Українська Держава — жорсткі уроки

Погляд через 100 років! Події 26 тижнів перебування при владі в Україні «останнього гетьмана» Павла Скоропадського в 1918 році досі зумовлюють палкі суперечки істориків. «Оперетковий гетьман» чи «визначний державник», «німецька маріонетка» чи справжній відновлювач українства? У пропонованій праці проекту «LikБез. Історичний фронт» представлено спектр думок дослідників: від апологетів гетьмана до скептиків і противників. Окрім того, ми побачимо найширші кордони України, розбудову українського війська, відносини з Кримом, установлення кордону з Росією, який дуже несхожий на сучасний… Читач сам зможе оцінити постать Скоропадського, його дії та провести очевидні аналогії із сьогоденням. Проект LikБез зібрав докупи більш як два десятки істориків… Наскільки мені відомо, жодна інша країна не робила такого масштабного огляду своєї історії з таким розмахом… Проект, призначений розвінчати історичні міфи та пропаганду, має ознаменувати нову фазу історичної дискусії в Україні, а також створити нові професійні стандарти української історіографії. Ірина Вушко, Cambridge University Press

cover.png

%d0%a2%d0%b8%d1%82%d1%83%d0%bb_1.psd

r998.jpg

209639.png

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2018

ISBN 978-617-12-5276-9 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

УДК 93/94

Г16

r999.jpg

Під загальною редакцією кандидата історичних наук Кирила Галушка

Авторський коллектив: Кирило Галушко, Юрій Терещенко, Ігор Гирич, Георгій Папакін, Тетяна Осташко, Володимир Лободаєв, Сергій Громенко, Євген Пінак, Андрій Харук

Дизайнер обкладинки Олексій Ачкасов

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2018

Від упорядника. «Гідра» української контрреволюції: 100 років правої альтернативи України

Уже другий рік Україна відзначає сторіччя Української національної революції 1917—1921 рр. Проте для загалу українців постаті тієї доби або маловідомі — як, наприклад, більшість військових діячів, або ж досі перебувають у тлумі давніх ідеологічних міфів чи брудних шат радянської пропаганди. А остання, м’яко кажучи, не симпатизувала українському політичному проекту. Відповідно, професора Грушевського намагалися просто забути як випадковість, Скоропадський став «оперетковим гетьманом», а Петлюра — «погромником». Українська армія тієї доби — просто «гайдамаки», тобто бандити… Єдиний яскравий образ, що після нової російсько-української війни набув популярності, — це герої Крут, юнаки, які героїчно загинули під кулями тодішніх російських агресорів. «Кіборги» того часу. Але й досі ми не маємо якісних фільмів чи медійних проектів про ту добу, і тому суспільство може спиратися у своїх уявленнях поки що переважно на тексти — видані або розміщені в Інтернеті.

До цього інформування громади прагне долучитися і громадський просвітницький проект «Likбез. Історичний фронт», який протягом чотирьох років є єдиним загальнонаціональним проектом із популяризації історії України. Будь-яку цікаву інформацію про той час можна прочитати на нашому сайті likbez.org.ua та в спільних проектах із видавництвами і газетами. Давній наш партнер — видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля» — опублікувало нашу нову, першу за 80 років «Історію українського війська» за редакцією В. Павлова (2016), а також окреме «Військо Української революції 1917—1921 рр.» Є. Пінака та М. Чмира (2017), збірник за редакцією В. Лободаєва «Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917—1921 років» (2017). Імовірні альтернативи розвитку нашої історії того часу викладено в провокативному дослідженні журналіста та історика Д. Шурхала «Українська якбитологія» (2017). Щотижня на інтернет-шпальтах газети «Ділова столиця» хроніку подій сторічної давнини викладає проект «Наша Революція», очолений Г. Єфіменком. Приємно, що ці змістовні та цікаві виклади збирають для спільної праці десятки найкращих істориків України.

