Історія війн і військового мистецтва. У трьох томах. Том 2 (початок ХVІ – початок ХХ ст.)

Історія війн і військового мистецтва. У трьох томах. Том 2 (початок ХVІ – початок ХХ ст.) - Віктор Голубко, Леонтій Войтович

Жанр: Історія, Історичні періоди

Правовласник: Фоліо

Дата першої публікації: 2019

Військова справа охоплює всі сторони існування і розвитку будь-якого суспільства, а також стосунки між його членами. Виробнича культура, розвиток і прогрес технології, налагодження виробництва і поява нових технічних засобів завжди пов’язані з війною. Таким чином, можна стверджувати, що військова історія фактично є найбільш повною історією людського суспільства, яка охоплює всі сторони його буття. Другий том нашого видання присвячений історії війн і військового мистецтва від професійних найманих армій до масових (мобілізаційних) армій (початок XVI cт. — початок ХХ ст.). Основна увага приділена подіям і особистостям, які мали вплив на розвиток і еволюцію військової справи в Європі. Вперше розкрита участь і роль українців у війнах цього періоду. Праця розрахована як на спеціалістів, так і на широкий загал, всіх, хто цікавиться військовою історією.

Cover
Анотація

Військова справа охоплює всі сторони існування і розвитку будь-якого суспільства, а також стосунки між його членами. Виробнича культура, розвиток і прогрес технології, налагодження виробництва і поява нових технічних засобів завжди пов’язані з війною. Таким чином, можна стверджувати, що військова історія фактично є найбільш повною історією людського суспільства, яка охоплює всі сторони його буття.

Другий том нашого видання присвячений історії війн і військового мистецтва від професійних найманих армій до масових (мобілізаційних) армій (початок XVI cт. — початок ХХ ст.). Основна увага приділена подіям і особистостям, які мали вплив на розвиток і еволюцію військової справи в Європі. Вперше розкрита участь і роль українців у війнах цього періоду. Праця розрахована як на спеціалістів, так і на широкий загал, всіх, хто цікавиться військовою історією.



Леонтій Войтович, Віктор Голубко

Історія війн і військового мистецтва: у трьох томах. Том 2. Від професійних найманих армій до масових (мобілізаційних) армій (початок ХVІ ст. — початок ХХ ст.)

Вступ

Намагаючись і надалі основну увагу приділяти тим війнам, битвам і особистостях, які впливали на розвиток військового мистецтва та військової справи і приклади яких можуть бути корисними навіть на сучасних етапах, при цьому насичуючи текст як довідковим апаратом, необхідним для широкого загалу, так і науковим апаратом з бібліографією найновіших праць, автори зіткнулися з деякими проблемами. Період, який охоплює другий том представлений значно більшим масивом джерел, багато з яких опубліковано. Зросла також зацікавленість цими подіями у різних країнах. При цьому поряд з цим зросла і тенденційність викладів, намагання поразки виставляти ледь не перемогами, маніпулювати цифрами, особливо чисельністю військ, втратами та здобутками. Іноді найновіші роботи в цих аспектах заслоговують менше довіри, ніж дослідження істориків ХІХ століття.

