Чорт зна що. У кігтях Хапуна: антологія

Чорт зна що. У кігтях Хапуна: антологія - Юрій Винничук

Жанр: Класична література, Художня література

Правовласник: Фоліо

Дата першої публікації: 2019

"Книга «Чорт зна що. У кігтях Хапуна» — унікальна антологія, при- свячена найпопулярнішому персонажеві української мітології — чор- тові. Тут представлені найцікавіші твори нашої літератури, де діє ця лиха, хитра, підступна, а деколи кумедна, добродушна і навіть добра істота, яка інколи ще й здатна на шляхетні вчинки і палке кохання. До неї увійшли середньовічні апокрифи та житія святих, мото- рошні оповіді отців церкви XVI—XVIII ст.: Петра Могили, Стефана Яворського, літописця Самійла Величка, оповідання класиків — Олекси Стороженка, Володимира Короленка, Наталени Королевої, сучасних авторів — Емми Андієвської, Володимира Єшкілєва та багатьох інших. Чимало творів перекладені зі староукраїнської, ро- сійської, польської та латинської мов. Багатюща спадщина української літератури, часто-густо приси- пана порохом сторіч, ув’язнена у малодоступні часописи й рукописи, чекає на своє друге народження."

Cover
Анотація

Книга «Чорт зна що. У кігтях Хапуна» — унікальна антологія, присвячена найпопулярнішому персонажеві української мітології — чортові. Тут представлені найцікавіші твори нашої літератури, де діє ця лиха, хитра, підступна, а деколи кумедна, добродушна і навіть добра істота, яка інколи ще й здатна на шляхетні вчинки і палке кохання.

До неї увійшли середньовічні апокрифи та житія святих, моторошні оповіді отців церкви XVI—XVIII ст.: Петра Могили, Стефана Яворського, літописця Самійла Величка, оповідання класиків — Олекси Стороженка, Володимира Короленка, Наталени Королевої, сучасних авторів — Емми Андієвської, Володимира Єшкілєва та багатьох інших. Чимало творів перекладені зі староукраїнської, російської, польської та латинської мов.

Багатюща спадщина української літератури, часто-густо присипана порохом сторіч, ув’язнена у малодоступні часописи й рукописи, чекає на своє друге народження.


Title
Юрій Винничук

Чорт зна що. У кігтях Хапуна

Титульна сторінка

Антологія української літератури, присвячена темі чорта, творилася багато років. А почалося усе з укладання збірника української фантастики першої половини ХІХ ст., який видрукувало видавництво «Молодь» у 1989 р. під назвою «Огненний змій». Визбируючи по старих часописах маловідомі твори, я побачив, що насправді подібних антологій може бути більше. І тоді вирішив згрупувати їх тематично. Досі ці антології існували винятково у моїх записах і в моїй пам’яті. Несприятлива ситуація для видавничої справи в Україні не дозволяла їх видати раніше. Щойно зараз цей проект зрушився з місця. Наступні томи будуть присвячені відьмам і чорнокнижникам, русалкам і мавкам, вовкулакам та упирям, пеклу, янголам і раю, снам та маревам. І все це будуть твори лише українських письменників.

Українська фантастична література достатньо багата й цікава, а вишукування досі не відомих творів давно забутих письменників схоже на пірнання за скарбами. Одним із най-популярніших демонологічних персонажів у світовій літературі став той, від кого власне й веде свій родовід уся нечиста сила, — чорт. Хоча у середні віки він частенько ввижався святим отцям, але вже епоха европейського Просвітництва підірвала віру в існування диявола. Освічені люди перестали вірити в гидку істоту з хвостом, рогами і копитами. Та досить було дияволу надійно щезнути з народної свідомості, як ним відразу зацікавилися митці та філософи. У добу романтизму чорт і загалом нечиста сила стали улюбленими персонажами світової літератури. Байрон, Ґьоте, Шиллер, Шаміссо, Ґотьє, Лермонтов, Гофман, Бальзак розгортають цілу галерею «демонів» або ж «демонічних» людей і настроїв, причому ці «демони» відзначаються неабияким інтелектом, вони дотепні, освічені, сповнені пристрастей, одним словом, привабливі, ба навіть можуть викликати співчуття.

