Потоп. Том 2

Потоп. Том 2 - Генрік Сенкевич

Жанр: Класична література, Європейська література

Правовласник: Фоліо

Дата першої публікації: 2018

«Потоп» — історичний роман-епопея польського письменника Генрика Сенкевича (1846—1905), лауреата Нобелівської премії з літератури (1905). Це друга частина історичної трилогії, куди також входять романи «Вогнем і мечем» та «Пан Володийовський». Сюжет «Потопу», заснований на історичних подіях, пов’язаний з так званим Шведським потопом, коли до Речі Посполитої вторглися шведи (1655—1660). Час дії роману триває з 1654 по 1657 рік. На тлі широкої панорами життя Речі Посполитої середини XVII століття автор детально описує хід війни, на першому етапі якої, в результаті численних зрад польських магнатів, шведи практично без зусиль захоплюють країну. Велику увагу в «Потопі» приділено героїчній обороні Ясногорського монастиря, де зберігається особливо шанована в Польщі Ченстоховська ікона Божої Матері, і взагалі тій ролі, яку ця оборона зіграла в підйомі національного духу. Цей опір привів, зрештою, до відродження Речі Посполитої і повного вигнання загарбників. У цих драматичних історичних подіях бере безпосередню участь молодий полковник Анджей Кміциц, який на початку Шведського потопу прилучився до прошведських сил, проте потім перейшов на сторону патріотів і численними військовими подвигами спокутував провину. Багато в чому цим він міг завдячити своїй нареченій Оленьці Білевич...

Cover
Анотація

«Потоп» — історичний роман-епопея польського письменника Генрика Сенкевича (1846—1905), лауреата Нобелівської премії з літератури (1905). Це друга частина історичної трилогії, куди також входять романи «Вогнем і мечем» та «Пан Володийовський». Сюжет «Потопу», заснований на історичних подіях, пов’язаний з так званим Шведським потопом, коли до Речі Посполитої вторглися шведи (1655—1660).

Час дії роману триває з 1654 по 1657 рік. На тлі широкої панорами життя Речі Посполитої середини XVII століття автор детально описує хід війни, на першому етапі якої, в результаті численних зрад польських магнатів, шведи практично без зусиль захоплюють країну. Велику увагу в «Потопі» приділено героїчній обороні Ясногорського монастиря, де зберігається особливо шанована в Польщі Ченстоховська ікона Божої Матері, і взагалі тій ролі, яку ця оборона зіграла в підйомі національного духу. Цей опір привів, зрештою, до відродження Речі Посполитої і повного вигнання загарбників.

У цих драматичних історичних подіях бере безпосередню участь молодий полковник Анджей Кміциц, який на початку Шведського потопу прилучився до прошведських сил, проте потім перейшов на сторону патріотів і численними військовими подвигами спокутував провину. Багато в чому цим він міг завдячити своїй нареченій Оленьці Білевич...



Генрик Сенкевич

Потоп. Том 2

Розділ I

Вірний Сорока віз свого полковника через глибокі ліси, сам не знаючи, куди їхати, що почати, куди обернутися.

Пан Кміциц був не лише поранений, а й контужений пострілом. Сорока час від часу вмочав ганчірку в цебрі, що висіло при коні, й обмивав господарю обличчя. Часом зупинявся, щоб зачерпнути свіжої води з потоків і лісових озерець, але ні вода, ні стоянки, ні рух коня не змогли відразу ж повернути панові Анджею свідомості. Він лежав, як мертвий, аж жовніри, що їхали разом із ним, не такі досвідчені в лікуванні ран, як Сорока, занепокоїлися, чи їхній ватажок виживе.

— Виживе, — заспокоював їх Сорока, — за три дні так само на коні сидітиме, як кожен із нас.

Коли годиною пізніше пан Кміциц розплющив очі, з його вуст почулося лише одне слово:

— Пити!

Сорока притулив бляшанку з чистою водою до губ чоловіка, але здалося, що розтулені вуста завдають панові Анджею нестримного болю, бо він не міг пити. Але й свідомості вже не втрачав. Ні про що не питав, немовби нічого не пам’ятав, очі мав широко розплющені, бездумно дивився на лісові хащі, на шматки блакитного неба, що світліло над головами між гущавиною, і на своїх товаришів. Дивився так, як людина, котра прокинулася зі сну або протверезіла від сп’яніння. Шляхтич дозволяв, не кажучи ані слова, перев’язувати себе Сороці, не стогнав, коли розв’язували бандажі. Схоже, зимна вода, якою вахмістр обмивав рану, спричиняла йому приємність, бо чоловік часом усміхався очима.

