Сестри крові

Сестри крові - Юрій Винничук

Жанр: Художня література

Правовласник: Фоліо

Дата першої публікації: 2018

Події роману «Сестри крові» розвиваються в Ґданську, на українському корсарському кораблі «Стрибог», який полює на іспанські ґалеони, та, звичайно, у Львові. Діють в ньому здебільшого ті самі герої, що й в романі «Аптекар», хоча з'явилися й нові. Однак якщо в «Аптекарі» головним геро- єм був лікар Лукаш Гулевич, то тут — Юліана, яка переодяглася на хлопця Лоренцо, щоб помститися вбивцям своєї сестри. З моменту, як у бернардинському монастирі виявлено «Біблію ди- явола», нею відразу зацікавилися і Папа Римський, і шведська королева Христина, і вони попри все намагаються отримати її. Інтриги до сюжету додає прибуття до Львова іспанського принца Хуана, який наймає козаків для здобуття трону, та поява таємничого орде- ну Сестер святої крові. Поєдинки, морські битви, замовлені вбивства... І все це на тлі від- чайдушної оборони Львова від військ Богдана Хмельницького 1648 року. Цікаво ще й те, що вперше в літературі ці події описано не очима українців, поляків чи євреїв, а очима львів’ян.

Cover
Анотація

Події роману «Сестри крові» розвиваються в Ґданську, на україн­ському корсарському кораблі «Стрибог», який полює на іспанські ґалеони, та, звичайно, у Львові. Діють в ньому здебільшого ті самі герої, що й в рома­ні «Аптекар», хоча з'явилися й нові. Однак якщо в «Аптекарі» головним героєм був лікар Лукаш Гулевич, то тут — Юліана, яка переодяглася на хлопця Лоренцо, щоб помститися вбивцям своєї сестри.

З моменту, як у бернардинському монастирі виявлено «Біблію диявола», нею відразу зацікавилися і Папа Римський, і шведська королева Христина, і вони попри все намагаються отримати її.

Інтриги до сюжету додає прибуття до Львова іспанського принца Хуана, який наймає козаків для здобуття трону, та поява таємничого ордену Сестер святої крові.

Поєдинки, морські битви, замовлені вбивства... І все це на тлі відчайдушної оборони Львова від військ Богдана Хмельницького 1648 року. Цікаво ще й те, що вперше в літературі ці події описано не очима українців, поляків чи євреїв, а очима львів’ян.



Юрій Винничук

Сестри крові

* * * 

Роман «Сестри крові» безпосередньо пов’язаний з романом «Аптекар», і в ньому діють ті самі герої, хоча з’являються і нові. Та якщо в «Аптекарі» головним героєм був Лукаш Гулевич, то тут це Юліана.

Бажаючи навчатися медицини в Падуанському університеті, куди дівчат не приймали, вона перевдягнулася за хлопця і взяла ім’я Лоренцо ді П’єтро. Це дівчина-воїн, яка чудово володіла шпагою і брала участь у битвах, зокрема в облозі Дюнкерка, а ще вона хірург. Зараз Юліана пливе на кораблі, бо змушена втекти зі Львова після того, як відімстила ґвалтівникам і вбивцям своєї сестри, котрі належали до «золотої молоді». В Юліану був закоханий аптекар Лукаш Гулевич, однак вона, перейнята жагою помсти, притлумлювала свої почуття до нього.

Закінчивши Падуанський університет, Лукаш практикувався як хірург на венеційських кораблях і воював з турками. Разом з ним був його вірний товариш Мартин Айрер, австрієць із Зальцбурґу. На війні їх було поранено — у Гулевича ушкоджено коліно і він накульгував, а Мартин втратив одне око. Коли війна завершилася, Айрер переконав Лукаша їхати з ним до Львова, де він мав успадкувати будинок з аптекою  «Під Крилатим Оленем» і винарнею.

