Шостий. Спогади про майбутнє

Євген Магда — відомий політичний експерт, доцент НТУУ КПІ імені Ігоря Сікорського, автор книжок «Гібридна війна: вижити та перемогти» і «Гібридна агресія Росії: уроки для Європи». Президент України був та залишається центральною фігурою політичної системи України, незалежно від обсягу його повноважень. Яким буде шостий? Як вплинули на нього попередники? Чи спроможне суспільство ефективно моделювати образ глави держави? Розповідь про п’ятьох президентів — Леоніда Кравчука, Леоніда Кучму, Віктора Януковича і Петра Порошенка. Робота їх прем’єрів та Парламенту, факти із виборчих кампаній, особливості правління кожного та виважена оцінка їхніх політичних дій, а також дослідження політичного портрета майбутнього керівника держави — Євген Магда змальовує шостого президента і прогнозує реальність, яка уже чекає на українців.

cover.png

r999.jpg

664334.png

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2017

ISBN 978-617-12-4046-9 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Дизайнер обкладинки Кирило Ткачов

У оформленні обкладинки використано фото Миколи Лазаренка

Магда Є.

М12 Шостий. Спогади про майбутнє / Євген Магда. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. — 208 с.

ISBN 978-617-12-3886-2

Коротка і дуже яскрава розповідь про п’ятьох президентів — Леоніда Кравчука, Леоніда Кучму, Віктора Януковича та Петра Порошенка. Робота їх прем’єрів та парламенту, факти із виборчих кампаній, особливості правління кожного та виважена оцінка їхніх політичних дій, а також дослідження політичного портрету майбутнього керівника держави — Євген Магда змальовує образ шостого президента і прогнозує реальність, яка уже чекає на українців.

УДК 323/324

ББК 66.034

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українсь-кою мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє офор-м­лення, 2017

Передмова

Масштаб повноважень Президента. Центр системи в українській політиці. Дострокові парламентські вибори як каталізатор старту президентської кампанії. Історичне значення президентських виборів.

Україна живе від однієї президентської кампанії до іншої. Цей алгоритм політичного життя усталився вже давно, і змінювати його ніхто не збирається. Одні побачать у наведеному факті відлуння козацької вольниці та гетьманської влади, інші, навпаки, шукатимуть у цьому выдбиток століть розвитку українського народу в абсолютистських монархіях Габсбургів та Романових або пригадають недавнє минуле та залежність 1/6 частини суходолу від волі вождя партії та пролетаріату. Проте справа нині в іншому: обираючи Президента, мільйони наших співгромадян підсвідомо намагаються закрити прогалину в пантеоні національних героїв та визнаних авторитетів. Він так і не постав за чверть століття незалежного розвитку. Під час президентських виборів Україна, можливо, не лише обирає власне майбутнє, але й шукає непохитний мов скеля авторитет, який зможе повести за собою націю в дні випробувань.

Проте з 2014 року справедливим є також інше твердження: Президент притягує негатив через обрання в першому турі виборів. Звісно, це не той випадок, коли обраний у 1991 році Леонід Кравчук у 1994 році під тиском політикуму та обставин був змушений піти на дочасні вибори з розрахунком перемогти та зміцнити свою владу. Петро Порошенко у 2014 році був найбільш підготовленим для того, щоб стати главою держави, і виграв перегони «на класі» за рахунок фінансових та інформаційних ресурсів, а також власної мобілізованості. Нині, після подолання п’ятим Президентом екватора президентської каденції, в Україні складно знайти реального претендента на посаду гаранта Конституції, який не лише був би готовим кинути виклик чинному Президентові, але й представляв би новий політичний клас.

Тим часом політична еліта країни та значна частина громадян не налаштовані пробачати п’ятому Президентові його статус «заможного та впливового», який він набув задовго до приходу на Банкову. Хоча в Україні заборонено діяльність Комуністичної партії, проте ідеї всезагального зрівняння та зневаги до багатства, хай яким шляхом його набуто, надміру живучі. Якщо згадати, що Петро в перекладі з давньогрецької означає «камінь», то нескладно здогадатися, як багато охочих буде «лупати цю скалу» під час наступних президентських перегонів. Однак основна інтрига полягає в тому, чи буде знайдено консолідовану кандидатуру, спроможну не лише об’єднати людей, але й втілити їхні надії на зміни в суспільно-політичному житті.

Соціологічні дослідження свідчать, що від третини до половини наших співгромадян не мають чітких уподобань щодо кандидатури майбутнього Президента. Зрозуміло, що чинний глава держави має певну перевагу за рахунок своїх прибічників та адміністративного ресурсу, вплив якого на вибір у кабінці для голосування все ж є гіперболізованим.

