Київські митрополити ХVII-XVIII ст.

У книзі подається на широкому фактичному матеріалі та на підста­ві як опублікованих, так і архівних джерел, стислий нарис біографій київських митрополитів — предстоятелів Української Православної Церкви ХVІІ—ХVІІІ ст., які здебільшого були також визначними культурними, а іноді — політичними діячами України.

Cover
Анотація

У книзі подається на широкому фактичному матеріалі та на підставі як опублікованих, так і архівних джерел, стислий нарис біографій київських митрополитів — предстоятелів Української Православної Церкви ХVII—ХVIII ст., які здебільшого були також визначними культурними, а іноді — політичними діячами України.


Протоієрей Юрій Мицик, Митрополит Дмитрій (Рудюк)

Київські митрополити XVII—XVIII ст.

Вступ

Вітчизняні літописи, починаючи з «Повісті временних літ» святого Нестора Печерського, традиційно значну увагу приділяли історії Церкви і зокрема її предстоятелям. Пізніше стали складати списки київських митрополитів, які нерідко супроводжувалися стислими біографічними довідками, а з ХІХ ст. почали писати книги про деяких з митрополитів. Жовтневий переворот, здавалося, поставив жирну крапку на дослідженнях такого роду. Особливо сильно більшовицькі репресії вдарили по Українській Автокефальній Православній Церкві, яка була заборонена, а її духовенство майже повністю знищене. Дослідження історії Церкви в Україні фактично припинилося, воно було можливим лише в еміграції. Але перебудова та Українське національне відродження кінця 80 — початку 90-рр. ХХ ст. принесли довгоочікувані переміни, тому в Україні почало з’являтися дедалі більше цінних досліджень цієї проблематики. Значний інтерес громадськості викликають і постаті київських православних митрополитів, зокрема і святі, і педагоги, і вчені, і талановиті адміністратори. Ураховуючи це, ми написали цю книгу. Не обійшлося без труднощів: про деяких митрополитів (наприклад, св. Петро Могила) збереглося досить багато джерел, написані книги про нього, зокрема нами, а про більшість з них відомо й написано дуже мало. В одних випадках доводилося значно скорочувати виклад, в інших же — охоплювати всі відомі факти, щоб скласти хоча б короткий нарис.

Слід зазначити, що та Церква, яка існувала в українських і білоруських землях під владою Речі Посполитої, окреслена нами терміном: Українсько-Білоруська Православна Церква (УБПЦ). Що стосується Церкви, яка існувала в Московському царстві — Російській імперії, то вона окреслена нами сучасним визначенням: Російська Православна Церква (РПЦ). Ураховуючи те, що 2015 р. є роком ювілейним: 400 років тому була заснована братська школа у Києві, від якої почалася Києво-Могилянська Академія (далі — КМА), ми приділили увагу цьому видатному центру науки і культури. Також зазначимо, що датували події ми за старим стилем, а в деяких випадках паралельно датували (за обома стилями).

Св. Іов Борецький

Після Берестейської церковної унії 1596 р., коли більшість православних єпископів на чолі з київським митрополитом Михайлом Рогозою перейшла в католицизм, православні українці і білоруси опинилися перед серйозним викликом: піти за своїми владиками або боротися за повернення колишнього статусу УПЦ, долаючи тяжкі перепони, наражаючись на репресії, навіть втрату життя. Більшість православних лишилася вірними вірі батьків. А першим митрополитом відродженої православної ієрархії став Іов Борецький.

Святитель Іов (в миру Іван Матвійович Борецький) походив з родини українського шляхтича с. Бірча Руського воєводства на Галичині (нині містечко Бірча на Перемищині, Польща). Рік і дату його народження важко встановити. Також нічого невідомо про дитинство майбутнього святителя. Свого часу митрополит Іов згадував про «убогую отчизну нашу в Борчу... церков і монастир св. Онуфрія». Напевно батьки дали Іванові непогану початкову освіту, а вже потім направили навчатися далі: спочатку до Львівської братської школи, а відтак і до Острозької академії. Тут Іван Борецький мав змогу познайомитися з плеядою вчених-богословів. Деякі дослідники вважають, що Іван Борецький міг навчатися в Ягелонському університеті у Кракові коштом князя Костянтина

Острозького, але жодних достовірних відомостей про здобуття такої освіти майбутнім святителем ми не маємо.

