Інноватори

Мало хто знає, що теорію сучасного цифрового світу сформулювала жінка ще в середині ХІХ століття; і не будь-хто, а донька самого Байрона — леді Лавлейс. За півтора століття цифрову еру наближали багато людей, проте більшість так і залишилася в тіні. Це книжка про різні етапи цифрової революції, про ґіків, хакерів і мрійників, які кардинально змінили світ і підхід до бізнесу. Вона про диваків, яким нині людство завдячує електронним комфортом: Алана Тюрінга, Біла Ґейтса, Стіва Возняка, Стіва Джобса, Ларі Пейджа та інших. З неї ви дізнаєтеся про глибокі інновації і роль творчої співпраці в історії людства. ДЛЯ КОГО КНИЖКА Для усіх, хто цікавиться новітніми технологіями та життям видатних людей. ЧОМУ ЦЯ КНИЖКА Айзексон через біографії найбільших інноваторів докладно описує історію цифрової революції. Зокрема показує, чому раніше програмування вважали чорновою роботою і віддавали жінкам, якими хитрощами комп’ютерники отримували фінансування для проектів, чому саме Кремнієва долина стала епіцентром інновацій, як відеоігри змінили комп'ютери та якою буде наступна фаза цієї революції.

084_Isaacson-Walter_Innovatory_1000.jpg

Вступ. Як виникла ця книжка

Комп’ютер та інтернет — це найважливіші винаходи нашої ери, але мало кому відомо, хто їх створив. Вони не були склепані на горищі чи в гражі винахідниками-одинаками, чиї окремі портрети можна було б помістити на обкладинки журналів чи в пантеон поруч із Едісоном, Беллом та Морзе. Натомість більшість інновацій цифрової епохи були результатом колективної праці. До їхнього створення було залучено багато чудових людей: дехто був винахідником, а кілька — навіть геніями. Перед вами історія цих піонерів, хакерів, винахідників та підприємців — ви дізнаєтесь, ким вони були, як працював їхній розум та що зробило їх настільки творчими. Це також оповідь про те, як вони співпрацювали та чому їхня здатність взаємодіяти як одна команда зробила їх ще більш творчими.

Розповідь про їхню командну роботу важлива, оскільки ми нечасто звертаємо увагу на важливість уміння працювати гуртом для новаторства. Вже написано тисячі книжок, що прославляють людей, яких ми, біографи, зображуємо чи міфологізуємо як винахідників-одинаків. Я сам написав декілька таких. Задайте на Amazon пошук за фразою the man who invented («людина, що винайшла»), і ви одержите список із 1860-ти книжок. Але історій про творчу співпрацю значно менше, хоча саме вона є важливішою для розуміння того, як творилася нинішня технологічна революція. До того ж така історія може бути навіть цікавішою.

Нині ми так багато говоримо про інновації, що це стало красивим слівцем, позбавленим чіткого значення. Тож у цій книзі я маю на меті розповісти, як насправді виникає інновація в реальному світі. Як найвинахідливіші інноватори нашого часу перетворили проривні ідеї на реальність? Я зосереджуся десь на десятку найзначніших проривів цифрової епохи та людях, що їх здійснили. Які інгредієнти уможливили їхні творчі стрибки? Які навички виявилися найкориснішими? Як вони конкурували та співпрацювали? Чому одні досягли успіху, а інші зазнали невдачі?

Я також досліджую соціальні та культурні сили, що забезпечили сприятливу для інновацій атмосферу. У випадку народження цифрової епохи, їй сприяла дослідницька екосистема, що живилася урядовим фінансуванням та керувалася спільними зусиллями військовиків, промисловців та науковців. Це перетиналося з невимушеним альянсом громадських організаторів, комуноорієнтованих хіпі, любителів саморобок та хакерів-самоучок, більшість яких недовірливо ставилися до централізованої влади.

Історії можна писати, по-різному розставляючи акценти на будь-яких із цих факторів. Гарним прикладом є винахід силами Гарварду та IBM першого великого електромеханічного комп’ютера — Mark I. Одна з його програмісток, Ґрейс Гоппер, написала історію, сфокусовану переважно на його головному творці — Говарді Ейкені. IBM парирувала історією, присвяченою її командам безликих інженерів, чиїм внеском стали інкрементальні інновації — від лічильників до картоприймачів, — що стали складовою цієї машини.

