Історія війн і військового мистецтва: у 3-х т. — Т. 3

Історія війн і військового мистецтва: у 3-х т. — Т. 3. Від масових армій до відродження про- фесійних армій (ХХ — початок ХХІ ст.) / Віктор Голубко,  ,   , -   ; вступ Л. Войтовича, В. Голубка, В. Грицюка та ін.; худож.-оформ лювач О. Гугалова- Мєшкова. — Хар ків: Фоліо, 2019. — 783 с.: іл. ISBN 978-966-03-7955-8 ISBN 978-966-03-8744-7 (Т. 3). Військова справа охоплює всі сторони існування і розвитку будь-якого суспільства, а також стосунків між його членами. Виробнича культура, розвиток і прогрес технологій, налагоджен- ня виробництва і поява нових технічних засобів завжди пов’язані з війнами. Таким чином можна стверджувати, що військова історія фактично є найповнішою історією людського суспільства, яка охоплює всі сторони його буття. Третій том нашого видання присвячений історії війн і військового мистецтва від масових армій до відродження професійних армій (ХХ – початок ХХІ ст.). Основну увагу приділено подіям двох світових війн. Уперше детально розібрані військові дії на території України, роль партизанів та участь українського народу в цих війнах. Праця розрахована як на спеціалістів, так і на широкий загал, усіх, хто цікавиться військовою історією.

Cover
Анотація

Військова справа охоплює всі сторони існування і розвитку будь-якого суспільства, а також стосунків між його членами. Виробнича культура, розвиток і прогрес технологій, налагодження виробництва і поява нових технічних засобів завжди пов’язані з війнами. Таким чином можна стверджувати, що військова історія фактично є найповнішою історією людського суспільства, яка охоплює всі сторони його буття.

Третій том нашого видання присвячений історії війн і військового мистецтва від масових армій до відродження професійних армій (ХХ - початок ХХІ ст.). Основну увагу приділено подіям двох світових війн. Уперше детально розібрані військові дії на території України, роль партизанів та участь українського народу в цих війнах. Праця розрахована як на спеціалістів, так і на широкий загал, усіх, хто цікавиться військовою історією.


Title
Віктор Голубко

Історія війн і військового мистецтва. Том 3. Від масових армій до відродження професійних армій (ХХ — початок ХХІ ст.)

Вступ

Намагаючись і надалі поряд з висвітленням найбільш важливих моментів, битв і особистостей, які впливали на розвиток військового мистецтва та військової справи, і приклади яких можуть бути корисними на сучасних етапах, при цьому насичуючи текст як довідковим апаратом, необхідним для широкого загалу, так і науковим апаратом з бібліографією найновіших праць, автори зіткнулися із новими значними проблемами. Дві світові війни продовжують залишатися найбільш дискусійними напрямками досліджень з військової історії, розвиток яких приносить все більше нових проблем, що потребують детального розгляду і часто перегляду, здавалося, твердо усталених оцінок і висновків. При цьому в дослідженнях фахівців різних країн і шкіл далі зростає тенденційність, маніпулювання фактами, особливо чисельністю військ, втратами та здобутками. Історія Першої світової війни має гігантські загальну історіо-графію1 та описи окремих кампаній і операцій2, величезну мемуарну літературу3. Але при цьому відчувається брак досліджень з участі українців у Першій світовій війні.

У російській армії всі східні слов’яни від рядового до генерала вважалися росіянами. І тому генерал-лейтенант Павло Петрович Скоропадський (15.05.1873—22.04.1945), гетьман України (29.04—14.12.1918), у зарубіжних історичних дослідженнях залишається успішним російським полководцем Першої світової війни, як і кілька сот його колег-генералів. Трохи краща ситуація з австро-угорською армією, в якій у складі частин ІХ і Х корпусів, що формувалися на території королівства Галіції і Лодомерії, у полках, де кількість українців була більше 50 відсотків, спілкування офіцерів з солдатами відбувалося українською (русинською, як її називали офіційно) мовою. Це були 14 піхотних полків (9-й Стрийський, 15-й Тернопільський, 24-й Коломийський, 30-й Львівський, 55-й Бережанський, 58-й Станіславівський, 77-й Самбірський, 80-й Золочівський, 89-й Городоцький, 95-й Чорт-ківський, 109-й, 115-й, 124-й, 130-й), 5 стрілецьких полків (19-й Львівський, 20-й Ста-ніславівський, 33-й Старо-Самбірський, 35-й Золочівський, 36-й Коломийський), 5 кавалерійських полків (4-й Уланський Львівський, 7-й Уланський Бережанський, 8-й Уланський Станіславівський, 13-й Уланський Золочівський і 1-й Львівський полк кінних стрільців), 7 артилерійських полків (28-й Перемишльський, 30-й Перемишльський, 31-й Станіславівський, 32-й Львівський, 33-й Львівський, 43-й Львівський і 45-й Львівський). Також значна частина українців 2-ї Ярославської, 15-ї Мишкольць-кої, 27-ї Кошицької та 48-ї Чернівецької дивізій4. Документи цих частин збереглися і доступні для дослідників, збереглися послужні списки більшості офіцерів, включаючи офіцерів запасу з території королівства Галі-ції і Лодомерії. Однак місце і роль українців в австро-угорській армії у Другій світовій війні досі ніхто не досліджував, за виключенням формації Українських Січових Стрільців5. Українці воювали також і у підрозділах канадської армії. На жаль, доводиться тільки констатувати, що цей напрямок досліджень залишається повністю відкритим.

Продовжують повторюватися старі стереотипи в оцінках подій, явищ чи особистостей. У багатьох випадках відмові від стереотипів або зміні оцінки продовжує заваджати сучасна політична кон’юнктура. Залишається дискусійною проблема з’ясування причин помилкових поглядів всіх без виключення воюючих сторін на характер майбутніх боїв напередодні війни, відповідно помилкове планування логістики, і вперте небажання вищого генералітету відійти від традицій тісних бойових порядків в умовах панування на полях битв першої автоматичної стрілецької зброї — кулеметів, які змусили армії закопуватися в землю і нести величезні безповоротні втрати з мінімальними досягненнями6.

Ще складніша ситуація з Другою світовою війною. Тут загальна історіографія7, опис кампаній і операцій8 та мемуарна література9 справді неосяжні. Тут ще більше відчувається брак літератури з участі українців у цій війні10 і ще більша тенденційність в їх оцінці. Напевно не потребує особливих доведень заперечення новітніх поглядів щодо малої ролі українців у перемозі над фашизмом. Рівно ж і звинувачення у колабораціонізмі з боку російських авторів, які сором’язливо замовчують загальну чисельність російських формувань вермахту: від козацького корпусу Г. фон Паннві-ца, Окремого козачого корпусу Т. Домано-ва, бригади Б. Камінського, 1-ї Російської національної армії Б. Хольмстон-Смислов-ського, РОА А. Власова до окремих батальйонів і kampfverbande (бойових частин) добровільних помічників «хіві» та особового складу з їх числа у німецьких з’єднаннях вермахту11. Зрозуміло, що більшість з них обрало німецьку службу, потрапивши в полон. Величезне число полонених у Київському, Уманському та інших «котлах» були наслідком прорахунків вищого командування на чолі зі Сталіним, а не солдатів і офіцерів, які переважно до кінця виконували свої обов’язки. У німецькому полоні вони потрапили у жахливе становище, пев-ною мірою, теж не без допомоги того ж Сталіна, який оголосив їх зрадниками, відмовившись через Червоний Хрест надавати допомогу своїм військовополоненим. При всіх цих факторах загальна чисельність ко-лабораціоністів-росіян не йде в жодне порівняння з чисельністю 14-ї піхотної дивізії Вафффен-СС «Галіція» та українськими поліцейськими формуваннями, які воювали на боці Німеччини. При цьому велика частина добровольців 14-ї дивізії вступила на німецьку службу, побоюючись повторення репресій радянських каральних органів, які прокотилися західними областями у червні 1941 року12. Роль українців, які також воювали у канадській, американській, польській і чехословацькій (корпус Л. Свободи) арміях, в перемозі над фашизмом не менша від ролі росіян, англійців, поляків чи французів.

Що стосується втрат, то тут теж багато відкритих питань, частину з яких навряд чи вдасться вирішити найближчим часом. Якщо ж втрати збройних сил Німеччини достатньо точно підраховані на основі документів, які збереглися13, в цілому зведені цифри і по втратах союзників14, але військові втрати СРСР ще не підраховані. І причина не тільки у відсутності документів більшості частин за 1941—1942 рр. Втеча особового складу військових комісаріатів задовго до підходу німецьких військ у 1941 р. обернулася проти тих, кого не встигли мобілізувати. Серед них було багато добровольців, особливо на Лівобережній Україні, які хотіли вступити в ряди Червоної армії, але не змогли з вини тих, хто відповідав за проведення мобілізації. У 1943 р. їх трактували на рівні дезертирів. Мобілізовані до війська перед форсуванням Дніпра, необмундиро-вані і практично неозброєні, вони масово гинули, не потрапляючи в офіційні списки загиблих (при і так шалених втратах, який командир включить у списки людей, ще не зарахованих на армійське забезпечення). Ця ситуація повторилася на Західній Україні у 1944 р. під час Львівсько-Сандомир-ської операції15. Не легше було з обліком втрат ополченців у 1941 р., бійців винищувальних загонів і груп. Як і у попередніх томах, автори намагалися подати тільки перевірений достовірний цифровий матеріал.

Із зрозумілих причин автори, висвітлюючи події Другої світової війни, віддавали перевагу операціям, які відбувалися на українських територіях, при цьому спираючись переважно на власні наукові дослідження. Зрозуміло, що добре досліджені битви і кампанії, з яких є достатньо об'єктивних праць, подавалися у дещо скороченому викладі. І далі петитом виділена найважливіша додаткова інформація в основному тексті. Карти та схеми битв теж частково представлені в авторських варіантах.

