Війна, якої не було. Хроніка Іловайської трагедії. Частина 2.

Війна, якої не було. Хроніка Іловайської трагедії. Частина 2. - Роман Зіненко

Жанр: Історія, Історія України

Правовласник: Фоліо

Дата першої публікації: 2019

Нова книга Романа Зіненка є результатом ретельного дослідження, яке ґрунтується на спогадах близько сотні бійців і офіцерів, від добровольця до вищого керівництва сектора «Б», учасників Іловайської трагедії. Окрім того, автору довелося переглянути, перевірити й хронологічно розібрати сотні публікацій, відео- і фотоматеріалів, що стосуються боїв під Іловайськом. Результати окремих журналістських досліджень, а також звіт тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України вміщені на сторінках цієї книжки. Переважна більшість зібраних фактів до сьогодні не була відома україн- ському суспільству. І хоча автор подає найбільш повну і реальну картину бойових дій під Іловайськом, залишається ще дуже багато питань, на які свого часу обов’язково будуть отримані відповіді. Друга частина книжки висвітлює хронологію подій, що відбувалися 25–31 серпня 2014 року.

Cover
Анотація

Роман Зіненко (нар. 1974 р.), колишній морський піхотинець, доб­роволець батальйону «Дніпро-1», був серед тих, хто в серпні 2014-го опинився в пеклі Іловайська. Він не тільки вижив, але й написав одну з перших книжок про війну на Сході України — «Іловайський щоденник», що вийшла у видавництві «Фоліо» українською та російською мовами. Ця чесна і відверта розповідь очевидця, який нічого не вигадує, а намагається бути максимально точним у своїх спогадах, отримала широкий відгук у читачів, насамперед у тих, хто виходив з-під Іловайська кривавим «зеленим коридором».

Нова книга Романа Зіненка є результатом ретельного дослідження, яке ґрунтується на спогадах близько сотні бійців і офіцерів, від добровольця до вищого керівництва сектора «Б», учасників Іловайської трагедії. Окрім того, автору довелося переглянути, перевірити й хронологічно розібрати сотні публікацій, відео- і фотоматеріалів, що стосуються боїв під Іловайськом. Результати окремих журналістських досліджень, а також звіт тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України вміщені на сторінках цієї книжки. Переважна більшість зібраних фактів до сьогодні не була відома українському суспільству. І хоча автор подає найбільш повну і реальну картину бойових дій під Іловайськом, залишається ще дуже багато питань, на які свого часу обов’язково будуть отримані відповіді.

Друга частина книжки висвітлює хронологію подій, що відбувалися 25–31 серпня 2014 року.

Роман Зіненко

Війна, якої не було. Хроніка Іловайської трагедії. Частина 2. 25—31 серпня 2014 року

25 серпня 2014 року

Евакуація загиблих і поранених

Лейтенант Сергій Гізатуллін, командир взводу зв’язку:

«Старшим евакуаційної колони, яка висунулась вранці 25 серпня 2014 року з Многопілля, був старший лейтенант Олександр Баранов з 74-го ОРБ. Він був командиром групи розвідників, які очолювали нашу колону на БТР-80. В бронетранспортер були завантажені двоє чи троє тяжкопоранених бійця. Я дуже добре запам’ятав лише бійця батальйону «Кривбас» Ігоря Павлова, в якого була майже відірвана рука. На момент виїзду з Многопілля наша невеличка колона складалася з головуючого бронетранспортера, нашого КамАЗа і легкового автомобіля «Шкода Октавія».