Дорогою на них напали розбійники й важко поранили Мартина. Помираючи, він у присутності Йогана Калькбреннера переконав Лукаша взяти його ім’я і таким чином стати власником аптеки. Лукаш здав перед львівськими медиками іспит і став аптекарем та хірургом, а також магістратським медиком, який повинен бути присутнім під час катувань і страт.

Йоган Калькбреннер — медик, аптекар і чорнокнижник, який намагається сотворити Голема. Про нього згадувалося також у романі «Танґо смерті».

Рута — юна дівчина, чий батько також був чорнокнижником, займається лікуванням травами. Живе в аптекаря і допомагає йому. Вона була закохана в Юліану, думаючи, що це хлопець.

Каспер — львівський кат, який закохався в Руту, коли її мали піддати тортурам, звинувативши у відьмацтві. Він скористався своїм правом — раз у житті когось помилувати. Це йому вдалося, і він забрав Руту до свого дому. Проте Рута не відповіла на його почуття і попросилася до аптекаря. Каспер її відпустив. Натомість став жити з полоненою сарацинкою.

Вівдя — чарівниця, яку від тортур і страти врятував Франц.

Айзек — вірний аптекарів слуга і кухар, а ще шалапут і авантюрист.

Франц — чорт, слуга Йогана.

Амалія — коханка Йогана, витворена ним з мандрагори.

Мартин Ґрозваєр — бурґомістр, його син — один із ґвалтівників сестри Юліани — був убитий таємничим месником у масці сови. Цим месником виявилася Юліана, перебуваючи в образі Лоренцо. Однак всю свою злість Ґрозваєр спрямував на аптекаря, в якого жив Лоренцо-Юліана

Доктор Домінік Геліас — старший товариш і колега аптекаря. Він зробив усе, щоб врятувати Лукаша від страти, коли його звинуватили у вбивствах ґвалтівників.

Корнеліс ван Марлант — капітан піратів, на чиєму кораб­лі пливе Юліана.

Рабин Іцхак Меєр — кажуть, такий премудрий, що мудріших просто не бува, до того ж, маючи медичну освіту, славився серед євреїв як дуже успішний доктор. Йому завдячував Лукаш, що було розшифровано признання Юліани у вбивствах синів патриціїв.

Розділ 1. Юліана: «Сан-Єронімо». «Стрибог». Березень 1648 року

Ніч здатна прикрасити будь-які руїни, будь-яку потвору зробити привабливішою, теплішою і ближчою, приховати все, що не вартує людського ока, ніч стелить перед нами розкішне видиво з темних невиразних, мерехтливих плям і смуг, дозволяючи лише окремим блискіткам тут або там заіскрити й відразу ж згаснути. Ніч — це те, до чого ми прямуємо все своє життя і, вийшовши з ночі, у ніч перейдемо. Важко перебільшити почуття беззахисності й тривоги, породжені темрявою, адже вночі ми перебуваємо під крилами смерті, самотні й безборонні, віддані на поталу демонам. Ніч тихіша за день, але вночі ми боїмося того, на що не звертаємо уваги за дня, час, коли нас кидає в холодний піт від шурхоту мишей, скрипу підлоги, собачого виття чи крику сови. Вдивлятися в ніч однаково, що вдивлятися в свою душу, в глибінь свого єства, у причаєні й нікому не сповідані думки.

Ніч, що розкинулася над Балтійським морем, була така ж непроникна й темна, як ніч, що постає перед нашими заплющеними очима, бо й небо було захмарене й не видно було ані зорі, ані місяця, лише в глухій далині зблискували тонюсінькі ниточки блискавок, осяюючи невеликий клаптик темряви, але гуркіт грому сюди не долинав, він гаснув десь за обрієм.

