Соня

Катерина Бабкіна — письменниця і сценарист, автор книг поезії «Вогні святого Ельма» та «Гірчиця» та збірки оповідань «Лілу після тебе» й значної кількості публікацій українською та в перекладах російською, англійською, шведською, німецькою, польською та французькою мовами. «Соня» — дебютний роман найяскравішої української молодої поетки — це історія про любов, молодість, кордони, гомосексуалістів, євреїв, Німеччину, Польщу, Албанію, Чорногорію, Салоніки, контрабанду, молитву, інцест, вічне життя, заробітчанство, вагітність, пошук, Аллаха, чудеса та чотириста тисяч євро.

Анотація

Катерина Бабкіна — письменниця і сценарист, автор книг поезії «Вогні святого Ельма» та «Гірчиця» та збірки оповідань «Лілу після тебе» й значної кількості публікацій українською та в перекладах російською, англійською, шведською, німецькою, польською та французькою мовами.

«Соня» — дебютний роман найяскравішої української молодої поетки — це історія про любов, молодість, кордони, гомосексу­алістів, євреїв, Німеччину, Польщу, Албанію, Чорногорію, Салоніки, контрабанду, молитву, інцест, вічне життя, заробітчанство, вагіт­ність, пошук, Аллаха, чудеса та чотириста тисяч євро.

Катерина Бабкіна

СОНЯ

Жити їй загалом подобалося. Сонце облизувало її з квітня по вересень, залишаючи під шкірою приємний лоскіт і змішуючи на Соні невловимі пастельні теплі від­тінки. Колір виходив, ніби вигоріла трава чи гарячий чай з ямайським ромом, ніби відблиск раннього місяця в зе­ленуватій воді нагрітого мілкого озера, як пісок на оголе­них літом плесах. З жовтня по березень сонце так само облизувало Соню, тільки через одяг, й цим вона теж цілком задовольнялася. На литках і руках тонкі непомітні воло­синки, яких вона ніколи не позбувалася, були прозорі. Чоловіки любили трепетно на них дмухати. Іноді в темряві волосинки ці світилися, ніби ними пробігав недосліджений тілесний струм.

Грошей у неї майже ніколи не було. Не те щоби Соня була нездатна до праці — просто жити подобалося їй і так. Двічі на рік вона мила скромне вікно на кухні та велике вікно в неправдоподібно маленькій кімнаті, котра, здавалося, була спроектована, щоби жити вгору — стелі височіли аж на три помірних Сониних зрости, що унеможливлювало заміну лампочок і прискіпливе розглядання темнокрилих непово­ротких нічних метеликів. Тому Соня любила різні світиль­ники та роздивлялася метеликів на малюнках і фотографіях. Ще двічі на рік Соня мила різні чужі вікна й потім купувала на намиті гроші легкі летючі сукні, сандалі в секонд-хенді, намиста з емальок і часом срібні ланцюжки, котрі замоту­вала навколо зап’ясть. Коли Соня малювала, ланцюжки тихо дзвеніли. Взимку Соня запарювала трави і подавала до них зварені влітку з найнеймовірніших речей, але все ж пере­важно з фруктів та квітів, варення, конфітюри та джеми. Ті, котрі вона не подавала, — вона відвозила в крамничку сво­го друга. На гроші з крамнички вона купувала нитки і плела з них светри та шапки, шалики, рукавиці, високі шкарпетки, котрі їй неймовірно пасували — особливо коли крім них Соня більше нічого не одягала. Ті шкарпетки, шапки, рука­виці, муфти, светри й комірці, котрі вона плела, але не одя­гала — з чимсь чи без будь-чого, вона відносила... Ну, та Бог із ними, з грішми.

