Балакуче яблуко та інші історії

Балакуче яблуко та інші історії - Юрій Винничук

Жанр: Література для дітей

Правовласник: Фоліо

Дата першої публікації: 2016

Це п'ята книжка із серії казок про веселі пригоди уже знайомих нам двох чеберяйчиків - Гоплі та Піплі. До садочка, де відпочивали чеберяйчики, залетів великий метелик. Він щойно народився і вирішив якомога швидше вивчити життя, адже він - метелик-одноденка. Чому сонце кругле, а не квадратове? Чому небо блакитне, а не зелене, як трава? Чому, коли нюхати квіти, завжди крутить у носі?.. Чи знайшли чеберяйчики відповіді на метеликові запитання і які пригоди сталися з ними потім, дізнаєтеся із книжки відомого українського письменника Юрія Винничука, ілюстрованої чудовою художницею Юлією Пилипчатіною

Cover
Анотація

Це четверта книжка із серії казок про веселі пригоди уже знайомих нам двох чеберяйчиків — Гоплі та Піплі. Чи вміє яблуко розмовляти? Хто така Ая і чому вона опинилася в ліжечку Піплі? Як Піпля взимку ласував морозивом? Про це і ще про багато цікавого ви дізнаєтеся, прочитавши книжку відомого українського письменника Юрія Винничука, а кумедні малюнки чудової художниці Юлії Пилипчатіної допоможуть оживити в уяві маленьких читачів цих незвичних героїв.


Юрій Винничук

Балакуче яблуко та інші історії

 Балакуче яблуко

Ніч була темна, безмісячна, а коли ніч безмісячна, сон тоді такий міцний-преміцний, що вранці зовсім не хочеться прокидатися.

— Ку-ку, ку-ку! — долинав з лісу голос зозулі.

— Хто це кукає? — спитав спросоння Гопля.

— Ніхто не кукає, — пробурмотів Піпля. — Це тобі сниться. Спи!

— Гм... Невже й ти мені снишся?

— Еге ж. Я тобі, а ти мені.

— Виходить, ми розмовляємо крізь сон?

— Виходить, так.

Гопля, не вірячи, про всяк випадок ущипнув себе за носа. Заболіло. Тоді підкрався до ліжка Піплі й ущипнув його.

— Ойо-йо-йой! — заверещав той.

— Ага! Не спиш!

— А от і сплю, — вперто стояв на своєму Піпля і сховався під ковдрою.

— Чому ж ти кричав?

— Бо мене заболіло.

— Хіба може боліти уві сні?

— Ще й як! Одного разу мені наснилося, як мене проковтнула Страхітлива Старушенція. Я так верещав! А прокинувся весь потовчений.

Гопля пройшовся по хаті, розмірковуючи над словами товариша. Можливо, і справді усе це їм тільки сниться. Раптом він зупинився.

— Ну, ти собі як знаєш, але я й уві сні відчуваю голод. Я йду снідати.

— Зачекай, я теж, — вискочив із ліжка Піпля.

— Ого, які ми з тобою однакові! Мені наснилося, що я голодний, і тобі те саме наснилося.

— Так воно і має бути. Ми ж з тобою нерозлучні друзі... А що у нас на сніданок?

— Мені сниться, що у мене на сніданок буде манна каша з родзинками і горішками. А тобі?

— А мені сниться, що ти її вариш.

— Чому я?

— Тому, що вчора мені снилося, що варив я.

— Але ж насправді варив я.

— Звичайно, ти. Але уві сні буває все навпаки. Тому сьогодні твоя черга. А я піду у садок і ще трішечки на сонечку подрімаю. А коли тобі насниться, що ти вже зварив кашу, то поклич мене.

Сонечко так ласкаво світило і так лагідно пригрівало, що Піплю знову потягнуло на сон. Він знайшов у садку затишну місцинку під розлогою яблунею, ліг на м'яку травичку і задрімав. Та й ще б не задрімати, коли довкола тільки й чути що сонливе дзумріння різноманітних кузьок і комашок, а здалеку — тихе кування зозулі, переплетене зі співом жайворонка.

Не знати, скільки б він спав, але з яблуні раптом зірвалося велике червоне яблуко і гугупнуло об землю.

Піпля в одну мить прокинувся. Йому здалося, що стався землетрус. Наляканими очима роззирнувся на всі боки, але нічого страшного не побачив. Зате неабияк вразило його велетенське яблуко.

— Ого, яке! — вигукнув, бо ж яблуко було завбільшки з його голову. — Добре, що на мене не впало.

Він погладив його долонями, покрутив, помилувався і тільки-но наготовився вкусити, коли почув тонесенький писклявий голосок:

— Ой-ой-ой! Не їж мене!

— Хто це говорить? — здивувався Піпля, випускаючи яблуко з рук.

— Це я, яблуко.

Піпля нахилився і побачив, що голосок лине з маленької чорної дірочки біля хвостика.

— Хіба яблука говорять? — не вірив своїм вухам Піпля.

— Ще й як говорять! Тільки дуже тихо. А я таке яблуко, яке говорить голосно.

— І то тільки тому, що ти говориш голосно, я вже не повинен тебе їсти?

— Ні, не тільки тому. Головна причина полягає в тому, що я ще росту.

— Ростеш? — здивувався Піпля.

— І дозріваю.

— Дозріваєш?

— Росту і дозріваю.

— А чому ж ти тоді впало з дерева?

— Тому, що мені вже зовсім мало залишилося. Ось я ще трішки підросту і дозрію, а тоді ти зможеш мене з'їсти.

Піпля подумав, що й справді куди приємніше їсти дозріле яблуко, аніж недостатньо зріле, і лишив його в спокої.

— Добре, я почекаю. Мені нема куди квапитися.

Він знову заклав руки за голову і почав спостерігати за хмарками в небі. Але якісь дивні звуки, що долинали з яблука, не давали йому зосередитися. Щось у яблуку похрумкувало та поцьмакувало, щось там безперестанку вовтузилося, крекчучи та мугикаючи; а що воно було таке, Піпля ніяк не міг дошолопати.

— Гей! А хто це там хрумкає?

— А це я так росту, що шкурка вже не витримує і похрумкує. Ось я ще трішечки підросту, а тоді ти мене з'їси.

— Добре. А хто ж тоді там цьмакає?

— А це я так дозріваю, що аж соком наливаюся, і через це поцьмакую. Ось я ще трішечки подозріваю, а тоді ти мене з'їси.

Піпля заспокоївся і знову задивився в небо. У цей час з'явився Гопля.

— Ну от, ти знову б'єш байдики, — зітхнув він, підійшовши до Піплі.

— А ось і ні. Не б'ю я ніяких байдиків. Я взагалі, коли хочеш знати, не люблю битися. Я зараз зайнятий важливою роботою.

— Якою саме?

— А такою — я вилежую яблуко!

Гопля почухався за одним вухом, потім — за другим і сказав:

Читати далі