Щойно ми почали рух, як знову по Многопіллю почав працювати міномет. Ми їхали, оминаючи Кутейникове, оскільки на той момент вже була інформація про те, що цей населений пункт був зайнятий ворогом. Ми рухались шляхом, паралельним шляху Кутейникове—Іловайськ. Відразу за Многопіллям я бачив покинути дві самоходні артилерійські установки (САУ). Одна була покинута прямо на шляху, а друга прихована за однією з хат. В районі Новокатеринівки у нас позлітали ремені на бронетранспортері, і ми були змушені зупинитись, щоб полагодити бронетранспортер. Розвідники перекрили трасу, і ми деякий час стояли, намагаючись відремонтувати бронетранспортер. Бійці розосередились навколо, і було зупинено авто одного місцевого мешканця. Людина була дуже доброзичливо до нас налаштована. Він повідомив, що нам не варто їхати через Новокатеринівку, оскільки там вже достатньо озброєних військових, не схожих на українську армію. Тому, полагодивши БТР, ми почали рухатись якимись полями, оминаючи населені пункти. Дякуючи бійцям 74-го ОРБ ми якимось дивом проскочили усі небезпечні ділянки. Я навіть не уявляю, яким чином ці хлопці орієнтувалися на місцевості і знаходили шляхи. Назви населених пунктів, які ми проїжджали, я не пам’ятаю, але пригадую, що рухались поруч з якимись озерами. Під час руху бачили розбиті гаубиці. Пам’ятаю, як проїжджали якийсь дитячий табір, в якому стояла Національна гвардія. Згодом я вивчав місцевість на мапі і визначив, що дитячий табір був розташований в селищі Петрівське.

Близько 12:00 ми дісталися Волновахи. Перед в’їздом у Волноваху на трасі був міліцейський пост. На посту нас зустрічала міліцейська машина. Там зупинилася «шкода» генерала Ярового, яка увесь час перебувала в нашій невеличкий колоні. Далі міліціонери поїхали за своїм планом. Місцеві міліціонери в двох словах пояснили нам, як дістатися до моргу, і ми заїхали у Волноваху. В лікарні бійці-розвідники зупинилися бронетранспортером, щоб вивантажити поранених, а ми з КамАЗом дісталися до моргу, щоб вивантажити тіла загиблих бійців. Усі загиблі були без документів, і тому виникли певні складнощі. В морзі нам задали питання: «Навіщо ви сюди приїхали? Хто ці загиблі солдати і де супроводжуючі документи?» А які в нас могли бути документи? Збирались ми і вантажили тіла близько четвертої години ранку, і тоді було не до документів».

Командир відділення зенітників 1-ї РТГр 93-ї ОМБр

Сергій Крамаренко (ранок 25 серпня 2014 року,

позиції поблизу селища Дзеркальне):

«Командир батальйону підполковник Свєтлинській надав розпорядження ночувати в обладнаній лісосмузі, а вранці ми маємо вирушити до нового місцепризначення, яке було визначено вищим керівництвом. Знову до ранку були виставлені дозори і охорона позицій. Нашу зенітну установку перенесли на нове місце, щоб було зручніше контролювати рух по шляху до Дзеркального.

Вранці усі прокинулись і почали, як завжди, снідати, після чого наша колона почала шикуватись для руху в напрямку Многопілля. Першими вишукувались бойові машини піхоти, снайпери, зв’язківці, медики і ще не пам’ятаю точно, хто саме. На позиціях ще залишався наш танк, транспорт матеріального забезпечення, вантажівка з боєкомплектом і зенітна установка. Колона практично була готова до руху і очікувала лише танк, обидва відділення зенітників і вантажний КамАЗ з боєкомплектом, в якому водій ніяк не міг запустити двигун. Раптово по шляху під’їхала якась цивільна червона машина і несподівано почалася стрілянина. Червона машина різко розвернулася і почала тікати. В цей момент на пагорбі з’явилися російський танк і бойові машини десанту. По ним також було відкрито вогонь з зенітної установки. Росіяни почали кричати: «Танчик! Танчик!» і, розвернувшись, сховали свою техніку. Наша колона, яка вишукувалась в напрямку Кутейникового, зрушила з місця і поїхала.

Потім російська колона знову вийшла на шлях, і по ній знову було відкрито вогонь. Я вів вогонь з автомату по піхоті, а Артем Каліберда розвернув другу зенітну установку і відкрив вогонь по ворожому танку. Толку від цього було не багато, але це змусило росіян зупинитись. Одна з бойових машин десанту з’їхала з дороги і вирушила вздовж лісосмуги. Це дозволило нам своїм ЗіЛом відійти, підбираючи інших бійців, до нашої вишукованої колони з технікою.