Так само суперечки про те, на чому треба робити більший наголос — на видатних особистостях чи культурних течіях, — точаться вже дуже давно; в середині ХІХ століття Томас Карлейль проголосив, що «історія світу є нічим іншим, як біографією видатних людей», а Герберт Спенсер відповів теорією, яка наголошувала власне на ролі суспільних сил.

Теоретики та практики дуже часто розглядають цей баланс по-різному. «Коли я був професором, то розглядав історію як таку, якою керують безликі сили, — сказав журналістам Генрі Кіссинджер під час однієї зі своїх дипломатичних місій на Близький Схід у 1970-х роках. — Але коли бачиш, як це відбувається на практиці, то розумієш, наскільки важливу роль відіграють особистості».1

Що ж стосується інновацій цифрової епохи, то, як і з миротворчими зусиллями на Близькому Сході, у гру вступило велике розмаїття особистих та культурних сил, і в цій книзі я намагався сплести їх усі докупи.

Інтернет від самого початку створювався для полегшення співпраці. Натомість персональні комп’ютери, особливо ті, що призначені для домашнього використання, розроблялися як інструменти для індивідуальної творчості. Більше десятиліття, від початку 1970-х років, мережі та домашні комп’ютери розвивалися окремо одне від одного. Зрештою вони почали сходитися наприкінці 1980-х із появою модемів, онлайн-сервісів та вебу. Точно так само, як поєднання парового двигуна із хитромудрою машинерією спричинило промислову революцію, так поєднання комп’ютера і розподілених мереж призвело до цифрової революції, яка дала можливість кожному створювати, поширювати та мати доступ до будь-якої інформації будь-звідки.

Історики науки подекуди уникають найменувань періодів кардинальних змін революціями, оскільки схильні розглядати прогрес як еволюцію. «Не було такого явища, як Наукова революція, і ця книга саме про це», — так звучить іронічне вступне речення книги гарвардського професора Стівена Шейпіна, присвяченої тому періоду. Шейпін уникає полону свого напівжартівливого протиріччя, зазначаючи, як ключові гравці того періоду «рішуче висловлювали думку», що вони були частиною революції. «Наше відчуття розгортання радикальних змін значною мірою спричинено ними».2

Так само нині багато хто відчуває, що цифровий прогрес останніх п’ятдесяти років трансформує, можливо навіть революціонізує, наш спосіб життя. Я пригадую захоплення, яким супроводжувався кожен новий прорив. Мій батько та дядьки були інженерами-електриками, тож я, як і багато героїв цієї книги, зростав у підвальній майстерні, де паяв монтажні плати, розбирав радіоприймачі, тестував лампи, сортував і розставляв по місцях коробки транзисторів та резисторів. Як ґік, закоханий у бренд Heathkit та аматорські радіостанції (WA5JTP), я точно пам’ятаю, коли на зміну радіолампам прийшли транзистори. У коледжі я вчився програмувати за допомогою перфокарт і чудово пам’ятаю, як на зміну мукам опрацювання даних в пакетному режимі прийшов екстаз інтерактивної взаємодії.

У 1980-х я тремтів від шуму та вереску, з яким модеми відкривали тобі надприродно чарівний світ онлайн-сервісів та дощок оголошень, а на початку 1990-х я допомагав із організацією роботи цифрового підрозділу в журналі Time і компанії Time Warner, який запускав нові інтернет-послуги та широкосмуговий доступ. Як висловився Вордсворт про ентузіастів, присутніх при зародженні Великої французької революції, «О щастя — цього ранку бути живим».