Тепер у руках читача — черговий доробок моїх колег: збірник про Українську Державу 1918 р. та її очільника — Павла Скоропадського. Як і в попередніх виданнях, ми зібрали під однією палітуркою і палких симпатиків гетьмана, і скептиків, і противників, бо ідеологією Likбезу є плюралізм та суперечка істориків. Бо саме вони дадуть можливість прискіпливому читачеві відчути пошуки науковців і збагнути, як сьогоднішні реалії впливають на їхні оцінки минулого. Ми хотіли б, щоб здоровий глузд сучасного українця дав змогу йому віднайти серед історичних фактів ту історичну правду, яка видавалася б йому найбільш «правдивою»… Тож тепер варто в найзагальніших рисах провести читача в нетрі Української Держави 1918 року…

***

Двадцять дев’ятого квітня 1918 р. в Києві відбувся хліборобський з’їзд, організований за ініціативи Союзу земельних власників, на якому генерала Павла Скоропадського було проголошено гетьманом України. У ніч із 29 на 30 квітня його прибічники захопили всі державні установи та найважливіші об’єкти. Так місце УНР зайняла Українська Держава, або Гетьманат.

Свою діяльність Скоропадський розпочав із рішучої відмови від соціалістично-популістської політики Центральної Ради і власних обіцянок повернути життя в нормальне річище. Ці постулати концентровано подані в «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р. У Грамоті проголошено:

«Колишній Український Уряд не здійснив державного будівни­цтва України, так як був зовсім не здатний до цього. ...Анархія триває на Україні, економічна руїна і безробіття збільшуються і поширюються з кожним днем, і нарешті перед багатющою колись Україною постає грізний привид голоду. При такому положенні, яке загрожує новою катастрофою Україні, глибоко сколихнулися всі трудові маси населення. Вони виступили з категоричними вимогами негайно збудувати таку державну владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої роботи. Як вірний син України, я ухвалив відгукнутися на цей заклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади».

Узявши у свої руки (так би мовити, «на прохання трудового народу») владу, гетьман проголосив своєю метою «добро і користь всієї дорогої нам України». Що ж конкретно обіцяв Скоропадський? Парадоксально, але майже те, що стало гаслами державного будівництва України після 1991 р., коли всі акцентували на потребі якомога швидше перейти до ринку й подолати негативні наслідки «соціалістичної системи господарювання». Такі ж завдання, але щодо «соціалістичної Центральної Ради» ставив і Павло Скоропадський, пропонуючи всі очевидні рецепти: від відновлення приватної власності та свободи підприємництва до соціального захисту трудящих:

«Права приватної власності як фундаменту культури і цивілізації відновлюються повною мірою, і всі розпорядження колишнього Українського уряду, а також тимчасового російського уряду відміняються (...) Відновлюється повна свобода по розробці купчих з купівлі-продажу землі. Поруч з цим будуть проведені заходи по виведенню земель за відповідною дійсною їх вартістю від великих власників для наділення земельними ділянками малоземельних хліборобів. Одночасно будуть твердо забезпечені права робітників класів. (...) На економічному фінансовому полі відновлюється повна свобода торгівлі і відкривається широкий простір приватного підприємства й ініціативи».

Як відомо, плани Скоропадського (так само як і плани Центральної Ради) не було реалізовано, а його постать досі зумовлює запеклі дискусії. Однак, незважаючи на всю неоднозначність оцінок як тодішніх, так і нинішніх дослідників, діяльність Скоропадського заслуговує уважного ставлення саме з погляду його внеску в розвиток української державності та становлення цивілізованої правової культури.

