Оповідь Служниці

Ти не маєш права читати, писати і бігати вранці. Тобі не можна працювати, володіти якою-небудь річчю і прагнути чогось. Тобі заборонено любити. Бо ти – Служниця… У Республіці Гілеад повноцінні права мають лише Командори та їхні Дружини, у яких є право вибирати коханок для своїх чоловіків. Мета — народження дітей. До цього здатна тільки кожна сота жінка в Гілеаді. Їх, Служниць, збирають по всій країні, а потім вони проходять курс підготовки, аби бути гідними виносити дитя офіцера. Одна зі Служниць — Джун. Колись вона мала коханого чоловіка і доньку. А тепер сенс її життя — підкорятися законам Гілеаду… Проте Джун не така, як усі. Жінка розуміє, що відбувається, вона хоче втекти і ще здатна любити… Про автора: Марґарет Етвуд — канадська письменниця, літературна критикиня, захисниця природи й феміністка. Її книжки вийшли друком у більш ніж 35 країнах і були перекладені понад 20 мовами. Антиутопія «Оповідь Служниці» стала класикою сучасної літератури. Її порівнюють зі знаковими романами «Прекрасний новий світ» Олдоса Гакслі й «1984» Джорджа Орвелла. Це водночас і феміністичний трактат, і пересторога для майбутніх поколінь.

Cover.jpg2.jpg

3.jpg

Logo_2012_UKR.jpg

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2017

ISBN 978-617-12-4088-9 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Перекладено за виданням: Atwood M. The Handmaid’s Tale : A Novel / Margaret Atwood. — London : Vintage Books, 1986. — 320 p.

Переклад з англійської Олени Оксенич

Дизайн обкладинки: CreaLab, Creative Laboratory

Ілюстрація на обкладинці

Євгенії Золото

Електронна версія створена за виданням:

Етвуд М.

Е89 Оповідь Служниці : роман / Марґарет Етвуд ; пер. з англ. О. Оксенич. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. — 272 с.

ISBN 978-617-12-3890-9

ISBN 978-0-099-74091-9 (англ.)

У Республіці Гілеад повноцінні права мають лише Командори та їхні Дружини. Народити дитину здатна тільки кожна сота жінка в Гілеаді. Їх, Служниць, збирають по всій країні, а потім вони проходять курс підготовки, аби бути гідними виносити дитя офіцера.

Одна зі Служниць — Джун. Колись вона мала коханого чоловіка і доньку. А тепер сенс її життя — підкорятися законам Гілеаду… Проте Джун не така, як усі. Жінка розуміє, що відбувається, вона хоче втекти і ще здатна любити…

УДК 821(71)

ББК 84(7Кан)

© O.W. Toad, Ltd, 1986

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2017

Книжки Маргарет Етвуд вийшли друком у більш ніж тридцяти п’яти країнах. Вона — автор понад сорока художніх творів, поезій, критичних есе та дитячих книжок. Серед її романів — «Тілесні ушкодження», «Котяче око», «Наречена-розбійниця», «На прізвисько Грейс» (лауреат премії Гіллер у Канаді та премії Монделло в Італії», «Сліпий убивця» (лауреат Букерівської премії 2000 року) та «Орикс і Деркач». Маргарет Етвуд живе в Торонто з письменником Гремом Гібсоном. Разом вони — почесні президенти Клубу рідкісних птахів організації «Бьордлайф Інтернешнл».

Присвячується Мері Вебстер та Перрі Міллеру

І побачила Рахіль, що вона не вродила Якову. І заздрила Рахіль сестрі своїй, і сказала до Якова: Дай мені синів! А коли ні, то я вмираю!

І запалився гнів Яковів на Рахіль, і він сказав: Чи я замість Бога, що затримав від тебе плід утроби?

І сказала вона: Ось невільниця моя Білга. Прийди до неї, і нехай вона вродить на коліна мої, і я також буду мати від неї дітей.

Книга Буття, 30:1-31

Щодо мене ж самого, протягом кількох років я вкрай змучився, пропонуючи різні марні, порожні, ілюзорні ідеї. Нарешті, коли я зовсім впав у відчай, мені пощастило, і на думку раптово спала ця пропозиція…

Джонатан Свіфт. Сучасна пропозиція

У пустелі не знайдеш знаку, який каже: «Не їж каменів».

Суфійська приказка

1 Біблійні цитати подано в перекладі Івана Огієнка. (Тут і далі прим. пер., якщо не зазначено інше.)

І. Ніч

Розділ 1

Ми спали в колишньому спортзалі. Лакована дерев’яна підлога була розмальована смугами та колами для тих ігор, у які колись тут грали; баскетбольні кільця досі були на місці, хоча й без сіток. Кімнату оперізував балкон для глядачів, і здавалося, що я досі відчуваю слабкий шлейф різкого запаху поту, що пробивався крізь солодкий аромат жувальної гумки та парфумів дівчат-глядачок, убраних, як я знала з картинок, спочатку у фетрові спідниці, тоді у міні-спідниці, потім у штани, згодом з одним кульчиком у вусі та залакованим до голок волоссям із зеленими пасмами. Тут були танці, лунала музика — палімпсест нечутних звуків, стиль за стилем, підводна течія ударних, самотній плач, гірлянди з паперових квітів, чортики з картону, дзеркальна куля, що крутилася, посипаючи танцюристів снігом зі світла.

У цій кімнаті був застарілий секс та самотність, і очікування чогось, що не мало форми чи назви. Пам’ятаю це прагнення до того, що завжди от-от мало статися і ніколи не було однаковим, як ті руки, що на нас клали там і тоді, на тісному задньому сидінні, чи задньому дворі, чи на паркувальному майданчику, чи в кімнаті з телевізором, де звук було вимкнуто і лише картинки мерехтіли над здійнятою плоттю.

Ми прагнули майбутнього. Як ми навчилися цього дару ненаситності? Повітря було наповнене ним, і він досі був там, наче згадка, доки ми намагалися заснути на армійських лежаках, розставлених рядами на такій відстані, щоб ми не могли перемовлятися. У нас були фланелеві простирадла, схожі на дитячі, та старі армійські ковдри — на них досі було написано «США». Ми охайно згортали свій одяг і складали його на стільцях біля лежаків. Світло було приглушене, однак не вимкнене повністю. Тітка Сара та Тітка Елізабет ходили патрулем з електричними батогами для худоби, які висіли на їхніх шкіряних ременях.

Жодної зброї — навіть їм її не довіряли. Зброя була для охоронців, спеціально набраних серед Янголів. Заходити до будівлі вони могли, тільки коли їх кликали, а нам не дозволяли виходити, окрім як на прогулянки двічі на день — ми парами ходили футбольним полем, яке зараз було оточене сітчастим парканом із колючим дротом угорі. Янголи стояли за ним, спинами до нас. Для нас вони були джерелом страху, але не тільки. Якби ж вони могли на нас глянути. Якби ж ми могли до них заговорити. Ми думали, що тоді могли б чимось обмінятися, укласти якусь угоду, сторгуватися, бо ж ми досі мали тіла. То була лише фантазія.

Ми навчилися шепотіти майже без звуку. У напівтемряві можна було простягнути руку, коли Тітки на нас не дивилися, і торкнутися долонями через прірву. Ми навчилися читати по губах, лежачи в ліжку, повернувшись на бік, стежачи за губами одна одної. Так обмінювалися іменами, від ліжка до ліжка:

Алма. Джанін. Долорес. Мойра. Джун.

Читати далі