Я розпочав роботу над цією книгою понад десять років тому. Вона виросла з мого захоплення здобутками цифрової епохи, свідком яких я був, а також із моєї біографії Бенджаміна Франкліна — інноватора, винахідника, видавця, піонера поштової служби, всебічного поширювача інформації та підприємця. Я хотів відійти від написання біографій, схильних підкреслювати роль окремих особистостей, та написати ще одну книгу на зразок «Мудреців», котру я створив у співавторстві з колегою про творчу командну роботу шести друзів, які сформували політику Америки часів «холодної війни». Спершу я планував зосередитися на командах, які винайшли інтернет. Але коли я брав інтерв’ю у Білла Ґейтса, він переконав мене, що історія одночасного виникнення інтернету та персонального комп’ютера значно насиченіша. На початку 2009 року, почавши роботу над біографією Стіва Джобса, я відклав її вбік. Але його історія посилила мою цікавість до того, як переплітався розвиток інтернету і комп’ютерів, тож, щойно закінчивши ту книжку, я повернувся до роботи над цією оповіддю про інноваторів цифрової епохи.

Протоколи інтернету були розроблені шляхом співпраці рівноправних партнерів, і, схоже, в генетичному коді результатної системи вбудовано схильність до сприяння саме спільній діяльності. Кожен вузол був наділений повним обсягом повноважень для створення та передачі інформації, і будь-яку спробу встановити контроль або ієрархію можна було обійти. Уникаючи телеологічної пастки, тобто не наділяючи технології намірами чи особистістю, обґрунтовано зазначимо, що система відкритих мереж, до яких приєднані індивідуально контрольовані комп’ютери, зробила приблизно те саме, що й друкарський верстат, який поступово перехопив контроль за розподілом інформації від цензорів, органів центральної влади та інституцій, що наймали переписувачів та писарів. Простим людям стало легше створювати та поширювати контент.

Співпраця, що створила цифрову епоху, була співпрацею не лише між рівноправними партнерами, а й між поколіннями. Ідеї передавалися від однієї когорти інноваторів до наступної. Інша тема, що постала з мого дослідження, полягала в тому, що користувачі постійно намагалися застосувати цифрові інновації, створюючи засоби комунікації та соціальні мережі. Мене також зацікавило те, чому спроби побудувати штучний інтелект — машини, які здатні думати самостійно — постійно виявлялися менш продуктивними за створення способів встановити партнерські стосунки чи навіть симбіоз між людьми та машинами. Іншими словами, творча співпраця, що характеризує цифрову епоху, об’єднувала співпрацю людей і машин.

Нарешті, я був вражений тим, що справжню творчість цифрової епохи породжували ті, хто був здатен поєднати мистецтво з науками. Вони вірили, що краса має значення. «У дитинстві я завжди думав про себе як про гуманітарну особистість, проте мені подобалась електроніка, — сказав мені Джобс, коли я взявся за його біографію. — Потім я прочитав якийсь вислів мого кумира, Едвіна Ленда з Polaroid, про важливості людей, здатних стояти на перетині гуманітарних і природничих наук, і вирішив, що хочу робити саме це». Саме люди, які почувалися комфортно на цьому гуманітарно-технологічному перетині, допомогли створити людино-машинний симбіоз, який складає ядро цієї оповіді.

Подібно до багатьох аспектів цифрової епохи, ідея, що інновація наро­джується там, де поєднуються мистецтво і наука, не нова. Леонардо да Вінчі був взірцем творчих здібностей, що розквітли при взаємодії гуманітарних та природничих наук. Коли Ейнштейн заходив у глухий кут при роботі над загальною теорією відносності, він діставав скрипку та грав Моцарта, доки йому не вдавалося відновити зв’язок із тим, що він називав гармонією сфер.

Якщо ж говорити про комп’ютери, то є ще одна, хоча й не настільки відома, історична постать, яка була втіленням поєднання мистецтва та наук. Як і її видатний батько, вона розуміла романтику поезії. На відміну від нього, вона також відчувала романтику математики та механізмів. Саме з неї і починається наша історія.