Сорока втішав свого командира:

— Завтра, пане полковнику, лихоманка минеться. Дяка Богові, що вас зберіг.

Надвечір дурман став помітно вивітрюватися, бо перед самим заходом сонця пан Кміциц глянув цілком притомно й ураз спитав:

— Звідки тут такий шум?

— Який шум? Немає нічого такого, — відказав Сорока.

Либонь, шуміло тільки в голові пана Анджея, бо вечір був погожий. Сонце, що заходило, проникало косими променями в гущавину, насичувало золотими відблисками лісові сутінки й облямовувало червоні пні сoсeн. Вітру не було, і лише де-не-де з ліщини, беріз і грабів спадало листя на землю або полохливий звір спричиняв легке шелестіння, утікаючи в глибини бору від подорожніх.

Вечір був холодний, проте гарячка, схоже, знову обняла пана Анджея, бо він кілька разів повторив:

— Ваша світлосте! Між нами не на життя, а на смерть!

Стемніло нарешті вже повністю і Сорока подумав було про нічліг, але мандрівники увійшли в мокрий дрімучий ліс і грязюка захлюпала під копитами. Тому їхали далі, щоб дістатися до високих і сухих галявин.

Їхали годину і дві, не маючи змоги пробратися крізь багно. Тим часом значно розвиднилося, бо зійшов повний місяць. Ураз Сорока, котрий їхав попереду, зістрибнув зі сідла й узявся пильно розглядати лісовий ґрунт.

— Коні тут пройшли, — зауважив він, — видно сліди на багнюці.

— Хто б міг тут проїздити, якщо жодної дороги немає? — здивувався один із жовнірів, котрі підтримували пана Кміцицa.

— Але сліди є, і ціла купа! Он там, між соснами, видніються, як на долоні.

— Може, худоба ходила.

— Ні, неможливо. Не час на лісові пасовища, виразно видно копита, якісь люди точно тут проїздили. Добре було б хоч би будку лісника знайти.

— Ну, то їдьмо слідом.

— Поїхали!

Сорока знову стрибнув на коня, і загін рушив. Сліди копит на торф’янистому ґрунті були дуже чіткі, а деякі, наскільки при світлі місяця можна було зробити висновок, були цілком свіжими. Проте коні западалися до колін і навіть вище. Жовніри побоювалися, чи виберуться, чи глибші болота не постануть перед ними, але через півгодини бабрання до їхніх ніздрів дійшов запах диму та живиці.

— Тут мусить бути смолокурня! — припустив Сорока.

— Ген там! Он іскри видно! — вигукнув жовнір.

І справді, вдалині з’явилася смуга червонавого, пересиченого полум’ям диму, навколо якого кружляли іскри тліючого під землею вогнища.

Наблизившись, побачили жовніри хату, криницю та велику шопу, складену зі соснових колод. Коні, потомлені дорогою, стали іржати — таке ж іржання відповіло їм з-під шопи, водночас перед подорожніми з’явилася якась постать, одягнена в кожух, вивернутий вовною назовні.

— Скільки ж коней? — спитав чоловік у кожусі.

— Хлопе! Чия це смолокурня? — поцікавився Сорока.

— А ви хто такі? Звідки тут взялися? — спитав, своєю чергою, смолокур, у голосі якого відчувалися переляк і здивування.

— Не бійся! — відповів Сорока. — Не розбійники!

— Їдьте своєю дорогою, нічого тут для вас немає!

— Стули пельку і до хати веди, поки просимо. Не бачиш, хаме, що пораненого веземо!

— Хто ж ви?

— Обережно, щоб я тобі з мушкета не відповів. Кращі за тебе, парубче! Веди до хати, інакше тебе у твоїй власній смолі зваримо.

— Один я від вас не захищуся, але нас буде більше. Голови тут покладете!

— Буде і нас більше, провадь!

— То ходіть, не моя справа.

— Що маєш їсти дати, то дай, і горілки. Пана веземо, він заплатить.

— Тільки б звідси живим поїхав.

Так розмовляючи, зайшли до хати, в якій у грубці догоряв вогонь, а з горщиків, поставлених на черені, долинав запах тушкованої м’ясної страви. Світлиця була доволі простора. Сорока вже на вході зауважив, що під стінами стояло шість тапчанів, вкритих густо баранячими шкурами.

— Та тут якась компанія оселилася, — буркнув вахмістр товаришам. — Підсипати мушкети і бути насторожі! За цим хамом стежити, щоб не втік. Нехай цієї ночі компанія спить надворі, бо ми з кімнати не вступимося.

— Пани сьогодні не приїдуть, — гмикнув смолокур.