Від зарубіжних письменників не відставали і вітчизняні. Персонажі української мітольогії або ті, кого в народі називають нечистою силою, давно вже надійно прижилися в нашій літературі, ставши подекуди не тільки епізодичними героями, а й головними. Та найцікавіше, що під впливом письменницької фантазії вони усе більше набирали рис людських, привабливих, викликаючи в читача замість страху симпатію або сміх. Згадаймо такі класичні твори, як оповідання Миколи Гоголя та Григорія Квітки-Основ’яненка, драматичні поеми «Лісова пісня» Лесі Українки та «Ніч на полонині» Олександра Олеся або повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків».

Родовід українського літературного чорта починається з «Повісті врем’яних літ», із житій святих, з апокрифів про створення світу. У ті часи чорта ще сприймали цілком поважно, його боялись, шукали від нього захисту і в щоденному побуті вбачали сліди його підступної діяльності. Але починаючи

3 XVI ст. український диявол набирає ґротескної форми, численні народні оповідки дають безліч свідчень про те, що диявол поступається людині. Оповідей про грізного чорта, який чигає на людину, стає усе менше і менше. Судячи із окремих переказів, існувало переконання, що диявола завиграшки можна перехитрувати спритністю чи києм легше, аніж молитвою.

Львівський письменник XVIII ст. Йозеф Максиміліан Оссолінський писав: «Колись няньки і пестунки страшили дітей чортом. Нині чорти слугують ляльками, якими старі бавляться; нині вже не няньки і пестунки про них плетуть, а священики пишуть».

У вступній статті до збірки «Казки» Н. Кобринська витлумачила традиційний український образ чорта: «Ще більшу славу у всесвітній літературі має чорт. Він виступає не лиш алегорично символом абстракційних ідей, розв’язує філософічні проблеми і суспільні напрями, але часто пропагує морально-дидактичні цілі. Відповідно до тих задач прибирає він і відповідні ціхи характеру.

Наш народний чорт не відзначається такими високими ас-піраціями. Він зичить гроші, краде, носить горівку. Сидить у пустих хатах, болоті, дуплявих вербах та корчах бузини. Робить людям пакості, але лиш тогди, як його розсердять. Задержує, однак, загальну і вельми поважну рису: жадобу панування над чоловіком і вельми оригінальну черту, приписувану його демонічній власті, як: сила людського таланту».

У творах українських письменників чорт практично уже нічим не відрізняється від людини: він і закохується, і страждає, і гуляє, і байдикує, і навіть допомагає людям. В окремих творах викликає читацьке співчуття і симпатію. Чорт став більше блазнем, ніж пострахом.

Незважаючи на те, чи вірить хто-небудь у чорта, чи ні, незримо він присутній завжди і всюди, особливо у прокльонах та приказках: «от чорт!», «що за чортівня?», «чорти б тебе дерли!», «чорт-ма», «чорт зна що (хто, де, куди, як)», «до чорта і трохи» і т. д. Щоправда, до згадування лихого народ завше ставився з осторогою і осудженням. Особливо це стосувалося вечірнього і нічного часу, коли, називаючи чорта, мовби його викликаєш. Саме тому народ витворив чимало евфеміз-мів, які заміняли слово «чорт»: лихий; той, що в скалі сидить; той, що греблі рве; нечистий; куций; рогатий; не при хаті згаданий і т. д.

Герой оповідання «Хвора душа» Олександра Кониського (1936—1900) без чорта і дня прожити не міг. «Перша вада у мого чоловіка була та, — нарікала жінка, — що він вельми любив чортів згадувати: і встаючи, й лягаючи, з чортом, було, не розминеться, і за обідом, і за вечерею без чорта не обійдеться; повсякчас черкає, на що вже й гірше: хліб святий почне, було, різати — і тут чорта згадає: «Яка оце чортяка ніж витупила», або: «Чортів ніж хліба не бере...» Страх і згадати, як мене вражає, було, отаке черкання! Ну, нащо йому здалися оті чорти? Яка йому з них користь? Чи вже ж він не тямить, що за чорта добра не буде довіку.