Корабель несе мене на Захід, туди, звідки я ще недавно прибула, далеко-далеко від Львова. Я не озираюся назад. Зрештою, що я там, позаду, побачу? За моїми плечима, я знаю, саме лише море, у цю пору року таке непривітне й розлючене, воно шпурляє свої спінені хвилі на облавки корабля, намагаючись його поглинути, але поки що сил йому бракне. Я відчуваю, як туга стискає моє серце, як невимовний біль прошиває душу. Я тікаю від свого кохання, ще й не до кінця усвідомивши це, але що далі пливе корабель, то почуття мої стають усе виразнішими й пекучішими. Чому я цього почуття не відчувала тоді, коли була біля нього, з ним, коли він мене торкався, коли голос його тремтів, коли пробував порозумітися, та я була надто далеко від нього, ніби поруч, але далеко, я блукала у сутінках манівцями й не бачила просвітку, бо була перейнята лише спрагою помсти, яка мене п’янила й вела вперед, підстьобувала, витискала з голови будь-які інші ідеї й наміри, а з ними і почуття. Тепер я тікаю в безвість, втрачаючи будь-яку можливість щось направити, спокутувати свої вчинки, свій холод і неприступність. Тепер я готова на все, але все вже позаду.

Думаю, є невидимі нитки, які в’яжуть конкретного чоловіка й конкретну жінку незалежно від того, в яких вони стосунках перебувають або ж на якій відстані, і навіть незалежно від того, що вони одне про одного думають та й чи думають взагалі, а просто якоїсь ночі він їй, а вона йому насниться, і то буде такий глибинний ностальгійно-пронизливий сон, який не відпускатиме потім його і її увесь день, викликаючи подив і нерозуміння: звідки це? чому? які для цього були підстави й передумови? Тільки ті невидимі ниточки ховатимуть тайну, джерело якої в глибинах серця, в закамарках мозку, в кутиках здивованих очей і посмутнілих вуст. Тільки ті невидимі ниточки бринітимуть ледь чутно меланхолійну музику ще до кінця не усвідомленого кохання, але для мене вони вже бринять гучніше й гучніше, мені цікаво, чи чує він це бриніння і цю музику кохання, що відчуває в цей час, коли я думаю про нього.

Завтра прибудемо до Ґданська, а відтак корабель попливе до Антверпена, де панує вже мир, який підписано з іспанцями 30 січня. Все, війна закінчена. Пора підшукати собі затишне місце, можливо, у Ґданську в якомусь лазареті. І жити далі своїм-не-своїм життям.

Що далі я тікала від Львова, то все сильніший відчувала потяг назад, туга оповивала мене солодкою млістю, й навіть здавалося, що від тієї туги я отримую задоволення, бо замість того, щоб відкинути її, почати думати про що інше, я вперто поверталася спогадами до міста, яке залишила вдруге й намагалася розгадати, що ж саме ностальгує мене, що не дозволяє відволіктися. Це був стан, коли тіло неухильно прямувало вперед, а душа рвалася назад, і я гарячково шукала способу все ж повернутися туди, звідки втекла. Але яким чином?

У пам’яті мерехтіли видива коханого міста. Кольори вражали своєю яскравістю, насиченістю і разили очі, світанки багряніли нестримною розкішшю, буйністю відтінків, п’янили фантастичною какофонією пташиного співу, а вечори висвічували на палітрі неба вогненні пасма, що палахкотіли так, наче десь там за обрієм прокинувся вулкан і вивергав угору свої гарячі нутрощі, свою невгамовну лють. Ніч наставала рано, люди лягали з курми й вставали з півнями, нічне місто не вітало подорожнього ані безліччю вогників і світелок, ані гамором у розрідженому повітрі, в якому котяться луни перекотиполями, відбиваються від будинків і влягаються попід мурами міста, сколошкавши трави. Звуки нічного міста тихі й не ґвалтовні, і не такі пронизливі, як за дня, звуки міста вночі лагідні й теплі, завше добре впізнавані, звичні, і будь-яка ніч скидалася на іншу, наче сестра-близнюк.