У добу палкої полеміки довкола унії, на запрошення львівського братства, майбутній митрополит стає дидаскалом (учителем) грецької та латинської мов львівської братської школи, можливо й богослов’я. З цією школою пов’язано майже двадцять років життя святителя. Невдовзі він став її ректором, і слава про цього викладача жила і у ХVІІІ ст.

1605 року Іван Борецький залишає Львів. У цей період він бере шлюб з Никифорією Федорівною Чехович. У цьому шлюбі народилося як мінімум троє дітей (двоє синів (старший — Стефан) і дочка Євпраксія). Незабаром Іван Борецький став священиком і переселився до Києва в нелегкі для УБПЦ часи. Під тиском влади Речі Посполитої храми один по одному переходять до рук прибічників Берестейської церковної «злуки» з Римом. Іван Борецький оселяється у Києві на Подолі (в районі сучасної Спаської вулиці) і у 1610—1615 рр. служить у Воскресенській церкві. Тут, біля храму, він мешкає разом з дружиною у власному будинку. Борецький — один із засновників Київського братства та Київської братської школи (1615). Маючи за плечима великий досвід викладацької та адміністративної роботи, о. Іван Борецький стає ректором цієї школи (1615—1618), викладає грецьку й латинську мови, імовірно і філософію, значну увагу приділяє музиці й співам, богослов’ю, а при Воскресенському храмі, у своєму будинку, започатковує парафіяльну школу, де не лише навчає, але й утримує своїм коштом обдарованих учнів.

На той час центр духовного та національного життя переміщається до Києва. 1618 р. усе Військо Запорозьке на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним увійшло до Київського Богоявленського православного братства, заснованого трьома роками раніше (1615). Фундаторкою школи при православному братстві стає вдова мозирського маршалка Стефана Лозки — Галшка (Єлизавета) Гулевичівна, яка жертвує ділянку землі на Подолі під будівництво школи, де згодом постане славетна Києво-Могилянська академія.

Наприкінці 1617 — початку 1618 років отець Іван переконує свою дружину Никифорію спільно з ним прийняти чернецтво. Приблизно 1619 року, після проходження послуху, ієрей Іван Борецький приймає постриг у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі з ім’ям Іова. Невдовзі стає його ігуменом. Його колишня дружина, згідно з переказами, стає ігуменею Іоано-Богословського монастиря, що знаходився в межах Михайлівської гори, поруч із Золотоверхою обителлю. Про діяльність ігумена Іова Борецького як настоятеля Золотоверхого монастиря відомо зовсім небагато. Будучи членом вченої богословської групи, створеної Єлисеєм Плетенецьким, він виправляв «Анфологіон» (вибрану Святкову Мінею на весь рік), який було надруковано 1619 року. Цю богослужбову книгу ігумен Іов перекладав з грецької церковнослов’янською мовою. Він же видав документ, у якому йшлося про ремонт бічних вівтарів Золотоверхого собору та заготовлення матеріалів для побудови дзвіниці.

Ігумен Іов Борецький був безкінечно доброю і чуйною людиною, простою і доступною, сердечно відгукувався на страждання багатьох людей. За такі чесноти його порівнювали зі святим Іоаном Милостивим. Його ім’я було широко відомим серед простого люду Києва і околиць, що зрештою стало однією з причин обрання його на третьому році ігуменства Київським митрополитом.

З проголошенням унії на Берестейському соборі 1596 р. та визнанням її на польському сеймі 1597 р., православне духовенство, було поставлене в Речі Посполитій поза законом. Щороку на початку XVII ст., правовий стан православних погіршувався, хоча вони рішуче обстоювали свої права і привілеї на сеймах. Невдовзі після проголошення Берестейської унії померли двоє православних єпископи: львівський — Гедеон Балабан (1607) та перемиський — Михайло Копистенський (1610), а Єремія Тисаровський, якого вдалося ствердити на львівській кафедрі, залишився єдиним і не міг, згідно з церковними канонами, висвячувати нових єпископів. (Для такого висвячення (хіротонії, рукоположення) потрібна участь 2—3 єпископів). Вибори нових православних ієрархів стали неможливими. «Подавець церковних хлібів» — польський король — не дозволяв цього робити. Але спротив православних не припинявся, відбулося лише перегрупування сил: очолили опір православні братства, а згодом — і козацтво, яке більше ототожнювало свою боротьбу із захистом прав переслідуваної Православної Церкви.