Так, зокрема, більшість праць подають чисельність російських військ у битві біля с. Лісне 28 вересня 1708 р. у 12 346 осіб (7197 драгунів і 5149 піхотинців, посаджених на коней) при 30 польових гарматах. Це справді чисельність корволанту («летючого корпусу») генерала від кавалерії князя Олександра Меншиков, який настиг шведів генерал-лейтенанта Левенгаупта 25 вересня біля р. Рести. Але до Лісної встиг дістатися генерал-поручик Родіон Боур з 8 драгунськими полками (4976 осіб). На заключному етапі битви підійшла піхотна дивізія фон Вердена (бл. 9600 осіб), 5—6 тис. українських козаків та 4—5 тис. калмиків. Козаки і калмики взяли участь у переслідуванні шведів. Тобто реальні сили Петра І, який взяв на себе командування, сягали бл. 38 тис. осіб. Втрати військ Петра І подаються за офіційною реляцією: 1111 вбитими і 2856 пораненими. Сучасний російський дослідник В. Артамонов оцінює їх до 7 тис. осіб (Справді, давно опубліковані історії окремих полків показують, що тільки Преображенський, Семеновський та Інгерманландський полки втратили 3174 вбитими і пораненими, Нарвський драгунський — 338 осіб з 604 і т. д.). Але були ще втрати у козаків та калмиків. Втрати козаків, які не потрапляли до офіційних реляцій, взагалі рідко коли враховуються. Шведи втратили 3873 вбитими і пораненими та 897 полоненими (в т. ч. 70 офіцерів і 827 унтер-офіцерів і рядових полоненими). І ця цифра викликає певні застереження: із 12 950 особового складу корпусу Левенгаупта, які взяли участь у битві, на з’єднання з Карлом ХІІ прийшли і були взяті на продовольче забезпечення 6503 особи. Ще бл. 1,5 тис., за підрахунками В. Артамонова, дісталися до Ліфляндії, вийшовши лісами з-під Лісної. В полон потрапило 897 осіб, очевидно, що більшість серед них складали поранені. Але, навіть, без врахування цього фактору «бракує» ще 237 осіб. Тобто втрати шведів складали десь щонайменше 5 тис. разом з полоненими. Поряд з тим реальне співвідношення сил і деталі битви дозволяють скоріше підкреслити заслугу Левенгаупта, який зумів врятувати майже половину корпусу, втричі уступаючи в чисельності противнику і будучи змушений рухатися повільно з важким обозом по єдиній дорозі. При цьому він не втратив весь обоз. Автори старалися по можливості виправляти подібні неточності й подавати бібліографію праць різних авторів, надаючи можливість зацікавленим читачам і науковцям перевірити поданий матеріал і глибше та різносторонніше розглянути ту чи іншу ­проблему.

Продовжують повторюватися старі стереотипи в оцінках подій, явищ чи особистостей. Частина цих стереотипів базується на повному нерозумінні сутності понять, зокрема лінійної тактики. У багатьох випадках відмові від стереотипів або зміні оцінки заважає сучасна політична кон’юнктура. З різних причин свідомо чи випадково не подається участь українських козаків (запорозьких, гетьманських чи слобідських) навіть у випадках, коли вона була вирішальною. У російських працях переважно не розмежовуються донські козаки і українські, навіть коли їх співвідношення різнилося на порядок. Автори намагалися виправляти ці аспекти. Зрозуміло також, що значна увага була приділена і місцю, рівню й участі в бойових діях як українського війська, так і військ, які формувалися в українських землях з місцевого населення.

Досліджуваний період охоплює ряд війн (Тридцятирічну, Семирічну, Війну за Іспанську спадщину, Велику Північну війну та наполеонівські війни), які деякі дослідники вважають мало не першими світовими вій­нами. За числом втрат у різних битвах ці війни були вражаючими. Навіть у двох Світових війнах у битвах гинуло менше військовиків. Тому інтерес до цього періоду у дослідників колосальний і число праць гігантське. Автори подавали переважно найновіші дослідження провідних фахівців з цвєї проблематики з усього світу. При цьому добре досліджені битви і кампанії, з яких є достатньо об’єктивних праць українською та російською мовами, подавалися у дещо скороченому викладі. Петитом виділена найважливіша додаткова інформація в основному тексті. Схеми битв по можливості представлені автентичними або сучасними подіям варіантами.

Автори сподіваються, що їх праця послужить ширшому зацікавленню проблемами військової історії і подальшому розгортанню їх дослідження в українській історичній науці.

Л. Войтович, В. Голубко, В. Грицюк, Л. Кривизюк, Ю. Овсінський.