— Це й на краще, бо не будемо про квартиру сперечатися, а завтра собі поїдемо, — відбрив Сорока, — тим часом викладай м’ясиво на миску, бо ми голодні, і коням вівса не жалій.

— А звідки ж вівсу взятися при смолокурні, вельможний пане жовніре?

— Ми чули коней під шопою, то мусить бути й овес. Смолою ж їх не годуєш.

— Це не мої коні.

— Твої, чи не твої, а їсти мусять, як і наші. Хутко, хлопе! Ворушись, якщо тобі мила твоя шкура.

Смолокур нічого не сказав. А тим часом жовніри поклали сплячого пана Анджея на тапчан. Після цього самі сіли до вечері й уминали жадібно тушковане м’ясо разом із біґосом, чималий казан якого надибали в грубці. Було також і пшоно, а в коморі, поруч покою, Сорока знайшов чималу бутлю горілки.

Проте сам лише скуштував і жовнірам пити не дав, бо вирішив бути вночі насторожі. Ця порожня хата з тапчанами на шістьох чоловіків і зі шопою, в якій іржало стадо коней, здалася йому дивною та підозрілою. Вахмістр вирішив, що це розбійницьке кубло, тим більше, що в самій коморі, з якої виніс бутлю, виявив купу зброї, порозвішуваної на стінах, і діжку пороху, а також розмаїтий непотріб, вочевидь, у шляхетських садибах награбований. Тож, якби відсутні мешканці цієї хати повернулися, не можна було сподіватися від них не лише гостинності, а й навіть милосердя. Тому Сорока вирішив влаштувати збройну оборону хати і триматися в ній силою або шляхом перемов.

Це було необхідно і з огляду на стан здоров’я пана Кміцицa, для котрого ця подорож могла стати смертельною, і з огляду на спільну безпеку для всіх. Сорока був досвідчений жовнір і тертий калач, котрому лише одне відчуття було чужим, це відчуття страху. Все ж тепер, згадуючи князя Богуслава, ляк його таки брав. Залишаючись віддавна на службі в пана Анджея, він сліпо вірив не лише в мужність, а й у щасливу зорю молодого пана. Неодноразово бачив його вчинки, що переходили своєю зухвалістю будь-яку міру і майже межували з безумством. Однак усе вдавалося, і виходили сухими з води. Вахмістр був із паном Кміцицем в усіх «підходах» до Хованськогo, брав участь у всіх бійках, нападах, набігах, викраденнях і дійшов висновку, що його молодий пан усе може, все вміє, з кожної халепи вирятується і кожного, кого захоче, утопить. Пан Кміциц був для нього уособленням найбільшої міці та щастя, але тепер натрапив свій на свого! Хоча ні — пан Кміциц натрапив на кращого за себе. Бо як же інакше? Адже знайшовся чоловік, котрий потрапив у руки пана Анджея, захоплений, беззахисний, котрий не лише зміг вибратися з його рук, а й здолати самого пана Кміцицa, повбивати його жовнірів і налякати їх так, що розбіглися, остерігаючись його повернення? Було це диво з див, і Сорока голову сушив, міркуючи про це, адже всього на цьому світі сподівався, тільки не такого, щоб з’явився хтось такий, хто б по панові Анджею проїхався.

— Чи, може, скінчилося вже наше щастя? — бурчав собі вояк, озираючись здивовано навколо.

Хоч раніше, бувало, йшов він наосліп за паном Кміцицем на місця постою Хованськогo, оточені вісімдесятитисячною армією. Тепер же при згадці того довговолосого князя з очима панночки і рожевим обличчям охоплював його забобонний переляк. І сам не знав, що робити. Жахала чоловіка думка, що завтра або післязавтра доведеться виїхати на битий шлях, на якому їх може зустріти сам жахливий князь або його погоня. Тому й заїхав вахмістр із дороги в глибокі ліси, а тепер прагнув залишитися в цій лісовій хаті, поки б не заблудилася і не стомилася погоня.

Але позаяк цей схрон із певних причин не здавався йому безпечним, Сорока хотів знати, чого триматися, і тому наказав жовнірам чатувати при дверях і вікнах хати, а сам звелів смолокурові:

— Бери, хлопе, ліхтар і ходи зі мною.

— Хіба скіпкою вельможному панові присвічу, бо ліхтаря не маю.

— То світи скіпкою, якщо спалиш шопу та коней, мені байдуже!

За такої dictum[1], ліхтар усе ж у коморі знайшовся, вахмістр наказав чоловікові йти вперед, а сам ішов за ним із пістолем у руці.

— Хто живе в цій хаті? — спитав дорогою.

— Пани мешкають.

Читати далі