У лютому 1620 р. до Путивля прибув Єрусалимський патріарх Феофан, який, залишивши межі Московської держави, попрямував до колиски Давньої Русі — Києва. На своєму шляху він зупинився в Прилуках, де його радо зустрів гетьман Петро Конашевич-Сагай-дачний з безліччю козаків, у супроводі яких патріарх безперешкодно прибув до самого Києва 22 березня, таким чином зруйнувавши плани польської влади, яка хотіла якнайшвидше спровадити патріарха за межі Речі Посполитої. Він зупинився у паломницькому будинку київського братства при монастирі на Подолі. Козаки поставили навколо цього місця сторожу і, за висловом літописця, «аки пчоли матку свою, тако святійшого отця і пастиря вівці словеснії від вовків ворожих стережаху». Разом з Єрусалимським патріархом до Києва прибули ще двоє архієреїв: Софійський митрополит Неофіт та Страгонський єпископ Авраамій. Їх супроводжували екзархи двох інших східних патріархів архімандрит Арсеній з грамотою від Константинопольського патріарха Тимофія та протосинкел ієромонах Йосиф з грамотою від Олександрійського патріарха Кирила Лукаріса. Приїзд патріарха Феофана викликав неабиякий інтерес та щиросерду радість православного люду. З усіх куточків України до Києва почали прибувати представники православних братств, єпархій. Певна річ, церковно-урядуюча діяльність патріарха у Києві в цей час не могла мати відкритого характеру, вона вершилась всупереч бажанню польської влади і без будь-якої підтримки з боку офіційних властей». Позасумнівним є соборний характер цієї діяльності.

Перш за все дії Єрусалимського святителя були спрямовані на те, щоб поставити єпископів на осиротілі українські православні кафедри. Патріарх Феофан першим висвятив на єпископа Пере-миського ігумена Межигірського Спасо-Преображенського монастиря Ісаю Копинського. Це сталося 6-го жовтня 1620 р. у Бого-явленській церкві Києво-Братського монастиря за зачиненими вікнами і тихого співу. Через три дні, 9-го жовтня, у тій самій братській Богоявленській церкві, так само було рукоположено на митрополита Київського Іова Борецького. Невдовзі архієпископом Полоцьким став Мелетій Смотрицький.

Саме цього часу поляки програли військову кампанію проти турків. З цього приводу король скликав у Варшаві сейм. На нього прибули депутати від православних. Вони вже були поінформовані про те, що у Києві фактично була відроджена православна ієрархія. Один з православних делегатів Лаврентій Древинський, відкрито виступив з промовою проти утисків православних у Речі Посполитій. У відповідь на цю промову король разом із сеймом знову затвердив для спокою православних сеймову конституцію 1607 р. і обіцяв на майбутнє роздавати церковні бенефіції, зважаючи саме на неї. Король формально заборонив переслідування та утиски православних за 'їхню віру, надав повну свободу у відправі богослужінь, підтримав усі права і привілеї та вольності, даровані православним його предками, так як і права православних братств та засвідчував, що у майбутньому буде давати їм православних владик, архімандритів та ігуменів і роздаватиме церковні маєтки, що були призначені їм здавна. Але це було переважно на папері... Тому православні депутати не ризикнули у такий складний момент звертатися до короля з проханням про легалізацію нововисвячених владик. Польський король Сигізмунд III 10.11.1620 р. із сейму відправив свого посла з листом до патріарха Феофана, прохаючи його, щоб він схилив запорожців коритися королівській волі та виступити на боротьбу з ворогами Речі Посполитої.