Командирам Свєтлинському і Грачову було повідомлено про те, що на позиції залишились танк, транспорт з особистими речами і боєкомплектом, а також декілька бійців. Потрібно повернутися за ними, але керівництво прийняло рішення рухатись, не зупиняючись, до Многопілля.

В цей час наш танк вів вогонь і намагався здійснити маневр, але його було пошкоджено і він невдало з’їхав в кручу. Екіпаж з трьох бійців був змушений залишити танк і виходили з бою самостійно. Танкісти залишили двигун працюючим і це надало їм змогу трохи відірватись від росіян. Поки ворог бив по танку, намагаючись його остаточно знищити, хлопці встигли відійти.

Двох бійців з нашого взводу, Володимира і Анатолія, які залишились і вели бій, росіяни взяли в полон. Володимир відстрілювався до останнього і був полонений лише тоді, коли закінчилися усі набої».

Старобешеве. 55-та окрема артилерійська бригада

Одночасно з цим, неподалік від міста Старобешеве, вранці 25 серпня 2014 року, були накриті потужним артилерійським ударом дві батареї 55-ї окремої артилерійської бригади (55-ї ОАБр). Як це відбувалося, згадує боєць-артилерист 3-ї батареї Геннадій Харченко:

«Протягом 24 та 25 серпня 2014 року ми перебували на вогневої позиції за селищем Старобешеве. Вона розташовувалась за містом неподалік від ферми, ближче до водосховища. Називали тоді це місце «інкубатор». З того району працювали наші дві артилерійські батареї, а також батарея реактивної артилерії. Інші підрозділи було виведено до 23-24 серпня, а нашу залишили на позиціях до ранку 25 серпня. Ми прибули пізно під вечір 24-го серпня. Під час руху по дорозі бачили, як на в’їзді в Старобешеве у зворотньому напрямку рухаються наші піхотні та самохідні артилерійські з’єднання, які залишали це місто. В той момент ми дуже тому дивувалися. Тоді ми ще зупинилися обома колонами і деякий час спілкувалися з бійцями тієї колони, яка мала прямувати на Маріуполь. Здається, вже в самому місті ми бачили одну покинуту самохідну артилерійську установку. Поблизу неї не було видно бойового розрахунку, і вона, здається, була пошкоджена і в непрацюючому стані. Ми мали прибути на позиції значно раніше, проте наші тягачі постійно ламалися та перегрівалися на марші. Кілька разів ми кружляли, бо трохи збивалися з маршруту, а під селищем Староігнатівка, де мав бути наш попередній пункт прибуття, потрапили під обстріл з «Градів».

Нарешті ми дісталися наших вогневих позицій. Їх місце нам вказав і вивів на позиції начальник артилерії сектору «Б» полковник Сергій Мусієнко. Щойно ми зайняли свої позиції, як вже досить скоро пролунала команда «До бою!» На той момент ми ще були вкрай погано підготовлені до ведення бойових дій, а у темну пору доби і поготів. Друга батарея, а цілі спочатку отримали саме вони, взагалі не змогла навестись та відкрити вогонь. Тоді цілі передали на нашу, третю батарею. Наші батареї були розташовані недалеко один від одного. Допоки ми готували вогневу позицію — копали окопи та окснарювали снаряди, несподівано через нашу вогневу позицію відпрацювали наші «Гради». Не знаю звідки саме, але дуже близько від нас. (Полковник Сергій Мусієнко пояснив, що він раптово отримав наказ вразити нові цілі. Для цього потрібно було змінювати напрямок удару. Саме тому, що дві батареї артилеристів не встигали вчасно розгорнутися і вразити зазначені цілі, наказ про ураження цих цілей було переказано реактивній батареї «Градів» полковника Євгенія Бадуліна. Саме машина Бадуліна несподівано для бійців 55-ї ОАБр вийшла на позицію і відпрацювали позаду 2-ї і 3-ї батарей. — Авт.) Наступний раз ми відкрили вогонь вже рано вранці 25-го серпня. Обстріл ворожої артилерії по нашим позиціям розпочався о 6:45 ранку 25 серпня 2014 року. Точний час запам’ятався тому, що у нас був наказ залишити вогневу позицію того дня о 7:00. Саме цих 15 хвилин нам і не вистачило, щоб відійти з зони ураження. Нашу позицію накрили дуже міцно. Почали з мінометів, потім до них приєдналася і ворожа ствольна та реактивна артилерія. Вогонь був дуже влучний. Обстріл тривав близько трьох годин. Отже, можу стверджувати, що стріляли росіяни і по нам, і по колишнім позиціям реактивщиків, і по селищу. Вичекав невелику паузу у проміжках ворожого вогню, ми почали виходити з зони вогневого враження, хто як міг. Згодом згуртувалися у три великі групи, одна з яких пішла навмання і трохи заблукала. Друга зібралася поблизу селища Старобешевого, а основна — біля центральної селищної лікарні. Сама будівля лікарні тоді від обстрілів не дуже постраждала.