Розділ 1. Ада, графиня Лавлейс

Поетична наука

У травні 1833 року, у сімнадцятирічному віці, Ада Байрон стала однією з дівчат, представлених при британському королівському дворі. Вразливий та незалежний норов дівчини змушував членів родини хвилюватися про її поведінку, але зрештою, як потім писала її мати, вона поводилася «цілком стерпно». Серед тих, із ким Ада познайомилася того вечора, були герцог Веллінгтон, безпосередні манери якого її полонили, та 79-річний французький посол Талейран, який здався їй «старезною мавпою»3. Єдина законнонароджена дитина поета лорда Байрона, Ада успадкувала романтичний дух свого батька — рису, яку її мати намагалася вгамувати за допомогою приватних уроків із математики. Це поєднання породило в Ади любов до того, що вона звикла називати «поетичною наукою» і що поєднувало її бурхливу уяву з зачарованістю числами.

З точки зору багатьох, у тому числі її батька, витончені чутливості романтичної ери конфліктували з технозбудженням промислової революції. Але Ада на цьому перетині ер почувалася комфортно.

Тож не було нічого дивного в тому, що її дебют при дворі, попри всю розкішність заходу, вразив її значно менше, ніж відвідини за кілька тижнів іншої величної події лондонського сезону, де вона зустріла Чарльза Беббіджа, 41-річного овдовілого видатного науковця і математика, який у соціальних колах Лондона вже мав репутацію світила. «Ада отримала більше задоволення від заходу, який вона відвідала в середу, ніж від будь-якого іншого зібрання у вищому світі, — писала її мати своєму другові. — Там вона зустріла кількох людей науки, зокрема Беббіджа, від якого була в захваті»4.

Жваві щотижневі салони Беббіджа, які відвідували до трьох сотень гостей, зводили лордів у фраках та леді у парчевих сукнях із письменниками, промисловцями, поетами, акторами, державними діячами, мореплавцями, ботаніками та іншими «науковцями» — це слово порівняно недавно вигадали друзі Беббіджа5. Долучаючи науковців до цієї шляхетної сфери, Беббідж, як казав один видатний геолог, «зумів досягти статусу в суспільстві за рахунок науки»6.

Такі вечори передбачали танці, читання, ігри та лекції під щедре частування морепродуктами, м’ясом, птицею, екзотичними напоями та холодними десертами. Леді ставили живі картини; при цьому вони одягали костюми для відтворення відомих полотен. Астрономи встановлювали телескопи, дослідники показували електричні та магнітні винаходи, а Беббідж дозволяв гостям гратися з його механічними ляльками. Окрасою вечорів — і однією з багатьох причин для Беббіджа їх проводити — була демонстрація моделі частини його різницевої машини: велетенського механічного обчислювального пристрою, який він будував у прилеглій до його будинку вогнетривкій будівлі. Беббідж демонстрував модель невимовно ефектно — він крутив ручку і змушував її обраховувати послідовність чисел, і саме тоді, коли глядачі починали нудитися, показував, як послідовність може раптово змінюватися залежно від закладених у машину інструкцій.7 Особливо заінтригованих гостей також запрошували перейти двір і відвідати колишні стайні, де конструювалася повна версія машини.

Різницева машина Беббіджа, здатна розв’язувати поліноміальні рівняння, вражала кожного по-своєму. Герцог Веллінгтон зазначав, що вона могла би бути корисною для аналізу перед битвою змінних, із якими може зіткнутися генерал8. Адина мати, леді Байрон, захоплено називала її «мислячою машиною». Ада ж пізніше зробить відоме зауваження, що машини ніколи не зможуть по-справжньому мислити. Її друг, який також відвідав ту демонстрацію, писав: «Міс Байрон, попри юний вік, зрозуміла принцип дії машини та побачила надзвичайну красу винаходу»9.

Любов Ади одночасно до поезії та математики зробила її спроможною побачити красу обчислювальної машини. Вона була зразковим представником ери романтичної науки, котрій був властивий ліричний ентузіазм до винайдення та відкриття. Як писав у «Ері чудес» Річард Холмс, це був період, що привніс «у наукову роботу винахідливу запеклість та збудження. Його рушієм був спільний ідеал запеклої, навіть безрозсудної самовідданості відкриттям»10.