Тим часом, 7.01.1621 р. патріарх залишив Київ і в супроводі нововисвячених владик, духовенства та великої кількості народу, під охороною козаків, попрямував до молдавського кордону. Дорогою, у Трахтемирівському монастирі та в Білій Церкві, патріарх звершив ще три архієрейські хіротонії: архімандрита Єзекіїля Курцевича поставлено на єпископа Володимирського і Берестейського, ігумена Ісаакія Борисовича — на єпископа Луцького і Острозького та ігумена Паїсія Іполитовича — на єпископа Холмського. На Пінську кафедру патріарх поставив грека Авраамія, єпископа Страгонського. Тут патріарх Феофан просив гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного виконати наказ короля — козакам виступити на війну проти турків.

Наприкінці січня Єрусалимський патріарх прибув у прикордонне містечко Буша. Тут відбувся останній собор нашої Церкви за участю патріарха, який розглянув «устав, чин і звичаї. Зокрема, собор звернув увагу на декілька звичаїв і традицій, які суперечили благочестю і постановив «ізнести 'їх із Церкве Христови». Крім цього на соборі патріарх написав і вручив митрополитові Іову Борецькому грамоту з означенням діяльності патріарха УПЦ, викладенням соборних постанов і патріаршого заповіту нововисвяченим ієрархам.

12.03.1621 р. патріарх уже був на території Валахії. Майже одночасно (10 березня) до короля Сигізмунда ІІІ було відправлено посольство на чолі з Марком Жмайлом — майбутнім керівником антипольского повстання 1625 р., яке зокрема мало боротися за визнання відродженої церковної ієрархії на чолі з Іовом Борецьким і заборонити унію.

Після від’їзду патріарха тривала соборна діяльність відродженої ієрархії УБПЦ, зокрема її предстоятеля митрополита Іова Борецького. Вже незабаром відбувся київський Собор. Це сталося у дні Святої Тройці, що припала 1621 року на 20 травня. На собор прибуло майже все православне духовенство. Детальних історичних свід-чень про цей собор не збереглося. Але можна упевнено сказати, що головним питанням на соборі було досягнення нововисвяченою ієрархією правочинного становища в державі, також розглядалося питання про повернення православній ієрархії старожитніх прав і вольностей, які вона втратила з упровадженням унії. Засідання цього собору тривало довго, останнє з них відбувалося вже не в Києві, а в Сухій Діброві. Саме тут у середині червня відбулася козацька рада за участю православних ієрархів. Тривала вона три дні. Присутніми на ній були, окрім козаків, митрополит Іов Борецький, єпископ Єзекіїль Курцевич, триста священиків і п’ятдесят ченців. На чолі 40-тисячного козаків був гетьман Яцько Нерода — Бородавка та колишній гетьман — Петро Конашевич-Сагайдачний.

Першого дня на засіданні київський митрополит Іов Борецький скаржився на короля й уряд за те, що в Речі Посполитій давню православну віру пригнічують і утискають. Святитель перед зібранням прочитав листа, якого отримав з Вільна, і показав список віленських православних братчиків, що постраждали за віру, з яких одні були страчені, інші посаджені у в’язниці, а треті кинуті до ями. На цьому зібранні розглядали участь козаків у військових діях Речі Посполитої. Для цього на третій день ради було створене посольство до короля на чолі з Сагайдачним, єпископом Єзекіїлем Курцевичем і двома іншими делегатами. Головною метою посольства було просити короля, щоб він затвердив митрополита та інших нововисвячених православних ієрархів. На випадок відмови, козаки погрожували захопити всю шляхту, «бо так радив це зробити митрополит Іов», — додає очевидець. Це посольство дійсно було прийняте королем, але жодного успіху не мало. Легалізації ієрархії можна було очікувати лише після смерті Сигізмунда III.

Один з сучасників згадує про «собор Борецького зі шляхтою в Житомирі». Зібрання шляхти відбулося у липні 1621 р. Саме цього часу тут засідав передсеймовий сеймик шляхти Київського воєводства. Можемо припустити, що саме тоді митрополит Іов, дбаючи про становище ієрархії та духовенства, скликав собор. На ньому було розглянуто ті самі питання. Але у зв’язку з військовими діями з боку турків, було вирішено не ставити поруч проблеми церковні і державні, а в тяжкий час простягнути руку допомоги польській владі, адже військові дії розгорталися саме на українських землях.