Розділ 17. Професійні наймані армії на полях Європи. Нідерландські війни. Тридцятирічна війна

Л. Войтович

Іспанська піхота. Основою успіху іспанського війська була іспанська піхота, яка домінувала на полях битв Європи протягом середини XVI — середини XVII ст. Своєрідним поєднанням практик швейцарської баталії, полків ландскнехтів та римських легіо­нів стала іспанська терція (1534—1704), запроваджена кондотьєром Гонсало Фернандесом де Кордовою на завершальній стадії Італійських війн. Офіційно терція була запроваджена у 1536 р. генуезьким ордонансом короля Карла V замість баталій і коронелій. Терція (tercio) передбачалася у складі 12 рот. Десять рот пікінерів мали у своєму складі по 3 офіцери, 8 унтер-офіцерів, 219 пікінерів (половина з яких була без доспіхів) і 20 мушкетерів. Дві роти аркебузирів мали по 3 офіцери, 8 унтер-офіцерів, 224 аркебузира та 15 мушкетерів. Всього в терції з командиром було 3001 чол., в т. ч. офіцерів — 37, унтер-офіцерів — 96, пікінерів — 2190, аркебузирів — 448, мушкетерів — 230. Терція була одночасно і бойовим порядком: три лінії розташовані на зразок римських легіонів у шахматному порядку (дві баталії у першій та третій лініях і одна найбільша — у другій). Кожна баталія у перших двох—трьох шеренгах мала аркебузирів (яких поступово повністю замінили мушкетери), що оточували її з усіх сторін. Всередині знаходилися пікінери відповідно до глибини у латах і без лат з відповідною довжиною пік. Така побудова дозволяла вести вогонь по противнику практично до прямого зіткнення. Аркебузири могли відступити всередину баталії або ж узяти участь у зіткненні, використовуючи свої мечі. При наступі аркебузири чи мушкетери могли перегрупуватися в центрі на всю глибину (глибина баталії була зазвичай 10 шеренг) і вести залповий вогонь, при якому кожна наступна шеренга після залпу попередників ділилася навпів і займала перший ряд. Тоді пікінери прикривали фланги, а при прямому контакті змикали ряди попереду стрільців, які також могли брати участь у рукопашному бою. Відповідно при відступі мушкетери могли вести безперервний залповий вогонь, маючи прикриті фланги. При цьому після кожного залпу шеренга стрільців ділилася навпіл і відступала назад. Такий маневр аркебузирів (потім мушкетерів) мав назву караколерух слимака. Цей тип стрільби застосовували мушкетери та фузилери ще протягом перших двох третин ХVIІІ ст. Три терції об’єднувалися в бригаду. Найслабшою стороною терції були її кути, на яких концентрація аркебуз та пік була найменшою. Але довгий час цю проблему вдавалося вирішувати з допомогою кавалерії та артилерії.

Гонсало Фернандес де Кордова

В цілому іспанська терція була чи не найдосконалішим поєднанням ударної сили пікінерів з вогневою підтримкою. Успіх цих формацій значною мірою забезпечувала їх підготовка та комплектація переважно з дрібної шляхти — ідальго, тобто це не була класична наймана армія, а дисципліноване військо з високим моральним духом1.

Іспанська терція в бою

Іпанська терція в бою. Історична реконструкція

Іспанська терція. Гравюра Матеуса Меріана Старшого

Терція була вдосконалена і прославлена практикою таких полководців, як:

Антоніо де Лейва (1480—1536), князь Асколі, герцог Терранова. Розпочав військову кар’єру у 1502 р. на війні з повсталими мудехарами в колишньому Гранадському еміраті. З 1503 р. воював у Іспанії під командуванням Гонсало Фернандеса де Кордова, відзначився у битвах при Равенні (1512) та Павії (1525), з 1525 р. — командуючий імперським військом у Міланському герцогстві, з 1535 р. — губернатор Мілану 2;