Коротше кажучи, це був час, вельми схожий на наш. Здобутки промислової революції, такі як паровий двигун, механічний ткацький верстат та телеграф, значною мірою видозмінили ХІХ століття так само, як здобутки цифрової революції — комп’ютер, мікрочіп та інтернет — видозмінили наше з вами. Серцем обох епох були інноватори, які поєднували уяву та пристрасть із небаченою технологією — суміш, із якої постала поетична Адина наука і яку вже в ХХ столітті поет Річард Бротіган назве «машинами благодаті і любові».

Лорд Байрон

Ада успадкувала свій поетичний та непокірливий темперамент від батька, але не він був джерелом її любові до машин. Він був, як на те пішлося, луддитом1. У своїй першій промові у Палаті лордів, яку він проголосив у лютому 1812 року у віці двадцяти чотирьох років, Байрон захищав послідовників Неда Лудда, які громили механічні ткацькі верстати. Із глузливим презирством Байрон кепкував із власників ткацьких фабрик Ноттінгема, які просували білль, що запроваджував смертну кару за знищення автоматизованих верстатів. «Ці машини були для них вигідні, оскільки позбавляли необхідності наймати певну кількість робітників, які тепер голодують, — проголосив Байрон. — Вигнані робітники, засліплені невідомістю, замість того, щоб радіти цим покращенням у ремеслах, що несуть таку користь людству, відчули себе принесеними в жертву вдосконаленням механізмів».

Два тижні по тому Байрон опублікував перші дві пісні своєї епічної поеми «Паломництво Чайльд-Гарольда», романтизованого переказу його мандрів Португалією, Мальтою та Грецією, і, як він пізніше зазначав, «одного ранку прокинувся знаменитим». Красивий, звабливий, неспокійний, замислений та сексуально авантюрний, він жив життям байронічного героя, одночасно створюючи цей архетип у своїй поезії. Він став знаменитістю літературного Лондона та щодня вшановувався на трьох урочистих заходах, найпам’ятнішим із яких став пишний вранішній бал, влаштований леді Кароліною Лем.

Леді Кароліна, попри заміжжя з політично впливовим аристократом, який пізніше став прем’єр-міністром, несамовито закохалася у Байрона. Він вважав, що вона «занадто худа», утім вона мала нетрадиційну сексуальну двозначність (полюбляла одягатися хлопчиком-пажем), яку він визнавав спокусливою. У них спалахнув бурхливий роман, по закінченні якого вона несамовито переслідувала його. В історію увійшла дана нею характеристика Байрона: «Шалений, поганий та небезпечний для знайомства», яким він насправді був. Як і вона.

На прийнятті у леді Кароліни лорд Байрон також помітив замкнуту дівчину, як він пізніше згадував, «простіше одягнену». Дев’ятнадцятирічна Аннабелла Мілбенк походила із заможної та вельми титулованої родини. У ніч перед заходом вона прочитала «Чайльд-Гарольда» і була дещо збентежена. «Він завеликий маньєрист, — писала вона. — Найкраще йому вдається опис глибоких почуттів». Щойно вона побачила його на протилежному боці кімнати на прийнятті, її почуття вступили в небезпечне змагання. «Я не хотіла знайомитися з ним, бо всі жінки до смішного відверто залицялися до нього й намагалися заслужити сатиричне шмагання, — писала вона матері. — Я не прагну стати його коханкою. Я не поклала пожертву на вівтар „Чайльд-Гарольда“, але я не відмовлюся від знайомства, якщо воно станеться».11

Як виявилося, це знайомство справді сталося. Після формального представлення їй Байрон вирішив, що з неї може вийти прийнятна дружина. Для нього це було рідкісним проявом перемоги розуму над романтизмом. Вона видалася такою жінкою, яка, замість збуджувати його пристрасті, приборкає їх та захистить його від власної непомірності, а також допоможе розплатитися з обтяжливими боргами. Він надіслав їй лист, у якому холодно запропонував одружитися. Вона обачно відмовила. Він вдався до значно менш прийнятних зв’язків, в тому числі з власною зведеною сестрою, Августою Лей. Але рік по тому Аннабелла відновила залицяння. Байрон, який встиг улізти у ще більші борги та гарячково шукав спосіб приборкати свої пристрасті, побачив у цих потенційних стосунках якщо не романтику, то раціональне підґрунтя. «Мене не врятує ніщо, окрім шлюбу, причому термінового, — зізнавався він Аннабеллиній тітці. — Якщо ваша племінниця погодиться, я віддам перевагу їй; якщо ж ні, то першій зустрічній жінці, яка не здаватиметься такою, наче збирається плюнути мені в обличчя».12 Були моменти в житті, коли лорд Байрон не був романтиком. Вони з Аннабеллою побралися в січні 1815 року.