Якщо два попередніх собори здебільшого розглядали питання правового становища УПБЦ в Речі Посполитій, то наступний Київський собор — «Совітування о благочестії» — був присвячений питанням внутрішнього церковного впорядкування та управління, а також переважно розглядав питання пастирського характеру. Відносно часу скликання цього собору відомо, що він відбувся після Хотинської битви 1621 р. Головне завдання, що ставив перед собою собор, — «заховати і ростити в народі руському віру і догмати Церкви Східної». У 24-х постановах цього собору викладено думки про сутність, міру і принципи пастирського впливу на життя вірян. На цьому завершується перший період соборної діяльності Київської православної митрополії за участю її святителя — Іова Борецького.

Боротьба за легалізацію нововисвяченої ієрархії мала орієнтуватися не тільки на правове соборне поле. Останнє зібрання Української Церкви сподвигло ієрархів, клір і братчиків активізувати літературну полемічну діяльність. У цей час енергійний архієпископ Полоцький Мелетій Смотрицький пише черговий полемічний твір «Виправдання невинності». Цього самого року було написано «Палінодію» Захарії Копистенського. На сеймі 1623 р. православні досягли певного послаблення свого безправного становища, але на ділі жодного полегшення не настало. Трагічний акт убивства уніатського єпископа Йосафата Кунцевича повністю знівелював досягнуті домовленості. Сам єпископ Йосафат був фанатично налаштованою особистістю. Він став єпископом у Полоцьку, посівши ту саму кафедру, що і православний архієпископ Мелетій Смотрицький. Багато полоцьких парафій висловили свою підтримку саме православному ієрархові. Тоді Йосафат з натовпом своїх невгамовних прихильників почав обходити з погромами парафії та садиби православних. Навіть уніатський митрополит Йосиф Рутський та королівський канцлер Лев Сапіга попереджали Кунцевича, що його фанатизм спотворює унію і робить її політично небезпечною для спокою в державі, але Йосафат не дослухався до подібних застережень. Під час відвідин Вітебська восени 1623 р., вигнавши православних з усіх церков, він розгромив навіть заміські намети, у яких православні почали звершувати богослужіння. Тоді натовп скривджених православних кинувся на Иоса-фата з палицями та камінням і, вбивши нечестивого кривдника віри Христової, вкинув тіло в р. Двіну. Наслідки цього обопільного насилля були сумними. Католики й унія отримали мученика, постать якого до сьогодні роз’єднує православних та уніатів. Близько десяти міщан Вітебська були страчені, понад сотня втекла, рятуючись від смертної кари, місто позбавили Магдебурзького права... Було заборонено будувати і ремонтувати православні храми.

Мелетій Смотрицький не сприйняв такий розвиток подій. Він переїхав до Києва, а вже звідси поїхав подорожувати Сходом...

20.04.1622 р. помер гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, поранений отруйною стрілою у битві під Хотином. Його поховали у Києво-Братському Богоявленському монастирі. В його особі УБПЦ втратила свого великого захисника. І хоч козаки надалі боронили православних від закриття храмів, надія на сейм 1623 р. остаточно щезла, а з нею і надія на легалізацію православної ієрархії. Саме в такій атмосфері безнадійності й розпачу, в умовах репресій з боку Речі Посполитої постало листування святителя Іова з Московською державою 1625 р., у якому святитель навіть просив прийняти скривджених православних під цареву руку. Нагадаємо, що Московія була тоді єдиною незалежною православною державою і логічно, що митрополит звернувся саме до неї, адже ще не було сумної досвіду перебування під московською кормигою. Але в цей час Москва сама ледь-ледь оговталась від своєї кількарічної смути і не наважилася відкрито конфліктувати з Річчю Посполитою, обмежившись фінансовою допомогою.