З мого вікна видно було широку студню, в яку вливалася вода двома рурами й аж пінилася, зимна й смачна, і видно було жінок, що підходили з глечиками, аби набрати тієї води. Бризки летіли їм в обличчя і на груди, а вони усміхалися і весело перегукувалися. Увечері студня знелюднювала й ставала частиною таємничої казки, яка ніколи не мала кінця, як не має кінця і чарівлива казка Львова, неймовірно хвилястого міста з вулицями поплутаними так, що, здається, мудрував над його створенням хитрий і фіґлярний дух, що мав за мету зводити львів’ян і гостей на манівці. Отак з’явилося місто легковажне й веселе, деколи меланхолійне, особливо восени, а коли вкривав його сніг, впадало воно в задуму, поринаючи у сни й марева, але ніколи в зануду. Тільки неділі навівали дивний стан невагомості, неприсутності й подиву, настільки контрастували вони з галасливими буднями, в неділі місто мовби вимирало, замовкало й порожніло, мертва тиша м’яко лягала на вулиці й вражала кожного, хто забрідав сюди в такий день, навіюючи острах, скидаючись на непроникну тишу цвинтаря.

На повіках у мене затремтіли сльозинки, але я їх не змахнула, бо морські бризки летіли не перестаючи, мішалися зі слізьми і котилися обличчям. Ось нарешті визирнув місяць, його повне лице було сумне, злегка затуманене і мовби рухоме завдяки пропливаючим хмаркам. Я не могла відвести від нього погляду, мені здавалося, що я читаю з його обличчя підказку. А може, наказ? Він велить мені повернутися? Ось він мені підморгнув і сховався за хмари. Я, мабуть, божеволію і починаю марити. За спиною залунало постукування дерев’яної кукси, я озирнулася. Капітан Корнеліс ван Марлант підшкутильгав ближче.

— Не спиться? В таку тиху ніч варто виспатися. Хтозна, яка буде завтра.

— Скоро піду.

— А що як вам приєднатися до нас? Га, Лоренцо? Я збираюся трішки поколошкати французів. Вони урвали собі шмат Фландрії, скориставшись війною з іспанцями. Думаю без проблем отримати корсарський ґлейт в Антверпені. Ще трішки доведеться повоювати, аби забезпечити собі тиху, спокійну старість.

— Не знаю. Я думав залишитись у Ґданську й найнятися до шпиталю.

— Е-е, та що ви таке кажете! Мирне життя не для вас. Нудота! Якщо послухаєте мене, то заробите стільки, що зможете відкрити свій власний шпиталь. Та й те сказати... Лоренцо, ви ж мені як син. Рідного не маю, отож вам залишу все, що набув. Тільки не покидайте мене на схилі віку. Ич, що вигадали! Чи вам не доста було того лінивого відпочинку у Львові?

— Лінивого? Не думаю.

— Мабуть, я чогось не знаю. Було щось таке, що варто мені почути?

А що мені було перед ним приховувати? Я розповіла йому, як помстилася за свою сестру. Він пирхав люлькою і кивав кудлатою головою.

— Так-так, — промовив, коли я закінчила, — ви там не дармували. Тепер дорога назад зачинена. Але ж я знаю вас добре. Вас не змінити. Недарма ж прозвали таких, як ви, апостолами війни. Ви ні на що вже не здатні — тільки на битви й подвиги. От я й пропоную вам свіжі враження.

— Те, що ви пропонуєте, трохи не та війна, до якої я звик.

— А то чому? Я фламандець і збираюся мстити французам за те, що відхапнули нам шмат території. Хіба ж то несправедлива війна?

— Не так давно ми з вами воювали на боці французів.

— Та воно так, але ж бачите, як ті жабоїди з нами повелися. Де тонко — там урвали, скориставшись нашою слабкістю і виснаженістю. Чи це не підлість? То ж усе одно, що украсти корову в сусіда, поки він гасить пожежу. А потім вдавати, що ми союзники й нічого лихого поміж нами не скоїлося. Ось поміркуйте ладненько, поміркуйте.