Автори сподіваються, що їх праця послужить ширшому зацікавленню проблемами військової історії і подальшому розгортанню цих досліджень в українській історичній науці.

Л. Войтович, В. Голубко, В. Грицюк, Л. Кривизюк, О. Лисенко, Ю. Овсінський

Примітки

1 История Великой войны. — Т. 1—3. — Москва, 1915—1916; Краткий стратегический очерк войны 1914—1918 гг. Русский фронт. — Вып. 1—2. — Москва, 1918—1919; Стратегический очерк войны 1914—1918 гг. — Ч. 1—7. — Москва, 1920—1923; Der grase Krieg 1914—1918 / Hrsg. von M. Schwarte. — Bd. 1—10. — Leipzig, 1921—1933; Les armées françaises dans la Grande guerre. — T. 1—11. — Paris, 1922—1939; The war in the air. Being the Story of the part played in the Great War by the Royal Air Force. — Vol. 1—6. — Oxford, 1922— 1927; Мозер О. Краткий стратегический обзор мировой войны 1914—1918 гг. — Москва, 1923; Балк В. Развитие тактики в мировую войну. — Петроград, 1923; Риттер Х. Критика мировой войны. Наследство графа Мольтке и Шлиффена в мировой войне. — Петроград, 1923; Зайончковский А. М. Мировая война 1914—1918 гг. Общий стратегический очерк. — Москва, 1924; Его же. Мировая война. Маневренный период 1914—1915 гг. на русском (европейском] театре. — Москва—Ленинград, 1929; Его же. Мировая война 1914—1918 гг. — Т. 1—3. — Москва, 1938; Павлович М. Итоги мировой войны. — Москва, 1924; Sesselberg F Der Stellungskrieg. 1914— 1918. — Berlin, 1926; Недев Н. България в Световната война. 1915—1918. Бегъл исторически преглед. — София, 1927; The Official History of Australia in the war of 1914—1918. — Vol. 1—12. — Sidney, 1928—1953; Kuhl H. von. Der Weltkrieg 1914—1918. — Bd. 1—2. — Berlin, 1929; Куль Г. Германский генеральный штаб и его роль в подготовке и ведении мировой войны. — Москва, 1936; Bourget J. M. Gouvernement etcommandement. Les leçons de la guerre mondiale. — Paris, 1930; Cruttwell C. M. R. F. A History of the Great War. — Oxford, 1934; Лиддел Гарт Б. Правда о войне 1914—1918 гг. —Москва, 1935; Bidou H. Histoire de la Grande guerre. — Paris, 1936; Dqbrowski J. Wielka wojna. 1914— 1918. — T. 1—2. — Warszawa, 1937—1938; Корбет Ю. С., Ньюболт Г Операции английского флота в мировую войну. — Т. 1—5. — Москва— Ленинград, 1937; Болтин Е., Вебер Ю. Очерки мировой войны 1914—1918 гг. — Москва, 1940; Таленский Н. А. Первая мировая война 1914—1918 гг. (боевые действия на суше и на море]. — Москва, 1944; Croce B. L'Italia dal 1914 al 1918. Pagine sulla guerra. — Bari, 1950; Edmonds J. A Short History of World War I. — Oxford, 1951; Вержховский Л. В. Первая мировая война 1914—1918 гг. — Москва, 1954; Вержховский Л. В, Ляхов В. Ф. Первая мировая война 1914—1918 гг. Военно-исторический очерк. — Москва, 1964; Kiszling R. Osterreich-Ungarns Anteil am ersten Weltkrieg. — Graz, 1958; Falls C. The Great War. 1914—1918. — New York, 1959; Idem. The First World War. — London, 1960; Weber F Das Ende der alten Armee. ÖsterreichUngarns Zusammembruch. — Salzburg—Stuttgart, 1959; Лазарев М. С. Крушение турецкого господства на Арабском Востоке (1914—1918). Москва, 1960; Thomin R. La Grande guerre. — T. 1—3. — Paris, 1960; Виноградов К. Б. Буржуазная историография первой мировой войны. Происхождение войны и международные отношения 1914—1917 гг. — Москва, 1962; Рубинштейн Е. И. Крушение Австро-Венгерской монархии. — Москва, 1963; Taylor A J.-P. The Firat World War: An Illustrated History. — London, 1963; Айрапетян М. Э., Кабанов П. Ф. Первая мировая империалистическая война 1914— 1918 гг. — Москва, 1964; Первая мировая война 1914—1918 гг. — Москва, 1964; Флот в Первой мировой войне. — Т. 1—2. — Москва, 1964; Pieri P. L'Italia nella prima guerra mondiale (1915—1918). —Torino, 1965; Koeltz L. La guerre de 1914—1918. Les opération militaires. — Paris, 1966; Лудшувейт Е. Ф. Турция в годы Первой мировой войны 1914—1918 гг. Военно-политический очерк. — Москва, 1966; Galtier-Boissière J. Histoire de la Grande guerre. 1914—1918. — Paris, 1966; Platt F. Great battles of World War I on the land. — New York, 1966; Фёрстер Г, Гель-мерт F, Отто Г., Шниттер Г. Прусско-германский генеральный штаб 1640—1965. К его политической роли в истории. — Москва, 1966; Dupuy T The Military History of the World War I. — Vol. 1—12. — New York, 1967; FerraineJ. The Great War 1914—1918. — London, 1967; Woodward L. Great Britain and the War of 1914—1918. — London, 1967; Janssen K.-Y. Der Kanzler und der General. Die Führungskrise um Bethmann-Hollweg und Falkenhayn. 1914—1916. — Göttingen, 1967; The military history of World war 1. — Vol. 1—4. — New York, 1967; Писарев Ю. А. Сербия и Черногория в Первой мировой войне. — Москва, 1968; Его же. Великие державы и Балканы накануне Первой мировой войны. — Москва, 1985; Его же. Тайны Первой мировой войны. Россия и Сербия в 1914—1915 гг. — Москва, 1990; Gambiez F., Suire M. Histoire de la première guerre mondiale. — P. 1—2. — Paris, 1966; Ferro M. La grande guerre 1914—1918. — Paris, 1969; Herzfeld H. Der erste Weltkrieg. — München, 1969; Williams J. The Home Fronts. Britain, France and Germany 1914— 1918. — London, 1972; Ferro M. The Great War 1914—18. — London, 1973; Строков А. А. Вооруженные силы и военное искусство в Первой мировой войне. — Москва, 1974; История Первой мировой войны 1914—1918. Т. 1—2 / Под ред. И. И. Ростунова. — Москва, 1975; Galântai J. Magyarorszag az elso vilâghâboruban 1914— 1918. — Budapest, 1974; Евдокимова Н. П. Между Востоком и Западом. Проблема сепаратного мира и маневры дипломатии австро-венгерского блока в 1914—1917 гг. — Ленинград, 1985; Travers T. The Killing Ground. — London, 1987; Idem. How the War Was Won. — London, 1992; Griffith P. Forward into Battle. — Rambsbury, 1990; Idem. Battle Tactics of the Western Front. — London, 1992; Керсновский А. А. История Русской армии. — Т. 4. — Москва, 1994; Herwig H. The First World War: Germany and Austria 1914— 18. — London, 1997; Herwig H. The First World War: Germany and Austria-Hungary 1914—18. — London, 1997; Залесский К. А. Первая мировая война. Биографический энциклопедический словарь. — Москва, 2000; Уткин А. Первая мировая война. — Москва, 2002; Киган Д. Первая мировая война. — Москва, 2002; Стоун Р. Первая мировая война. Краткая история. — Москва, 2010.

