Мандрівний будиночок

Мандрівний будиночок - Юрій Винничук

Жанр: Література для дітей, Пригоди

Правовласник: Фоліо

Дата першої публікації: 2019

З нової веселої книжки відомого українського письменника Юрія Винничука ви дізнаєтеся про захопливі пригоди мандрівного будиночка: про те, як ним заволоділи привиди, в який спосіб він звільнився і хто, врешті-решт, в ньому оселився. Кумедні малюнки до цієї книжки зробила чудова художниця Ірина Борисова, яка нині мешкає у США

Cover
Анотація

З нової веселої книжки відомого українського письменника Юрія Винничука ви дізнаєтеся про захопливі пригоди мандрівного будиночка: про те, як ним заволоділи привиди, в який спосіб він звільнився і хто, врешті-решт, в ньому оселився. Кумедні малюнки до цієї книжки зробила чудова художниця Ірина Борисова, яка нині мешкає у США.


Юрій Винничук

Мандрівний будиночок

Був собі один такий Будиночок, який міг ходити. А ходив тому, що мав ніжки. Ніхто з будинків ніжок ніколи не мав, а в цього були.

От він і вирушив якось у мандрівку, а коли спинявся десь на ніч, то дверей не зачиняв, і завше хтось міг у ньому переночувати — то їжак, то заєць, то лисиця, а одного разу навіть зірка залетіла і переспала на стелі.

Але кожного ранку він знову вирушав у дорогу, й ті, хто ночував у ньому, змушені були покинути його. При цьому всі вони нахвалитися не могли, як їм гарно спалося, і дуже просили Будиночок ще бодай кілька днів постояти на одному місці.

— Ні, — хитав димарем Будиночок, — в мене ноги якраз для того і є, аби я мандрував. Якби я ніг не мав — інша справа, а так...

І він чалапав світ за очі.

Але якось у темному лісі біля руїн старого замку підстерегли Будиночок привиди. Вони залізли в нього, роззирнулися по кутках і вирішили, що кращої домівки годі їм шукати. Адже в руїнах так незатишно мешкати — дрижаки беруть від холоду, сирість пробирає до кісток, а ще кляті сови пугукають щосили, і миші шкребуться. От узяли ці привиди й написали на дверях вуглем: «Увага! В будинку люті привиди!»

Відтоді уже в Будиночку ночувати ніхто не наважувався. Кому хочеться з привидами спілку мати? Хіба мишам, але привиди їх самі терпіти не могли і гнали мітлами геть.

Будиночок засумував. Знайомий вітерець, зустрівшись із ним, гукнув:

— А що, домандрувався? От стояв би собі в місті, то й користь із тебе була б, а так на що ти перетворився? Не будинок, а пугало!

— Пугало! Пугало! Пугало! — підхопили сім'ячка кульбаби і рознесли це прізвисько по всіх усюдах.

Тепер, де б наш Будиночок не з'являвся, всюди чути було:

— О, дивіться! Пугало йде! Пугало!

А привидів це тільки тішило. Удень вони спали, а вночі товклися, аж усе ходором ходило: то в карти грали, то в хованки, то в лапанки. Бідний Будиночок уже геть ослаб — стільки ночей і вікна не склепив. Уже навіть понапихав у ринви сіна, щоб не так гармидер докучав, але це не помагало, бо якраз для привидів за найбільшу насолоду правило у ринви трубити.

«Що ж мені робити? — бідкався Будиночок. — Як же позбутися цих страховиськ?»

З розпачу вже надумав топитися. Але по дорозі на річку погляд його упав на вказівний знак, на якому писалося «Львів — 5 км».

— Ледве-на-ледве? Ет, де моє не пропадало, піду ще туди. Може, якраз порятунок знайду, — сказав собі Будиночок і подався до Львова.

Вечір його застав уже на околиці міста, і Будиночок вирішив саме тут у якійсь тихесенькій вуличці переночувати. Та тільки споночіло, як прокинулися привиди і давай вар'ювати. Такого галасу наробили, що вся вулиця враз ожила. У вікнах засвітилося, люди сваряться, не можуть ніяк зрозуміти, що тут скоїлося, хто такий гармидер зчинив. Коли це хтось спостеріг, що в одному будинку темрява, а стоїть він на місці, де ще вдень скверик був. Тоді всі враз замовкли і прислухалися. Так і є — галас линув саме з цього будинку.

— Зараз ми втихомиримо їх! — сказав один чоловік і, узявши з собою іще кількох, підійшов до дверей.

