не можу знайти батька.

Насправді все було так: автобус різко загальмував. Зліва від нас була заросла травою гробниця Шера Мухаммада Хана, колишнього міністра фінансів при першому правителі долини Сват; із правого боку — фабрика печива. Від контрольно-пропускного пункту ми від’їхали метрів двісті.

Ми не бачили, як попереду на дорогу вийшов молодий бородатий чоловік у світлому одязі й махнув нашому водієві, щоб той зупинився.

— Це автобус школи «Хушаль»? — запитав він у водія. Усману питання видалося безглуздим, оскільки назва школи була написана збоку на автобусі.

— Так, — відповів Усман.

— Мені потрібна інформація про деяких ваших учениць,  — сказав чоловік.

— Зверніться в шкільне управління, — відповів Усман.

Поки вони говорили, ззаду до автобуса підійшов іще один юнак у білому вбранні. «Ще один журналіст хоче взяти в тебе інтерв’ю», — сказала Моніба. Відколи я почала разом із батьком боротися за освіту дівчат та висловлюватися проти утисків, які чинить Талібан, журналісти часто брали в мене інтерв’ю, навіть закордонні, та ніколи не робили цього на дорозі.

На голові у чоловіка був картуз, ніс та рот закривала шийна хустка, ніби він був хворий на грип. На вигляд — звичайний студент. Він заскочив до автобуса, нахилився над нами й спитав:

— Хто з вас Малала?

Ніхто не вимовив ані слова, однак кілька дівчат поглянули на мене. У мене єдиної було неприкрите обличчя.

Після цього юнак витягнув чорний пістолет. Уже пізніше я довідалася, що то був кольт 45 калібру. Дівчата закричали. Моніба каже, що в той момент я сильно стиснула її руку.

Мої подруги розповідають, що далі пролунали три постріли, один за одним. Перша куля пройшла крізь ліву очну ямку і вийшла з-під лівого плеча. Я впала на Монібу, з лівого вуха текла кров. Дві наступні кулі випали на долю дівчат, які сиділи поруч зі мною. Одна куля влучила в руку Шазії, а друга пройшла крізь її ліве плече і поцілила у верхню частину руки Кайнати Ріаз.

Пізніше подруги розповіли, що коли бандит стріляв, у нього трусилася рука. Поки ми доїхали до лікарні, моє довге волосся і коліна Моніби були повністю залиті кров’ю.

Хто з вас Малала? Я — Малала, і це моя історія.


1 Авторикша, або тук-тук — поширений в Азії моторизований транспортний засіб, що часто використовується як таксі. — Тут і далі прим. пер. і ред.

Читати далі