Як розумів гетьман свої владні повноваження? Слід звернути увагу на заяву Ради Міністрів Української Держави від 10 травня 1918 р.: «Гетьман не думає стати самодержцем. Назва “Гетьман” — це втілення в історичній національно-українській формі ідеї незалежної та вільної України. Стоячи на чолі українського уряду, гетьман тим самим відновлює і закріплює в народній свідомості думку про невід’ємні народні і козацькі вольності». Як зазначав сам Скоропадський у своїх «Спогадах», спочатку він «не думав про відновлення на Україні гетьманства, а тільки про дуже коротку диктатуру на час, поки вдасться сформувати іншу більш помірковану владу», але дуже скоро ці невиразні думки набули чітких і, додамо, цілком сучасних обрисів: «...Створити здатний до державної роботі сильний уряд; створити армію і адміністративний апарат, яких в той час фактично не існувало, і за їх допомогою створити порядок, який спирається на необхідність провести необхідні політичні і соціальні реформи». Політичну реформу Скоропадський уявляв не як «диктатура вищого класу, не диктатура пролетаріату, а рівномірна участь всіх класів суспільства в політичному житті краю».

Тепер ми маємо дещо заглибитися в реалії Української Держави, оскільки Гетьманат Скоропадського — це поки що єдиний прецедент у новітній українській історії, коли влада була консервативною, а пріо­ритети — ринковими, коли приватну власність уважали основою цивілізації, глава держави за характером був лібералом, розмовляв російською, але популяризував і впроваджував українську та ще й намагався вибудувати правовий і, до того ж, традиційний для української історії устрій з опорою на козацький стан земельних власників. Зважаючи на реалії 1918 р., кожен пункт зумовлював багато проблем, тому життєвий вік останнього Гетьманату був коротким. Але цей феномен заслуговує на увагу.

Установлення влади Павла Петровича Скоропадського, що тривала лише 26 тижнів, породило значну кількість конфліктів, які в різних формах тривають донині. Історія визвольних змагань 1917—1921 рр. свідчить (з певною мірою спрощення) про наявність у тодішній час лише двох форм національної державності у Великій Україні — УНР (у двох «іпостасях» — Центральної Ради і Директорії УНР) і Української Держави гетьмана. Оцінки й тлумачення цих двох форм націо­нальної державності постійно змінюються в міру зростання нашого досвіду сучасного державотворення. Якщо на початках Незалежності непохитними були симпатії до Центральної Ради та її лідера Михайла Грушевського, то згодом ваги інтелектуальної «моди», здається, зрушили в бік гетьмана. Але це — в істориків. А для загалу всі останні десятиліття провідні персонажі тієї доби є відомими хіба на прізвище.

«УНР проти Гетьмана» чи «Гетьман проти УНР» — це не тільки абстрактна наукова суперечка. Це конфлікт двох світоглядів, яким складно порозумітися і домовитися між собою. Наприклад, часто замість дещо розпливчастого терміна галицького походження «Визвольні змагання» уживають термін «Національна революція» або «Українська революція 1917—1921 рр.». Певною мірою це справедливо, тому що революція і революційна політика мали місце. Але що ж тоді робити з Гетьманатом, який, безумовно, був контрреволюцією і реакцією стосовно демократичних і соціалістичних прагнень УНР (щоправда, переважно в соціально-політичному, а не патріотичному сенсі) і, відповідно, має із цієї схеми випадати? Але, з іншого боку, чи слід ототожнювати процес націєтворення і держави лише з революційними перетвореннями? Згадаймо, що дійсна «революція» Хмельницького за своїм обґрунтуванням і споконвічним змістом слова була контрреволюцією (тобто відновленням колишньої справедливості, «відновлення вольностей»). А от за наслідками вона стала революцією, зламавши адміністративну систему й соціальну структуру Речі Посполитої на Наддніпрянщині.

Ми зараз маємо лише на 25 років більший досвід побудови своєї держави, аніж українці 100 років тому, щоправда, без наслідків світової і російської громадянської війни, але будь-хто й сьогодні розуміє значення стабільності держави для створення життєздатного національного організму. У цьому сенсі Помаранчева революція 2004 р. або Революція гідності 2013—2014 рр. теж були «контрреволюцією», бо основною вимогою було відновлення свободи, утиснутої «старою владою». Економічні та зовнішньополітичні пріоритети «ідеології» двох наших останніх революцій теж були цілком ліберально-консервативними — у широкому розумінні цього терміна.