Капітан відійшов. Я подумала, що він має рацію щодо нагоди виспатися в тиші, й спустилася у свою каюту. Там замкнула зсередини двері, хутенько роздягнулася і лягла горілиць на тапчан. І знову мене оповили важкі думки, які нізащо не давали заснути. Повернулася набік і стала згадувати дитинство, сестру, луги й оболоні у квітах... Поволі сон здолав мене.

Я стежила за зграями риб, що супроводжували корабель. Вийняла з кишені шматок сухої паляниці, роздробила й сипонула на воду. Риби миттю кинулися до крихт, і вода заклекотіла у сріберних зблисках, що віддалялися і віддалялися. Коли вони все розхапають, то знову наздоженуть корабель і терпляче пливтимуть уздовж облавка, чекаючи на милостиню. Я вдихнула на повні груди студеного повітря, щоб задушити розпач, який проймав мене, без жалю, щоб не заплакати, але приглушені ридання самовільно вирвалися з грудей, і я раптово закашлялася, а коли приклала долоню до вуст, то з жахом побачила темні крапелинки на ній. Що це? Я кашлянула ще, і крапелинок побільшало. Невже це воно? Те саме, що вже налякало мене раніше. Страх знову стиснув серце, я відчула, як спітніло чоло. Тривалий час здавалося, що хвороба покинула мене, не було більше жодних проявів. Чому ж зараз? Чи не винні в цьому всі мої переживання?

Я витерла долоню хустинкою, обтерла вуста. В роті ще залишався солонуватий присмак, я спробувала сплюнути, але закашлялася дужче, і кров довгими в’язкими ниточками звисла з вуст. Я затулила рота хустинкою, швиденько спустилася до своєї каюти і лягла на лежак так, аби голова перебувала на невеликому узвишші, й стала дивитися в дерев’яну стелю. Кров перестала текти. Я взяла пляшку рому й зробила невеликий ковток, відчула, як мене всередині спочатку опекло, а потім усе затерпло. Я навіть злегка кашлянула в долоню. Долоня була чиста. Це зі мною вже бувало. Бувало й проминало. А тепер знову навідало. Не навідало, а наздогнало. Після двох років спокою. Як тоді, під Дюнкерком, коли ми допомогли французькій ескадрі захопити три іспанські сторожові кораблі й провести їх серед ночі з козаками в канал Мардік. Це був єдиний спосіб дістатися до міста, оточеного глибоким ровом, наповненим водою, та високим валом з бастіонами. Канал був під пильною охороною форту Мардік і башти з безліччю гармат. На одному з захоплених кораблів перебував комендант форту, якому пообіцяли дарувати життя, якщо він проведе нас у гавань і відкриє форт. Так і сталося, браму відчинили, ми захопили форт, а козаки з його гармат почали обстрілювати інші форти Дюнкерка. Наступного дня, коли іспанці здалися, я піднялася на високу вежу й з тріумфом оглядала захоплене місто. І тоді мені теж забаглося вдихнути свіжого морського вітру, який патлав моє волосся і лоскотав ніздрі. Вдихнути вдихнула, а видихнути вже не змогла.

Місцевий доктор Сілезіус, оглядаючи мене, радив поселитися десь у горах. Краще за все в Альпах. «Гірське повітря хоч і не вилікує, але продовжить вам життя», — так він сказав. Два роки тому. Але я не послухала, кашель з кров’ю більше не діймав, я перестала про нього думати. Аж ось сталося. І що тепер? Які плани з огляду на такий закрут? Я відпила ще. Пекуча рідина гріла груди, там відбувалися потаємні процеси, яким чином ром їх упокорював, було невідомо, але він це таки робив. Згадала, що ще не снідала й пила ром на голодний шлунок, але їсти не хотілося. Я не попливу до Антверпена. Нема мені там чого робити. Залишуся в Ґданську. Хоча і в Ґданську нема чого робити.