Соня вправно водила світле, просторе, блискуче авто марки ВАЗ, ясно-зелене, круглооке, якесь зворушливе й безнадійне. Пахло в ньому дитинством, виїздами до ріки з бадмінтоном, м’ячем, килимами на вичистку та великим білим тазом, в якому замість, власне, ріки, плавала зовсім ще невелика Соня, поки мама мила килими, дід мружився, чистячи яблука, а чиїсь білі та чорні кози вовтузилися в побережному верболозі; пахло осінніми виправами на гри­би та шипшину, котрі сушили потім удома — перші як на­мисто, на нитках, високо в кухні, а другу — розваленою на підвіконнях, оранжеву, неприємну, підлу всередині — ніби грудки скловати в яскравій желатиновій оболонці; пахло також нічним проводжанням на поїзд до моря, де хворілося на дизентерію, жилося в приватному секторі і їлося суп харчо в їдальнях з найгнучкішими отруйними зміями черг; пахло гумовими чоботами, ящиками з яблуками, дощем, що просочувався через старі гумки на вікнах, і завжди трошки бензином, тому що бензонасос Соня прикрутила сама. Було автові років, як і Соні, але їй здавалося, що це зовсім ще небагато. Соня завжди всіх підвозила, особливо друзів — з музичними інструментами на виступи і з картинами на виставки, з ноутбуками, проекторами та екранами на пре­зентації, з вбраннями на покази, з візажистськими валізка­ми на фотосесії та з просто валізами в аеропорт. І без нічо­го, п’яних, розгублених, смішних, веселих підвозила також. Їй було не важко. За це друзі та інші люди дарували Соні красиві речі — маленькі, майже не використовувані полич­ки з Ікеї, горнятка з Батлерз, келихи з ресторанів, дарували також майже повні флакони парфумів, светри й сорочки з All Saints, Therapy чи Bolongaro Trevor, а одного разу навіть сукню-трансформер від Comme des Garmons та окуляри Balenciaga. Тому Соня завжди була найкрасивішою. Хоча є підозра, що Соня була найкрасивішою не тому.

Малювала Соня переважно себе саму. Для журналів, сайтів, принтів та афіш, логотипів, дитячих книг, руками і в фотошопі Соня малювала Соню. Іноді Соня була чорня­ва, іноді — білява. Іноді — стрижена, іноді — довгокоса. Іноді вбрана гарно й зі смаком, а іноді гола і з безсоромно розчепіреними ногами (було й таке). Іноді Соня була ди­тина, що виконує різні акробатичні вправи з буквами для абетки, а іноді чоловік. Але це завжди виразно була Соня.

Соня ходила на вечірки.

Соня вчила мову на курсах, іноді німецьку, іноді фран­цузьку.

Соня ламала підбори і заламувала руки від сміху, коли підбори ламалися. Соня мала посвідчення про те, що може навчати мови глухонімих, й не мала жодного уявлення про мову глухонімих.

Соня закохувалася.

Соня мала сертифікат про прослуханий курс з історії, правда, не деталізувалося, історії чого саме, — іноді Соня казала, що це всесвітня історія, іноді що історія із собакою вночі, іноді — що історія пошукових запитів, а часом — що історія культури початку сторіччя.

Соня багато мріяла.

Соня мала ключі від голуб’ятника, мало того — у по­двір’ї її сталінки таки був голуб’ятник.

Соня завжди була ввічлива зі старими людьми, навіть коли собі на шкоду. Соня завжди кінчала, коли кохалася, й іноді навіть коли ні.

Соня ніколи не думала про те, як могло би бути краще, ніж є.

Соня танцювала смішно і з задоволенням.

Соня хотіла ніколи нікого не обманювати, тому якщо обманювала, а обманювала Соня постійно, — то потім приходила і розповідала всю правду.

Соня боялася багатьох речей, наприклад, самотності, старості, несподіваних постів дорожньо-патрульної служ­би, ніколи не вийти заміж, погано малювати, бути зловле­ною на тому, що чогось не знає, залишитися в місті на все літо, загубити мобільний телефон, не використати в ба­сейні всі проплачені години, розмовляти з людьми, від яких залежить її життя, але...

Соня іноді була зовсім безсоромна, і це дуже її виру­чало.

Все було так добре.

Що з цього всього не сподобалося Луї — було не ясно.