Розбиті 25 серпня 2014 року позиції 55-ї ОАБр під Старобешевим

До лікарень Старобешевого та Стили в той день доставляли наших поранених та загиблих бійців. На той час в кожній з двох лікарень залишалося по одній машині «швидкої допомоги». Медичний персонал був і там, і там, але, звичайно, не всі. Медична допомога нашим пораненим надавалась, як слід. Поранених та загиблих на наших позиціях нікого не залишили. Забрали усіх. Автобусів або вантажівок для евакуації у тих двох селищах не було. Більшість місцевих мешканців виїхала в більш безпечні міста.

Загинувші бійці 55-ї ОАБр Віктор Володимирович Катанов і Юрій Анатолійович Дьячков

Під час того ранкового обстрілу загинули артилеристи Віктор Катанов з 3-ї батареї та Юрій Дьячков з 2-ї батареї. Кілька хлопців зазнали поранень. Юрій щойно зібрався випити кави, як отримав уламок прямо в обличчя, а Віктор отримав поранення в пахову артерію і майже миттєво стік кров’ю. Його польський бронежилет залишився цілком неушкодженим. Юрія Дьячкова взагалі спочатку не впізнали. Усі чомусь вважали, що це наш інший боєць Віктор Волков. Тоді полум’я від високої палаючої сухої трави підкрадалося до вантажівки з боєкомплектом. Усі бачили, як під час ураження «Ураганом» Віктор вискочив з окопу і побіг до КамАЗу зі снарядами, намагаючись відвезти його подалі від того місця, щоб не уразило усіх від вибуху. Далеко від’їхати не встиг, оскільки «Ураган» вразив вантажівку. Усі бачили, як влучив снаряд, і чули істошний крик. Усім здалося, що це вразило саме Вітю, оскільки його не могли довго відшукати. Згодом, здається, Волкова навіть офіційно було визнано загиблим, але він виявився живим. Олексію Аванесяну згодом від отриманих поранень довелося ампутувати голень. Ми залишили всі 12 гармат на вогневої, хоч двічі намагалися підійти та забрати їх, але ворожий вогонь не вщухав. З усіх батарейних вантажівок та тягачів вціліло лише чотири машини. Приблизно після обіду 25 серпня командуванням було прийняте рішення про наше повернення у пункт постійної дислокації. Ми залишали зону АТО на вцілілих вантажівках. Невдовзі ми отримали нові гармати — такі самі гаубиці 2А65 МСТА-Б 152-мм, та через тиждень повернулися у зону бойових дій».

Боєць-артилерист 3-ї батареї 55-ї окремої артилерійської бригади Сергій Єфімов:

«В ніч з 24 на 25 серпня 2014 року ми також з нашої позиції чули виходи систем залпового вогню БМ-21 «Град». Наша друга батарея складалася з гаубиць МСТА-Б 152-мм, але тієї ночі ми відпрацювали лише один раз. Раптовий потужний і влучний удар по нас був нанесений дійсно близько сьомої години ранку 25 серпня. Обстріл тривав кілька годин, а коли закінчився, то о 10:30 я вивіз наших поранених до лікарні міста Старобешевого. Ближче до опівдня, протилежний бік цього населеного пункту також піддався потужному удару ворожої артилерії. Ми ледве не потрапили під той обстріл, оскільки намагалися тоді вийти від Старобешевого в напрямку Стили. Щойно ми виїхали за межі міста, як по нас з лісосмуги почав стріляти кулемет, зупинивши головну машину в колоні. Дякуючи Богові, ми все ж вирвалися і дісталися безпечного місця. Зрозуміло, що усі гаубиці, які частково були пошкоджені, ми тоді залишили на позиції, не маючи можливості забрати їх з собою. Першочерговою метою було надання допомоги пораненим і евакуація загиблих».

Згодом місцеві мешканці свідчили про те, що «Урагани» також вразили місцевий ринок і крайню вулицю Старобешевого. Декілька будинків і автозаправочна станція на виїзді з міста були пошкоджені потужними вибухами. Внаслідок цього обстрілу було дуже багато загиблих і поранених серед цивільних мешканців. В тому числі і діти. На сьогоднішній день в центрі міста є пам’ятник зі списком загиблих, серед яких є і ті, хто загинув в той день від російської артилерії. Звісно, що ворожа окупаційна влада поширює хибну інформацію про те, що цивільні особи є жертвами українських військових.

Певний час ходили чутки і плітки стосовно подій, які відбувалися в ті буремні дні навколо центральної районної лікарні міста Старобешеве. З невизначених джерел повідомлялося про те, що лікарню було обстріляно, і виказувались жахливі деталі про нібито мавший місто розстріл окупантами медичного персоналу і поранених під час захоплення Старобешевого. Натомість свідчення бійців, офіцерів і місцевих мешканців спростовують деякі плітки. Тож вважаю необхідним залишити ці свідчення на сторінках цієї книги.

Боєць-артилерист 3-ї батареї 55-ї окремої артилерійської бригади Костянтин Василькевич:

«Незважаючи на близькість кордону з Росією, багато місцевих ставилося до українських військових доброзичливо і усіляко нам допомагали. Вже потім став помітним чіткий розподіл — райони, де панував суцільний безлад та занепад, були за Росію. Там, де були фермерські господарства і налагоджена господарча діяльність, переважно підтримували нас.

Всіх наших поранених побратимів, які на той час перебували в Старобешевській центральній районній лікарні (ЦРЛ), встигли звідти вивезти до захоплення міста російськими найманцями і посібниками окупантів. Хворих і персонал, які перебували в лікарні, ніхто не знищував, але всі лікарі, які підтримували Україну, встигли виїхати з того міста, вивозячи разом з собою в тил і поранених бійців. За головного залишився начмед лікарні — Костя, якого окупанти після захоплення міста призначили головним лікарем за віддану співпрацю і підтримку. Також в ЦРЛ залишилася і частина персоналу лікарні. До речі, першим в Старобешеве заїхав бронетранспортер з кадировцями, на якому було написано «Аллах Акбар».

Покинута в місті Старобешеве українська самохідна артилерійська установка

Справжнього головного лікаря вони там заочно засудили за «пособнічество каратєлям». Він реально віддав був всі запаси крові, плазми, металоконструкцій, медикаментів та інших засобів для наших поранених бійців. Через Старобешевську центральну районну лікарню пройшло тільки 388 тяжкопоранених. Легкопоранених навіть не встигали реєструвати».

Молодший сержант батальйону «Дніпро-1» Роман Зіненко

(Іловайськ, захоплений укріплений район бойовиків):

«Зранку я отримав наказ від Антона Хорольського бути готовим вирушити з боксів на захоплений блокпост і прибути в розпорядження командира своєї роти Гостіщева. Тут з’ясувалося, що поки заряджалися радіостанції, акумулятор у «Халка» повністю розрядився. В запасі ще було двадцять хвилин, і я спробував зняти акумулятор з легкової автівки, знайденої в сусідньому боксі. На жаль, в мене не знайшлося необхідного інструменту, щоб зняти акумулятор з легкової автівки, і тоді Хохол з хлопцями спустилися з поверхів і з поштовху завели мою машину. Я прибув к Гостіщеву, і ми, забравши з собою пораненого в ногу нашого бійця Олександра Полторацького, попрямували до школи. Дока викликав в штаб полковник Печененко на щодобову вранішню нараду командирів підрозділів. Коли ми дісталися школи, Полторацький покрокував, хромаючи, до медиків, а мені було наказано залишити «Халк» в кварталі від школи і чекати подальших наказів».