2 The campaign in Mesopotamia 1914— 1918. — Vol. 1—4. — London, 1912—1927; Бонч-Бруевич М. Д. Потеря нами Галиции в 1915 г. — Ч. 1—2. — Москва, 1920—1926; Baumgarten-Crusius K. A. Die deutsche Heerführung im Marnefeldzug 1914. — Berlin, 1921; Ва-цетис И. И. Боевые действия в Восточной Пруссии в июле, августе и в начале сентября 1914 г. Стратегический очерк. — Москва, 1923; Его же. Операции на восточной границе Германии в 1914 г. — Ч. 1. Восточно-Прусская операция. — Москва—Ленинград, 1929; Величко К. И. Крепости до и после мировой войны 1914— 1918 гг. — Москва, 1922; Корольков Г. Варшав-ско-Ивангородская операция. — Москва, 1923; Его же. Несбывшиеся Канны (Неудавшийся разгром русских летом 1915 г.). Стратегический этюд. — Москва, 1926; Его же. Сражение под Шавли. — Москва—Ленинград, 1926; Его же. Лодзинская операция. 2 ноября — 19 декабря 1914 г. — Москва, 1934; Данилов Ю. Н. Россия в мировой войне 1914—1915 гг. — Берлин, 1924; Корда А. Мировая война. Операции на суше в 1918 г. — Москва, 1924; Иссерсон Г Канны мировой войны (Гибель армии Самсонова). — Москва, 1926; Его же. Мартовское наступление германцев в Пикардии в 1918 г. Стратегический этюд. — Москва, 1926; Рог-вольд В. Конница 1-й русской армии в Восточной Пруссии. (Август — сентябрь 1914 г.). — Ленинград—Москва, 1926; Базаревский А. Мировая война 1914—1918 гг. Кампания 1918 г. во Франции и Бельгии. — Т. 1—2. — Москва— Ленинград, 1927; Черкасов П. Штурм Перемыш-ля 7 октября (24 сентября) 1914 г. — Ленинград, 1927; Коленковский А. Зимняя операция в Восточной Пруссии в 1915 г. — Москва—Ленин-град, 1927; Цвель Х. Служба генерального штаба в мирное время и на войне. — Москва—Ленин-град, 1927; Меликов В. Марна — 1914 г. Висла — 1920 г. Смирна — 1922 г. — Москва—Ленинград, 1928; Мовчин Р. Последовательные операции по опыту Марны и Вислы. — Москва—Ленинград, 1928; Sierocinski J. Armja polska we Francji. Dzieje wojsk generala Hallera na obczyznie. — Warszawa, 1929; Military operations. Egypt and Palestine. — Vol. 1—2. — London, 1928—1930; Позек М. Германская кавалерия в Бельгии и во Франции в 1914 г. — Москва—Ленинград, 1929; Его же. Германская конница в Литве и в Курляндии в 1915 г. — Москва—Ленинград, 1930; Белой А. Галицийская битва. — Москва—Ленинград, 1929; Ахун М. И., Петров В. А. Царская армия в годы империалистической войны. — Москва, 1929; Military operations. Galipoli. — Vol. 1—2. — London, 1929—1932; Иохим Т Подготовка германской армии к большому наступлению во Франции весной 1918 г. — Вып. 1—5. — Москва, 1932; Idem. Боевые операции и тыловые сообщения 1-й германской армии в сражении на Марне в 1914 г. — Москва, 1935; Красильников С. Н. Организация крупных общевойсковых соединений (Прошедшее, настоящее и будущее]. — Москва, 1933; Эстрейхер-Егоров Р А. Гумбиненское сражение. (Активная оборона в армейской операции]. — Москва, 1933; Масловский Е. В. Мировая война на Кавказском фронте. 1914—1917 гг. Стратегический очерк. — Париж, 1933; Military operations. Macedonia. — Vol. 1—2. — London, 1933—1935; Пюжан. Германские кавалерийские корпуса в сражении на Марне (6—9 сентября 1914 г.]. — Москва, 1934; Куль Г, Дельбрюк Г. Крушение германских наступательных операций 1918 г. — Москва, 1935; Лодзинская операция. Сборник документов мировой империалистической войны на русском фронте (1914—1917 гг.]. — Москва, 1936; Евсеев Н. Ф. Августовское сражение 2-й русской армии в Восточной Пруссии (Танненберг] в 1914 г. — Москва, 1936; Его же. Свен-цянский прорыв (1915 г.]. Военные действия на Восточном фронте мировой войны в сентябре—октябре 1915 г. — Москва, 1936; Оберюх-тин В. Операция под Камбре в 1917 г. — Москва, 1936; Виллари Л. Война на Итальянском фронте 1915—1918 гг. — Москва, 1936; Колэн Г. Высота 304 и Морт-Ом. Оперативно-тактический очерк и боевые воспоминания участников Верденского сражения. (1916—1917]. — Москва, 1936; Seifert J. Izonzo. — Wien, 1936; Луа-зо. Германская стратегия в 1918 г. — Москва, 1936; Эрр. Артиллерия в прошлом, настоящем и будущем. — Москва, 1936; Головин Н. И. Из истории кампании 1914 года на Русском фронте. План войны. — Париж, 1936; Его же. Военные усилия России в мировой войне. — Т. 1—2. — Париж, 1939; Маниковский А. А. Боевое снабжение русской армии в мировую войну. — Москва, 1937; Коленковский А. Дарданелльская операция. — Москва, 1938; Его же. Маневренный период Первой мировой империалистической войны 1914 г. — Москва, 1940; Петэн А. Оборона Вердена. — Москва, 1937; Transport on the Western front 1914—1918. — London, 1937; Гренер В. Завещание Шлиффена. Оперативные исследования по истории мировой войны. — Москва, 1937; Бозе Т Катастрофа 8 августа 1918 г. — Москва, 1937; Корсун Н. Г Са-рыкамышская операция на Кавказском фронте мировой войны в 1914—1915 гг. — Москва, 1937; Его же. Эрзерумская операция на Кавказском фронте мировой войны в 1915— 1916 гг. — Москва, 1938; Его же. Балканский фронт мировой войны 1914—1918 гг. — Москва, 1939; Его же. Алашкертская и Хамаданская операции на Кавказском фронте мировой войны в 1915 г. — Москва, 1940; Варшаво-Иван-городская операция. Сборник документов мировой импералистической войны на русском фронте (1914—1917 гг.]. — Москва, 1938; Тур-нэс Р. Фош и победа союзников. 1918 г. — Москва, 1938; Ребольд Ж. Крепостная война в 1914—1918 гг. — Москва, 1938; Таленский Н. А. Первая мировая империалистическая война 1914—1918 гг. Кампания 1917 г. — Москва, 1938; Галактионов М. Марнское сражение. — Москва, 1938; Его же. Марна. — Москва, 1939; Его же. Париж, 1914 (Темпы операций]. — Москва, 2001; Новицкий В. Ф. Мировая война 1914—1918 гг. Кампания 1914 г. в Бельгии и Франции. — Т. 1—2. — Москва, 1938; Рождественский М. Луцкий прорыв. — Москва, 1938; Капоретто. Разгром итальянской армии на р. Изонцо в октябре 1917 г. — Москва, 1938; Барсуков Е. З. Русская артиллерия в мировую войну 1914—1918 гг. — Т. 1—2. — Москва, 1938— 1940; Восточно-Прусская операция. Сборник документов мировой империалистической войны на русском фронте (1914—1917 гг.]. — Москва, 1939; Попов В. Т. Бои за Верден. — Москва, 1939; Грассэ А. Сен-Гондские бои (5—10 сентября 1914 г.]. — Москва, 1939; Idem. Сражение на двух Морэнах. Франше-д’Эсперэ на Марне 6—9 сентября 1914 г. — Москва, 1940; Хмельков С. А. Борьба за Осовец. — Москва, 1939; Ветошников Л. В. Брусиловский прорыв. Оперативно-стратегический очерк. — Москва, 1940; Наступление Юго-Западного фронта в мае— июне 1916 г. Сборник документов мировой империалистической войны на русском фронте (1914—1917 гг.]. — Москва, 1940; Горлиц-кая операция. Сборник документов мировой империалистической войны на русском фронте (1914—1917 гг.]. — Москва, 1941; Military operations. East Africa. — London, 1941; Штен-гер А. От Марны до Веля. 1918 г. — Москва, 1941; Вебер Ю. Брусиловский прорыв. — Москва, 1941; Кузнецов Б. И. Кампания 1916 г. на фронтах Первой мировой империалистической войны. — Москва, 1941; Журин Б. И. Взаимодействие артиллерии с другими родами войск при прорыве укрепленной полосы 8-й русской армией у Станиславова. — Москва, 1943; Кузнецов Ф. Е. Брусиловский прорыв. — Москва, 1944; Military operations. Italy. 1915—1919. — London, 1949; Зеленика М. Рат Србщу и Црне Горе 1915. — Београд, 1954; Wolff L. In Flanders Field: The 1917 Campaign. — New York, 1958; Blond G. Verdun. — Paris, 1961; Idem. La Marne. — Paris, 1962; Ростунов И. И. Генерал Брусилов. — Москва, 1964; Farrar-Hockley A. The Somme. — London, 1964; Idem. Death of an Army. — London, 1967; Falls C. Caporetto 1917. — London, 1966; Horne A. The Price og Glory. Verdun 1916. — New York, 1967; Cavina C. La guerra Italo-Austriaca 1915—1918. — Faenza, 1967; Woolcombe R. The First tank battl, Cambrai. 1917. — London, 1967; Williams J. Gallipoli: the Dardanelles campaign. — London, 1969; Арутюнян А. О. Кавказский фронт 1914—1917 гг. — Ереван, 1971; Вильсон Х. Линкоры в бою. 1914—1918 гг. — Москва, 2002; Лиддел Гарт Б. Лоуренс Аравийский. — Мо-сква—Санкт-Петербург, 2002.

3 Лемке М. К. 250 дней в царской ставке (25 сентября 1915 г. — 2 июня 1916]. — Петроград, 1920; Liman von Sanders O. Fünf Jahre Türkei. — Berlin, 1920; Conrad von Hötzendorf F. Aus meiner Dienstzeit. 1906—1918. — Bd. 1—5. — Wien, 1921—1925; Гинденбург П. Воспоминания. — Петроград, 1922; Бекер С. Вудро Вильсон. Мировая война. Версальский мир. — Москва— Петроград, 1923; Жоффр Ж. 1914—1915.

Подготовка войны и ведение операций. — Москва, 1923; Joffre J. Mémoires (1910—1917]. — T. 1—2. — Paris, 1932; Вильгельм ІІ. Мемуары. События и люди 1878—1918. — Москва—Пе-троград, 1923; Фалькенгайн Э. Верховное командование 1914—1916 в его важнейших решениях. — Москва, 1923; Людендорф Э. Мои воспоминания о войне 1914—1918 гг. — Т. 1—2. — Москва, 1923—1924; Его ж. Тотальная война. — Москва, 1936; Эрцбергер М. Германия и Антанта. — Москва—Петроград, 1923; Палеолог М. Царская Россия во время мировой войны. — Петроград, 1923; Леттов-Форбек П. Мои воспоминания о Восточной Африке. — Москва, 1927; Churchill W S. The World Crisis. — Vol. 1—6. — London, 1923—1931; Поливанов А. А. Из дневников и воспоминаний по должности военного министра и его помощника. 1907— 1916 гг. — Москва, 1924; Arz von Straussenberg A. Zur Geschichte des Grossen Krieges 1914—1918. Aufzeichnungen. — Wien, 1924; Бьюкенен Д. Моя миссия в России. Воспоминания дипломата. — Т. 1—2. — Берлин, 1924; Гельферих К. Накануне мировой войны. — Москва, 1924; Бетман-Голь-вег Т. Мысли о войне. — Москва—Ленинград, 1925; Cadorna L. Altre pagine sulla grande guerra. — Milano, 1925; Idem. Pagine polemiche. — Milano, 1951; Сухомлинов В. А. Воспоминания. — Москва—Ленинград, 1926; Берти Ф. За кулисами Антанты, Дневник британского посла в Париже. 1914—1919. — Москва—Ленинград, 1927; Сазонов С. Д. Воспоминания. — Париж, 1927; Шапошников Б. М. Мозг армии. Т. 1—3. — Москва—Ленинград, 1927—1929; Его же. Воспоминания. Военно-научные труды. — Москва, 1974; Hoffmann M. Aufzeichnungen. — Bd. 1—2. — Berlin, 1929;rupprecht, Kronprinz von Bayern. Mein Kriegstagebuch. — Bd. 1—3. — Berlin, 1929; Pershing J. My Experiences in the World War. — Vol. 1—2. — New York, 1931; Ллойд-Джордж Д. Военные мемуары. — Т. 1—6. — Москва, 1934—1936; Бюлов Б. Воспоминания. — Москва—Ленинград, 1935; Пуанкаре Р. На службе Франции. — Т. 1—2. — Москва, 1936; Фош Ф. Воспоминания (война 1914—1918 гг.). — Москва, 1939; Шеер Р. Германский флот в мировую войну. Воспоминания. — Москва—Ленинград, 1940; Карев П. Экспедиционный корпус. — Куйбышев, 1941; Бонч-Бруевич М. Д. Вся власть Советам. — Москва, 1957; Тирпиц А. Воспоминания. — Москва, 1957; Groener W. Lebenserinnerungen. Jugend, Generalstab, Weltkrieg. — Göttingen, 1957; Верховский А. И. На трудном перевале. — Москва, 1959; Игнатьев А. А. Пятьдесять лет в строю. — Т. 1—2. — Москва, 1959; Orlando V. Memorie (1915—1919]. — Milano, 1960; Брусилов А. А. Мои воспоминания. — Москва, 1963; Самойло А. Две жизни. — Ленинград, 1963; Гера -симов М. Н. Пробуждение. — Москва, 1965;