Навесні 2017 року українська опозиція блискуче довела власну багатовекторність. Її представники не змоглизабезпечити ефективний наступ на владу і не продемонстрували суспільству (насамперед тим громадянам, хто не визначився з політичним вибором) нагальну потребу проведення дочасних парламентських виборів. Так, я не помиляюся: без достроково обраної Верховної Ради та нового прем’єр-міністра (бажано з досвідом роботи на посаді) говорити про проведення президентської кампанії раніше, ніж навесні 2019 року, немає сенсу.

Спокуса пришвидшити електоральний цикл, безумовно, існує. Проте вона розбивається об низку чинників, що впливають на життя українського суспільства. Безсумнівно, це і продовження російської гібридної агресії, наслідки якої перевернули шкереберть життя мільйонів українців, і масштабна економічна криза, позбавитися наслідків якої ніяк не вдається. Це і відверта гірка зневіра значної частини суспільства у спроможності влади «жити по-новому», і цунамі зради, що прокочуються соцмережами та популярними медіа з регулярністю, ентузіазмом та рівнем підтримки, вартими кращого застосування.

Не варто сподіватися, що конфлікт на Сході України врегулюють до дня голосування за шостого Президента. Крім того, Донбас та Крим, перспективи їх повернення відіграватимуть важливу роль у наступній кампанії. Для її учасників та учасниць спокуса запропонувати легке рішення буде куди більшою, ніж спроможність оприлюднити реалістичну стратегію повернення тимчасово втрачених територій, а до того часу вести системну роботу, аби не втратити контакт з їх мешканцями.

І міжнародні партнери України, і Росія, і пострадянські держави (у всякому разі ті з них, які намагаються зберегти баланс у відносинах з Києвом та Москвою) очікують на президентську кампанію в Україні. Вони добре знають, що за новітньою національною традицією ці вибори перетворюються на холодну громадянську війну з високими політичними ставками та зброєю популізму, з полеглими на полі бою та переможцями, яких не судять.

Згортання відносин з Росією та отримання візової лібералізації з ЄС і Угоди про асоціацію між ЄС та Україною, безумовно, додадуть проєвропейської риторики до передвиборчої дискусії. Однак не варто розраховувати, що шостий Президент зможе підписати документи про повноцінне членство нашої держави у Європейському Союзі — надто складний цей процес, і надто серйозним викликом є потенційне членство України в ЄС, майбутнє якого, до речі, є також непевним.

Проте зараз ми ще на березі, ми ще не рушили всім загалом у плавання небезпечними водами до материка «Шостий Президент». І ми ще маємо час усвідомити: шостий Президент повинен стати не лише відображенням наших комплексів та проблем, але й локомотивом тих перетворень, про які говорять так багато, проте часто не відчувають в Україні.

Леонід Перший: від лідера КПУ до VIP-агітатора

Kravchuk_Signature_1991.png

Леонід Кравчук — перший Президент України — став уособленням вітчизняної політичної еліти, її вад та недоліків. Колишній секретар ЦК КПУ з питань ідеології, який очолив Верховну Раду України після від’їзду до Москви Володимира Івашка, провів державу через випробування та проблеми перших років незалежності. Провів не без втрат, насамперед економічних, проте саме за Кравчука Україна здобула незалежність та визнання як самостійний суб’єкт міжнародних відносин. Інша річ, що омріяна багатьма поколіннями українців незалежність у безпосередньому наближенні виявилася складнішою за райдужну картинку щасливого життя.

Очевидно, Кравчук не мав на меті достроково припинити президентську кар’єру влітку 1994 року. Проте політична кон’юнктура та вправність опонентів змусили Леоніда Макаровича дочасно перейти на позицію граючого тренера в запеклих іграх української політики. Цей статус старійшини політичного класу він зберігає і донині, виступаючи з власним баченням наявних у державі проблем.

Літо 1991 року в Україні було спекотним, проте основні політичні події все ж розвивалися не в Києві, а в Москві та Вашингтоні. Спроба заколотників на чолі з Геннадієм Янаєвим, Валентином Павловим, Дмитром Язовим, Володимиром Крючковим та Борисом Пуго відсторонити від президентського стерна Михайла Горбачова завершилася провалом. Перемога в Москві російських демократичних сил, символом та лідером яких став президент РСФСР Борис Єльцин, створила ситуацію, за якої зупинити процес розпаду СРСР було вже неможливо. Відцентрові тенденції радянського суспільства відчували і в США, проте Джордж Буш-старший, який у серпні 1991 року виступив з промовою у Верховній Раді в Києві, спромігся лише на заклики зберегти Союз, що їх скоро та небезпідставно назвали «котлетою по-київськи».

Читати далі