Тінь вітру. Книга 1

«Тінь вітру» — перша книжка із циклу романів, дія яких відбувається в літературному всесвіті Цвинтаря забутих книжок. Вона перекладена більш ніж 30 мовами й видана у 40 країнах світу загальним накладом 10 мільйонів примірників. Книжка містить цілий світ. Вона може відповісти на багато запитань, а інколи може втрутитися у ваше життя — і змінити його до невпізнання… Знайшовши на Цвинтарі забутих книжок твір маловідомого письменника, юний Даніель за одну ніч прочитує його. І розуміє, що віднині життя не буде таким, як раніше. Про що ця історія? Про вигадливі лабіринти фантазії? Про диявола, який сходить зі сторінок книжки й починає плутати карти всім дійовим особам? Про війну, яка нівечить людські життя? Так, але передусім це, звісно, історія про кохання, про вічний потяг душ і тіл, заради якого тільки й варто жити. Про автора: Іспанський письменник Карлос Руїс Сафон є одним із тих авторів, яких найбільше читають і найбільше знають у всьому світі. Його книжки одна за одною стають літературними сенсаціями та здобувають шалену популярність. Твори Сафона перекладені 50 мовами світу й очолювали практично всі європейські книжкові чарти, а їхні шанувальники — мільйони людей на п’яти континентах.

cover.png

%d0%a2%d1%96%d0%bd%d1%8c%20%d0%b2%d1%96%d1%82%d1%80%d1%83_%d1%82%d0%b8%d1%82%d1%83%d0%bb01.tif

%d0%a2%d1%96%d0%bd%d1%8c%20%d0%b2%d1%96%d1%82%d1%80%d1%83_%d1%82%d0%b8%d1%82%d1%83%d0%bb02.tif

r999.jpg

922408.png

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2017

ISBN 978-617-12-4040-7 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

З дозволу правовласника перекладено за виданням:«The Shadow of the Wind» by Carlos Ruiz Zafón,translated by Luсia Graves, published 2004 by QPD

Переклад з англійської Інни Паненко

Дизайнер обкладинки Іван Дубровський

Сафон К. Р.

C21 Тінь вітру : роман / Карлос Руїс Сафон ; перекл. з англ. І. Паненко. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. — 576 с.

ISBN 978-617-12-3889-3

Книжка містить цілий світ. Вона може відповісти на багато запитань, а інколи випадково знайдена книжка може втрутитися у ваше життя — і змінити його до невпізнанності…

Знайшовши на Цвинтарі забутих книжок твір маловідомого письменника, юний Даніель за одну ніч прочитує його — і розуміє, що віднині життя вже не буде таким, як раніше. Про що ця історія? Про вигадливі лабіринти фантазії? Про диявола, який сходить зі сторінок книжки і плутає карти всім дійовим особам? Про війну, яка нівечить людські життя? Так — але передусім це, звичайно, історія про кохання, про вічний потяг душ і тіл, заради якого тільки й варто жити.

УДК 821.134.2

ББК 84(4Ісп)

© Carlos Ruiz Zafón, 2001

© Corelliana LLC, 2017

© Hemiro Ltd., видання українською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад, 2007

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2017

Присвячується Хоанові Рамону Планасу,який заслуговує на краще

Цвинтар забутих книжок

Я досі пам’ятаю той день, коли батько вперше привів мене на Цвинтар забутих книжок. Стояв червень 1945 року. Ми крокували барселонськими вулицями, над якими нависало шатро ще попелястих небес, хоча над бульваром Св. Моніки вже розгортався мідний вінець світанку.

— Даніелю, ти маєш зберегти те, що сьогодні побачиш, у таємниці, — попередив мене батько. — Навіть від Томаса. Від усіх.

— І від мами теж?

Батько зітхнув, ховаючись за сумовитою посмішкою, яка, наче тінь, переслідувала його все життя.

— Звичайно ж, мамі можна сказати, — невесело відказав він. — Від неї в нас немає таємниць. Їй ти можеш розповідати все.

Невдовзі після початку громадянської війни мою маму забрав спалах епідемії холери. Ми поховали її на цвинтарі Монжуйк, коли мені виповнилося чотири. Єдине, що я пам’я­таю, — кілька діб поспіль ішов дощ. Коли я спитав у тата: чи то плачуть небеса? — слова застрягли у нього в горлі. Навіть шість років опісля ця порожнеча стояла навколо нас, ця оглушлива тиша, яку я так і не навчився розвіювати словами.

Ми з батьком мешкали у невеличкій квартирі на вулиці Св. Анни — хвилина ходи від церковної площі. Квартира була розташована просто над книгарнею — спадщиною по дідові, який був букіністом, і батько сподівався, що одного дня цю чарівну крамницю успадкую я. Я виріс серед книжок; на їхніх сторінках жили мої невидимі друзі, зіткані, здавалося, з пилу; запах паперу й досі лишається на моїх долонях… Ще дитиною я засинав, у темряві кімнати розмовляючи з мамою, розповідаючи їй про події, що сталися за день, про мої пригоди в школі, про те, чого я сьогодні навчився… Я не чув її голосу, не відчував її дотиків, але — її сяйво, її тепло заповнювали кожен куточок нашого будинку, і я вірив — вірив із наївністю тих, хто може полічити свій вік на пальцях рук: якщо заплющити очі й звернутися до неї, вона почує мене, де б вона не була. Іноді батько з вітальні чув мої слова й тихо плакав.