Гетьман Скоропадський прагнув до певної консервації, стабілізації європейських цінностей власності, права і порядку, але досяг (якщо досяг) їх ненадовго; уенерівці ж жадали справжньої Революції — і отри­мали її у всьому, ставши черговими зі «з’їдених» нею своїх дітей. Адже потужність і популізм більшовицької революції були масштабнішими, і в сенсі радикалізму уенерівці зазнали поразки.

Такі суперечки й конфлікти, перенесені в сучасність, мають і інший бік: дискусії щодо питання, яка з «команд» 1917—1921 рр. була правою в принципі, припускають, що може бути якась панацея, один-єдиний дієвий рецепт утворення незалежної, самостійної, соборної держави. І ефективність цього рецепта не залежить від того, у якому році, місяці, у якій політичній місцевій і світовій кон’юнктурі це відбувається та які дійові особи це здійснюють. Але так, на жаль, не буває, оскільки політика — мистецтво можливого.

А в кожен конкретний час обсяги цього можливого різні. Говорячи простіше, і УНР, і Українська Держава — породження тодішнього українського «національного» (у найширшому сенсі) духу, політичної культури, соціуму, ментальності. І як би не відрізнялися їхні «концепції», їх проектували на один і той же народ, а відбувалося це в майже однаково ворожому оточенні. Критики Грушевського, Петлюри, Скоропадського часто забувають, наскільки швидко в ті роки все відбувалося, як надзвичайно сильно тоді стиснувся час. На вивчення цих бурхливих 3—4 років в українських школах і вишах нині відведено стільки ж навчальних годин, скільки на яке-небудь «звичайне» століття епохи Середньовіччя. І мало хто з тодішніх політиків міг би впевнено стверджувати, що саме він «рухає» події, а не вони тягнуть його в невідомому для нього напрямі. І навряд чи хтось колись зможе, наситивши комп’ютер нескінченним обсягом історичної інформації, побудувати логічну і внутрішньо прогнозовану модель того, що відбувалося у Східній Європі в 1917—1921 рр.

Але повернемося до гетьмана. Критика на адресу Павла Скоропадського зазвичай концентрується навколо двох проблем: 1) він незаконно захопив владу й став маріонеткою окупаційної німецької влади; 2) він установив антидемократичний диктаторський режим і проводив антинародну й антиукраїнську політику. Підстави для звинувачень, звичайно, є: усунення Центральної Ради від влади легітим­ним актом не назвеш; німецька окупаційна влада, справді, істотно впливала на політику Української Держави; під час правління гетьмана поширився народний повстанський рух, спричинений соціальною політикою уряду та реквізиційно-репресивними діями австро-німецьких союзників; Грамоту про федерацію з Білою Росією, підписану Скоропадським під кінець перебування при владі, дійсно можна вважати кроком назад у справі української незалежності.

Однак тут постає інша проблема — «демонізація», або зневажливе ставлення до особистості Скоропадського, однаково притаманна як противникам гетьмана з українського лівого табору, так і російським монархістам, а також радянсько-російській історіографії загалом. Постає питання: так на чий же млин лив воду цей «політичний перевертень»?

Справа з «маріонеткою окупантів» має дуже простий вигляд: майбутній гетьман народився у Вісбадені (Німеччина), можливо, мав пос­тійні германофільські симпатії і в 1918 р. вирішив полегшити життя своїх німецьких друзів в Україні. Проте насправді Німеччину й німців Павло Скоропадський знав набагато гірше, ніж Англію чи Францію (він усе життя був франко- та англоманом); сумнівні також його германо­фільські настрої після чотирирічної участі у війні з Центральними державами, на якій генерал Скоропадський був одним із яскравих воєначальників російської сторони (за щось же його цар золотою зброєю нагородив?); якщо в еміграції гетьман був змушений залишитися жити в Німеччині (оскільки вона не забувала колишніх союзників), то свого сина Данила він згодом відправив до Великобританії, до якої мав симпатії давніші, ніж до Німеччини. Та й, урешті-решт, не Скоропадський же запросив німців в Україну, чудово знаючи їхні плани щодо розв’язання продовольчої проблеми за рахунок УНР, — бо Брестську угоду підписував усе-таки не він. Це був наслідок політики Центральної Ради.