4 Якимович Б. Збройні сили України. Нарис історії. — Львів, 1996. С. 84—86.

5 Українські січові стрільці 1914—1920 (За ред. Б. Гнаткевича]. — Львів, 1935; Думін О. Історія Українських Січових Стрільців 1914— 1918. — Львів, 1936; Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва. — Львів, 1990; Їх же. Історія ЗУНР. — Львів, 1995; Їх же. Військова еліта Галичини. — Львів, 2004; Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет українських визвольних змагань. — Львів, 1995; Українські січові стрільці: Збірка перша. Створення Легіону Українських січових стрільців. — Львів, 2003; Збірка друга. Бойовий шлях УСС: Від Карпат до Золотої Липи (1914—1915]. — Львів, 2003; Збірка п’ята. Жінки в УСС. — Львів, 2003; Збірка шоста. Стрілецька творчість. — Львів, 2003.

6 Нилланс Р. Генералы великой войны. Западный фронт 1914—1918. — Москва, 2005.

7 Фуллер Д. Ф. Ч. Вторая Мировая война 1939—1945 гг. Стратегический и тактический обзор. — Москва, 1956; Мюллер-Гилебранд Б. Сухопутная армия Германии 1933—1945 гг. — Т. 1. — Москва, 1956; — Т. 2. — Москва, 1958; — Т. 3. — Москва, 1976; Вершинин Д. А. Действия немецких подводных лодок во Вторую мировую войну на морских сообщениях. — Москва, 1956; Брофи А. Военно-воздушные силы США. — Москва, 1957; Деборин Г А. Вторая мировая война. — Москва, 1958; Багреев А. Д. Военное искусство капиталистических государств (1939—1945 гг.]. — Москва, 1960; Буш Г. Такой была подводная война. — Москва, 1965; Блеер В., Дрехслер К., Фёрстер Г, Хасс Г Германия во Второй мировой войне (1939—1945]. — Москва, 1971; История Второй мировой войны (1939— 1945]. — Т. 1—12. — Москва, 1973—1982; Начальный период войны. По опыту первых кампаний и операций Второй мировой войны / Под ред. С. Л. Иванова. — Москва, 1974; Радзи-евский А. И. Танковый удар. Танковая армия в наступательной операции фронта по опыту Великой Отечественной войны. — Москва, 1977; Строительство и боевое применение советских танковых войск в годы Великой Отечественной войны / Под ред. О. А. Лосика. — Москва, 1979; Рейнгардт К. Поворот под Москвой. Крах гитлеровской стратегии зимой 1941/1942 года. — Москва, 1980; Жилин П. А. О войне и военной истории. — Москва, 1984; Великая Отечественная война 1941—1945. Энциклопедия / Под ред. М. М. Козлова. — Москва, 1985; Самсонов А. М. Вторая мировая война 1939—1945. Очерк важнейших событий. — Москва, 1985; Соколов Б. В. Красная армия в межвоенный период (1921—1941). — Москва, 1990; Его же. Правда о Великой Отечественной войне (Сборник статей). — Санкт-Петербург, 1998; Его же. Неизвестный Жуков: Портрет без ретуши в зеркале эпохи. — Минск, 2000; Его же. Тайны финской войны. — Москва, 2000; Суворов В. А. Ледокол. Кто начал Вторую мировую войну? — Москва, 1994; Его же. День «М». Когда началась Вторая мировая война? — Москва, 1996.; Его же. Очищение: Зачем Сталин обезглавил свою армию? — Москва, 1998; Его же. Самоубийство: Зачем Гитлер напал на Советский Союз? — Москва, 2000; Его же. Последняя республика. Почему Советский Союз проиграл Вторую мировую войну? — Москва, 2001; Его же. Тень победы. — Москва, 2002; Его же. Ледокол-2. — Москва, 2004; Ананьев И. М. Танковые армии в наступлении. По опыту Великой Отечественной войны 1941—1945 гг. — Москва, 1988; Тейлор А. Д. П. Вторая мировая война. Два взгляда. — Москва, 1995; Гареев М. А. Неоднозначные страницы войны. — Москва, 1995; Городецкий Г Миф «Ледокола» накануне войны. — Москва, 1995; Его же. Роковой самообман. Сталин и нападение Германии на Советский Союз. — Москва, 2001; Другая война. 1939—1945 / Общ. ред. Ю. И. Афанасьев. — Москва, 1996; Далл П. С. Боевой путь Императорского японского флота. — Екатеринбург, 1997; Анфилов В. А. Дорога к трагедии сорок первого года. — Москва, 1997; Его же. Начало Великой Отечественной войны (22июня—середина июля1941].—Москва,1998; Шерман Ф. Война на Тихом океане. Авианосцы в бою. — Москва, 1999; Типпельскирх К. История Второй мировой войны. — Санкт-Петербург, 1999; Нимиц Ч. Х., Поттер Э. Б. Война на море (1939—1945]. — Смоленск, 1999; Миллентин Ф. Бронированный кулак вермахта. — Смоленск, 1999; Его же. Танковые сражения 1939—1945. Боевое применение танков во Второй мировой войне. — Санкт-Петербург— Москва, 2003; Холявский Г. Л. Полная энциклопедия танков мира 1915—2000 гг. —Минск, 1999; Руге Ф. Война на море. 1939— 1945. — Москва, 2000; Лиддел Гарт Б. Вторая мировая война. — Москва—Санкт-Петербург, 2002; Типпельскирх К., Кессельринг А., Гуде-риан Г. и др. Итоги Второй мировой войны. Выводы побежденных. — Санкт-Петербург— Москва, 2002; Уткин А. И. Вторая мировая война. — Москва, 2002; Дорошкевич О. Бронетанковая техника от Первой мировой войны до наших дней. — Москва, 2002; Клавиг В. В. Япония в войне. — Москва, 2004; Его же. Западный фронт. Германия в войне 1939—1945. — Москва, 2005; Свириденко Е. В. Танковые сражения Второй мировой войны. — Москва, 2005; Кнопп Г. История вермахта. Итоги. — Санкт-Петербург, 2009.

