Пульт Ґвенді

Новинка від Стівена Кінга та Річарда Чізмара! Багато моторошних історій сталося в містечку Касл-Рок, що в штаті Мейн. Але одну з них іще нікому не розповідали… Дотепер. Юна Ґвенді потерпає від зайвої ваги. Щодня вздовж урвища вона видирається на гору Сходами самогубців, щоб схуднути, і, відсапуючись, бачить внизу дітлахів на ігровому майданчику. Та одного разу звичну картину порушить незнайомець у чорному капелюсі. Він подарує дівчинці загадковий пристрій, який після натискання кнопки видає шоколадне звірятко, що вгамовує голод, і срібні монети, за які колекціонери ладні віддати цілі статки. Та є інші кнопки цього пульту, які Ґвенді не наважиться використати. Або?..

cover.png

r999.jpg

r998.jpg

10290.png

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2017

ISBN 978-617-12-4139-8 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:

King S. Gwendy’s Button Box : A Novel / Stephen King, Richard Chizmar. — Baltimore : Cemetery Dance Publications, 2017. — 175 p.

Обережно! Ненормативна лексика!

Кінг С.

К41 Пульт Ґвенді : роман / Стівен Кінг, Річард Чізмар ; перекл. з англ. Б. Превіра ; худ. К. Міньйон. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. — 160 с.

ISBN 978-617-12-3921-0

ISBN 978-1-58767-611-6 (англ.)

Юна Ґвенді потерпає від зайвої ваги. Щодня вздовж урвища вона видирається на гору Сходами самогубців, щоб схуднути, і, відсапуючись, бачить внизу дітлахів на ігровому майданчику. Та одного разу звичну картину порушить незнайомець у чорному капелюсі. Він подарує дівчинці загадковий пристрій, який після натискання кнопки видає шоколадне звірятко, що вгамовує голод, і срібні монети, за які колекціо­нери ладні віддати цілі статки. Та є інші кнопки цього пульта, які Ґвенді не наважиться використати. Або?..

УДК 821.111(73)

ББК 84(7Спо)

© Stephen King and Richard Chizmar, 2017

© Ben Baldwin, обкладинка, 2017

© Keith Minnion, ілюстрації, 2017

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2017

gwendy-signature-sheet.jpg

1

З міста Касл-Рок до «Касл-В’ю» ведуть три шляхи: 117 траса, Плезент-роуд і Сходи самогубців. Щодня цього літа — так, навіть у неділю — дванадцятирічна Ґвенді Пітерсон підіймається цими сходами, які тримаються на міцних (хоч уже й іржавих від часу) ґвинтах і зміяться вгору вздовж урвища. Перші сто сходинок вона проходить спокійним кроком, дріботить по наступних ста, а останні сто п’ять змушує себе пробігти, скрутившись, як каже її тато, у три погибелі. Нагорі вона схиляється, розпашіла, обперши руки об коліна, на щоки поналипали пропітнілі пасма волосся (під час цього останнього відрізку її хвостик постійно розкуйовджується, як би туго вона його не зав’язувала), відсапується, ніби старий тягловий кінь. Хоча деякі покращення все ж відбулися. Випроставшись і дивлячись униз уздовж тіла, вона вже бачить кінчики своїх кросівок. Ще в червні, в останній день навчання, на який також припав її останній день у касл-рокській початковій школі, це їй не вдавалося.

Пропітніла сорочка прилипла до тіла, але, у цілому, почувається вона доволі добре. У червні, щоразу, як вона досягала вершини, їй здавалося, що от-от помре від серцевого нападу. Поблизу чутно викрики дітлахів на ігровому майданчику. Трохи оддалік лунає цокання від удару алюмінієвою биткою по бейсбольному м’ячу; там хлопці зі Старшої ліги тренуються до благодійного матчу на День праці.