Як свідчать дослідження, зіткнувшись із реальною ситуацією в Україні й нездатністю (і, будемо відверті, небажанням) Центральної Ради виконати всі взяті на себе зобов’язання через її «адміністративну неспроможність», німці опинилися перед вибором: або змінити статус України — із країни формальної союзниці на країну окуповану, або знайти тут собі іншого, більш надійного й кваліфікованого політичного партнера.

Можливість більшої «слухняності» нової «маріонетки-Скоропад­ського» не має нас цікавити, тому що від «неслухняності» попереднього українського уряду мало що залежало в реальному житті. Ініціатива Скоропадського й «хліборобів», які проголосили його гетьманом, не дала змоги українській державності припинити своє існування вже в 1918 р., більше того — вона дала їй другий шанс, правда, уже не за таких сприятливих умов, що були в Ради восени 1917 р. А далі діяло «мистецтво можливого», причому ці можливості постійно скорочувалися.

Критика «антиукраїнськості» гетьмана переважно сягає корінням у соціальні комплекси: нащадок гетьмана XVIII ст., аристократ, Пажеський корпус, російський генерал, належав до загальноімперської еліти, розмовляв російською мовою. Звичайно, якби він був не генералом, а поручиком, не поміщиком, а з незаможних, навчався не в Пажеському корпусі, а в унтер-офіцерській школі, розмовляв не російською, а «суржиком», то симпатії до нього українських лівих, які ототожнювали українців із нижчими соціальними шарами й соціалістами, були б більшими. «Ці люди не винесуть у своєму оточенні ніякого пана. У цьому корінь їх опозиції до гетьмана», — так писав у 1918 р. про ставлення лівих до Скоропадського директор Українського телеграфного агентства Дмитро Донцов.

Але що ж можна вважати значним внеском «антиукраїнця»-Скоропадського в українську справу? По-перше, це, звичайно, спроба налагодити роботу державних інститутів, чиновницького апарату та право­охоронних структур, що було вже більш кваліфікованою спробою державного будівництва порівняно з попереднім періодом. По-друге, розгортання міжнародних контактів України (визнання суверенітету Української Держави багатьма країнами) і перше переведення зв’язків із Росією у форму офіційних міждержавних відносин. По-третє, заходи щодо українізації освіти й поширення української мови як державної. Серед кроків на підтримку національної культури і науки можна назвати створення нових університетів та інститутів (Київський державний український університет, Кам’янець-Подільський державний український університет, Катеринославський університет, Одеський політехнічний інститут, Київський архітектурний, Київський клінічний, Одеський сільськогосподарський та ін.), мережі культурних (Державний народний театр, Молодіжний драматичний театр, Перша народна опера, Перший український національний хор, Державний симфонічний оркестр ім. Лисенка та ін.) і наукових (Українська Академія наук, Національна бібліотека та ін.) установ.

З огляду на такі дії Скоропадського, навряд чи можна довести будь-який конфліктний характер його відносин з українською культурою і мовою. Конфлікт мав місце у відносинах із певними національними політичними та соціальними силами. Правда, у такому разі складно остаточно визначити, яка ж сторона в конфлікті українських «лівих» та українських і неукраїнських «правих» мала більший націє­твірний потенціал, оскільки форма й декларації далеко не завжди відповідали реальним справам.