Отак, було, міркую собі, та й ну його благати: «Антоне! Чоловіче мій любий! Голубе мій сизоперий! Покинь ти чортів! Не займай ти їх, бог з ними!.. Призначено їм від Бога по болотах в купинах та в очеретах кублитися — нехай же вони там собі й живуть і здихають: не наводь ти їх у хату; в нас же в хаті образи на покуті, хрест святий на сволоці, а ти чортів сюди пхаєш. Чи до ладу ж воно? Подумай, розкинь головою! Вона ж у тебе не повстяна і не цвяшком бита...»

Він оце і схаменеться: тихцем любенько погомонить собі в уса та буцім і послухається мене. Іншим разом цілий день не згадає дідька; а по вечері, аби взявся за люльку, так і не втерпить, щоб не черконути — коли не сакви з тютюном чорт сховав, так вже ж ніхто, як чорт, чубук так засмоктав, що й протикачка не бере. Або оце, було, собака на кого гавкне — і тут без чорта не можна: «Який там чорт ходить»; «На якого лисого диявола вона бреше».

— Отаку нестатечну людину наділив мені Бог за чоловіка! Одначе ж тридцять і одно літечко я за ним прожила і добра нажила, а все-таки до черкання до отого не призвичаїлася. І що воно за знак? Що воно за причина, що так йому чорти муляли? Неначе на самому кінчику язика чортяка раз у раз у нього так і сидить, було; аби роззявив рота, він і вилетить; один вилетить, а другий зараз натомість сяде...

І вже чого тільки я не робила, чого і проти тих гаспидів не чинила! І язик йому хрестила, і свяченою вербою обводила, і маковіївською водою піднебіння обмивала — не помогло!.. А молилася скільки!.. Що свічок тих попоставила! І отець Лука молебні служив, і язик йому мирував, і смирну з-під плащаниці за зуби йому клав! Овва!.. Нічого не брало! Билася я, побивалася, та й «годі» сказала. Дала йому волю: нехай черкає! І не начеркався він до самої домовини. А я, було, чую, та вже німую: не поможу, кажу собі на думці, так нехай мої скорботи сидять у затишку, у мене в душі, щоб люди їх не чули, не бачили».

Зовсім умиротвореними і нешкідливими виглядають чорти у вірші Богдана-Ігоря Антонича (1909—1937) «Чортівський бридж»:

В маленькій, біленькій хатині сон мрії колише

в колисці дитині.

По усточках сонних, мов тіні по сіні, блукається

усмішки брижа.

Лиш сутінків рожі в кімнаті закляті кладуться

на «завтра» й на «нині».

Навколо колиски чортів чотирьох посідало

та грають у бриджа.

І мрійно, спокійно і тихо. Лиш день похилився

над лихом у вікнах.

На шибах задзенькали мухи й без руху присіли,

побачивши гай.

Ні миша не скрипне. І тиша кладе свої пальці

на очі привітна.

Біси грали в карти невпинно. Дитині приснився тоді

вперше — рай.

Компонуючи цю антологію, я намагався якнайповніше представити чортівську тематику в нашій літературі від давнини до сучасності, а тому, можливо, не все з уміщеного тут викличе захват сучасного читача. Зважаючи на те, що давні наші письменники рідко зазнавали втручання редактора, у випадку, якщо це не стосувалося класиків, я дозволяв собі ці тексти редагувати, водночас зберігаючи мовно-стилістичні особливості першодруків. Твори розташовані у хронологічному порядку в межах кожного тематичного розділу. Авторів представляють біографічні довідки, вичерпність яких залежить від того, наскільки цей автор відомий ширшому колові читачів. Оскільки імена окремих авторів повторюються, то при публікації наступного твору довідка відсутня і шукати її слід у попередніх розділах.

Юрій Винничук

Читати далі