8 Белли В. А., Пензин К. В. Боевые действия в Атлантике и на Средиземном море. — Москва, 1967; Жилин П. А. Проблемы военной истории. — Москва, 1975; Стругар В. Югославия в огне войны 1941—1945 гг. — Москва, 1985; Владимирский А. В. На киевском направлении. По опыту ведения боевых действий войсками 5-й армии Юго-Западного фронта в июне— сентябре 1941 г. — Москва, 1989; Некрич А. М. 1941, 22 июня. — Москва, 1995; Олейников Г А. Прохоровское сражение (июль 1943]. — Санкт-Петербург, 1998; Брагадин М. А. Итальянский флот во Второй мировой войне. — Москва, 2000; Брикхилл П. Затопить Германию! — Москва, 2001; Маношин И. С. Героическая трагедия о последних днях обороны Севастополя (29 июня — 12 июля 1942 г.]. — Симферополь, 2001; Павлов В. В. Сталинград: мифы и реальность. — Москва, 2003; Амброз С. Е. День «Д» 6 июня 1944 г. — Москва, 2003; Дроговоз И. Г. Танковый меч страны Советов. — Москва, 2003; Быков К. В. Киевский «котел». Крупнейшее поражение Красной Армии. — Москва, 2003; Его же. Харьковский «котел». 1942 год. Крушение надежд. — Москва, 2006; Бешанов В. Десять сталинских ударов. — Минск, 2004; Его же. Танковый погром 1941 года (Куда исчезли 29 тысяч советских танков?]. — Москва, 2005; Исаев А. От Дубно до Ростова. — Москва, 2004; Его же. Краткий курс истории ВОВ. Наступление маршала Шапошникова. — Москва, 2005; Его же. «Котлы» 1941-го. История ВОВ, которую мы не знали. — Москва, 2006; Его же. Когда внезапности уже не было. История ВОВ, которую мы не знали. — Москва, 2006; Его же. Берлин 1945-го. Сражения в логове зверя. — Москва, 2007; Его же. Сталинград. За Волгой для нас земли нет. — Москва, 2008; Его же. Неизвестный 1941. Остановленный блицкриг. — Москва, 2010; Его же. Освобождение 1943. «От Курска и Орла война нас довела...» — Москва, 2013; Его же. Операция «Багратион». «Сталинский блицкриг» в Белоруссии. — Москва, 2014; Крузе А. Голландский флот во Второй мировой войне. —Москва, 2005; Замулин В. Н. Про-хоровка — неизвестное сражение великой войны. — Москва, 2005; Его же. Курский излом. Решающая битва Отечественной войны. — Москва, 2007; Его же. Засекреченная Курская битва. Секретные документы свидетельствуют. — Москва, 2007; Лопуховский Л. Прохоров-ка без грифа секретности. — Москва, 2005; Крикунов П. Казаки между Гитлером и Сталиным. Крестовой поход против большевизма. — Москва, 2005; Дриг Е. Механизированные корпуса РККА в бою. История автобронетанковых войск Красной армии в 1940—1941 годах. — Москва, 2005; Былинин С. Танковое сражение под Бродами — Ровно 1941 г. — Москва, 2005; Операция Барбаросса, 22 июня — 7 июля 1941 г. Танковые сражения на Западной Украине. — Москва, 2005; Абрамов В. В. Керченская ката-строфа 1942. — Москва, 2006; Барятинский М. Советские танки в бою. — Москва, 2006; Ха-упт В. Сражения группы армий «Юг». — Москва, 2006; Его же. Сражения группы армий «Центр». — Москва, 2006; Его же. Борьба за Москву. Первое решающее сражение Второй мировой. 1941—1942. — Москва, 2010; Ирвинг Д. Эрвин Роммель. Ганнибал двадцатого века. — Москва, 2006; Александров К. М. Армия генерала Власова 1944—1945. — Москва, 2006; Герасимова С. А. Ржев 42. Позиционная бойня. — Москва, 2007; Такер-ДжоксЭ. Великий танковый грабеж. Трофейная броня Гитлера. — Москва, 2008; Солонин М. 22 июня. Анатомия катастрофы. — Москва, 2008; Мощанский Р Б. Гибель фронтов. — Москва, 2009; Его же. Взятие Берлина. Последний рывок 16 апреля — 8 мая 1945 года. — Москва, 2010; Его же. Запад—Восток. — Москва, 2010; Его же. Катастрофа под Киевом. — Москва, 2011; Его же. Германо-итальянские боевые операции. 1941— 1943. — Москва, 2011; Юрчук О. О. Танковий розгром під Дубно: хто винен? // Військово-науковий вісник. Вип. 11. — Львів, 2009. С. 261—274; Його ж. Бойове використання танкеток: ідеї та результати. // Військово-науковий вісник. — Вип. 14. — Львів, 2010. — С. 170—181; Його ж. Моторизовані війська: історія зародження та розвитку. // Схід: аналітично-інформаційний журнал. — 2010. — № 3 (103]. — С. 85—89; Його ж. Колісно-гусеничні танки середини 20-х — середини 30-х років XX ст.: помилкова ідея чи невдала реалізація. // Там само. — № 6 (106]. — С. 100—103; Рунов В. А. 1941. Парад побед Гитлера. Правда об Уманском побоище. — Москва, 2010; Наврузов Б. Р 14-а гренадерская дивизия СС «Галиция». — Москва, 2010; Кривизюк Л. Застосування танкових об'єднань у Львівсько-Сандомирській операції // Військово-науковий вісник. — Вип. 13. — Львів, 2010. — С. 49—63; Його ж. Роль бронетанкових військ у досягненні успіху Мелітопольської наступальної операції // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». — Історичні науки. — Вип. 19. — Острог, 2012. — С. 179— 186; Його ж. Оперативне мистецтво рухомих з'єднань на завершальному етапі Дністровсько-Карпатської наступальної операції // Воєнна історія. — Вип. 3 (63]. — Київ, 2012. — С. 66—74; Його ж. Застосування механізованих корпусів у танковій битві на Західній Україні 1941 року // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія “Історія”. — Тернопіль, 2013. — Вип. 1. — Ч. 1. — С. 43—49; Криви-зюк Л., Бабірод І. Створення та розвиток танкових військ СРСР між світовими війнами та під час Другої світової війни // Військово-науковий вісник. — Вип. 16. — Львів, 2011. — С. 33—46; Кривизюк Л., Грицюк В. Харківська катастрофа 1942 року // Труди Національного університету оборони України. — № 1 (100], інв. № 44710. — Київ, 2011. — С. 379—385; КривизюкЛ., Юрчук О. Танки і танкові війська: вчора, сьогодні, завтра. — Львів, 2014; Мельников В. М. Их послал на смерть Жуков? Гибель армии генерала Ефремова. — Москва, 2011; Грицюк В. М. Стратегічні і фронтові операції Великої Вітчизняної війни на території України. — Вип. 1. — Київ, 2010; Його ж. Застосування кавалерійського корпусу у фронтовій наступальній операції // Військово-науковий вісник. — Вип. 13. — Київ, 2010. — С. 26—38; Грицюк В. М., Лисенко О. Є., Пи-лявець Р І., Сидоров С. В. Стратегічні та фронтові операції на території України у 1943—1944 роках. — Київ, 2015; Афанасенко В. Н., Кринко Е. Ф. 56-я армия в боях за Ростов. Первая победа Красной Армии. Октябрь—декабрь 1941. — Москва, 2013; Форжик Р. Севастополь 1942: триумф фон Манштейна. 2013.

9 Армстронг Г. Падение Франции. — Москва, 1941; Гудериан Г. Танки — вперед! (Немецкие бронетанковые войска во Второй мировой войне]. — Москва, 1957; Его же. Воспоминания солдата. — Смоленск, 1999; Филиппи А. Припятская проблема. — Москва, 1959; Болдин И. В. Страницы жизни. — Москва, 1961; Дениц К. Немецкие подводные лодки во Второй мировой войне. — Москва, 1964; Еременко А. И. В начале войны. Москва, 1965; Сандалов Л. М. Пережитое. — Москва, 1966; Его же. На Московском направлении. — Мо-сква, 1970; Его же. Первые дни войны. — Москва, 1989; Гальдер Ф. Военный дневник. Т. 1. (14.08.1939—30.06.1940]. — Москва, 1968; Т. 2. (1.07.1940—21.06.1941). — Москва, 1969; Т. 3. Кн. 1 (22.06.1941—30.09.1941]. — Москва, 1971; Его же. Военный дневник. От начала Восточной кампании до наступления на Сталинград (22.06.1941—24.09.1942]. — Москва, 2004; Баграмян И. Х. Так начиналась война. — Москва, 1971; Москаленко К. С. На юго-западном направлении 1941—1943. Воспоминания командарма. — Москва, 1973; Лелюшенко Д. Д. Москва — Сталинград — Берлин — Прага. Записки командарма. — Москва, 1973; Гетман А. Л. Танки идут на Берлин. — Москва, 1973; Антонов В. С. Путь к Берлину. — Москва, 1975; Василевский А. М. Дело всей жизни. — Москва, 1983; Жуков Г К. Спогади і роздуми. — Київ, 1985; Рокоссовский К. К. Солдатский долг. — Москва, 1988; Штеменко С. М. Генеральный штаб в годы войны. — Москва, 1989; Рябышев Д. М. Первый год войны. — Москва, 1990; Манштейн Э. фон. Утерянные победы. — Ростов-на-Дону, 1999; Конев И. С. Записки командующего фронтом. — Москва, 2000; Кейтель В. Размышления перед казнью. — Смоленск, 2000; Попель Н. К. В тяжкую пору. — Москва—Санкт-Петербург, 2001; Шарль де Голль. Военные мемуары. Призыв 1940— 1942. — Москва, 2003; Монтгомери Б. Мемуары фельдмаршала Монтгомери виконта Аламейнского. — Москва, 2004; Бок Ф. фон. Я стоял у ворот Москвы. Военные дневники 1941— 1945. — Москва, 2006.

10 Кращі праці див.: Косик В. Українська Повстанська Армія (Короткий історичний огляд]. — Стрий, 1992; Його ж. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. — Париж— Нью-Йорк—Львів, 1993; Його ж. Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1944—1945]. — Т. 1—4. — Львів, 1997—2000; Його ж. Правда історії. Роки окупації України 1939—1944. — Київ, 2008; Його ж. Спецоперації НКВД—КГБ проти ОУН: боротьба Москви проти українського націоналізму 1933—1943. Дослідження методів боротьби. — Львів, 2009; Його ж. Боротьба за незалежність України в 1938—1941 роках. Втрати України у Другій світовій війні. — Київ, 2013; Гунчак Т. У мундирах ворога // Військо України. — 1993. — № 9. — С. 6—151; Боляновський А. В. Українські військові формування в Збройних силах Німеччини (1939— 1945]. — Львів, 2003; Його ж. Іноземні військові формування у Збройних силах Німеччини (1939—1945 рр.]. — Львів, 2013; Український революційний Рух. До 100-річчя від дня народження Романа Шухевича. — Збірник № 10. — Львів, 2007; Вронська Т., Лисенко О. Є. Репресії в Західній Україні на початковому етапі Другої світової війни // Історичний журнал. — 2006. — № 3(27]. — С. 39—50; Лисенко О. Є. Начало Второй мировой войны и «украинский вопрос» // 1941 год. Страна в огне. — Кн. 1. — Москва, 2011. — С. 541—551; Його ж. Мобилизация в действующую армию // Там же. — С. 595—601; Його ж. Український чинник на початковому етапі Другої світової війни // Історичний часопис з богемістики і словакістики. — Вип. 6. Політичне закулісся війни та миру в історії словаків і чехів. — Ужгород, 2017. — С. 134—137.

11 У липні 1943 р. у формуваннях вермахту їх число сягало 600 тис. За штатами від 2.10.1943 р. у піхотній дивізії на 10 708 німців припадало 2005 вільнонайманих. Одночасно у вермахті знаходилося до 900 тис. «хіві», при цьому вбиті і поранені поповнювалися з числа нових добровольців (Чуев С. «Хиви» и восточные роты // Проклятые солдаты. Предатели на стороне ІІІ рейха. — Москва, 2004; Дробязко С. Н. Под знамёнами врага: Антисоветские формирования в составе германских вооружённых сил 1941—1945 гг. — Москва, 2004; Жуков Д. А., Ковтун Н. И. 29-я Гренадерская дивизия СС «Каминский». — Москва, 2009; Их же. 1-я русская бригада СС «Дружина». — Москва, 2010].

