Дім дивних дітей. Книга 1

• Виданий у 40 країнах світу • Бестселер The New York Times протягом двох років • Увійшов до списку «100 книжок для молоді, які потрібно прочитати у житті» Видання у кінообкладинці! Ця моторошна фантазія, ілюстрована старовинними фото, зачарує всіх, кому подобаються пригоди в таємничих сутінках. Шістнадцятирічний Джейкоб з дитинства звик до казок свого діда про його юність на далекому уельському острові: про чудовиськ з потрійними язиками і про невидимих дітей з притулку для дивних дітей, які вміють літати. Єдиним побічним ефектом цих вигадок були нічні кошмари, що мучили підлітка. Але одного разу кошмар увірвався у його життя…

COVER_UKR.jpg3ukr.jpg

Logo_2012_UKR.jpg

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2016

ISBN 978-617-12-1234-3 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

First published in English by Quirk Books, Philadelphia, Pennsylvania

Перекладено за виданням:

Riggs R. Miss Peregrines’s Home for Peculiar Children : A Novel / Ransom Riggs. — Philadelphia : Quirk Books, 2011. — 352 p.

Переклад з англійської Володимира Горбатька

Електронна версія створена за виданням:

Ріґґз Р.

Р49 Дім дивних дітей : роман / Ренсом Ріґґз ; пер. з англ. В. Горбатька. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. — 432 с. : іл.

ISBN 978-617-12-1053-0 (укр.)

ISBN 978-1-59474-476-1 (англ.)

Шістнадцятирічний Джейкоб з дитинства звик до розповідей свого діда про його юність на далекому острові у графстві Уельс, у притулку для дивних дітей: про чудовиськ із потрійними язиками, про невидимого хлопчика, про дівчинку, яка вміла літати… Єдиним побічним ефектом цих вигадок були нічні кошмари, що мучили підлітка. Але одного разу кошмар увірвався в його життя, убивши діда наяву…

УДК 821.111(73)

ББК 84.7СПО

© Ransom Riggs, 2011

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2016

Сон — ніщо, смерть — ніщо;

Хто начебто помер — живий.

Дім, в якому ти родився,

Друзі юності твоєї,

Дід старий і молодиця,

Праця щоденна і її плоди —

Всі вони щезають,

В легенди і казки тікають.

Їх не спинити,

Їх — не посадити на ланцюг.

Ральф Волдо Емерсон

Пролог

Я ще не змирився з тим, що моє життя буде звичайним і буденним, як раптом трапилися речі незвичайні й небуденні. Перша з них стала жахливим шоком і, як усе, що змінює тебе назавжди, розколола моє життя навпіл: до і після. Як і більшість екстраординарних подій потім, вона стосувалася мого діда, Абрахама Портмана.

У дитинстві дідусь Портман був для мене найдивовижнішою людиною у світі. Він зростав у сирітському притулку, воював у війнах, перетинав океани на пароплаві, а пустелі — верхи на коні, виступав у цирку, знав усе про вогнепальну зброю та мистецтво самозахисту і, окрім англійської, розмовляв іще трьома мовами. Для хлопчини, який жодного разу в житті не був за межами Флориди, це здавалося незбагненно екзотичним, тому кожного разу, коли дід траплявся мені на очі, я чіплявся до нього, щоби він почастував мене своїми розповідями. І він ніколи не відмовлявся: розказував свої історії так, наче то були величезні таємниці, які він міг довірити лише мені.

Коли мені виповнилося шість років, я вирішив, що мій єдиний шанс прожити життя хоча б наполовину так само цікаве, як і життя дідуся Портмана, — це стати дослідником. Він заохочував мене: проводив зі мною по півдня, схилившись над географічними мапами різних країн, позначав уявні експедиції низочками червоних кнопок і розповідав про ті фантастичні місця, які я одного дня віднайду. Удома ж я гордо походжав із картонною підзорною трубою, час від часу притуляв її до ока і вигукував: «Бачу землю! Приготувати групу висадки!» Потім моїм батькам це набридало і вони виганяли мене надвір погуляти. Батьки побоювалися, що дід заразить мене якоюсь невиліковною мрійливістю, від котрої мені вже ніколи не одужати, і що ці фантазії стануть таким собі щепленням від більш практичних прагнень. Тому одного дня мати посадовила мене біля себе і пояснила, що я не зможу стати дослідником з тієї простої причини, що все у світі вже досліджене й відкрите до мене. Так я дізнався, що народився в «неправильному» сторіччі, — і відчув себе обманутим.