За своїми ознаками Гетьманат Скоропадського цілком відповідає рисам численних європейських авторитарно-консервативних режимів, з усіма їхніми перевагами й недоліками. В історичних умовах Другої світової війни найближчим аналогом Гетьманату Скоропадського була влада маршала Петена в окупованій німцями Франції. Але з уточненням, що перед цим Франція зазнала поразки, а не запросила німців як союзників. Тому є нюанси. Однак на шляху часто дратівливих історичних аналогій нас має і дещо зупиняти, а саме — короткий термін правління гетьмана, який не дав змоги розвинути й розвернути всі внутрішні політико-правові тенденції його режиму, показати, до чого ж насправді прагнув П. Скоропадський. Гетьман офіційно керував країною «до виборів Сейму й початку його роботи». Знову-таки складно остаточно встановити характер і перспективи видозміни статусу одноосібної влади гетьмана — на користь особистої диктатури з національним забарвленням, на користь президентства або в напрямі конституційної монархії.

Доречно погодитися з думкою істориків про те, що потрібно розмежовувати Українську гетьманську державу 1918 р. та ідею української спадкової монархії у формі Гетьманату, яка була напрацьована вже потім, у 20-х роках ХХ ст. Так, справді, не Скоропадський заснував в еміграції гетьманський рух; він на звичайних підставах уступив у листо­паді 1921 р. до Українського союзу хліборобів-державників, що його створив роком раніше В’ячеслав Липинський. Характерно, що ідеолог українського консерватизму Липинський тоді боявся, що Скоропадський «недостатньо реакційний, що він демократ... Він не погоджується стати спадковим гетьманом, а нам потрібна монархія, бо після смерті гетьмана знову почнеться агітація, боротьба партій, тобто Руїна».

У 1918 р. порятунком для гетьмана міг би стати який-небудь консенсус організованих українських національних політичних сил, але цього не сталося. З іншого боку, він міг би уникнути звернень за політичною підтримкою до українських лівих, якби його режим мав міцну соціальну базу. Плани Скоропадського в цьому напрямі відомі: опора на дрібних землевласників-козаків, які б стали соціальною та військовою основою Гетьманату. Але цю опору ще треба було сформувати, фактично створити за допомогою аграрної реформи і відновлення козацького стану. А на селі вже розпалювалося багаття повстанського руху: більшовицьке роздавання землі під час нетривалого перебування радянської влади видавалося їм кращим, аніж якась «приватна власність» чи «земельна реформа». А на перетворення такого масштабу, знову-таки, був потрібен і час, і можливості, і люди, — але часу, можливостей і людей у гетьмана було замало. Деякі соціальні процеси просто вийшли з-під контролю. Більш реальними були реквізиції продовольства, що проводилися австро-германцями.

«Одна з головних моїх помилок, — писав згодом Скоропадський, — була викликана тим, що моя поява на посаді гетьмана відбулася не зовсім планомірно, а майже раптово для мене самого, і що перед прийняттям влади у мене не було людей, з якими б освідчився, які б поділяли мої переконання, які б довіряли мені, а я цілком їм (...) Гетьман, перш ніж приступити до виконання своїх обов’язків, по-моєму, повинен був підшукати собі людей, з числа найбільш відповідних, на посади міністрів, порозумітися з ними по всіх корінних питаннях сам і лише тоді йти на справу».

Згодом, маючи вже позаду гіркий досвід 1918 р., гетьман проводив театральні аналогії на адресу українських лівих політиків:

«Усі покоління нинішніх українських діячів виховані на театрі, звідки пішли любов до всякої театральності і захоплення не стільки сутністю справи, скільки її зовнішньою формою. Наприклад, чимало українців дійсно вважало, що з оголошенням у Центральній Раді самостійної України Українська Держава є доконаним фактом. Для них українська вивіска була вже чимось, що вони вважали непорушним».

Перебіг подій 1917—1921 рр. занадто прикро для українців засвідчив правильність його думок. У цьому сенсі консерватори на кшталт Дмитра Донцова, відомого історика Дмитра Дорошенка й нечисленні представники партії «хліборобів» були більш конструктивними. Але ця «театральність», зізнаємося, більше торкається 1917 р. Адже опонент Скоропадського Петлюра не був заручником німецької окупації (чи союзу?) і власним військом тривалий час опирався червоним та білим росіянам. Тоді часи «театру» вже минули, і драми й трагедії зійшли зі сцени в реальне життя. А комедіям, на жаль, місця не лишилося. Пролита тоді кров ненадовго, але розділила Україну та Росію.