Антоніо де Лейва

Альваро де Санде (1489—20.10.1573), маркіз де Ла Піовера, розпочав військову службу під командування віце-короля Сицилії Ферранте І Гонзага. У 1512 р. вже був командиром терції Дієго Кастільського, пізніше знаною як савойська терція. У 1538 р. відбив у турків замок Кастельнуово, під час експедиції в Алжир у 1540 р. очолив дві терції (командир другої загинув), успішно обороняв Перпіньян на франко-іспан­ському кордоні (1541), успішно командував терцією у Фландрії (1543), з 8-тисячним військом допоміг Фердинанду Габсбургу (1545), був одним з головних імперських командирів під час Шмалькальденської війни (1546—1549), де виграв генеральну битву при Мюльберзі (1549), був командувачем імперським військом в Італії (1551—1559), обороняв від турків протягом трьох місяців о. Джербу (1560), мусив здатися в полон і був викуплений за 60 тис. ескудо (1565), відразу ж очолив десант на Мальту, який допоміг зняти турецьку облогу, брав участь у битві при Лепанто (1571) і помер на посаді губернатора Мілану3;

Альба Фернандо Альварес де Толедо (29.10.1507—11.12.1582), герцог Альба де Тормес, граф де Сальватьєрра де Тормес, де П’єдраїта, маркіз де Коріа, сеньйор Вальдекорнеха, кавалер ордена Золотого Руна. Вже у 16 років відзначився при здобутті Фуентеррабії у Країні Басків (1523), брав участь у всіх війнах Карла V. Один з героїв битви при Мюленберзі (1547), командувач у війні за Мец (1552), розбив військо Папи Павла ІV при Абруцці. Губернатор Міланського герцогства (1555—1556), віце-король Неаполя (1556—1558), вторгся в Нідерланди, де встановив кривавий режим, ставши штатгальтером (1567—1573), в сухопутних битвах переміг голландців, зокрема при Йєгуї 21.07.1568 р. (У герцога Альби було 12 тис. піхоти, 3 тис. кавалерії та кілька гармат, Людовик д’Оран д’Насау мав 10 тис. піхоти, 2 тис. кінноти та 16 гармат, долю битви вирішила артилерія іспанців і їх знаменита терція. Іспанці втратили 80 вбитими і 220 пораненими, голландці — до 7 тис. Але відсутність флоту і поразки від морських гезів змусили Альбу просити відставки. Завоював Португалію (1580) і був там віце-королем (1580—1582). Герцог Альба навчив свою легку кавалерію атакувати у зімкненому строю 5—8 шеренг4;

Альба Фернандо Альварес де Толедо. Портрет роботи Тіціана

Джуліо Ромеро де Ібаррола (1518—1577) пройшов шлях від рядового піхотинця до командира терції (маестро де кампо). Відзначився в італійській війні (1551—1559), особливо у битві при Сент-Квентіні (1557), посвячений у лицарі Сант-Яго (1565)5;

Джуліо Ромеро де Ібаррола зі святим патроном. З картини Ель Греко

Мануель Філіберто I дi Савойя (8.07.1528—30.08.1580) — герцог Савойї (з 1553), намісник Нідерландів (1555—1559). Вступив на іспанську службу у 1545 р. і швидко завоював визнання як один з кращих піхотних командирів. Успішно командував нідерландською армією і розгромив французів при Сен-Контене (1557). За мирним договором у Като-Камбрезі (1559) повернув герцогство Савойя, окуповане французами. Реформував савойське військо6;

Мануель Філіберто І ді Савойя. Портрет невідомого автора XVII ст.