12 Без суду і слідства протягом 22— 30.06.1941 р., поки на Львівському напрямку німецький фронт не рухався, практично у кожному місті і містечку органами НКВС було страчено від 2—3 тис. (як у Добромилі та Дрогобичі] до двох десятків осіб (як в Миколаєві над Дністром]. Найбільше людей загинуло у львівських тюрмах. Більшість з них були винні тим, що належали до інтелігенції, студенства або були священиками (Злочини комуністичної Москви в Україні в літі 1941. — Нью-Йорк, 1960]. Однією з причин вступу освіченої молоді до дивізії СС «Галичина» був страх перед новими репресіями після повернення радянських каральних органів.

13 З 1.09.1939 р. по 30.04.1945 р. втрати сухопутних військ, включаючи війська СС, ВМФ і ВПС Німеччини, склали 7 413 472 особи, в т. ч. 2 230 324 вбитих, 2 870 404 пропавших безвісті (переважно полонених], 1 750 000 поранених без можливості повернення в стрій, 560 144 демобілізованих із збройних сил через непридатність для подальшої служби та 2600 дезертирів (Мюллер-Гиллебранд Б. Сухопутная армия Германии. 1933—1945. — Т. 3. Война на два фронта. — Москва, 1976. — С. 337—340]. Втрат з 1.05 по 9.05.1945 р. за документами встановити неможливо, але вони були значними, враховуючи бої в Берліні, Сілезії, Чехії та Австрії. Сумарні втрати німецького війська можна оцінити бл. 8 млн осіб. Тут, звичайно, не враховані втрати мирного населення, яке гинуло від «килимових» бомбардувань союзників, при евакуації Східної Пруссії і під час штурмів німецьких міст.

14 Безповоротні втрати союзників по анти-гітлерійській коаліції: Югославія — 1706 тис. (в Югославії, охопленій чи не найбільшим рухом опору і взаємною боротьбою різноетнічних формувань, відділити втрати військових і мирного населення неможливо], Індія — 719 тис., Франція — 653 тис. (сюди включені і втрати на Тихоокеанському і Африканському ТВД і взаємної боротьби патріотичних та вішистських сил], Греція — 558 тис. (значну частину цих втрат поглинула взаємна боротьба комуністичних сил опору з королівськими], США — 405 тис., Англія — 375 тис. (включаючи втрати на війні з Японією], Чехословаччина — 250 тис., Нідерланди — 200 тис., Бельгія — 88 тис., Канада — 41 тис., Албанія — 28 тис., Австралія — 12 тис., Нова Зеландія — 10 тис., Норвегія — 8 тис., Південно-Африканська Республіка — 6 тис., Люксембург — 5 тис. Втрати Польщі (6028 тис.] включають втрати мирного населення, партизанів і підпільників.

15 Більшість мобілізованих в Західних областях України влітку — на початку осені 1944 р. загинули на перших етапах операції у просторі між Перемишлем та Сандомиром. Перший бій для них був останнім, ненавчені, необ-мундировані і практично неозброєні, вони також переважно не потрапляли до офіційних списків. Ті, хто вижив після першого бою, вже зараховувалися на забезпечення і у подальшому загиблих можна облікувати. Мобілізували до Червоної армії значно більше людей ніж тих, які потрапили в УПА. Так, приміром, з невеликого Миколаївського району тодішньої Дрогобицької області з населенням бл. 50 тис. у 1940 р. (тобто чоловіків у віці 17—60 років не більше 12 тис.] загинула в рядах Червоної армії 1071 особа (ті, що потрапили в облік втрат] (Книга пам’яті України. Львівська область. — Т. 2. — Львів, 1995. — С. 321—374].

Розділ 33. Перша світова війна. Сили і плани сторін

В. Голубко

Військово-політична ситуація в Європі напередодні «Великої війни». Збройний конфлікт, що спалахнув у середині літа 1914 р. у Європі і незабаром переріс у світову бойню, у яку втягнулось 38 держав, що мобілізували 74 млн чоловік, у тому числі понад 29 млн у діючу армію, за своїми масштабами та цивілізаційними наслідками перевершив усі відомі до того часу війни. Його жертви: 10 млн убитими та понад 20 млн пораненими. З огляду на те, що війна призвела до кардинальних геополітичних змін у світі ще до свого закінчення, сучасники стали називати її Великою війною. Одначе, як виявилось через двадцятиліття, її затьмарила ще більша за масштабами та наслідками війна. Відтак Велика війна стала називатися Першою світовою. Разом з тим глобальність збройного конфлікту 1914—1918 рр. проявилась у тому, що то була війна масових багатомільйонних армій. Збройні сили держав, що воювали, базувались на загальній військовій повинності, а ті, які вступили у війну з невеликим професійним військом, в її ході змушені були перейти до загальної військової повинності.

Світовий збройний конфлікт став назрівати уже на зламі ХІХ—ХХ ст. коли одна міжнародна криза змінювала іншу. В його основі лежало прагнення провідних індустріальних держав перерозподілити ринки сировини та збуту, зміцнити своє політичне домінування у різних регіонах земної кулі. Формування монополістичного капіталу та його зрощення з державою вело до посилення мілітаризації політики. Як уже зазначалось, особливого розмаху гонка озброєнь охопила провідні європейські держави в останнє десятиліття ХІХ ст. До 1913 р. їхні військові бюджети зросли більш ніж на 80 %. Неабияку загрозу миру становили ворогуючі військово-політичні блоки — Троїстий союз, що виник у 1882 р. (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія1, до якого у 1914—1915 рр. приєдналися Туреччина і Болгарія), й Антанта (Франція, Велика Британія, Росія), який склався упродовж 1904—1907 рр. Локальні воєнні конфлікти початку ХХ ст. — англо-бурська війна 1899—1902 рр., марокканські кризи 1905 і 1911 рр., російсько-японська війна 1904— 1905 рр., італійська агресія у Тріполітанії та Кіренаїці, нарешті італо-турецька в 1911—1912 та Балканські війни 1912—1913 рр. виявили небезпечну тенденцію до переростання у глобальний конфлікт. Найнеприми-реннішими виявилися інтереси Німеччини і Великої Британії. Метою Німецької імперії було послаблення Великої Британії, Франції та Росії, загарбання значних територій у Європі, зокрема Прибалтики й України, британських, французьких, бельгійських колоніальних володінь, посилення свого впливу в Туреччині й на Близькому Сході. Її союзниця Австро-Угорщина добивалася гегемонії на Балканах, Чорному, Адріатично-му та Егейському морях, сподівалась відібрати у Росії частину польських губерній, Поділля та Волинь. Туреччина, опинившись перед загрозою поділу державами Антанти, у 1914 р. приєдналася до Троїстого союзу і виношувала плани захопити російські території на Закавказзі, Крим, Іран, відновити свій вплив на Балканах.

Країни Антанти головною метою поставили знищення німецького імперіалізму. Кожна з країн цього блоку мала конкретні плани щодо своїх суперників. Так Велика Британія прагнула не лише зберегти свою колоніальну імперію, але й поширити її коштом відторгнення від Туреччини багатих на нафту Месопотамії і Туреччини. Франція — повернути втрачені у франко-прусській війні Ельзас та Лотарингію, захопити Рейнську промислову зону і частину німецьких колоній. Споконвічною мрією Російської імперії було загарбати Константинополь й захопити чорноморські протоки, послабити Австро-Угорщину, відторгнувши від неї західноукраїнські землі й території по нижній течії Німану.

До літа 1914 р. у світовій політиці нагромадився такий масив «вибухового матеріалу», що достатньо було однієї іскри, аби розпалити світову пожежу і дощенту зруйнувати існуючу систему балансу сил в Європі. Відчуття неминучого конфлікту, що витав у повітрі, нагнітання мілітаристського психозу у європейській суспільній думці знаходили віддзеркалення не лише у теоретичних військових доктринах провідних держав, але й у конкретних планах розробки воєнних дій над якими працювали генеральні штаби ще від кінця ХІХ ст.

Вибуху війни, як відомо, передувало вбивство 28 червня 1914 р. членом таємної антиавстрійської організації «Млада Бос-на» Гаврилою Принципом (25.07.1894—26.04.1918) у Сараєво австро-угорського ерцгерцога Франца Фердинанда Габсбурга (18.12.1868—28.06.1914) та його дружини ^фи Хотек (1.04.1868—28.06.1914). На суді Принцип визнав, що учасники цієї таємної організації ведуть боротьбу «за об'єднання югославських народів»2. У Відні не стали чекати результатів слідства. Начальник австро-угорського генштабу Франц Конрад фон Гетцендорф (11.11.1852—25.08.1925) вирішив негайно використати цю подію як привід для нападу на Сербію. До Берліна було відряджено представника Франца Йосифа із запитом щодо планованого удару. Берлін дав згоду. Після консультацій з німецькою стороною, 23 липня Австро-Угорщина висунула Сербії ультиматум, відповідно до якого вимагала від неї припинити антиавстрійську пропаганду і допустити австрійських представників для проведення слідства убивства в Сараєво. Серби погодились прийняти всі умови ультиматуму, окрім останнього, і запропонували передати цю справу на розгляд міжнародного третейського суду.