Світло ліхтарика ковзнуло по написові «Увага! В будинку люті привиди!» і згасло. Сміливців як вітром здуло.

— Там привиди! Привиди! — закричали вони, і вмить всі кинулися по хатах, замикаючи за собою двері й вікна.

Що то була за ніч — бодай не казати. Ще багато років по тому мешканці згадували про неї неодмінно такими словами: «Та звар-йована ніч». І мали рацію, бо нічого подібного їм ніколи не доводилося пережити.

Але настав день, і всі почали міркувати, що мають чинити. Одні вважали, що будинок треба негайно зруйнувати. Але мудріші відразу заперечили, що зруйнувати такий будинок зі старої цегли дуже тяжко, хіба панцерники викликати, а вони ж так потицька-ють вулицю, що потім хоч топися в баюрах. Тоді інші постановили вигнати з будинку привидів. Усі радісно підтримали цю думку, але коли почали викликати охочих, запанувала мовчанка. Ясно було, що ніхто тут не мав досвіду боротьби з привидами.

— А що, як подати оголошення в нашу газету: «Хто вижене привидів, стане власником будинку»?

Ця ідея сподобалася всім. Одне лише непокоїло, що оголошення бозна-скільки чекатиме, поки хтось відважиться, а тим часом привиди цілу вулицю стероризують. Але іншого виходу не було, і вони дали те оголошення в газету й стали чекати.

Будиночок з тривогою прислухався до всіх розмов і в душі клявся, що все, більше вже ніколи не мандруватиме, а чемно стоятиме на своєму місці. Аби тільки тих клятих привидів позбутися.

Не знаю, чим би те все скінчилося, якби оголошення не прочитала моя бабуня.

— О, та се ж нашого дідуня треба б туди послати. Він би живо яких хочеш привидів своєю люлькою викурив.

— А й справді, — згодилася мама, — може, якраз вдасться, то ми б у тім будинку поселилися, а то в однім покої нам зовсім тісно.

Дід спочатку слухати не хотів. Хоча й справді, якщо він курив, то тільки надворі, бо такий мав тютюн, що коли якась бідачка ворона ненароком в клуби диму потрапляла, то зараз догори лапами гепала на землю.

Врешті-таки діда вмовили, і він одного вечора пішов на тую вулицю. Боже, як втішилися її мешканці! Вони вже й зневірилися, а деякі пакували валізи і збиралися накивати п'ятами куди-будь, тільки подалі від цього страхіття.

От коли дідуньо оглянув той будинок знадвору, обійшов, по-зазирав, які стіни, які підвалини, чи тиньк не осипається, то задоволено покивав головою:

— Гм-м... Файна хата. Бо якби була нездала, то ледве чи взявся б я за це лепське діло.

Та з тими словами зайшов усередину. Будиночок аж подих затамував від хвилювання — так уже він, бідний, це переживав, щоб дід не передумав.

А дідуньо люльку закурив та сів собі у найпросторішім покої і чекає, коли смеркне. Тим часом дим розтікався з кімнати в кімнату, стелився по стінах, попід стелю, проникав у кожну закутинку.

— Апчхи! Апчхи! Апчхи! — попрокидалися привиди та, мов очманілі, кинулися шукати якогось незадимленого місця, але всюди за ними той дим звивався, обволікував, очі сліпив, вуха забивав, а ніздрі викручував так, що сльози патьоками йшли.

Ось уже вони й задихатися стали, але хтось із них здогадався в підвал ускочити. За ним і решта втекли. У підвалі диму не було. Почали привиди відкашлюватися і до тями вертати.

Але дідуньо теж ґав не ловив та, роззирнувшись, і собі подався в підвал. Щойно він перші клуби диму видихнув, а привиди як заверещать та як кинуться навтікача, то так до самого Свіржа чесали.

У Свіржі в замку вони забилися в куток і довго ще нікому й носа не показували, а все тільки «апчхи» та «кахи». Так вони й донині чхають і кахикають, дідунів дим викашлюючи.

Ну, а дідуньо, вигнавши страхи, забрав нас усіх у нову оселю. І тепер бабуня за великі його заслуги не на двір виганяє дідуня, а тільки на балькон.

— Тільки двері за собою зачиняй, — приказує.

Дідуньо сідає собі на ослінчику, запалює люльку і довго гомонить з Будиночком. Обом їм немало літ і є про що побесідувати. А кільця диму з люльки піднімаються вгору, переплітаються з димом, що куриться з комина, і зникають десь у блакиті.

Читати далі