Офіцер батальйону «Миротворець» Ігор Беркут:

«Ранок. Прокинулися. Вмивалися технічною водою, якої вже на той час було небагато, але було. Залишалося ще трохи мінералки і солодкої бутильованої води. Хлопці з якогось складу притягли. Потім було гірше. Вода закінчилася — пили пиво. Спочатку безалкогольне, потім — яке було. До речі, непогано, якщо не зловживати. І калорій додає, і спрагу вгамовує. Горілкою мили руки і ноги. Так ось. Поснідали тим, що залишилося від вечері. Комбат поїхав до «Донбасу» на нараду. До речі, в цей же день, в чергову таку поїздку, він і командир херсонців потрапили в засідку. Тоді комбат батальйону «Херсон» і його водій загинули. Я як раз ви­явився поруч з їх бійцями і чув, як водій ще встиг попросити допомогу під звуки стрекотні, і зв’язок обірвався. Нашому комбату вдалося прорватися завдяки тому, що машина була броньована. Їм прострелили радіатор і колесо. Вони дотягли до якогось садка і там у дворі ставили запаску і відстрілювалися. Але про все це я дізнався потім. На допомогу комбату пішов його заступник з десятком бійців. Я не знаю, хто з ним ходив, але дійшло тільки чотири людини. Решта «загубилися» по дорозі. Ну і ще один не дуже приємний момент тоді був, хоча не єдиний, а один з неприємних.

Поруч з нашої пошкодженою машиною знаходилися бійці батальйону «Дніпро-1», але надати допомогу нашому комбату або не змогли, або не захотіли. Мене особисто тоді там не було, і тому пишу з слів очевидця тих подій. Загалом, залишимо цей факт на совісті тих, хто не допоміг».

Загибель командира батальйону «Херсон»

Після закінчення наради командири вирушали до своїх підрозділів. Полковник Печененко разом з командиром батальйону «Миротворець» Андрієм Тетеруком вирушили в напрямку дитячого сада і залізничного депо по провулку Гоголя. Під час їх руху були чути якісь постріли, і в авто командира «Миротворця» виявилося пусте колесо. Це змусило Тетерука заїхати до садочка і замінити колесо. Командир батальйону «Херсон» в той день вирішив замість посиленого бронею автомобіля скористатися УАЗіком і теж вирушив з водієм в напрямку локомотивного депо. Майже новенький сірого кольору УАЗік вирушив від школи по вулиці Ломоносова і повернув з неї в провулок Гоголя. Нічого не передвіщувало біди. Машина минула перше перехрестя, а на перетині провулку Гоголя і вулиці Червонознаменської невелика група бойовиків влаштувала засідку. В результаті нападу терористів командир «Херсону» лейтенант міліції Руслан Олександрович Сторчеус та його водій Олег Анатолійович Пєшков загинули.

Трагічна випадковість. Руслан Сторчеус трохи затримався в школі і вирушив з наради останнім. УАЗ командира «Херсона» був розстріляний з декількох стволів. Водій, отримавши смертельне поранення, відразу схилився обличчям на кермо, від чого машину повело ліворуч, де вона і зупинилася, упершись в паркан одного з приватних будинків, Командир відчинив двері, але ви­йти вже не встиг. Його тіло, схилившись обличчям вниз, лежало на дорозі, а ноги ще були в машині. При цьому тіла були поневічені багатьма кулями через лобове скло. Характер поранень не залишав жодного шансу на виживання. Під час огляду було з’ясовано, що, схоже, нападники встигли витягти тіла бійців з машини, забрати особисті речі і зброю загиблих і розчинитися в приватному секторі. Бійці на другому посту охорони батальйону «Донбас» на розі вулиць Виноградної і провулку Гоголя особисто бачили момент нападу бойовиків, але були занадто далеко, щоб вчасно надати бодай якусь допомогу.

