Тиша в епоху галасу

• Міжнародний феномен • Бестселер з мільйонними тиражами Тишу добре мати під рукою, коли тобі сумно. Однак у наш час, коли гучність цього світу здатна заглушити будь-які почуття й будь-яку думки, тиша стає недоступною. Як боротися з епідемією шуму? Що для нас означає абсолютна тиша? Де її шукати? Ерлінг Кагге запевняє: навіть тоді, коли здається, що для усамітнення в цьому світі не залишилося жодного кутка, тишу здатен знайти кожний, її можна почути навіть серед страшного галасу і метушні. Треба тільки знати як. Ця книжка подарує вам можливість дослідити природу тиші, зрозуміти її, відчути, полюбити й знаходити повсюди. У нашому гамірному світі тиша може бути другом, вона — справжня розкіш, якою треба вміти скористатися. Мандрівник, який провів чимало часу в абсолютній самотності, навчить, як її шукати в собі. Про автора: Ерлінг Кагге — норвезький дослідник, письменник, мандрівник та невгамовний шукач пригод. Він — перший в історії підкорювач «трьох полюсів»: у 1990 році Кагге здійснив похід до Північного полюса, у 1993-му, подолавши 1310 кілометрів пішки, дістався Південного полюса, а в 1994 році — підкорив Еверест. Автор кількох книжок про подорожі. Його книга «Тиша в епоху галасу» стала абсолютним міжнародним бестселером з мільйонними продажами. Книга подарувала безлічі читачів розуміння розкоші тиші, навчила знаходити комфорт та відчувати заспокоєння у будь-яких умовах, навіть у найгаласливішому місті на Землі.

cover.png

r999.jpg

r998.jpg

r997.jpg

651455.png

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2017

ISBN 978-617-12-3894-7 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

УДК 159.9

ББК 88

К12

Перекладено за виданням:

Kagge E. Silence in the Age of Noise / Erling Kagge. — New York : Viking, 2016. — 160 p.

Переклад з англійської Ярослава Лебеденка

Дизайнери обкладинки Дарина та Денис Стьопiчеви

ISBN 978-617-12-3369-0 (укр.)

ISBN 978-0-2413 0987-2 (англ.)

© Erling Kagge, Kagge Forlag, Norway, 2016

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2017

І

Щоразу, коли я не можу піти, піднятися над світом чи від­­плисти подалі від нього, я вмію відсторонитися від нього.

Навчитися цього вдалося не одразу. Лише коли я вперше зрозумів, що маю якусь просто-­таки первісну потребу в тиші, то зміг розпочати її пошуки — і там, глибоко під какофонією транспортного шуму й думок, звуків музики й різних технічних пристроїв, айфонів та снігоочисників, спочивала вона, чекаючи на мене. Тиша.

Нещодавно я спробував переконати моїх трьох доньок, що в тиші приховані всі таємниці світу. Ми саме сиділи разом за кухонним столом, зібравшись на недільний обід. Нині нам нечасто випадає нагода попоїсти разом, адже всі інші дні тижня зазвичай зайняті купою різних справ. Недільні обіди стали єдиним прийомом їжі на тиждень, коли ми всі маємо вільний час, аби просто посидіти й поспілкуватися без зайвого поспіху.

Дівчатка подивилися на мене скептично. Тиша — це ж ніщо, чи не так? Я ще навіть не встиг пояснити, яким чином тиша може бути другом і що вона дорожча за будь-яку із сумочок від Марка Джейкобса, що їх доньки так прагнуть, як їхня думка сформувалася: тишу чудово мати напохваті, коли тобі сумно. Але в усіх інших випадках вона геть ні до чого.

Сидячи там за обіднім столом, я раптом згадав цікавість, яку вони виявляли дітьми. Як їх могло зацікавити, що ховається за дверима. Їхній захват, коли вони дивилися на вимикач і просили мене «відкрити світло».

Запитання й відповіді, запитання й відповіді. Допитливість є самим двигуном життя. Але моїм діточкам уже 13, 16 та 19 років, і цікавляться чимось вони дедалі менше, аж до того рівня, що, коли їх таки щось зацікавить, вони просто витягають свої смартфони й шукають відповідь. Вони все ще допитливі, однак їхні личка стали менш дитячими, більш дорослими, а їхні голівки містять більше амбіцій, аніж запитань. Жодна з них не мала інтересу до обговорення теми тиші, тому, щоб пробудити його, я розповів їм про двох моїх товаришів, котрі якось вирішили піднятися на Еверест.

Рано-вранці вони вийшли з базового табору, проклавши собі маршрут південно-західним схилом гори. Спочатку все було добре, вони обидва дійшли до вершини. Але потім почався сніговий буран. Незабаром вони усвідомили, що ніяк не зможуть спуститися живими. Перший додзвонився по стільниковому телефону своїй вагітній дружині. Разом вони вирішили, як назвати дитину, яку вона носила. А потім він тихо відійшов трохи нижче від вершини. Мій другий товариш не зміг ні з ким зв’язатися перед смертю. Ніхто точно не знає, що сталося на горі в ті години. Через сухий холодний клімат на висоті 8000 метрів над рівнем моря вони обидва були просто висушені морозом. Вони лежали там у тиші, майже такі самі на вигляд, як двадцять два роки тому, коли я бачив їх востаннє.

На цей раз за столом таки запала тиша. Один із наших мобільних просигналив про вхідне повідомлення, але ніхто з нас і не подумав перевірити телефони. Натомість ми заповнили тишу собою.

Невдовзі після того мене запросили виступити в Університеті Сент-Ендрюс у Шотландії. Тему я мав обрати сам. Зазвичай я розповідаю про екстремальні подорожі на край світу, але цього разу мої думки були спрямовані в бік домівки, до того недільного обіду в колі моїх рідних. Тому я зупинився на темі тиші. Я добре підготувався, проте, як це часто зі мною буває, нервувався. Що, як мої розпорошені думки про тишу належать лише до царини недільних обідів, а не до виступів перед студентами? Не те щоб я боявся бути освистаним всі 18 хвилин моєї промови, однак усе ж таки хотів зацікавити студентів темою, яку так близько прийняв до серця.

Я почав свій виступ із хвилини тиші. Чутно було, як муха летить. Усі завмерли. Протягом наступних 17 хвилин я говорив про тишу навколо нас, але розповів також про дещо ще важливіше, як на мене, — тишу всередині нас. Студенти сиділи мовчки та уважно слухали. Здавалося, їм уже давно бракувало тиші.

Того самого вечора я пішов із кількома з них до кнайпи. Коли ми сиділи там на протязі біля входу, з великим кухлем пива кожний, це дуже нагадувало мої власні студентські дні в Кембриджі. Щирі, допитливі люди, тепла атмосфера, цікаві розмови. Студенти хотіли почути відповіді на три запитання: «Що таке тиша? У чому вона? Чому нині вона важливіша, ніж будь-коли раніше?»

Той вечір багато для мене значив, і не лише через добру компанію. Завдяки студентам я раптом усвідомив, як мало розумів до того. Повернувшись додому, я не міг позбутися думки про ті три запитання. Вони стали для мене якоюсь марою. Тепер я щовечора сидів, обдумуючи їх із різних боків та шукаючи на них відповіді сам. Я почав писати, думати, читати та дослухатися до себе більше, ніж будь-хто.

Урешті я зробив тридцять три спроби відповісти них.

r996.jpg

Sunrise_4.tif

Читати далі