Українська модерна проза

Антологія «Українська модерна проза» представляє майже невідомі твори переважно забутих письменників початку ХХ сторіччя — Марка Черемшини, Євгена Мандичевського, Василя Пачовського, Івана Липи, Євгенії Ярошинської та багатьох інших. Щоб якнайповніше зазнайомити читачів з працями саме цих, забутих митців, поза увагою залишені хрестоматійні модерністські творіння класиків нашої літератури — Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Володимира Винниченка. Також обійдено увагою українську модерністську поезію, оскільки вона практично вся вже була опублікована як в окремих авторських збірках, так і в антологіях (зокрема в книгах «Невідоме Розстріляне Відродження» та «Львівська Антологія», які вийшли друком у видавництві «Фоліо»). Переважна більшість оповідань та повістей, які війшли до цієї антології, походить з давніх часописів — «Літературно-Наукового Вістника», «Української Хати», «Ілюстрованої України», «Будучини», «Буковини», «Шляху», «Шляхів Мистецтва» та інших. Завершують книгу спогади Петра Карманського про львівську богему; Галини Журби, Павла Богацького та Клима Поліщука — про київську. Справжнім відкриттям для читачів стане публікація дуже відвертої автобіографічної повісті Клима Поліщука «Світ червоний», де зображені відомі київські поети і прозаїки 1917—1919 років. На жаль, ранній період українського модерну тривав не довго. Перша світова війна внесла свої корективи, а нова доба вимагала вже інших творів.

Cover
Анотація

Антологія «Українська модерна проза» представляє майже невідомі твори переважно забутих письменників початку ХХ сторіччя — Марка Черемшини, Євгена Мандичевського, Василя Пачовського, Івана Липи, Євгенії Ярошинської та багатьох інших. Щоб якнайповніше зазнайомити читачів з працями саме цих, забутих митців, поза увагою залишені хрестоматійні модерністські творіння класиків нашої літератури — Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Володимира Винниченка.

Також обійдено увагою українську модерністську поезію, оскільки вона практично вся вже була опублікована як в окремих авторських збірках, так і в антологіях (зокрема в книгах «Невідоме Розстріляне Відродження» та «Львівська Антологія», які вийшли друком у видавництві «Фоліо»).

Переважна більшість оповідань та повістей, які війшли до цієї антології, походить з давніх часописів — «Літературно-Наукового Вістника», «Української Хати», «Ілюстрованої України», «Будучини», «Буковини», «Шляху», «Шляхів Мистецтва» та інших.

Завершують книгу спогади Петра Карманського про львівську богему; Галини Журби, Павла Богацького та Клима Поліщука — про київську. Справжнім відкриттям для читачів стане публікація дуже відвертої автобіографічної повісті Клима Поліщука «Світ червоний», де зображені відомі київські поети і прозаїки 1917—1919 років.

На жаль, ранній період українського модерну тривав не довго. Перша світова війна внесла свої корективи, а нова доба вимагала вже інших творів.


Юрій Винничук

Українська модерна проза

УКРАЇНСЬКА МОДЕРНА ПРОЗА

Ольга КОБИЛЯНСЬКА

27.11.1863, м. Ґура-Гумора на Буковині — 21.03.1942, Чернівці

Навчалася у німецькій школі, українську мову вчила приватно. Перші твори писала німецькою та польською, тим більше, що німецька культура справила на письменницю велике враження. Проте у 1880-х роках О. Кобилянська поглиблено вивчає українську і починає нею писати.

Поруч із реалістичними творами більшого розміру вона пише абстрактно-символістські етюди й новели, друкуючи їх в модерністських журналах та альманахах. За це її не раз критикували українські літератори та критики.

Етюд «Моїлілії» публікувався в альманасі «З-над хмар і долин» (1903).

МОЇ ЛІЛІЇ

Пустині дайте мені!

Далекої, широкої пустині з пекучим сонцем... без гуку і життя — нехай я плачу.

Там я не стріну нічиїх очей. Ні очей матері з віщим серцем... ні батькових, готових усе до бою за щастя дитини своєї... ні очей брутальної, буденної, цікавої юрби, — нікого не стріну.

Зарию обличчя в запеклу землю й буду її освіжувати своїми сльозами, доки стануть і затоплять жаль мій смертельний і мене. А сонце буде їх усе пити й пити... жадібне сонце болю...

Довір’я?

Се маленька дитина зі щирими, невинними очима, що, набравши думок і почувань у подолок, біжить до того, хто кличе її до себе.

Не гамує слів своїх. Сміється й плаче просто, — воно іншого не знає: се — властивість його існування, краса його ціла і багатство!

І жде.

Великі очі його з вірою, не прочуваючи горя, дивляться просто в лице того, хто його кличе. Жадібно жде. Не знає — чого. Може, щастя якого. Або чого іншого, такого гарного й святого, як його душа, переповнена правдивими перлами.

Але ні.

Ось здіймається сильна рука розчарування й падає тяжким каменем на ясну голівку його... його, що не знало іншого почуття, як прямості, і правди, і віри в почування свої сонячні.

* * *

Є трояка любов.

Та, що годується ласощами, що годується поцілунками, і та, що поважна, як смерть, годує сама себе й других. Вона годує себе і сльозами, і горем, і сумом, і самітністю, а поза гробом — золотою тінню пам’яті — споминами про її святу, несмертельну силу.

* * *

Самітність — убога?

Хто се докаже?

А от послухайте, яка хмара сліз здіймається з неї й гуляє! А рук білих, мармурових яка безліч, що перетинає її простір у судорогах болю; а мрій роздертих серпанки, що колишуться туди й назад, туди й назад; а думок рої, що напливають у неї брутальною силою, оббиваючи немилосердно, щоб кудись добігти борше й борше...

Куди?

Господи великий — куди?

* * *

Слухайте.

Зачиніть двері, збийтесь в гурток, зіпріть в собі видих і слухайте.

Серна біжить лісом.

Зеленим, веселим, буйним, розкішним лісом і шукає чогось.

Біжить. Квітки під ногами ломить, угинає. Шелестить листя дерев, шепче щось. Колишеться ледве помітно поважне галуззя старої лісної деревини.

Аж ось вона стала.

Чи вже добігла? Не знає.

Думає, що добігла. В різні боки нею кидало. Високими, свавільними скоками гнала вперед, а тепер зупинилася.

Її очі відкрилися широко.

Жде так непорушно, аж тремтить.

Що се? Постріл пішов лісом.

Нечутно починає щось ломитися, щось валитися, — і все на неї, все на неї. Її широко відкриті очі побачили відразу, чого не бачили досі... а її вуха почули, чого не чули досі. Тихий ліс заповнився таким, чого не знала досі, а з неї самої побігла кров.

Тому мусила зеленим лісом гнати.

Слухайте!

Читати далі