А здогадавшись, що більшість оповідок дідуся Портмана аж ніяк не могли бути правдою, я відчув себе ще більш обманутим. У найнеймовірніших байках діда чомусь завжди йшлося про його дитинство, про те, як він народився у Польщі, а потім його відправили до якогось дитячого притулку в Уельсі. Коли ж я питався, чому йому довелося кинути своїх батьків, то відповідь була завжди одна й та сама: він кинув своїх батьків, бо за ним гналися потвори. Уся Польща кишіла потворами, казав дід.

— А що то були за потвори? — цікавився я, здивовано витріщаючись, хоча ця розмова часто повторювалася і стала таким собі ритуалом.

— Моторошні згорблені істоти з прогнилою шкірою та чорними очима, — відповідав дід Портман. — А ходили вони ось так. — Він скоцюрблювався і дибав за мною, наче якась потвора зі старого фільму, а я, регочучи, утікав.

Щоразу, описуючи тих потвор, дід додавав якусь огидну й моторошну деталь: то вони смерділи, як купа зогнилого сміття, то вони були невидимі і можна було побачити лише їхні тіні, то у них в роті крилися гнучкі мацаки, які вони блискавично вистрелювали, щоби схопити свою жертву і затягнути у пащеку з міцними щелепами. Після таких оповідок я подовгу не міг заснути, бо моя надміру розвинена уява легко перетворювала сичання автомобільних покришок по мокрому асфальту на важке здавлене дихання під моїм вікном, а тіні під дверима — на перекручені чорно-сірі мацаки. Я страшенно боявся тих потвор, але відчував тривожно-радісне піднесення, уявляючи, як мій дід б’ється з ними і перемагає — щоби потім про все це мені розповісти.

Та ще більш фантастичними були його розповіді про життя в дитячому притулку в Уельсі. Він казав, що то було зачакловане місце, призначене для того, щоби уберігати дітей від потвор, і було воно на острові, де щодня світило сонце, й ніхто не хворів і не вмирав. Усі жили у великому будинку під захистом старого мудрого птаха — принаймні, так ішлося в оповідці. Втім, я дорослішав, і мене гризли сумніви.

— А що то був за птах? — спитав я якось свого діда; тоді мені було вже сім років. І скептично поглянув на нього через стіл, за яким він грав зі мною в монопольку в піддавки.

— Великий яструб, який палив люльку, — відповів він.

— Діду, ти, напевне, гадаєш, що я зовсім дурний.

Він перелічив стос своїх помаранчевих та блакитних карток, яких у нього ставало дедалі менше.

— Я ніколи не вважав тебе дурним, Джейкобе.

Я зрозумів, що образив його, бо дідівський польський акцент, якого він так і не позбувся, зазвучав на повну силу, витіснивши англійську вимову характерними шиплячими звуками. Відчувши провину, я вирішив вдатися до презумпції невинуватості й зробив вигляд, наче вірю йому.

А чому ті потвори хотіли завдати тобі шкоди? — поцікавився я.

— Тому, що ми були несхожі на решту людей. Ми були дивними.

— У чому дивними?

— Та всіляко, — відповів дід. — Наприклад, серед нас була дівчинка, котра вміла літати, був хлопчик, всередині якого жили бджоли, були брат і сестра, здатні піднімати над головою величезні кам’яні брили.

Важко сказати, жартує він чи ні. До того ж, мій дідо не мав репутації такого собі жартівника. Помітивши на моєму обличчі сумнів, він нахмурився.

— Гаразд, можеш не вірити мені на слово, — заявив він. — Але я маю фотографії! — І, відсунувши свого шезлонга, дід пішов у будинок, а я залишився на заскленій веранді. За хвилину він повернувся з сигарною коробкою в руці. Я нахилився і побачив, як дідусь видобув чотири пожовклі й порепані фото.

Перше являло собою знімок предмета, схожого на комплект одежі, але без людини всередині. Ані комплект, ані людина не мали голови.

4_headless%20boy%20-%20jackson.tif

— Та ні, він має голову, — вишкірився дід. — Але для тебе вона невидима.

— А чому невидима? Це що — чоловік-невидимка?

— Диви, який ти головастий! — Дідо звів брову, немов страшенно здивувався моїм дедуктивним здібностям. — Його звали Мілард. Кумедний хлопець. Часом він казав: «Слухай-но, Ейбе, а я знаю, чим ти сьогодні займався». І розповідав, де я був, що їв і коли длубався у носі, гадаючи, що мене ніхто не бачить. Інколи він йшов за ким-небудь слідком, тихо, як та миша. Він був без одежі, голяка, щоби ніхто його не помітив, — і спостерігав! — Дід похитав головою. — Аж не віриться, еге ж? — Потім він підсунув мені ще одне фото. Почекавши, поки я роздивлюся його, дід спитав: — Ну, як? Що ти бачиш?

— То маленька дівчинка, еге ж?

Читати далі