Хуан Австрійський (24.02.1547—1.10.1578), принц, бастард Карла V. Військову кар’єру почав з командування ескадрою, яка успішно воювала з алжирськими піратами (1568). Придушив повстання морісків (вихрещених євреїв), здобувши їх фортецю Галеру (1569). Командуючи флотом Священної ліги, переміг турків у затоці Лепанто 7 жовтня 1571 р. Християнський флот мав від 206 до 300 галер (в т. ч. 108 венеційських, 81 іспанську, 32 папських, 12 савойських) та 8 венеційських галеасів при чисельності 84 тис. (в т. ч. 20 тис. в абордажних командах). У турецькому флоті, яким командував капудан-паша Алі-паша-муедзін-заде, було 210 галер і 66 галеотів при чисельності 88 тис. (в т. ч. 16 тис. в абордажних командах). Оба флоти зустрілися дещо несподівано і вступили в битву, розвернувшись прямими лініями. Хуан Австрійський командував центром, йому допомагали папський кондотьєр Маркантоніо Колон­на (1535—1584) та венеційський адмірал Себастьяно Веньяр (1496—1578), правим флангом командував венеційський адмірал Джованні Андреа Доріа (1539—1606), лівим флангом — інший венеційський адмірал Агостіно Барбаріго (1518—1571), резерв знаходився під командуванням іспанського адмірала Альваро де Базана маркіза Санта-Круз (1526—1588). Обидва гребні флоти пішли один одному назустріч. Християнський флот побоювався мілини, що дозволило туркам пройти біля берега і оточити лівий фланг, але абордажні команди Барбаріго виявилися сильнішими, і маневр противика нічого не дав, хоча іспанський адмірал загинув. Основна боротьба розгорнулася в центрі, турків охопила паніка після загибелі Алі-паші. Алжірські пірати пробували змінити хід битви, але вдалий маневр адмірала Доріа і своєчасний вступ у битву резерву де Базана дозволив завершити битву розгромом турків, які втратили більшість кораб­лів (117 були взяті союзниками), до 15 тис. вбитими та 5 тис. полоненими. Флот принца Хуана втратив 13 галер, 7566 вбитими та більше 8 тис. пораненими. Хоча Хуан не скористався перемогою, а відійшов до Мессіни, було здійснено найважливіше: християни зрозуміли, що турків можна перемагати. У 1573 р. Хуан здобув Туніс і хотів там створити християнське королівство, але Філіпп ІІ цьому спротивився. Він зробив брата намісником Нідерландів (1576), залишивши без підкріплень. Хуан пробував добитися миру на основі визнання своєї влади і повернення католицької церкви, а коли це не вдалося — продовжив війну, здобувши Намюр. Помер він несподівано, можливо, від тифу 7;

Принц Хуан Австрійський. Портрет роботи Алонсо Санчеса Коелло

Aлесандро Фарнезе (27.08.1545—3.10.1592), принц, намісник Нідерландів (з 1578 р.), герцог Парми і П’яченци (з 1586 р.). Вихованець мадридського двору, учасник битви при Лепанто (1571), проявив себе самостійним полководцем у битві при Жамблу (1578). З метою зняття напруги в Нідерландах уклав Арраську угоду з католицькими повінціями (1579). Здобув Маастріхт (29 травня 1579 р.) і до 1582 р. не допускав у провінції іспанські та німецькі війська, утримуючи ситуацію з 15 тис. місцевих формувань. З підходом підкріплень з метрополії у 1582 р., довівши чисельність військ до 60 тис., перейшов у наступ. Після 13 місяців облоги здався Антверпен (17 серпня 1585 р.). Невдача Великої Армади похитнула його становище. З 15 тис. зіткнувся з військом Генріха ІV Валуа (15 тис. французів, 7 тис. англійців та 3 тис. голландців) під Кодбек-ан-Ко. Незважаючи на те, що у перший день облоги був поранений у плече, зумів вивести військо з пастки. У Мадриді його звинуватили у боягузстві і змістили. Помер від цієї рани у Аррасі8;

Принц Алесандро Фарнезе. Портрет роботи Отто ван Веєна (1556—1629)

Хуан дель Аквіла (1545—1602) звернув на себе увагу Гонсало Бракамонте у 1563 р. на Сицилії, після чого прослужив в рядах піхоти 24 роки, пройшовши шлях від лейтенанта роти Педро Гонсало де Мендоси (1569) до генерала (1590). Воював на Мальті (1565), на Корсиці проти повстанців Сaмп’єро Корсо (1566), в Нідерландах (1567—1578, 1582—1587), у Бретані, де спорудив цитадель Фуерте дель Агіла у Порт-Луї (1590—1598). Командував невдалою експедицією на підтримку ірландських католиків (1600—1602), не зніс обвинувачень і слідства та помер9;

Хуан дель Аквіла. Портрет роботи Отто ван Веєна (1587)