Того червневого ранку я прокинувся вдосвіта — від власного крику. Серце несамовито калатало, ніби душа з грудей рвалася на волю.

Батько прибіг до моєї кімнати, обійняв мене, намагаючись заспокоїти.

— Я не пам’ятаю її обличчя. Я не пам’ятаю маминого обличчя, — бурмотів я, задихаючись.

Батько пригорнув мене ще міцніше.

— Заспокойся, Даніелю. Я пам’ятатиму за нас обох.

Ми дивилися один на одного в ранкових сутінках, шукаючи потрібних слів, — але їх не існувало. Уперше я зрозумів, що мій батько старіє. Він підвівся та відслонив завіси, щоби впустити перші проблиски світанку.

— Одягайся, Даніелю. Я хочу показати тобі дещо.

— Зараз? О п’ятій ранку?

— Деякі речі можна побачити тільки в сутінках — або на світанні.

На батьковому обличчі грала таємнича усмішка, яку він, певно, запозичив зі сторінок одного із зачитаних до дір романів Александра Дюма.

Нічні вартові ще неспішно крокували імлистими вулицями, коли ми вийшли з будинку. Ліхтарі шикувались уздовж проспекту; місто прокидалося — ніби на акварельному малюнку потроху проступали яскраві барви… Ми дісталися вулиці Арко-дель-Театро, крізь шатро блакитного серпанку пройшли повз її склепіння, прямуючи до кварталу Раваль. Утім, ця вузька стежка скидалася радше на стрімчак, ніж на вулицю; ми йшли, доки слабке світло з алей не залишилося позаду. Скісні смужки світла торкалися балконів та карнизів і танули, не долетівши до землі. Нарешті батько зупинився біля величезних дерев’яних дверей із різьбою, почорнілих від часу та вологи. Перед нами, здавалося, виріс велетенський палац — палац тіней та відлунь.

— Даніелю, ти маєш зберегти те, що сьогодні побачиш, у таємниці, — повторив батько. — Навіть від свого друга Томаса. Від усіх.

Низькорослий чоловік із хижими рисами обличчя та густим сивим волоссям відчинив двері. Його орлячий не­проникний погляд зупинився на мені.

— Доброго ранку, Ісаку. Це мій син Даніель, — промовив батько. — Йому скоро одинадцять, тож одного дня крамниця перейде йому. Саме час, щоб він відвідав це місце.

Чоловік на ім’я Ісак кивнув головою й запросив нас увійти. Блакитна темрява повивала химерні обриси мармурових сходів і цілу галерею фресок, населених янголами та міфічними тваринами. Ми пройшли за господарем вздовж розкішного коридору й опинилися у величезній круглій залі. Крізь високу скляну баню, що височіла десь над нашими головами, спіральну базиліку тіней пронизували списи світла. Мій погляд заблукав у лабіринті коридорів; полиці, забиті книжками, наче виростали з підлоги й підносилися вгору, нагадуючи вулик, сплетений з тунелів, східців, майданчиків та місточків. Це була величезна бібліотека.

Приголомшений, я подивився на батька. Він посміхнувся й підморгнув мені.

— Ласкаво просимо на Цвинтар забутих книжок, Даніелю.

Кільканадцять людських постатей губилися в бібліо­течних коридорах. Здавалося, вони здалеку вітають мене, і я впізнав кількох батькових колег — приятелів з гільдії букіністів. Для мене — десятирічного хлопчика — ця гільдія була чимось на кшталт братства алхіміків, зайнятих таємною працею. Батько опустився біля мене навколішки і, пильно дивлячись мені у вічі, звернувся до мене тихим голосом — так він зазвичай говорив, коли йшлося про секрети та обіцянки.

— Це таємне місце, Даніелю, святилище. Кожна книжка має душу. Душу того, хто її написав, душі тих, хто її читав, хто жив цією книжкою, мріяв про неї. Щоразу, коли книжка змінює хазяїна, переходить з рук у руки, щоразу, коли хтось пробігає очима по її сторінках, — її душа зростає та міцніє. Багато років тому мій батько вперше привів сюди мене — це місце вже тоді було давнім, можливо, таким само давнім, як і все місто. Ніхто достеменно не знає, скільки років існує Цвинтар забутих книжок, хто його заснував. Я скажу тобі те, що почув колись від свого батька: коли зникає бібліотека чи зачиняється книгарня, коли якась книжка приречена на забуття, ті з нас, кому відоме це місце, його охоронці, слідкують, щоб вона потрапила саме сюди. У цьому місці книжки, яких більше ніхто не пам’ятає, книжки, що загубилися у часі, живуть вічно, чекаючи на той день, коли потрап­лять до рук нового читача. У книгарнях люди купують і продають книжки, але насправді книжки не мають хазяїна. Кожна книжка, яку ти бачиш, колись була чиїмось найкращим другом. Тепер у них є тільки ми, Даніелю. Як гадаєш, чи зможеш ти дотримати цієї таємниці?

Мій погляд губився в чарівному світлі неосяжної будівлі. Я кивнув, і батько знов посміхнувся.

— Знаєш, що найкраще в цьому місці? — спитав він.

Я заперечно похитав головою.

Читати далі