Руслан Рябов і командир роти батальйону «Донбас» старший лейтенант Віктор Дмитренко

Засідка на комбата батальйону «Херсон» була здійснена дуже дерзко. Майже в самій середині контрольованої нашими підрозділами ділянці міста. Дуже схоже на те, що бойовики були дуже добре інформовані про усі наші переміщення і зміни обстановки. Схоже, що хтось попередив бойовиків про те, що значна частина особового складу, раніше розташованому в дитячому садочку і секретах навколо нього, вирушила на захват укріпрайону. Бойовики були попереджені про те, що спостереження і деякі секрети на контрольованій ділянці були зняті. Нападники дуже добре орієнтувалися на місцевості і можна однозначно стверджувати, що дехто з місцевих мешканців координував діяльність, а можливо, і приймав участь в цій диверсійній групі. Саме тому бойовикам вдалося безперешкодно так глибоко зайти в наш тил і також безперешкодно зникнути після засідки і обстрілу дитячого садочка.

Коли надійшли перші повідомлення про напад на машину, до бійців роти охорони батальйону «Донбас», які розташовувались на третьому посту, прибули командир роти старший лейтенант Віктор Дмитренко з солдатом резерву Русланом Рябовим. З ними були ще троє розвідників з позивними Айдар, Док і Мак. У них було окреме завдання — ідентифікувати тих, хто потрапив в засідку. На той момент ще не було стовідсотково зрозуміло, хто саме і кого саме атакував в провулку Гоголя. Те, що в засідку потрапив саме комбат «Херсону», було лише припущення, яке, на жаль, згодом підтвердилося.

Бійцям було повідомлено про те, що щойно була обстріляна машина комбата «Херсона». За попередніми даними, стріляв снайпер з водонапірної вежі в кінці провулка Гоголя. Також є інформація про те, що снайпер продовжує вести вогонь по вікнах школи і потрібно терміново його знищити. Бійці роти охорони Олександр (Опер) Дударенко і гранатометник Кузьма отримали наказ вийти разом з трьома розвідниками до місця обстрілу машини і допомогти тим, хто ще можливо залишився живим. Також необхідно дістатися водонапірної вежі і, обравши зручну позицію, ліквідувати снайпера за допомогою РПГ. Бійці вирушили до місця засідки. Допомогу бійцям вирішив надати один місцевий мешканець, який вирушив попереду загальної групи, щоб бійці не потрапили у засідку. Командир роти Віктор Дмит­ренко з бійцем Рябовим зайняв позицію в секреті в провулку Гоголя на всяк випадок, щоб прикрити бійців, які вирушили до розстріляної машини. Як виявилося згодом, це було дуже вірним і далекоглядним рішенням.

Олександр Дударенко з Кузьмою дісталися і оглянули розстріляний УАЗ. Відразу стало зрозуміло, що надавати допомогу вже нікому. Комбат «Херсону» і його водій були мертві. Вирушивши далі в напрямку вежі, бійці обрали позицію поблизу вулиці Дзержинського, з якої було дуже зручно видно вікно вежі, звідки вів вогонь ворожий снайпер.

Потрібно підкреслити, що позиція, з якої діяв ворожий стрілець, була вкрай незручною. Раніше бійці батальйону «Дніпро-1» ретельно оглядали цю вежу, щоб влаштувати на ній оглядовий пункт, але вона виявилася для цього цілком непридатною. Всередині вежа являла собою трохи засмічену порожню бочку від фундаменту до самого верху. До невеличких отворів, які були більш схожі на невеликі кватирки, ніж вікна, було майже не дістатись, і огляд з них був дуже обмежений. Тому цю позицію і вважали цілком непридатною в якості пункту спостереження або бойової позиції. Схоже, що ворожий стрілець спромігся знайти засіб зручно облаштуватися в цьому місці.