Ставлення гетьмана й того ж (відомого згодом як ідеолог українського націоналізму) Донцова до перспектив культурних (не кажемо про політичні) відносин з Росією в ряді аспектів не мали принципових відмінностей, незважаючи на давню «русофобію» Донцова і «русофільство» Скоропадського. Якщо не брати до уваги міждержавний аспект, то вони розуміли їх як конкуренцію культур. Донцов писав: «Не знаю, може, колись зайде мова про якесь наше ставлення до Росії, але не тепер, а тоді, коли свою культуру розвинемо. Це справа хіба що наших дітей і онуків». Натомість гетьман робив такі зауваження: «Навіть у колах університету Св. Володимира була така думка, що тепер слід підтягнутися, оскільки все те українство, яке раніше було, — це була оперетка, а тепер воно йде вглиб. Я особисто сповідую в цьому відношенні повну свободу. Нехай буде боротьба двох культур, це область, де насилля не потрібно». Цікаво, що нашому суспільству досі більш відомий образ саме «опереткового гетьмана», — завдяки популярності творів відвертого несимпатика України киянина Михайла Булгакова.

Якщо «економічно», то Скоропадський хотів бачити Україну, «вкриту лише одними дрібними, високопродуктивними, власними господарствами, які продають буряк цукровим заводам, які вже всі стали акціонерними, причому заводи повинні були мати і частину капіталу в дрібних акціях, щоб більш статечні і культурні хлібороби-власники могли їх придбати». У перспективі соціальною основою Гетьманату мав стати прошарок дрібних і середніх землевласників, які утворили б відроджений козацький стан, національно свідомий й економічно міцний.

Але початок осені 1918 р. засвідчив, що Скоропадський не встигав за подіями. У низці напрямів потрібно було поспішати, щоб досягти стабілізації режиму. Передусім — аграрна реформа, будівництво армії, заміна Кабінету Міністрів на більш дієвий. Складно однозначно сказати, чи було це зволікання наслідком хитань гетьмана, який був змушений реагувати на позиції, вплив і взаємини абсолютно протилежних за своїми орієнтирами політичних сил (українських соціалістів, хліборобів, проросійських кіл, німців, поміщиків, збунтованого селянства), або ж наслідком протидії німців і австрійців (зокрема, у військовому питанні). Утім завдяки останнім удалося навіть тимчасово отримати під український контроль кораблі Чорноморського флоту — щоправда, гетьманові це мало чим допомогло.

Криза стала явно відчутною на початку листопада, коли революції в Німеччині та Австро-Угорщині позбавили гетьмана реальної військової підтримки союзників; а країни Антанти, недооцінивши консервативний характер влади Скоропадського в умовах боротьби з більшовизмом, відмовилися вступити з ним у приязні стосунки, вважаючи його «німецькою маріонеткою». Така риторика з їхнього боку була спричинена ще й тим, що вони вже зробили ставку в Росії на Антона Денікіна, для якого ніякої України не могло бути. Уряд гетьмана був одиноким у конфлікті і з ворожим селянством, скривдженим поверненням поміщиків і хлібними реквізиціями німців, і з українськими лівими партіями, які спочатку утворили опозиційний Національний Союз, а потім і повстанську Директорію, і з російськими монархістами, які відчули підтримку загальноросійської справи з боку Антанти. Федеративна грамота, що проголошувала наприкінці правління гетьмана чергове приєднання до Росії на федеративних засадах, остаточно відштовхнула від нього свідомих українців, а знач­на частина патріотів помірних поглядів відчула себе обдуреною.

Кирило Галушко, координатор громадського просвітницького проекту «Likбез. Історичний фронт»

Читати далі