— І куди він поїхав? — питала Катя, сьорбаючи розве­дене водою варення з льодом із коктейльної склянки в Соні на кухні. Соня стискала золотими плечима. Вони сиділи в одній білизні — новонароджений травень був як пізній липень, кондиціонера в Соні не було.

— Я не люблю тебе більше, — прочитала Етері з уже витертого папірця — папірець вони передавали з рук в руки останні кілька годин. — Це було би нечесно. Поста­райся мені пробачити. Так?

— Так, — казала Соня. Зараз вона вчила французьку, і Луї написав їй також французькою.

— Так і написано — не люблю тебе більше? — вкотре уточнювала Настя.

— Мені і менше було нормально, — казала Соня.

— І куди він поїхав? — знову питала Катя, і всі мовча­ли. Поза Сониною кухнею Катя відповідала за комунікацію клієнтів з дизайнерами, вона завжди запитувала й запи­тувала свої питання, допоки не отримувала відповіді.

Етері ковтала зі своєї склянки, й то не варення з водою, а коньяк. Білизни влітку Етері не носила, тому сиділа гола, не відчуваючи ніякого дискомфорту з цього приводу. Гру­ди в Етері були важкі, з темними пипками. Етері було майже тридцять, і вона була грузинка. Чим вона займала­ся, толком ніхто не знав.

— На роботу поїхав, — сказала Етері, — назад до свого Лілля. Скільки він тут сидів, робив своє дослідження — рік. А скільки мав сидіти?

— Рік, — приречено казала Соня. — Ну і я теж не люб­лю його більше. Я люблю його так само, як раніше — ні більше ні менше.

— Він же тебе використав, — казала Настя, і очі в Насті робилися вологі — в неї була маленька дитина, і вона все приймала близько до серця, особливо коли час наближав­ся до годування за розкладом і зовнішній тиск на серце зростав.

— Він за все заплатив? — питала Катя.

— За що заплатив? — дивилася на неї Соня.

— Не знаю. Ну за що-небудь хоч заплатив?

— Він урод, — підсумовувала Етері.

— Зі мною від нього щось таке було, — казала Соня. — Що серце розривається. Ми ніколи не сварилися. Все, що він робив, було добре.

— Нічого доброго він не робив, — зауважувала Етері.

— Може, це тому, що він іноземець? — питала Катя.

— Ми з ним їздили в Париж, — казала Соня. — Він мені все розповідав і показував, де жив, і де ходив в школу, і де працював у дитячому садку, — я собі так добре уявляла його, високого, засмаглого, з цими маленькими дітьми, з чорними чомусь, може, тому, що це було в Шато Руж, а там усі чорні. І ще цей дім, де він виріс, дім, ніби весь заселений його пружною, рухомою рудою сестрою-співачкою з біли­ми зубами і густими бровами; там ти зранку встаєш і ви­ходиш босий у вікно в спальні, а за вікном сад два на два метри, а в саду — старий стілець і марокканський столик, а десь за кущами вулиця і пахне хлібом та милом. І батько в нього похований на Пер-Лашез, а мама в шістдесят вось­мому кидалася бруківкою і кричала, що під бруківкою пляж. І пляшками із запалювальною сумішшю, мабуть, теж кидалася, а в мене нікого такого немає. Ми ходили гуляти на Бельвіль — там прямо так, як у Тріо з Бельвіля, і в ки­тайський квартал, а там ліхтарики і теж чомусь всі чорні, а ще по вулиці Менільмонтан, і він мені співав — є така пісня в них, тут, мадам, на цій вулиці, я колись загубив своє серце, але знайшов нове полум’я, яке мене підносить і так далі, ну або, може, я придумую, але є така пісня.

Настя схлипувала.