Амброзіо Спінола (1569—25.08.1630), маркіз Сестро і Банастро, маркіз де Лос Бальбаcес, генуезець, який у 1602 р. уклав кондотьєрську угоду з Іспанією, привівши піший полк чисельністю 1 тис. бійців, з яким прибув у Фландрію. Здобув Остенде (1603) і далі успішно просувався по службі до чину капітан-генерала (1618), воюючи в Нідерландах. Найбільшим успіхом його була облога і здобуття Бреди (26.08.1624—5.06.1625). Невдача у протистоянні з принцом Фредеріком Генріхом д’Оранжем і конфлікт з королівським фаворитом графом Оліваресом призвели до його відкликання у Іспанію (1626). Повернувся в Геную у ранзі посла Іспанії (1629). Помер при облозі Казале під час війни за Мантуанську спадщину10;

Амброзіо Спінола. Портрет роботи Пітера Пауля Рубенса

Фернандо Австрійський (16.05.1609—9.11.1641), брат короля Філіппа ІV, інфант, кардинал і архієпископ Толедо (1619—1641), губернатор Мілану (1633—1634), штатгальтер Іспанських Нідерландів (1634—1641) і командуючий іспанськими військами у Тридцятирічній війні. Виграв битву при Нердлінгені (6.09.1634), здобув Діст, Гох, Геннел, Лімбург і Схенк (1635), вторгнувся у Францію з 32-тис. військом з генералом Йоганом фон Вертом (1591—1652), здобув Корбі поблизу Ам’єна, але мусив вертати через невдачі на інших фронтах. Відрізаний від метрополії після перемог на морі голландського адмірала Мартена Тромпа (1598—1653) відбивався від противників, але не витримав і раптово помер. Кардинал, який носив кірасу і маршальський жезл11.

Фернандо Австрійський, інфант. Портрет роботи Гаспара де Грайєра (1584—1669)

Нідерландські війни. Репресивна політика іспанського короля Філіппа ІІ, яку проводив у Нідерландах кардинал Антуан Перрено де Гранвель (1517—1586) викликала опір не тільки кальвіністських проповідників, за якими йшли широкі кола бюргества та дрібного і середнього дворянства, а й місцевої еліти, яку підтримала намісниця Нідерландів герцогиня Маргарита Пармська. У 1564 р. кардинал був переведений до Італії, Філіпп ІІ погодився на вивід іспанських військ, але вимагав придушення кальвіністської єресі. Літом 1566 р. дворянська ліга уклала угоду з кальвіністськими консисторіями. У серпні 1566 р. напруження вилилося у рух іконоборців (які громили церкви і монастирі), що охопив 12 з 17 провінцій краю. 23 серпня 1566 р. Маргарита Пармська офіційно оголосила про згоду відмінити інквізицію, амністію членам дворянською союзу «Компромісу»12 та доз­віл реформатського богослуження у спеціально відведених приміщеннях. У Мадриді тим часом вирішили силою придушити бунт і послали в Нідерланди армію герцога Альби, яка вступила до Брюселя 22 серпня 1567 р.

Фанатичний і впертий герцог Альба отримав диктаторські повноваження. Іспан­ське військо поводилося у Нідерландах, як у завойованій колонії. Перш за все герцог вирішив розправитися з верхівкою опозиції. 9 вересня 1567 р., запросивши на нараду, він заарештував графа Ламораля Егмон­та (18.11.1522—5.06.1568), героя битви при Сан-Кантені (1557) і командувача іспанським військом у знаменитій перемозі над французами при Гравеліні (1558), та адмірала графа Філіппа Горна де Монморансі (1524—5.06.1568). Було сформовано «Раду по справах і бунтах», яку швидко прозвали «кривавою радою». За вироками цієї ради у 1567—1569 рр. було страчено більше 8 тис. осіб, ще більше позбулися свободи і статків. 5 червня 1568 р. були страчені кавалери ордену Золотого Руна гранди Ламораль Егмонт і Філіпп Горн13. У березні 1569 р. герцог Альба запровадив алькабалу14. Фактично діяльність герцога Альби спровокувала повстання у Нідерландах.

Ламораль д'Егмонт. Портрет роботи Олександра де Карньєре

Філіпп Горн де Монморансі

Читати далі