Багато православних богословів не витримали гнітючої атмосфери безправ’я і поневіряння у своїй державі, що панувала протягом тяжкого десятиліття після вбивства Кунцевича. Спокійне життя і громадянське рівноправ’я уніатського духовенства, звісно, схиляло частину православних богословів та священиків до переходу в унію. Так, наприклад, вчинив ректор київської братської школи Касіян Сакович, а за ним — і Кирило Транквіліон-Ставровецький. Перейшов до уніатів і архієпископ Мелетій Смотрицький. Коли він повернувся зі Сходу, православні зустріли його з недовірою. Єпископ не захотів їхати до Вільна, бо мав там конфлікт з братчиками, а поїхав на помешкання до Дерманського монастиря, який на той час уже був уніатським. Це фактично означало перехід архієпископа Мелетія на бік унії. Але декотрий час він ще тримав свої наміри втаємниченими і навіть листувався зі своїм предстоятелем — митрополитом Іовом, як православний. Цього часу Мелетій Смотрицький писав свою «Апологію», і щойно вона була надрукована, митрополит Іов зібрав собор у Києві в серпні 1628 р., який засудив цей, уже фактично уніатський, антипра-вославний полемічний трактат. Православні вимагали від Мелетія Смотрицького зректися цього твору, на що він нібито спочатку погоджувався. Протопоп Андрій Мужиловський надрукував у відповідь «Антидот», спрямований проти «Апології». Незабаром Смотрицький залишив Київ, позбувся маски своєї «незлобності», відмовився від свого покаяння і відповів протопопу Андрію Мужиловському новим твором — «Ектезисом». Талановитий, колись яскравий православний полеміст, Мелетій Смотрицький виявився не менш яскравим уніатським полемістом, і надрукував ще «Паренесіс» — сповіщення до народу руського про прийняття ним унії. Смотрицький залишився уніатом до своєї смерті, яка невдовзі спіткала його (1633).

В Україні почали ставити питання про ліквідацію ненормального розколу християн, про об’єднання Русі з Руссю, що виникло ще 1627 року. У спробі так званого поєднання виступило три групи: перша — про-католицька партія і в ній насамперед Смотрицький; друга — центристська партія української православної ієрархії, яку до певного часу підтримував сам Іов Борецький, третя — «козацькі богослови», маси православного духовенства та мирян. Про першу групу не можна сказати нічого особливого, вона повністю підтримувала ідею такого об’єднання. Натомість партія православних ієрархів діяла обережно і проявила тут певну непослідовність. Спочатку ієрархи Православної Церкви підтримували унійні прагнення архієпископа Смотрицького, хоча бачили унію зовсім інакше, ніж Смотрицький. Саме в цей час на арені церковного життя з’являється постать Києво-Печерського архімандрита Петра Могили. Він досить помірковано дивився на різницю між східними і західними християнами.

Але це намагання піти на поступки завершилося, можна сказати, нічим; безрезультатно закінчився і київський собор, скликаний 29 червня 1629 р. Більшість його учасників протестувала проти спроб злуки між православними та уніатами і, таким чином, відкидали пропозиції престарілого короля Сигізмунда III. Результат був невтішним: на теренах України остаточно закріпилося довготривале церковне розділення...