— Все так подобалося мені, його жарти і що я можу прямо пишатися кожним словом, яке він каже і кожним реченням, яке пише. Подобалося, що мені найбільше подо­баються саме його улюблені місця, і що завжди підходить їжа, яку він вибирає, і що завжди здається вдалим план прогулянок і план життя, який він озвучує, і що мені все цікаво і корисно, що зі мною стається, коли я з ним. І що я люблю, як лежить у нього волосся і як росте шкіра навколо нігтів на руках і на ногах, і як він виколупує лінзи -5 кож­ного вечора, одягає окуляри і робиться раптом зовсім ін­ший, такий свій, і як він тримає депозит, щоби відновити старий родинний дім на Півдні, і як хоче навчитися робити і реставрувати меблі, і як мені все одно, чи є в нього гроші і чи колись будуть, і як він читає реп на пару з сусідом, і як навіть п’яний тримає спину, ніби танцюрист, і їсть з ножем і виделкою, ніби все життя так їв, і їсть руками, ніби він мавпа, і які в нього кубики на животі, яке досконале і про­порційне тіло, і як м’яті сорочки розправляються в нього на плечах, і як світло з ролетів зранку пробивається і від­блискує в нього на передпліччях і на колінах. І головне — що він весь зі мною був. Це подобалося.

— Ну, принаймні це вже може не подобатися, — казала Етері.

— Ти дуже красиво про нього думаєш, — казала Ка­тя. — Це підозріло. По-моєму, тобі просто потрібен будь-хто, щоби про нього красиво думати.

Катя допила варення, і Етері відлила їй коньяку зі своєї склянки.

— Я ніби танцювала весь час, навіть коли спала або малювала, і малювала я тоді так багато. І навіть читала його дослідження, хоча я, правду кажучи, більше розумію німецьку. Коли він спав, я дивилася, як світло по ньому ковзає. Коли він мене торкався — в мені ніби починали плавати суцвіття черешні, сяючий планктон і маленькі медузки. Я така якась ставала — на мене всі оглядалися на вулиці, коли ми разом ходили.

— На тебе і так всі оглядаються, Соню, — казала Етері.

— Я не знаю, що без нього робити. Я ніби вимкнулася. Це така любов? — Яка любов насправді, Соня чомусь за­була, і без того нестерпно було порпатися в деталях.

— Ні, це така херня, — казала Етері.

Потім вони відвезли Настю додому, а далі поїхали в ліс. Ліс світився зсередини. Соня вимкнула фари, і вони сиділи, огорнені вогкою ніччю, й дивилися, як неподалік між дерев пульсує згусток кольорового від прожекторів диму, і силуе­ти людей вигинаються, рухаються, здіймають руки. Іноді силуети виходили зі світлого диму й ішли в темряву, похи­туючись, по мокрій траві, зникали між деревами — по од­ному, щоби відлити, або по двоє чи по кілька — з різними намірами. Музика долинала ніби дуже здалеку, губилася між стовбурів, кущів і молодої зелені, а травнева ніч була зовсім довкола них, з усіма своїми маленькими, акуратними, щіль­ними звуками — шелестами, краплями, тихим перетіканням деревинних соків, потріскуванням множення клітин у но­вому листі, видихами вологої землі. Темне небо лягло на ліс і терлося об нього приємним на дотик м’яким животом.

— От зараз, — казала Соня, — серце розривається.

Утім, можливо, серце розривалося в неї не без Луї, а просто так.

— А знаєте, що Гена? — не витримала Катя.

— Що Гена? — спитала Етері.

— Гена — кончений, — сказала Катя. І потім розповіла. Безумовно кончений Гена, коли минули обов’язкові два тижні необов’язкових побачень, щемких безглуздих пові­домлень по кілька слів, нічних дзвінків на п’яну голову і взаємних уявлянь, від яких закоханість надувається десь під шлунком, як блакитна сяюча кулька з клаптями теп­лого дихання всередині, привіз Катю додому, запаркував­ся ніби на всю ніч, обійняв її за шию і сказав важливе.

— Хочеш, я навчу тебе літати? Так і сказав.

— Може, це метафора? — спитала Етері.

— Подивився серйозно. Це можливо, каже, я знаю, як.

— Може, в нього просто щось із собою було.

— Нічого в нього із собою не було, він же проти ре­човин.

— Проти зовсім всіх речовин? — зачудовано перепи­тала Соня.

— Ні, тільки деяких речовин.

Читати далі