Щойно приготували заряд РПГ, як ворожий снайпер помітив бійців. Кузьма поцілився і вистрелив по снайперу. Майже одночасно з пострілом Кузьми, встиг здійснити постріл з вежі і ворожий стрілець. Куля снайпера влучила в асфальт поміж Кузьмою і Олександром Дударенком, вирвавши шматок дорожнього покриття і не завдавши бійцям шкоди. Схоже, стрілець занадто запізно помітив бійців і стріляв не поцілившись. Здійснений Кузьмою постріл з гранатомету влучив саме в той невеличкий віконний отвір, з якого вів вогонь снайпер. Кузьма здійснив ще два контрольних постріли. Перший влучив поруч з отвором, а другий влетів у кватирку і вибухнув всередині вежі. Кузьмі і Оперу здалося, що ворог був знищений. Бійці хотіли здійснити ще третій постріл, але саме в цей момент по ним почали вести вогонь з перехрестя провулок Гоголя—вулиця Дзержинського. Схоже, що на бійців вийшла ДРГ, яка мала прикривати ворожого стрільця. Відстрілюючись, бійці почали відходити дворами в напрямку Будівельного провулку. Бойовики намагались переслідувати бійців, але на допомогу дуже вчасно підійшли старший лейтенант Дмитренко і боєць Руслан Рябов. Вони вогнем прикрили відхід своїх бійців, які повернулися до свого третього посту після успішно виконаного завдання. Через чотири доби старший лейтенант Дмитренко і боєць Руслан Рябов загинуть під час виходу так званим «зеленим коридором» з Іловайського «котла».

Командир батальйону «Херсон» Руслан Сторчеус і боєць Олег Пєшков

Невдовзі бійці батальйону «Дніпро-1» повернулися за загиблими воїнами батальйону «Херсон» Русланом і Олегом і доставили їх до школи.

Як це було, згадував командир другої роти батальйону

«Дніпро-1» Мангуст:

«Під час відходу групи бійців з дитячого садочка нашій окремій групі, яка вела спостереження в секреті поблизу залізничних колій, поступив наказ вирушити в напрямок провулку Гоголя і забезпечити прикриття відходу групи з дитячого садочка в районі невеличкої крамниці. Ми зайняли позиції і спостерігали, як наші бійці на транспортних засобах відходили до школи. Одним з останніх виїжджав на пікапі «Nissan» з простреленим заднім колесом Володимир Тугай. Група вирушила по провулку Гоголя в напрямок школи, а нам було наказано пішки відходити слідом за ними. Під час відходу ми перевіряли навколишні будинки і таким чином замикали позаду загальну групу. На одному з перехресть ми побачили розстріляну автівку УАЗ. В ній перебували тіла командира батальйону «Херсон» і його водія. Лобове скло автівки було зрешечено кулями, а поневічені тіла лежали майже під автівкою. Було схоже на те, що після розстрілу бойовики витягли загиблих і кинули під автівку після обшуку. Відразу після повернення до школи ми доповіли про те, що бачили і отримали наказ доставити тіла загиблих до школи. Ми погрузилися в зелений мікроавтобус «Фольксваген Транспортер Т4», за кермом якого був Тарас Брус, і вирушили до місця засідки. До складу нашої групи входили Денис Томілович, Дмитро Пелипенко, Олексій Рубець і Іван Крим. Діставшись до розстріляної автівки, ми спочатку зайняли оборону на двох сусідніх перехрестях попереду і позаду місця засідки. На перехресті провулка Гоголя з вулицею Комсомольською знаходився Олексій Рубець, а на вулиці Калініна саме я. Наші бійці обережно витягли з-під автівки тіла Руслана Сторчеуса і Олега Пєшкова. Була підозра, що тіла бійців можуть бути заміновані, і тому витягали їх дуже обережно. Одна рука Руслана Сторчеуса була майже розтрощена багатьма кульовими пораненнями, а обличчя являло собою криваву маску.

Складалося враження, що нападники вели вогонь майже впритул з декількох стволів. Ми склали тіла в чорні пакети і, погрузивши їх в мікроавтобус, доставили до приміщення навпроти школи, де на той час знаходився тимчасовий шпиталь».

Читати далі