Вона витирає окуляри хустинкою, яку саме з цією метою тримає в кишені сорочки, коли її хтось кличе:

— Агов, дівчинко! Ходи-но сюди на хвильку. Нам з тобою треба побалакати.

Ґвенді вдягає окуляри — і розмитий світ знову набуває чіткості. У затінку на лаві, обіч гравійної доріжки, яка веде від сходів до парку культури й відпочинку «Касл-В’ю», сидить чоловік у чорних джинсах, чорному піджаку, ніби від костюма, і білій сорочці, розщібненій на верхній ґудзик. На голові в нього маленький охайний чорний капелюх. Ще настане час, коли Ґвенді снитимуться жахіття про той капелюх.

Цього тижня чоловік сидів тут на лавці щодня, завжди читаючи одну й ту ж книжку («Веселка тяжіння»1 — товста і вкрай складна з вигляду), але до сьогодні нічого їй не казав. Ґвенді сторожко розглядає його.

— Мені не можна розмовляти з незнайомцями.

— Це чудова порада.

На вигляд він одного віку з її татом, мабуть, десь тридцяти восьми років чи щось таке, і не видається лихим. Щоправда, те, що спекотного серпневого ранку він сидить одягнений у чорний піджак, уже робить його, на розсуд Ґвенді, потенційним диваком.

— Мабуть, це мама дала її тобі.

— Тато, — каже Ґвенді.

Аби дістатися до майданчика, треба пройти повз незнайомця, і якщо він дійсно дивак, то може спробувати схопити її, та це дівчину не турбує. Зрештою, надворі білий день, поряд ігровий майданчик, де вдосталь людей, тож її почують.

— У такому разі, — каже чоловік у чорному піджаку, — дозволь представитись. Я Річард Ферріс. А ти…

Вона вагається, тоді задумується, яка з того шкода?

— Ґвенді Пітерсон.

— Ну от. Ось ми й знайомі.

Ґвенді хитає головою.

— Імена — це ще не знайомство.

Він закидає голову і сміється. Цей сміх абсолютно чарівний у своєму щирому прояві доб­рого гумору, і Ґвенді не може не усміхнутися. Хоча все ще й тримає дистанцію.

Він наводить на неї палець, ніби пістолет: пух.

— Це гарно. Ти молодець, Ґвенді. І раз ми вже почали, то що це в тебе за ім’я?

— Комбінація. Тато хотів, щоб було Ґвендоліна — так звали його бабусю, — а мама хотіла Венді, як у «Пітері Пені». Тож вони зійшлися на такому. А у вас зараз відпустка, містере Ферріс?

Бо все скидається на те; зрештою, вони ж бо в Мейні, а Мейн величає себе Столицею відпусток. Це пишуть навіть на номерних знаках.

— Можна сказати й так. Я подорожую то тут, то там. Цього тижня в Мічигані, наступного — у Флориді, а тоді, може, заскочу на Коні-Айленд2 на редхот3 і поїздку на «Циклоні»4. Я з тих, кого можна назвати бродягою, і Америка — мій терéн. Приглядаю за певними людьми і час від часу навідую їх знову, щоб подивитись, як у них справи.

«Клац», — стукає битка десь із-поза майданчика і чуються оплески.

— Що ж, було приємно побалакати з вами, містере Ферріс, але мені справді треба йти…

— Побудь ще трохи. Розумієш, ти одна з тих, за ким я зовсім віднедавна приглядаю.

Це мало б прозвучати лиховісно (так воно і є, зрештою), та він усе ще посміхається навздогін до свого сміху, його погляд жвавий, і якщо він і справді якийсь Збоченець Честер5, то гарно приховує це. Як це роблять найвправніші з них, припускає вона. Заходь у мою хатинку, сказав павук до мухи6.

— У мене є теорія щодо вас, міс Ґвенді Пітерсон. Сформована, як і всі найкращі теорії, після ретельних спостережень. Хочете почути її?

Читати далі