Європа напередодні Першої світової війни

Європа напередодні Першої світової війни. Джерело: http://ukrmap.su/program2009/wh10/MapsZ1.jpg

 Одночасно вони оголосили мобілізацію збройних сил. У відповідь 28 липня 1914 р. Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. Вперше в історії це було зроблено офіційною телеграмою. Одразу ж генеральні штаби європейських держав запустили громіздку військову машину, яку, як виявилося після цього, вже не у змозі було зупинити. Військове командування, пустивши в хід механізм війни, тепер головне своє завдання вбачало у тому, аби не втратити ініціативи із розгортанням військ. У Німеччині, Росії, Австрії усі намагання цивільних політиків мирно вирішити конфлікт розбивалися об протидію генералів, що стояли за війну і пророчили усілякі лиха у разі нехтування їх технічними порадами. Так, начальник російського Генерального штабу генерал-лейтенант Миколай Янушкевич (13.05.1868—1918) переконав міністра закордонних справ Сергія Сазонова (10.08.1860—25.12.1927) у тому, що з «технічних причин» лише оголошенням загальної мобілізації можна уникнути ломки усієї військової машини Росії. У той же час німецький посол передав Сазонову ноту канцлера Німеччини Теобальда фон Бет-ман-Гольвега (29.11.1856—1.01.1921), у якій фактично містилася погроза: «Якщо Росія продовжить підготовку до мобілізації, то Німеччина оголосить мобілізацію, а мобілізація означає війну». Хоча нота за-певнювала, що це «не погроза, а дружня порада», проте була саме так сприйнята у Петербурзі. Тому після наради з начальником генерального штабу Миколою Янушкевичем Сазонов погодився на загальну мобілізацію, отримавши на це дозвіл Миколи ІІ. Німеччина, виконуючи свої союзницькі зобов’язання перед Австро-Угорщиною, повідомила Петербург, що навіть часткова мобілізація російських військ на підтримку Сербії викличе зворотну мобілізацію у Німеччині і призведе до війни. Всупереч рекомендаціям Франції, Росія розпочала часткову мобілізацію. В середині дня 30 липня начальник німецького Генерального штабу генерал-полковник граф Гельмут Йоган Людвіг фон Мольтке (28.05.1848— 18.06.1916) вислав телеграму начальнику австрійського Генштабу Конраду фон Гет-цендорфу із вимогою негайно розпочати мобілізацію і переконати у цьому Італію, водночас запевнивши його у підтримці Німеччини. Того ж дня австрійська артилерія бомбардувала столицю Сербії Белград, після чого Росія оголосила загальну мобілізацію. Своєю чергою Німеччина 31 липня в ультимативній формі зажадала від Росії припинити її, а 1 серпня оголосила їй війну. У плани німецького Генштабу не входила війна з Антантою на два фронти. Скориставшись повільними темпами російської мобілізації, Німеччина вирішила в разі виступу Франції завдати їй нищівного удару, використавши як плацдарм Бельгію. Французькому послу в Берліні дали запит стосовно нейтралітету його країни стосовно подій, що розгорталися. Останній відповів, що повинен провести з цього питання консультації. Однак вже 1 серпня Франція також почала мобілізацію. Німеччина використала це як привід до перекидання своїх військ на захід і вже 3 серпня оголосила війну Франції. Одночасно німецький уряд зажадав від Бельгії пропуску своїх військ через її територію. Отримавши відмову, 4 серпня німецькі війська, порушивши нейтралітет Бельгії, вторглися на її територію. У відповідь Велика Британія, посилаючись на договір 1839 р. про нейтралітет Бельгії, вислала Німеччині ультиматум із вимогою негайного виведення військ. Упевнений у перемозі німецьких військ канцлер Бетман-Гольвег відкинув його, назвавши договір «шматком паперу». У відповідь 5 серпня Велика Британія вступила у війну.

Фактично за своїм характером війна, що розпочалася, мала імперіалістичний характер. Серед країн Центрально-Східної Європи лише Сербія, зазнавши агресії Австро-Угорщини, захищала свою незалежність і виступала жертвою, хоча й виношувала певні великосербські плани на Балканах, а також Чорногорія, яка, виконуючи свій союзницький обов’язок, вступила у війну на боці Сербії. Щодо Болгарії, то після короткотривалого періоду нейтралітету, 1 вересня 1915 р. та оголосила війну Сербії і країнам Антанти. 27 серпня 1916 р. у війну на боці Антанти вступила Румунія, 1917 р. — Греція та деякі інші країни. Відтак воєнний конфлікт став глобальним.

Стратегічні плани командування воюючих сторін напередодні воєнних дій. У Велику війну європейські держави загалом вступили дотримуючись дещо модернізованих військових доктрин XVIII ст.

З політичного погляду надалі вважалося, що відбуватиметься змагання коаліцій, які спиратимуться на традиційну систему дипломатичних союзів. З військової ж точки зору вони припускали, що війну будуть вести професійні армії. Хоча останні і розрослися через прийняту на континенті систему примусових наборів, вважалось, що боротьба, в основному буде вестися «солдатами», а населення у своїй масі залишатиметься пасивним спостерігачем.

Як визнають військові історики, най-детальнішим і найконкретнішим планом щодо майбутньої війни був план, розроблений німецьким Генеральним штабом. Протягом чверті століття перед німецьким Генеральним штабом стояла проблема, яким чином добитись перемоги на двох фронтах. Уникнення одночасного зіткнення з двома імовірними суперниками на заході і сході Європи було метою політики рейхсканцлера Бісмарка. Але конфронтація з Францією і Росією поставила перед Генеральним штабом завдання розробити відповідний план щодо його розв’язання. Розробка плану, який би відповідав новій геостратегіч-ній ситуації, почалась одразу після закінчення франко-прусської війни 1870—1871 рр. під керівництвом начальника Генерального штабу генерал-фельдмаршала графа Гельмута Карла Бернгарта фон Мольтке-старшого (22.10.1800—24.04.1891). Упродовж останньої чверті ХІХ ст. стратегічне розгортання німецької армії трансформувалося відповідно до змін політичної ситуації і оцінками військової сили можливих суперників. Спочатку німецька сторона вважала, що пріоритет у веденні бойових дій належатиме східному напрямку проти Росії. На Заході допускалась навіть можливість відводу німецьких сил на схід річки Рейн. На східному театрі воєнних дій передбачався наступ з обмеженими військовими цілями: випередивши зосередження російських армій, відсікти територію Привіслянсько-го краю (польських земель, якими володіла Росія) концентричними ударами німецької армії з боку Східної Пруссії й австрійської з Галичини. Після досягнення успіху планувалося перекинути війська на захід. План Мольтке ґрунтувався на передбаченні довготривалої війни і досягнення компромісного миру, для чого й пропонувалося відбити французький наступ на західному ТВД, а на східному — відтіснити російську армію на стратегічно безпечну відстань. Однак концепція Генерального штабу суперечила політичним цілям керівництва країни. Відтак новий начальник генерального штабу генерал-фельдмаршал Альфред фон Шліффен (28.02.1833—4.01.1913), який його очолював у 1891—1905 рр., розробив новий план. Зважаючи на небезпеку війни на два фронти — проти Франції на заході і Росії на сході — і враховуючи факт, що Франція проведе мобілізацію у коротші терміни, ніж її союзниця, він пропонував найперше завдати нищівного удару на західному напрямку, а вже після цього зайнятись Росією. Передбачаючи, що французи насамперед спробують відвоювати Ельзас і Лотарингію, Шліффен вважав доцільним провести стратегічний маневр військ через Нідерланди і Бельгію, обхід Парижа із заходу, щоб таким чином вдарити у фланг і тил французьким військам. Він відкидав фронтальний наступ і був переконаний, що лівий фланг німецької армії у Лотарингії має оборонятися. У той же час майже всі сили, своїм лівим флангом впираючись у Мец, мали масовано пройти через Бельгію і Північну Францію, охоплюючи кожну позицію французів, яка зустрінеться їм на шляху. Завдання армії у Лотарингії полягало у тому, щоб зайнявши оборону, мінімальною кількістю військ, максимально прикувати до неї французькі сили3. Наступник Шліффена генерал Гельмут фон Мольтке, племінник Мольтке-старшого, який у 1870 р. розгромив Францію, на початках вважав за потрібне залишити попередній план без змін. Доля війни, зазначав він, вирішуватиметься на заході. Відтак проти Франції треба кинути усі сили. На східний фронт, вважав Мольтке, можна висилати підкріплення лише за умови коли дозволятиме ситуація на заході.

Після 1907 р., з приєднанням Росії до Антанти, німці повинні були враховувати, що їх сили і сили Австрії разом значно по-

Гельмут Мольтке (молодший]. Начальник німецького Генштабу у 1906—1914 рр.

ступаються спільним силам Франції і Росії. Тому Мольтке, формально зберігши план Шліффена, вихолостив його суть. Із 9 нових дивізій, які Німеччина сформувала упродовж 1905—1914 рр., 8 дивізій він передав лівому флангу і тільки одну — правому. Німецький начальник Генштабу вніс також зміни і в сам план, що мали серйозні політичні наслідки. Свого часу Шліффен припускав, що правий фланг німецьких військ розгорнеться не лише уздовж бельгійського, але і уздовж голландського кордону, доходячи на півночі до Крефельда. Пройшовши смужку данської території, так званий «Маастрихтський придаток», німці зможуть легко обійти льєжські форти, що перегороджували шлях на вузькій смузі бельгійської території на північ від Арденн. Шліффен сподівався, що німецька дипломатія досягне згоди на прохід військ через Голландію і тим самим уникне порушення її нейтралітету. Він вважав, що відкрите незамасковане розгортання у цьому районі частини німецьких сил настільки налякає французів, що змусить їх першими перетнути південний кордон Бельгії і зайняти природну оборонну позицію в долині Маасу, на південь від Намюра. Отже, французи першими порушили б бельгійський нейтралітет і дали б німцям привід вступити на нейтральну територію. Шліффен розраховував, що зможе вчасно захопити Льєж, не порушивши нейтралітету Бельгії, а тому відкладав цю операцію до останньої хвилини. Мольтке-молодший, навпаки не зважав на політичні резони, а підпорядкував їх суто військовій доцільності. Він вирішив, що Льєж має бути захоплений одразу ж після проголошення війни, порушивши тим самим нейтралітет Бельгії, більше того, провокував її на опір і втягував у боротьбу проти себе Велику Британію, як гаранта останньої.