Під стелею павучок борсався з павутиною, коли корабель підкидало, він зривався і зависав на одній павутинці, а потім знову брався вперто до роботи. Я згадала легенду про Роберта Брюса, адже споглядання за таким самим упертим павучком, який не втрачав віри й вперто долав перепони, рухаючись до мети, спонукало його повернутися назад у Шкоцію і продовжити боротьбу за свободу. У нього була мета. А що маю я? Тільки біль і смуток. Скільки мені відміряно Господом? Якщо це сухоти, то не надто багато. Може, рік, може, два. Якщо виразка, можна прожити трохи довше, а то й доволі довго, пильнуючи себе. Тепер я повинна прислухатися до кожного знаку свого тіла, як до годинника. Вочевидь, то все ж не виразка, бо жодних її симптомів я не відчувала ніколи. Отже, доктор Сілезіус мав таки рацію, хоча я йому тоді не повірила. А якби повірила? Тоді що? Відкинула б мрію про помсту й оселилася в Альпах? Якщо я тоді його не послухала, то й зараз не послухаю здорового глузду.

Погода була прохолодна, сіявся дрібний сніжок і відразу ж танув, я прогулювалася вузенькими покрученими вуличками Ґданська, кутаючись у плащ, який мені подарував капітан. Мені здавалося, що я безвільна лялька в руках моєї примхливої Долі, бо не можу опиратися їй, вітер підхопив мене, як билинку, і несе навмання. Я почала роздумувати над тим, чи не варто осісти в якомусь лазареті й зайнятися медициною? Але як тоді побороти свої сни, в яких я чую брязкіт шабель, заклики до атаки, свист стріл і куль, стогони поранених? Лягаючи спати й заплющивши очі, я уявляю себе одним із оборонців невідомого мені міста, яке штурмують вороги. Я вигадую різні механічні прилади для відбивання атаки, штудерні скоростріли, метальні каміння і вогню, роблю вилазки на чолі чоти сміливців, ми прориваємося до намету їхнього воєводи й вбиваємо, як Мілош Обіліч на Косовім полі султана Мурада. О, я цю старовинну гравюру обожнювала, розглядала найдрібніші деталі, уявляла себе на місці Мілоша, шукала різні способи порятунку після вдалого замаху або спосіб убивства не кинджалом, а з арбалета. І це теж є елементом тих моїх фантазій перед сном, без яких мене сон не здолає. Як мені позбутися цього? Як поміняти сни? Як стишити звуки бою, що бринять час від часу у вухах?

Несподівано я побачила компанію морців з нашого кораб­ля, що веселою гурмою прямували кудись уздовж набережної. Я рушила за ними й побачила, що вони ввалилися до шинку «Під здохлим крабом». Мені здалося, що мій гнітючий настрій там скорше розвіється. В шинку було гамірно, п’яні крики піратів і морців спліталися з жіночими зойками та сміхом, гуркотіли кості по столах, дзвеніли кубки, в повіт­рі висіли дим з люльок, барвиста корабельна лайка й запах перегару. Чудове місце для того, щоб забутися. Я роззирнулася, до кого б підсісти, бо морці з нашого корабля набридли мені, як вівсянка, і раптом побачила бравого молодця з дивовижною зачіскою — оселедцем, закрученим за вухо. Спочатку не повірила своїм очам і подумала — може, хінчик? Ті теж носять косу, але не закручують за вухо. Та й не виглядав він на хінчика. Мав років під п’ятдесят, вольове обличчя з орлиним носом, у вусі сережку, а в зубах люльку на довгому цибуху. На люльці був вирізьблений такий самий козарлюга, як і той, що сидів за столом. Невже й справді козак? Звідки він тут узявся? Коли ж я нарешті призвичаїлася до гамору й стала розрізняти окремі слова, то вловила чимало українських і польських. Тоді, не вагаючись, попростувала до козака, вмостилася навпроти нього й запитала:

— А чи ми з вами часом не земляки?

Він усміхнувся:

Читати далі