Після цих перипетій УБПЦ поверталася до нормального внутрішньо-церковного життя. Про це свідчить київський собор 1629 року, що зібрався з волі митрополита Іова в першу неділю Великого посту. Найважливішим у діяннях цього собору було ухвалення до друку «Літургіаріона» — Служебника Петра Могили, книгу без якої неможливо проводити основне богослужіння — Літургію, бо містила, популярно кажучи, сценарій служби. Він надовго став основою для проведення цього богослужіння і тільки у ХІХ ст. був замінений новішими, ставши для них важливим посібником. Також собор ухвалив постанову про акафісти і пасії. Введенням останнього чину було започатковано в УБПЦ, а згодом і в РПЦ, служіння пасій, які зазвичай очолював архієрей, — особливих великопісних служб з читанням євангельських розповідей про страждання Христові. В умовах гонінь на Православну Церкву й особисто членів новоповсталої православної вищої ієрархії митрополит звертався за допомогою до Московської держави, у якій ще вбачали захисника православних людей Речі Посполитої. 24.08.1624 р. з Києва (із Золотоверхого монастиря) митрополит Йов надіслав листа царю Михаїлу з луцьким єпископом Ісаакієм Борисковичем. За тиждень 1.09.1624 р. до царя і його батька — патріарха Філарета було відправлено видатного культурного діяча ієромонаха Памво Беринду як перекладача (насамперед з грецької мови) і книгодрукаря. У грудні 1625 р. посланець митрополита о. Пилип повідомляв у Путивлі про хід повстання на чолі з Марком Жмайлом. Потім були й нові контакти. Так 1628 р. до Москви прибуло посольство Борецького: троє духовних осіб (ієромонах Ісакій, архідиякон Ісайя та чернець Рафаїл) та четверо слуг. Так, наприкінці березня 1630 р. прибуло в Путивль, що розташовувався на тодішньому кордоні між Річчю Посполитою та Московською державою, невелике посольство митрополита (всього 4 душі), яке очолювали ієромонах Йосиф та брат митрополита — Андрій Борецький. Вони мали передати царю Михаїлу та його батьку Філарету лист й майстерно зроблену шкатулку, а також листи до суздальського архієпископа та деяких інших осіб. Вісті (вочевидь про повстання на чолі з Тарасом Трясило) цареві і патріарху від митрополита повіз путивлець Григорій Гладкий. На початку серпня того самого року (після поразки повстання Тараса Трясила) нове посольство Борецького: племінник митрополита (син Андрія) Павло «Князитцкий» та запорозький козак Іван «Никитин».

У своєму нелегкому, тернистому архіпастирському служінні митрополит Іов дбав про свою паству, як ревний святитель. Перш за все він адміністративно впорядкував свій капітул при кафедрі, що знаходилась у Михайлівському Золотоверхому монастирі. Також капітул існував і в іншому місці митрополичої єпархії — Слуцьку, при соборній церкві, причому митрополит активно підтримував православних Білорусі. Так, він листувався з власником Слуцька, магнатом — кальвіністом Криштофом Радзівілом, щоб той підтримував православних, обговорював з ним питання про направлення кадрів з Київської братської школи в Слуцьк, де князь заснував колегіум, посилав на службу до князя старшого сина Стефана з сином значного товариша Війська Запорозького Михайла Зубовича — Біляша. У квітні-травні 1629 р. під час перебування в Корці митрополит пише послання до православних Любліна, закликаючи їх до твердості в православній вірі, до збереження церковної дисципліни. За святительства Іова Борецького у Київській митрополії зросла кількість монастирів. Митрополит доклав чимало зусиль до розбудови шкіл та друкарень. Сам він був автором декількох праць полемічного характеру, найвідоміші з яких: «Діалог про православну віру» (1606), «Пересторога, вельми потрібна на потомні часи православним християнам» (1605—1606), «Протестація» (1621).

У травні 1630 р. у битві під Переяславом під час антипольсько-го повстання загинув син митрополита. Це погіршило стан здоров’я Борецького, якому й раніше московський патріарх Філарет посилав лікаря Гаврила. Передчуваючи своє близьке упокоєння, митрополит склав духовний заповіт, у якому обрав архімандрита Петра Могилу та луцького єпископа Ісаакія Борисковича головними опікунами як Золотоверхого монастиря, так і свого майна. У заповіті святитель наказував, щоб при братствах засновували школи. Грецькі та латинські книги власної бібліотеки він дарував архімандритові Петру Могилі, а слов’янські й польські заповів Свято-Михайлівському монастирю. Доньці своїй Євпраксії та небозі, якби тільки вони схотіли стати черницями, заповідав нову келію у жіночому Іоано-Богословському монастирі, де раніше була ігуменею його колишня дружина. Заповідав також митрополит Іов і свій двір «черкашинов-ський» на Подолі, а після смерті доньки він мав перейти до Ме-жигірського монастиря. Але вже в середині червні 1631 р. точилася суперечка між дочкою покійного та монастирем, яку довелося розв’язувати в судовому порядку. Онуком митрополита Іова був шляхтич Роман Стефанович Борецький, який був у 1654 р. слугою архімандрита Києво-Печерської лаври Йосифа Тризни.

Спочив митрополит 2.03.1631 р. і був з усіма почестями похований у Свято-Михайлівському Золотоверхому митрополичому монастирі. День пам’яті святителя звершується 15 березня за новим стилем.

Читати далі