Байрон поклав початок їхньому шлюбу у своїй байронічній манері. «Мав леді Байрон на канапі перед обідом», — написав він про день свого весілля.13 Стосунки між ними ще тривали, коли два з половиною місяці по тому молодята відвідали зведену сестру Байрона, оскільки саме в той час Аннабелла завагітніла. Однак упродовж візиту вона почала підозрювати, що дружба її чоловіка з Августою виходила за межі братньої, особливо після того, як він ліг на канапу і попросив їх по черзі цілувати його.14 Шлюб почав розпадатися.

Аннабелла брала приватні уроки з математики, що забавляло лорда Байрона, і впродовж періоду залицяння він часто кепкував, говорячи про свою зневагу до точності чисел. «Я знаю, що два і два дають чотири — і був би радий довести це, якби міг, — писав він, — хоча маю сказати, що якби мені будь-яким чином вдалося б перетворити два і два на п’ять, я був би задоволений значно більше». Спочатку він ласкаво назвав її «Принцесою паралелограмів». Але коли шлюб почав руйнуватися, він уточнив цей математичний образ: «Ми — дві паралельні лінії, що біжать у нескінченність поруч одна з одною, але ніколи не зустрінуться». Пізніше, в першій пісні своєї епічної поеми «Дон Жуан», він висміяв її:

Великодушність — оце її чеснота,

А коник — математика. Вона

Любила розмірковувати доти,

Аж поки філософська глибина

Не доведе до повної нудоти2.

Їхній шлюб не змогло врятувати навіть народження доньки 10 грудня 1815 року. Її назвали Августа Ада Байрон, і перше ім’я було обрано на честь занадто коханої зведеної сестри Байрона. Відколи леді Байрон упевнилася у зраді чоловіка, вона називала доньку другим ім’ям. П’ять тижнів по тому молода дружина спакувала речі у карету і разом із немовлям втекла до маєтку батьків у провінції.

Ада більше ніколи не бачила батька. Лорд Байрон залишив країну у квітні після того, як прочитав листи леді Байрон, настільки точні та дошкульні, що за них дав їй прізвисько «Математична Медея». У них дружина пригрозила викрити його кровозмішні та гомосексуальні романи задля забезпечення такої угоди про окреме проживання, згідно з якою дитина залишалася б під її опікою.15

У написаному кілька тижнів по тому початку третьої пісні «Чайльд-Гарольда» Байрон звертається до Ади як своєї музи:

Серця мого донька, крихітко Адо!

На матір схожа ти? В останній раз,

Коли блакитні твої бачив оченята,

Вони сміялися, а сам я відпливав...

Байрон писав ці рядки на віллі на березі Женевського озера, де він перебував разом із поетом Персі Біші Шеллі та його майбутньою дружиною Мері. Невпинно дощило. Оскільки вони кілька днів не могли вийти з дому, Байрон запропонував друзям написати оповідання-жахливчики. Сам він створив лише фрагмент історії про вампіра, який виявився однією з перших літературних спроб на цю тему взагалі, проте класикою стала історія, написана Мері: «Франкенштейн, або Сучасний Прометей». Базуючись на давньогрецькому міфі про героя, який створив живу людину з глини та викрав у богів вогонь для людей, «Франкенштейн» був історією про вченого, який за допомогою гальванізації перетворив тіло, зібране з фрагментів тіл померлих, на мислячу людину. Це був твір-застереження про технологію та науку. Він також поставив питання, яке пізніше пов’язуватимуть із Адою: чи зможуть рукотворні машини коли-небудь по-справжньому мислити?

Читати далі