Мольтке сподівався, що розгорнувши наступ великими силами у Лотарингії він затримає наступ французів. У випадку, коли б ті перейшли у наступ між Мецом і Вогезами, спробувати розгромити їх. Німецький головнокомандувач вважав, що у такому разі було б помилкою продовжувати наступ по території Бельгії, відтак потрібно змінити його напрям і перекинути у Лотарингію додаткові сили для вирішальної битви. В результаті, хоча лівий німецький фланг був справді посилений, проте правий, на який покладалося основне завдання наступу, виявився послабленим.

На російському фронті план кампанії німців був гірше розроблений в деталях і давав більшу свободу дій у залежності від ситуації. При його розробці переважно бралися до уваги географічні фактори. Головним нез’ясованим питанням була вірогідна швидкість зосередження російських сил. Російські володіння на польських землях (т. зв. «Привіслянський край») вклинювалися далеко на захід, внаслідок чого із трьох боків був охоплений німецькими або австрійськими землями. На північному фланзі були Східна Пруссія і за нею Балтійське море. На південному — австрійська територія — Галичина, що з півдня опоясувалась Карпатськими горами, які водночас захищали підступи до рівнин Угорщини. Із заходу примикала німецька Сілезія.

Німецькі прикордонні провінції мали хорошу мережу стратегічних залізниць, тоді як на російських теренах Польщі вони були набагато гіршими. Через те у німців була серйозна перевага — можливість швидкого зосередження сил для відбиття наступу росіян. Проте у разі стрімкого наступу німецьких армій на схід углиб Росії вони втрачали б ці переваги. Звідси випливало, що найвигідніше для них було заманити росіян на позицію, зручну для контрудару, а не розвивати самим широкий наступ. Недолік цієї стратегії полягав у тому, що вона давала росіянам час для зосередження своїх сил. У цьому пункті плану із самого початку виникли тертя між Німеччиною і Австро-Угорщиною. Обидві сторони погоджувалися, що їх завдання полягає в тому, аби тримати Росію напоготові упродовж шести тижнів, щоб Німеччина за цей час розгромила Францію, і потім перекинути свої сили на схід. Тільки тоді об'єднаними силами можна було б завдати росіянам вирішального удару. Німецьке командування, прагнучи добитися розгрому Франції, хотіло залишити на сході мінімум сил, і тільки з огляду на політичні резони не бажало покидати напризволяще Східну Пруссію, й розгорнуло свої армії за Віслою. Австро-Угорщина під впливом Конрада фон Гетцендорфа, начальника австрійського Генерального штабу, хотіла негайним наступом одразу ж завдати нищівного удару російській армії. Оскільки така логіка плану австрійців передбачала скути росіян на час проведення кампанії у Франції, Мольтке погодився на неї. Однак на 1914 р. суттєво змінилася ситуація на східному напрямку бойових дій, що змусило німецьке командування внести корективи у свій план. Російська армія до цього часу суттєво посилилася, а термін мобілізаційного розгортання значно скоротився. Відповідно Мольтке змушений був це враховувати. Німецький Генштаб передбачав, що, коли розпочне воєнні дії проти росіян на сході, французи відразу ж виступлять проти них на заході. Тепер на східному фронті явно не вистачало сил, які пропонував свого часу розташувати Шліффен. Для того щоб відбити російський наступ, потрібно було зосередити 13 дивізій. Командуванню Східної Пруссії надавалася повна свобода дій для ведення оборонних чи наступальних операцій. Австрійцям німецька сторона обіцяла підтримку в наступі на Нарев в замін на їхній наступ між Віслою та Бугом. Проте посилення військ для операцій проти Росії було можливим лише за рахунок частин, призначених для західного фронту. Оскільки це руйнувало вироблений план військової кампанії на заході, німецьке командування аж до вибуху війни так і не наважилося збільшити кількість своїх військ на східному напрямку. Ставало все очевиднішим, що Німеччина не зможе виставити достатньої кількості військ для східного і західного фронтів, більше того — одночасно й успішно на них воювати.

Під впливом німецького Генерального штабу розроблявся австро-угорський стратегічний план. Німецький генералітет намагався підпорядкувати своєму планові дії союзної армії, яка активними операціями проти російського фронту повинна була створити можливість німецьким військам повномасштабно діяти проти Франції. Водночас складна військово-політична ситуація Австро-Угорщини, а також її не цілком відповідні за вишколом та якістю військові сили не дозволяли німцям відвести свої війська з-під російських кордонів. План війни Австро-Угорщини будувався з урахуванням одночасних військових операцій проти Росії, Сербії і Чорногорії. Він також враховував ненадійність Італії як союзника і переорієнтацію Румунії на держави Антанти. Генерал піхоти Франц Конрад фон Гетцендорф головною метою плану вважав наступ проти Росії. Він планував дати генеральну битву російським військам між ріками Вісла і Буг при підтримці з півночі ударом на Седлець німецьких сил, зосереджених у Північній Пруссії.

Відповідно плану передбачалось розгортання австро-угорських сил загальною кількістю близько 1100 батальйонів піхоти. Воно мало проходити у трьох оперативних ешелонах. Плануючи наступ, начальник австро-угорського Генштабу робив ставку на німців, які б відтягли на себе до 20 російських дивізій на кордонах.

Франц Конрад фон Гетцендорф — начальник Генерального штабу збройних сил Австро-Угорщини.

Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/

 Перша австрійська група — «ешелон А» налічувала у своєму складі більше половини усіх сил і призначалася для дій проти Росії й мала бути зосереджена в Східній Галичині; друга — «мінімальна група Балкан», або «ешелон В», повинна була діяти проти Сербії і Чорногорії, вона складалася із восьми піхотних дивізій, які у мирний час розташовувалися вздовж південного кордону Австро-Угорщини. Нарешті, третя група — «ешелон С» була своєрідним резервом для підкріплення цим двом групам і становила чверть всіх сил. У випадку війни з Росією «ешелон В» мав би скеровуватись в Галичину, підсилюючи «ешелон А», а в разі війни із Сербією — для підсилення балканської групи військ з метою її остаточного розгрому. На сербському фронті передбачалося розгортання трьох армій, які мали вторгтися у Сербію з півночі та заходу й обійти сербську армію з флангів.

Проти російського фронту австро-угорський Генеральний штаб розгорнув чотири армії, плануючи наступ між Західним Бугом і Віслою, у напрямку міст Луцьк, Рівне, Дубно. За визнанням самого Конрада, провідна його ідея операцій проти Росії полягала у безоглядному наступі, незважаючи на ризик, позаяк оборона призвела б до катастрофи австро-угорської армії. Ешелони «А» і «С», зібрані в Галичині, а це 40 дивізій, на його переконання, не могли залишатися пасивними у той час, коли б переважаючі сили росіян витісняли німецьких союзників зі Східної Пруссії та Румунії й потім усіма силами натиснули на Австро-Угорщину. При такому розвитку подій російська армія блокувала б австро-угорські сили в Галичині й здобула б вільний шлях на Берлін чи Відень. Через те Конрад обстоював думку про потребу дати росіянам генеральну битву між ріками Вісла і Буг при одночасному ударі на Седлець німецьких військ, зосереджених у Східній Пруссії.

У зв’язку із змінами політичної ситуації у Четверному союзі в 1913 і 1914 рр., зокрема сумнівами щодо участі Італії у війні, начальник австро-угорського Генштабу вніс певні корективи до попереднього плану. Зокрема він вже не міг розраховувати на чотири німецькі дивізії, які Мольтке обіцяв зосередити у Сілезії, а також брав до уваги зменшення числа німецьких дивізій у Східній Пруссії. Отже ставало очевидним, що тепер основний удар російської армії на сході має взяти на себе Австро-Угорщина. Ще більше ускладнив ситуацію відхід Румунії, армія якої за попереднім планом мала відтягти на себе російські війська Одеського округу. За нових умов австрійський Генштаб змушений був зупинити розгортання правофлангової групи у Східній Галичині, щоб не наражати її на удар з боку 3-ї і 8-ї російських армій. Своєю чергою це вплинуло на перенесення розгортання 1-ї і 4-ї австро-угорських армій, які мали наступати між ріками Вісла і Буг західніше, щоб примкнути до німецьких військ і забезпечити собі свободу маневру по обох берегах Вісли.

Навесні 1913 р. австро-угорське командування визначило лінію розгортання: Тернопіль — річка Серет від гирла ріки Сян через Рава-Руську—Жовкву—Золочів. Однак через рік Конрад розробив новий план, згідно якого розгортання основних сил переносилось на лінію річок Сян і Дністер4. Це було викликано резонансною справою шпіонажу полковника Альфреда Редля (14.03.1864— 25.05.1913), який видав наступальний план австрійців російському Генштабові. Суттєвий стратегічний прорахунок австрійського командування полягав у тому, що уся його військово-політична концепція будувалася на переконанні, що у випадку нападу на Сербію Росія не обов’язково втрутиться у конфлікт, а якщо це і трапиться, то Велика Британія її не підтримає оскільки побоюватиметься російської експансії у цьому регіоні.

Головним суперником Троїстого союзу на заході, а в першу чергу Німеччини, була Франція, яка під приводом «боротьби з пруссацтвом» виношувала далекосяжні плани її роздроблення. Французьке командування у передвоєнні роки остаточно відійшло від концепції ХІХ ст., що передбачала надання переваги обороні, й беззастережно стало дотримуватися ідеї наступальних дій. Воно було переконане, що наступ більше відповідає духу і традиціям французької армії, що наявність на її озброєнні 75-мм польової гармати — єдиної у світі за своєю маневреністю і скорострільністю — робить з тактичного погляду це реальним, а союзницькі відносини з Великою Британією та Росією підкріплюють цю думку й із стратегічного погляду. У 1912 р. начальником французького Генерального штабу був призначений генерал Жозеф Жоффр (12.01.1852—3.01.1931) — гарячий прихильник наступальної концепції.

Читати далі